На Волині родина виховує 28 прийомних дітей

0
0
На Волині родина виховує 28 прийомних дітей
На Волині живе родина, яка виховує аж 28 прийомних дітей.

Сім’ї Анатолія та Ольги Сукачів із села Петрове та їх сина Віктора з Поромова Іваничівського району дали шанс на нове життя майже трьом десяткам обездолених хлопчиків та дівчаток, пише інформаційне агентство "ВолиньPost" з посиланням на газету "Волинь".

Ольга Сукач розповіла, що спочатку її син Віктор з невісткою Надією, маючи своїх двох дівчаток, вирішили дати прихисток ще трьом обездоленим діткам з Іваничівського району. Були за крок до цього. Але з огляду на те, що в них великий, просторий будинок, запропонували взяти під опіку аж сімох, оскільки всі вони були між собою рідними.

28-річний Віктор пригадав, як у 2008-му його батьки взяли з Володимир-Волинської школи-інтернату чотирьох круглих сиріт: 14-ти, 9-ти, 8-ми та 5-ти років. Перед тим питали синів, чи вони не проти мати названих братів і сестер. Згодилися, бо з дитинства виховувалися на релігійних принципах любові до ближнього. Йому, одинадцятикласнику, додалося турбот: треба було з молодшими вчити уроки, ходити в ліс, погратися. Хоч до роботи звик — ​ніякої не цурався, навіть хліб випікав. Підключалися і молодші брати — ​Алім, Рувім та Едуард. Потім до їхнього сімейства ще прибуло шість хлопчиків і дівчаток. Молодий чоловік каже, що всі вони швидко призвичаїлися і найголовніше, що у доброзичливій атмосфері, де на перше місце завжди ставили Бога, змінювалися у кращий бік.

Після школи Віктор вивчився на електрослюсаря підземного й пішов працювати на шахту № 1. В 2012 році одружився з Надією, з якою познайомився ще в шкільні роки в селі Кримне Старовижівського району, де проживала його бабуся по батьковій лінії. А до весілля питав наречену, чи вона не проти взяти в дитячих опікунських закладах чужих дітей. Надя, яка отримала диплом фельдшера в Ківерцівському медколеджі, дала згоду.

Вони мріяли про свій куточок, тому в сусідньому Поромові почали будувати хату, в якій у майбутньому мало жити багато малят. І тоді якраз німецький фонд "Міст у життя" євангельських християн-баптистів реалізовував проєкт, будуючи по Україні житло для обездолених дітей. Таких два будинки невдовзі виросли і в їхньому селі. Тоді надійшла пропозиція створити дитячий будинок сімейного типу. Так до них потрапили Аня, Діма, Віка, Діана, Максим, Андрій і Саша віком від 4 до 13 років родом із Локачинського району.

Надихнув приклад батьків

— Родину для цих діток шукали по всій області, — ​розповідає подружжя Сукачів-молодших. — ​Одним не давала змоги житлова площа, інші просто боялися. Працівники Служби в справах дітей спочатку вийшли на нашу маму, яка разом із татом вже випустила у широкий світ десять прийомних вихованців, і одинадцять знову взяли в свою сім’ю. Були теж вагання, але за настійною порадою мами ми багато молилися, щоб Бог допоміг нам вирішити цю дилему. І Він нас почув. Ми пішли на цей крок — ​і дуже щасливі.

Пройшли відповідне навчання. Їздили у Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей, що у Ковелі, познайомитися. Хоча морально були готовими, але діток запитували, чи вони хочуть у них жити. Старші спочатку вагалися, а потім погодилися. Трапилося так, що з оформленням документів вийшла затримка, то вони навіть не хотіли йти в школу, говорили, що чекають приїзду батьків.

І вже на місці з першого дня у стосунках між усіма членами чималенької сімейки поселилася довіра.

— Буквально на третій день нас із Надією вони почали кликати татом і мамою, хоч ми їм розказували про все відкрито, — ​не приховує задоволення Віктор. — ​Наші рідні Софія і Яна скучали, бо раніше жили в батьків, де багато дітей, тому нас постійно запитували, коли вже ми привеземо братиків і сестричок.

Велика і дружна сім’я Віктора та Надії Сукачів
Велика і дружна сім’я Віктора та Надії Сукачів


Тепер у них весело. Місця в гарно облаштованому будинку, де є все необхідне, всім вистачає. Кажуть, діти слухняні, хороші, лише доводиться уважніше до кожного придивлятися, вивчати, хто який має хист, чим цікавиться.

Словом, у Сукачів-молодших проходить адаптаційний період, а насправді вони за півтора місяця вже так здружилися, нібито під одним дахом жили багато років.

— Чи не важко справлятися з такою сімейкою? Це ж усім треба одяг підібрати, нагодувати, кожному приділити увагу?.. — ​запитую.

— Ми — ​у постійному русі, тому нам ніколи скучати або думати про те, чи важко. Весь час говоримо дітям — ​і за столом, і під час спільної молитви, — ​що вони повинні один одному допомагати. Тому й розподілили обов’язки, встановили чергування. Коли разом збираємося обідати, вечеряти — ​стіл миттю накривається: один роздає ложки, інший — ​тарілки, ще хтось — ​розкладає серветки… Так само спільно робимо закупи — ​старші підказують, що купити меншеньким…

— Зараз і в нас виховується одинадцять прийомних діток, двоє з яких — ​Рома і Саша — ​вже повнолітні, а наймолодшій Алісі чотири рочки. І один — ​наш (уточнює, що рідними є всі без винятку. — ​А.Л.). Едік ходить в одинадцятий клас, дев’ять прийомних — ​теж школярики, — ​розповідає про кожного так, ніби читає з аркуша, пані Ольга. — ​А десять уже випустили у світ, приємно, що всі вони телефонують, приїжджають. Найстарша серед усіх перших — ​Ольга — ​це наша найбільша гордість.

Їхня вихованка, яка закінчила свого часу Східноєвропейський національний університет, зараз із сім’єю живе в Нікополі на Дніпропетровщині. Ще коли виходила заміж, то дала обітницю перед Богом взяти на виховання сироту, оскільки сама виросла в такій родині. І от коли згадувана німецька релігійна місія побудувала в цьому місті перший будинок для бездомних діток (тепер таких по Україні 52), виникла проблема, хто може там поселитися і взяти із сиротинця хлопців і дівчаток. Бажаючих не знаходилося, тоді й вийшли на Ольгу Сукач із Петрового. Вона поговорила зі своєю прийомною дочкою, і та разом із чоловіком з Луцька переїхала в Нікополь. Тепер у їхній сім’ї 2 своїх і 9 прийомних.

— Мені приємно, що діти йдуть таким шляхом, який нам накреслив Господь, — ​ділиться сокровенним жінка. — ​Методом переконання я вже близько ста діток скерувала у сім’ї, які стали щасливими, бо виконують велику місію на Землі. І вважаю, що нічого страшного не буде, якщо будь-якій мамі взяти одну або дві дитини. Пам’ятаєте притчу про лисицю, яка вже збиралася вмирати? А коли їй підкинули лисеня, про хворобу забула й вичухалася. Так і в нашому житті. Завжди наказувала своїм: як виростите, візьміть хоч по одній сироті.

До слова, старша сестра Олі Наталія, яка теж мешкає в Поромові, виховує четверо рідних і стільки ж прийомних дітей. Інші, двоюрідні, теж взяли на виховання обездолених.

Пані Ольга не приховує, що були вихованці й зі складним характером. З ними доводилося непросто. Дехто не хотів їздити на богослужіння, одна дівчинка взагалі була спочатку вперта й «неконтрольована». Але намагалися добрим словом і власним прикладом таких виховувати. Ніколи на них не підвищували голос. І це спрацювало, бо вже згодом ці діти, які спробували пожити на самостійних хлібах, поверталися до названих мами й тата, дякували їм за науку.

У сім’ї Сукачів-старших — ​один гектар поля, трактор, велика господарка. Звісно, що дітей долучають до праці змалку. Всі вони теж мають свої обов’язки, і Ольга зазначає, що зазвичай на холодильнику прикріплює аркуш, хто що має зробити. А як же інакше?

— А не боялися так багато брати дітей? — ​запитують.

— Ні, — ​відповідає пані Ольга, — ​бо я звикла в усьому довіряти Богу. Діти — ​це наше життя…

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
0

Коментарі:


Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».