ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Чотири місяці сім’я шукала хоч якусь звістку про сина. ФОТО

Дата загибелі 26-річного бійця 51-ї окремої механізованої бригади Сергія Куруки невідома, як і обставини його смерті. Востаннє його бачили живим 25 серпня під час бою за Іловайськ поблизу Дзеркального.

Третій батальйон бригади тоді опинився в оточенні біля Березного – Оленівки під постійним артобстрілом.

Його матір Віра Корніївна розповіла, що Сергій виходив на зв’язок із рідними 23 серпня напередодні бою. А потім протягом трьох із половиною місяців родина з усіх сил шукала хоч якусь звістку про долю сина. Одні казали, що він загинув, інші, що бачили його в полоні, було навіть: дзвонили невідомі та просили за Сергія викуп. Серце матері ледве витримувало ті страшні випробування.

19 грудня родина Куруки отримала результати аналізу ДНК: він збігся із ДНК невідомого солдата під номером 7654, якого поховали на Краснопільському кладовищі серед інших невпізнаних загиблих воїнів у Дніпрі.

Героя перепоховали 15 січня на Алеї почесних поховань міського кладовища поблизу села Гаразджа. Його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Це чорна дата підлого й підступного розстрілу військових», – волиняни згадують Іловайську трагедію

У ГЕРОЯ ЗАЛИШИВСЯ ОДНОРІЧНИЙ СИН

Владиславу не було ще й року, коли тата мобілізували на війну, а коли дитині виповнився 1 рік та 1 місяць, його батька-Героя вже не було серед живих.

Цього року хлопчик пішов у перший клас, і він упевнено розповідає, що його одразу візьмуть у шостий клас. Зауважую, що не по літах сміливий і розумний хлопчик, на що його мама Наталія та бабуся Віра Корніївна із сумом в очах разом відповідають: «А йому не можна бути інакшим». І важко з ними не погодитися. Бо ця війна осиротила багатьох дітей, яким самотужки без надійного батьківського плеча доведеться швидко дорослішати, ставати на ноги та знайти своє місце у житті. І в поміч їм лише світла пам’ять їхніх батьків-Героїв.

Дружина Наталія розповідає: «Останнього тижня перед тим, як Сергій зник, я відчувала тривогу в його голосі. І хоча він завжди був невиправним оптимістом, великим життєлюбом, тоді прямо сказав, що не впевнений у завтрашньому дні. Також дуже просив поговорити із сином. А потім подзвонив і сказав, що їх посповідав священик, і йому стало трошки легше на душі».

«Нас познайомили спільні друзі, – продовжує молода вдова. – Ми одразу почали зустрічатися, а через два роки одружилися. В мене про нього лише хороші спогади. Сергій був душею компанії. Завжди веселий, впевнений у собі, сміливий. Він був високим, красивим і підтягнутим. Із ним завжди було легко. Ми любили відпочивати на природі. Дуже часто разом ходили на річку, йому подобалася риболовля. Навіть перед самими пологами, коли я була вже на дев’ятому місяці вагітності, ми пішли з ним рибалити. На роботі про нього також відгукувалися лише позитивно. А ще Сергій був просто доброю людиною, він не міг не поступитися місцем у маршрутці старшій людині чи жінці. Така сонячна людина. Дуже любив сина».



ПОХОВАЛИ ЯК НЕВІДОМОГО ПІД НОМЕРОМ 7654

Важко матері хоронити сина, а ще важче місяці поспіль бути у повній невідомості про долю рідної кровинки, хапатися за найменшу ниточку, що може привести до дорожчої за все на світі правди для материнського серця – чи її дитина жива. Гіркі сльози у Віри Куруки, адже після нестерпних місяців очікування та надії на краще їм повідомили, що аналіз ДНК збігся із ДНК невідомого солдата, похованого на Краснопільському кладовищі серед інших невпізнаних загиблих воїнів у Дніпрі.

«Востаннє Сергій зателефонував додому 23 серпня, – розповідає Віра Корніївна. – Коли він подзвонив мені ввечері, то постійно збивало зв’язок. Запитав, як ми з татом. У нас була домовленість, що коли матиме можливість, Сергій дзвонитиме сам, бо там не було де заряджати телефони. Мав ще вранці подзвонити, проте я так і не дочекалася. Є багато версій, що ж насправді сталося з моїм сином. Одні мені казали, що він потрапив у полон, інші розповідали, що його вбили. Я хотіла знайти людину, яка чітко бачила, що Сергій загинув. Так, як це було з іншими воїнами. Проте це мені так і не вдалося. Кажуть, що Сергій загинув 25 серпня. Проте ніхто не бачив, за яких обставин це сталося.

3 вересня, якраз у день народження моїх двійнят – Сергія та його брата Андрія – нам подзвонили із військкомату і сказали, що син помер у Сніжному в госпіталі. Проте потім цю інформацію довести не вдалося. У середині вересня випускали перших полонених, серед яких був військовий Вадим, який служив разом із Сергієм. Він сказав, що мого сина немає серед живих. А я йому кажу: «Ти бачив, як він помер»? Він відповів, що не бачив. Пам’ятаю, як сказала тоді йому: «Якщо ти не бачив, то, значить, Сергій живий». Ще один військовий із Лаврова казав, що коли на них напали, вони разом лежали в траншеї. А потім він бачив Сергія в полоні в Сніжному.

Як розповідали хлопці, все відбувалося 24 серпня. Вони пригадали, що спочатку їх взяли в полон, а потім, коли почали бомбити, Сергій побіг. А коли все перестало, всіх знову поклали на землю. Тільки Сергія вже з ними не було. Нам також казали, що двічі Сергія подавали на обмін. Коли ми запитали, чому ж його не обміняли, то нам відповіли, що замість тих, кого дуже шукають, можуть записуватися інші хлопці. Було й таке, що дзвонили до нашої племінниці і казали, що він живий, та вимагали гроші. Як же там було насправді, ми досі не знаємо.

Сергій ніколи нічого не розказував. Тільки один раз подзвонив, коли вони їхали в БТРі, і розповів, що в них щось відмовило, але з ними був хороший шофер, і вдалося швидко все полагодити, тож вони нормально поїхали далі. Я ще тоді не зрозуміла, що він уже був у тому пеклі. Це ж було за декілька днів до трагедії. Лише зараз я співставляю всі факти і намагаюся побачити цілісну картину».

19 грудня Сергія Куруку ідентифікували за аналізом ДНК, 6 січня родина дістала підтвердження.

«Я так просила: Миколаю Чудотворцю, знайди мою дитину, і якраз прийшло підтвердження на це велике свято, – продовжує Віра Корніївна. – Ми самі їздили із сином у Дніпропетровськ, де Сергія поховали як невідомого. На Краснопільському кладовищі у Дніпрі сотні могил невідомих солдатів. На тій могилі ми побачили хрест, а на ньому табличка із написом «Невідомий 7654». А 15 січня тіло привезли до Луцька, і відбулося перепоховання в Гаразджі.

Ми хоронили його закритим у цинковій труні. За півроку тіло вже розклалося, і я була змушена написати заяву, що ми не будемо відкривати труну, інакше мені б його не віддали. У висновку судмедекспертів йшлося, що це тіло чоловіка від 30 до 40 років, він мав рідке русяве довге волосся. Проте в мого Сергія чорне густе волосся. Я потім питала в експертів, і дехто казав, що коли людина помирає, волосся може посвітлішати чи вилізти. Нам показували фотографії тіла ще на момент його захоронення як невідомого солдата, проте син не дав мені їх подивитися. Тоді в серпні 2014-го була велика спека, тіла вбитих почали забирати лише на третій день (а робили це українські військовополонені), і вони були дуже розбухлі. Проте Андрій сказав, що це Сергій. Він був у дев’ятці загиблих військових, яких спочатку завезли в Красноармійськ, потім у Павлоград, а вже потім у Дніпро, де їх і поховали як невідомих 25 листопада».



БОЛИТЬ ДУША МАТЕРІ

У родині Віри та Івана Куруки троє синів. Старші Сергій та Андрій – двійнята, і менший за них на два роки Ярослав.

«Ще коли вагітною ходила на обстеження, то лікарі мені казали, що такої гарної двійні вони ще не бачили, адже в обох хлопчиків були однакові вага та зріст, – розповідає Віра Курука. – Хоча звично, що у двійнях діти різні. А десь після 9- го класу Сергій почав швидко рости, а Андрійко трошки поправився.

Жили ми дуже весело і дружно. Коли старшим хлопчикам було по два рочки, ми з чоловіком їздили на річку із наметами. Часто ходили на гриби, на ставок. Ще так цікаво вийшло, що в сусідів, які під нами на третьому поверсі, також двійня і третій старший син. Причому наші хлопчики народилися 3 вересня, а їхні 18 вересня. І ми разом по вечорах сім’ями бігали: отак вибігаємо із під’їзду 10 людей і нумо в парк до Сапалаївки. Недалеко від нас проживає мій брат, у якого три дочки. Ми завжди родинами разом ходили на річку.

А ще в нашій квартирі був справжній живий куточок. Сергій дуже любив тварин. Спочатку він доглядав за рибками. Тоді завів папугу, хом’яка, а одного разу мої хлопці навіть привезли додому вужів і тримали їх на балконі в акваріумі. Ящірки, кіт, а вже згодом і такса, з якою Сергій постійно гуляв і видресував її так, що всі родичі та друзі просто дивувалися, наскільки це був розумний собака».



Сергій Курука ріс спритним і розумним. Веселий, життєрадісний, енергійний, слухняний і працьовитий, адже постійно допомагав батькам на городі, міг і поприбирати у квартирі. «Був дуже добросовісним, навіть коли мив підлогу, то робив це дуже добре», – пригадує Віра Корніївна.

Закінчив школу №26, ПТУ №9 та Володимир-Волинський технікум гідромеліорації. Працював на приватному підприємстві. «Він дуже любив рибалити, природу. Мріяв побудувати будинок поблизу лісу, мати свій ставок. Риболовля і полювання – це те, чим він захоплювався, читав журнали, їздив до лісу, на річку. Крім того, Сергій був дуже доброю людиною. Посмішка ніколи не сходила з його обличчя. Не було такого, щоб він пройшов мимо старенької бабусі і не перевів її через дорогу чи не підніс сумку. Пригадую, як одного разу чоловік приніс додому кошеня – повністю біле, дуже худе, ще й із блохами. Перші два дні воно нявчало без зупину. Я так сердилася, а Сергій каже: «Мамо, воно ж таке маленьке. Поплаче трошки і перестане». І справді, на третій день кошеня почало в нас освоюватися, і наш Сніжок виріс гарним білим котом», – пригадала Віра Курука.



БАТЬКИ НЕ ЗНАЛИ, ЩО СИН У ЗОНІ БОЙОВИХ ДІЙ

«Його мобілізували 9 квітня. Вони спочатку не знали, куди їх везуть. Їм ніхто нічого не говорив. Навесні 2014-го Сергій сказав, що їх перевозять у Миколаїв на полігон. Каже, приїжджайте до мене. А їм же спочатку всі сказали, що беруть на сорок днів, то я й кажу: «Чого ми, сину, поїдемо, ти ж скоро повернешся?» Коли я в нього запитувала, що йому передати, то Сергій завжди казав, що в них усього вистачає. Просив хіба що цигарки. А після Пасхи їх відпустили додому на Проводи.

Він подзвонив до батька, щоб той забрав його. І вже наступного дня вони мусили повертатися назад. Востаннє ми попрощалися із Сергієм на вулиці Володимирській, де він чекав на своїх хлопців, які мали от-от під’їхати і забрати його. Пригадую, ми відійшли, а я щось згадала і біжу до нього назад. А Сергій усміхається і каже: «Що, мамо, проскурку забула дати?» Кажу: «Так, синку, цю візьми і поділися з хлопцями, а другу, що дав мені священик, щоб брав із собою і носив, як оберіг». Ще тоді подумала: слава Богу, що не забула дати. Коли Сергій уже був у зоні бойових дій, то нічого нам не розповідав. Мені і батькові він сказав, що служить у Харкові на кордоні. Ми дивимося: там спокійно, значить, усе добре».

Дружина Наталія підтверджує сказане: «Чоловік старався нічого не розповідати. Казав, що їхні телефони прослуховують. Він постійно підбадьорював нас усіх, що все буде добре, ніколи не нарікав. Коли я просила його: будьте обережні, то він розповідав мені і наче заспокоював, що вони копають окопи, роблять бліндажі. А пізно ввечері 23 серпня він подзвонив востаннє».

«Усі казали, що із Сергієм не може щось статися, – говорить Віра Корніївна. – Бо він був ніби готовий до всього. І в лісі не заблукає, і вийде з будь-якої ситуації. Також син дуже добре плавав. І взагалі був позитивною людиною. Люди, які знають Сергія, не можуть повірити, що його більше немає. Пригадую, коли він ще був живим, на день народження я подарувала своїм старшим хлопцям срібні хрестики. Сергій свого згубив на війні. І Андрію приснилося, що в нього гарний білий хрестик, а в Сергія почорнів. Й коли нам повідомили, що Сергій загинув, то Андрій купив для нього срібного нового хрестика».



«УСІ ЛЮДИ ЙОГО СПРАВДІ ЛЮБИЛИ»

Тривалий час про те, що Сергій був у зоні бойових дій, знала лише його двоюрідна сестра, кандидат філологічних наук, доцент кафедри соціальних комунікацій факультету філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки Оксана Косюк. У коментарі газеті вона розповіла: «Сергій Курука був дуже хорошою і доброю людиною. Я кажу так не тому, що він загинув, і не тому, що був моїм двоюрідним братом. Просто є така категорія абсолютно позитивних людей. Оці люди і гинуть чомусь найпершими».

«Скільки пам’ятаю, він завжди усміхався, жартував, розповідав веселі історії. Мав багато друзів, знайомих, подобався дівчатам. Із дитячих років усім цікавився: технікою, тваринами, новими ідеями тощо. З ним неможливо було сваритися чи конфліктувати. Усі люди його справді любили. Поряд зі щирістю, відповідальністю та безвідмовністю була в ньому якась абсолютно дитяча наївна віра в те, що добро має перемагати зло просто тому, що так правильно. Ця віра сформувала його романтичні уявлення про чоловічі місії у цьому світі. Вона ж примусила піти на війну.

Сергія призвали до Збройних сил України через військкомат як військовозобов’язаного у квітні 2014 року після анексії Криму. До травня він проходив додаткову підготовку на Рівненському полігоні. У травні потрапив на Схід у складі 51-ї окремої механізованої бригади. Батьки про це не знали. Сергій сказав правду лише дружині і мені. Спочатку все видавалося імітацією бойових дій. Сергій та інші бійці не готувалися до справжньої війни.

Вранці 22 травня 2014 року поблизу Волновахи стався перший напад бойовиків на табір 51-ї бригади. За словами Сергія, все відбулося зранку і дуже несподівано. Військові не були озброєні, їм не дозволяли стріляти, бо офіційно військові дії не почалися. Скрізь панував хаос. Вороги просто відстрілювали наших хлопців, наче незахищених тварин, а недобитих переїжджали машинами. Не було зброї, технічного забезпечення, бронежилетів, серед перших загинув санітар. Тому першої медичної допомоги теж ніхто не надавав. Зрештою, бійці бригади були просто психологічно не готові до того, що скрізь будуть калюжі крові і на деревах висітимуть залишки тіл, тому більшість із них сиділи де трапиться, у напівпритомному стані або дійсно втрачали свідомість.

Наступного дня у телефонній розмові Сергій розповів мені про Волноваську трагедію і сказав, що бригаду передислоковують на південь, напевно, в Миколаїв. Я просила Сергія іти звідти будь-яким чином, але він сказав, що не може цього зробити, бо сам себе перестане поважати. Заспокоював, що він військовозобов’язаний, достатньо навчений, і ще й снайпер. Окрім того, повідомив, що з ним щойно розмовляв новий очільник бригади, і дуже просив не звільнятися, бо, мовляв, таких, як Сергій, одиниці.

Під Миколаєвом із бригадою працювали українські та американські психологи. Хлопці почали реабілітовуватись. Усе, що сталося у Волновасі, згадувалось як важкий сон. У середині червня 51-шу бригаду знову відправили на схід. Він розповідав, що вони десь поблизу Луганська. Казав, що тепер у бійців хороші бронежилети, але, на жаль, немає шоломів (однак їх мають підвезти найближчим часом). Розповідав також, що з початку липня там тривають періодичні бої.

На початку серпня Сергій увесь час зникав, обриваючи телефонний зв’язок. Я боялася йому дзвонити, бо знала, що за номером телефону можна визначити місце перебування бійця. Ситуація нагніталася, відчувалося, що ось-ось щось трапиться.

21 серпня 51-ша бригада була десь під Мар’їнкою. 23 серпня Сергій востаннє розмовляв із батьками, які думали, що він у запасі, а не на війні. Але оскільки він періодично зникав і був поза зоною досяжності, то ніхто особливо не хвилювався, крім мене. 26 серпня, коли засоби масової комунікації поширили інформацію про Іловайськ, рідні почали пошуки. Мама їздила до Києва. В інтернеті з’явилися списки загиблих, зниклих безвісти, полонених. Сергій потрапив у перелік зниклих під прізвищем Курук, а не Курука.

На межі серпня-вересня рідні всілякими способами шукали хоч якусь інформацію про Сергія. Телефонували бійцям, розмовляли з тими, хто вже повернувся додому, дзвонили у Міністерство оборони. Інформація надходила діаметрально протилежна: одні розповідали, що бачили, як Сергія вбили, а тіло потім вантажили у КамАЗ; інші, що його виносили з-під обстрілу пораненого, а потім залишили, бо помер; окремі казали, що бачили, як лежав на березі річки. Більшість стверджували, що Сергій загинув на посту під обстрілом «Градів» біля населеного пункту Дзеркальне.

Наприкінці жовтня Сергій потрапив у список полонених. Я вийшла на зв’язок із Володимиром Рубаном – керівником центру звільнення полонених, який підтвердив, що Сергій Курука в полоні. У листопаді сепаратисти весь час мені телефонували. Казали, що Сергій у них. Пояснювали, що для процесу передачі я маю приїхати у Дніпропетровськ. Я просила дати телефон Сергію, щоб він щось сказав, але на цьому зазвичай зв’язок обривався. У грудні надія почала танути, бо всі полонені вже вийшли на зв’язок, а Сергій – ні. І остання згасла тоді, коли у грудні зателефонували з прокуратури міста Луцька і повідомили, що Сергія ідентифікували за ДНК», – розповіла його двоюрідна сестра.

Записала спогади Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №31 від 22 серпня 2019 року)
Фото з домашнього архіву родини Куруки