ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Після Волновахи він першим вирішив залишитись

Хто тепер насмілиться сказати, що незалежність далась нам безкровно? Згадаймо про багатьох лучан, Героїв сучасної доби, які поклали своє життя за волю України.

Серед них – Артем Карабан. Народився він 5 січня 1993 року. Навчався у ЗОШ №25, потім у Луцькому педагогічному коледжі на відділенні «Фізичне виховання», підробляючи в «Адреналін-сіті».

Одружився на ІІІ курсі, через рік у молодої сім’ї народилась донечка. Вступив до СНУ ім. Лесі Українки на факультет фізичної культури і здоров’я заочно. Після першої сесії пішов в армію.

Строкову службу проходив при Національній академії оборони України, де був нагороджений грамотою за зразкову військову дисципліну й високі показники бойової підготовки.

Повернувшись до Луцька, далі вчився в університеті і працював у супермаркеті «Епіцентр».

У 2014 році потрапив за так званою першою хвилею мобілізації до 51-ї ОМБР. Одночасно призвали і його старшого на 2 роки брата Олександра. Після розстрілу хлопців під Волновахою Артем вирішив залишитися на Сході добровольцем у складі тактично-штурмової групи «Колос».

Загинув 7 серпня 2014 року в районі кургану Савур-Могила від вогнепального наскрізного кульового поранення грудей та ушкодження внутрішніх органів. Похований на алеї Почесних поховань міського кладовища поблизу с. Гаразджа.

Указом Президента за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

* * *

Хоч минуло 5 літ, біль від трагедії не затихає у найближчих людей. У когось серце не витримує, кимось заволодіває апатія та образа на весь світ, комусь оговтатись допомагає віра, хтось відкриває в собі нову людину, яка потрібна іншим.

Пані Любов Карабан, пройшовши мученицький материнський шлях, знайшла орієнтир у створенні громадської організації родичів загиблих учасників АТО «Надія». Це зараз її вважають сильною жінкою, виявляють повагу і навіть побоюються вимог, з якими вона виступає у високих кабінетах. А в 2014 році після непоправної втрати де і в чому могла шукати розради?

– Артем з дитинства був чутливим до справедливості та прямолінійним, – розказує мама. – Якщо бачив десь кривду, то ніколи не говорив про це за спиною, а прямо в очі. Навіть, коли це – учитель. І був він надійним, людиною слова: що обіцяє, те зробить, не відкладаючи на пізніше. Змалку їздив з татом на риболовлю і полювання, подобалось йому відпочивати в дитячих таборах. Мав багато друзів, умів гарно спілкуватись як з хлопцями, так і з дівчатами. Цікавився історією, любив документальні фільми.



Коли почалися військові дії на Сході, батько їздив з нашими козаками на підтримку прикордонників. В один день Саші й Артему прийшли повістки. Вони вирішили йти на війну, бо сказали: «Тато допомагав, а чому ми маємо сидіти?»

Обоє потрапили у 51-шу бригаду, тільки в різні батальйони. Артем опинився на Сході на 2 тижні раніше від брата, 7 травня. Прийшло його перше фото з мобільного телефона. Він казав: «Мамо, якщо зі мною щось станеться, будете мати, аби спом’янути…»



Потім трапився інцидент з Волновахою: деякі з 3-го батальйону кинули зброю, кажучи, що в таких умовах вони не будуть воювати. Артем розповідав: їх викликали на допомогу під Волноваху, де був бій, і вони вже мали загиблих, а під кінець по них відкрили вогонь з вертольота ВСУ. Обурювався тоді: «Хіба можуть наші з вертольота нас же обстрілювати?» Батько пояснював, що коли нема пізнавальних знаків, то можуть.

Потім надійшла перша SMS-ка: «Сиджу на полі, все воно вкрите тілами хлопців». Це було 22 травня під Волновахою. Після того розстрілу Саша, який служив у 1-му батальйоні під Новоукраїнкою, разом Артемом могли виїхати на Миколаївський полігон для навчання. І ми їх просили про це. Але Артем залишився добровольцем. Саша теж хотів, та я вблагала не чинити так, тож він таки вирушив на полігон. Артем же казав: «Я мушу залишитися, бо хлопці залишилися і будуть не укомплектовані».

Коли приїжджали його побратими, то відкрили, як було насправді: коли запитали, хто зостанеться, відгукнувся Артем. Вони переглянулись – раз він, наймолодший серед них, залишається, то й вони з ним. Всього у 51-й бригаді разом з контрактниками зосталося тоді до 150 чоловіків.

Артему було нелегко. Не раз ми дзвонили, питали, чи допомагають їм місцеві люди? Відповідав, що спершу допомагали, потім тих помічників свої ж били і карали за це. «Ми вирішили, що не варто підставляти людські життя за шматок хліба, – казав. – Просили їх, аби не приходили і через нас не страждали».

Захищали там наші хлопці мирне населення: коли починалася ніч, мусили виїжджати на порятунок людей від бандитів, які грабували, ґвалтували, вбивали. Воювали і місцеві, і захожі «кадировці». Були такі бої, що за словами побратимів Артема, доводилось врукопашну відстоювати кожну квартиру. Його тактично-штурмова група фактично в усіх гарячих точках йшла попереду. Оповідаючи про різні події, Артем називав села Успенівку, Шевченкове, Мар’їнку, але точного місця свого перебування не згадував.

Видана форма розлазилась на них через 2 тижні, берці лопали, все необхідне їм привозили волонтери. Пізніше, коли приїжджали побратими, я бідкалась, чому вони такі худющі, а один на позивний «Гора» оповів – у час, коли не мали що їсти, в запасі знайшовся сухий корм для котів «Віскас». Коли Артем вже був в районі Савур-Могили, я пропонувала передати йому якісь харчі через волонтерів, але він відмовився: «Я не хочу, щоб хтось поклав своє життя за шматок ковбаси». І води питної не вистачало, і продукти забували їм скидати, і боєприпасів бракувало, і автомат «клинив» після кількох пострілів...



7 серпня він загинув під Савур-Могилою. Як би я хотіла знати правду про його смерть!

Є три версії. Знаю, що зголосились 14 добровольців піти на «зачистку», серед них і Артем. За першою версією, хлопці зайшли у підвал будинку, і коли з-за рогу почали по них стріляти, Артем закрив їх собою. Куля пройшла над бронежилетом. За другою версією, Артем залишився без прикриття і коли пішов на звук пострілів, у нього поцілили. Третя версія – що його «зняв» снайпер…

Востаннє я з ним розмовляла ще уранці, так тішилась, що він живий. З батьком він говорив в обід перед від’їздом на завдання. Далі на зв’язок не вийшов...

Я перед тим обіцяла не телефонувати, бо Артем попередив: коли вони їдуть, то вимикають телефони і здають документи, бо якщо потрапляють у полон, то їх не залишають живими. Ось тому згодом не могли знайти Артемових документів – вони були у хлопців…

8 серпня у Палаці культури Луцька збирались з усієї області родичі військовослужбовців – просили владу відправити 51-шу бригаду на ротацію після тих 3 місяців пекла. А у мене така була тривога на серці! Я не могла додзвонитися ні до Саші, ні до Артема. Нарешті відповів Сашко і я його просила зателефонувати Артемовим хлопцям, може, йому вдасться швидше дізнатись інформацію. Але й він не додзвонився. Тоді я вирішила зателефонувати другу Артема, найстаршому серед побратимів. Він розумів, що батьки переживають, мовив: «Вам уже сказали?» Я одразу збагнула – щось сталось. Питаю: «Він поранений чи загинув?» – «Загинув».

Чоловік якраз повернувся, вирвав телефон з моїх рук, йому сказали, що в Артема важке поранення і, мабуть, він не виживе. Ми того дня по телебаченню чули, що вертоліт тричі не міг приземлитися через обстріли, аби забрати поранених. І не здогадувались, що це по Артема він летів. А тоді хлопці забрали Артема на БМП і вивезли до найближчого медпункту, де за 2 години він стік кров’ю.

Сашка відправили 8 серпня у відпустку, і він ще не знав, чому. Нам дали один номер передзвонити у Міноборони, де повідомили, що Артема нема у списку ні серед мертвих, ні серед живих. Знайомі, які допомагали у розшуку, підтримували, мовляв, ще є надія.

Увечері 8 серпня я набралась сміливості ще раз подзвонити у Київ, назвалась родичкою, а не мамою. Мені сказали – він загинув…

Шукали ми його тиждень. Бо Артема переплутали із загиблим лейтенантом Проходом зі Львова. Після упізнання сина уночі приснилося чоловікові, ніби він заходить у кімнату моргу, нахилився над тілом Артема і так хоче почути його дихання. А чує: «Тату, мене там нема. Бог дав мені нове тіло. Тут нема болю, нема страждання». У чоловіка покотилися сльози. «Сину, у тебе ж така рана». – «Мені нічого не болить. Але прошу вас – не плачте. Бо коли ви плачете, ми тут засмучуємося». Тому я зараз стараюся триматися, не плакати, щоби його не смутити. Та це важко.

Оповісти про все неможливо. Чимало є «чому», на які нема відповіді. Наприклад, коли на полігоні «Широкий лан» юнаки брали мене за руки і говорили: «Ми не готові вмирати і тим паче – когось убивати», мене мучило питання, хто їх у віці 20-21 рік призвав на війну? Чи не можна було взяти чоловіків зі сформованою психікою? Коли ми спілкуємось у нашій громадській організації, складається враження, що всі полеглі воїни передчували свою смерть. Артем дзвонив мені 5 серпня і казав: «Мамочко, якби ти знала, як я тебе люблю!» Я відповіла, що теж його дуже люблю. А він: «Вислухай мене раз в житті, не перебиваючи». Просто знав, які йдуть бої, і розумів, що може статись. Мені здалося, що це слова прощання. Але не хотілося в це вірити.

Побратими згадували: незважаючи на молоді літа, Артем мав вигляд досвідченого воїна і давав мудрі життєві поради. На початку, як невідомо куди «пропав» на блокпосту їхній офіцер, він взяв на себе керування, і всі тоді залишилися живими. Хлопці не знали, що Артем одружений і має дитину, аж поки після його загибелі не відкрили паспорт й побачили фото 3-річної донечки Сашеньки…

Записала Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №29 від 8 серпня 2019 року)
Фото з домашнього архіву Любові Карабан