ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Скромне життя і героїчна смерть старшого розвідника Андрія Єлістратова

0
1
ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Скромне життя і героїчна смерть старшого розвідника Андрія Єлістратова
Лучанин Андрій Єлістратов загинув 8 серпня 2018 року у 26-річному віці внаслідок обстрілу поблизу міста Золоте, що на Луганщині. Протитанкова ракета, яку випустили бойовики, влучила прямо в Андрія.

Він був мобілізований у 2014 році. На той момент мав за плечима 3 роки військової служби в Збройних силах України за контрактом.

У серпні 2014-го Андрій зазнав важкого поранення у бою за Савур-Могилу.Та після одужання в 2015-му він знову підписав контракт на військову службу у Збройних силах України. До закінчення останнього контракту залишалося 2 місяці.

Андрій хотів повернутися до мирного життя. Та не судилося. На жаль, ця підла неоголошена війна має свої плани на наших молодих, відважних хлопців і чоловіків. Її удари важкі, смертельні, від них гинуть найкращі, і їхні рідні та близькі не в силах змінити хід та перебіг подій.

Вражені горем та неминучими втратами напередодні дат їхньої загибелі вони віддають шану і пам’ять своїм синам, чоловікам, батькам. А там, де їхні Герої востаннє зустріли свій схід Сонця, досі тривають бої.


* * *
Змалечку 8-річного Андрія та його молодшого на 7 років брата Володю батько виховував самотужки, тому в хлопчика було «доросле» дитинство, скромне життя і героїчна смерть.

Він був худим і невисоким на зріст, ніби юнак, проте під час виконання військових обов’язків проявив себе як відважний та сильний боєць. Коли ж отримав осколкове поранення всієї правої сторони тіла від міни у 2014 році під Савур-Могилою, тоді по телефону сказав батькові, що просто зламав руку під білоруським кордоном.

Дисциплінований, невибагливий до умов, терплячий, здатний витримати великі навантаження і випробування, навіть якщо це коштуватиме здоров’я і життя. Саме таким запам’ятали Андрія Єлістратова його рідні, знайомі, військові побратими.

Разом із його батьком Юрієм Вікторовичем ми гортаємо дитячий альбом. «Андрюше 10 месяцев. Август», – виведено гарним жіночим почерком. А на фото – сміється на весь рот, показуючи перші зубчики, – так щиро по-дитячому білоголове хлоп’я.



В 11 місяців Андрійко вже стоїть із татом біля озера. Є ще фотографії, де він разом із батьками на фоні пам’ятника родоначальнику німецької класичної філософії Канту у Ризі, де хлопчик народився і де проживали батьки його матері.

Його батько 10 років пропрацював матросом на кораблі Міністерства рибного господарства Радянського Союзу, на плавбазі, де обробляли виловлену в морі рибу.

«Це я так після армії пішов заробляти гроші. Корабель відходив у море із Калінінграда, саме там я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона росіянка. Я теж за національністю росіянин, мої батьки родом із Пензенської області. Допоки ходив у море протягом цих 10 років, ми плавали від Ісландії до Антарктиди, від Сполучених Штатів Америки до Індії. По півроку, 8 місяців я був у рейсах. Коли мені було 25 років, я одружився. Через чотири роки в нас народився Андрій. Ще два роки після народження сина я поплавав, а в 1994 році ми з дружиною переїхали на постійне проживання до Луцька. Тут жив мій батько, військовий, колишній офіцер. У 1998 році в нас народився Володя».

Проте так склалися обставини, що коли старшому сину було вісім з половиною років, а найменшому півтора року, пара розійшлася, а матір дітей була позбавлена батьківських прав. Андрія та його меншого брата Володю їхній батько виховував самотужки. Він виконував всю хатню роботу, паралельно працював. Звісно, певні обов’язки лягли і на Андрійка, оскільки він був старшим.
Андрій із молодшим братиком Володею
Андрій із молодшим братиком Володею


«У нього і того дитинства було мало. Постійно допомагав мені глядіти свого меншого брата. Що я просив, те він і виконував. Навіть у дитячому віці Андрій мав свої обов’язки», – пригадує Юрій Вікторович.

Обоє його синів закінчили НВК «ЗОШ І-ІІ ступенів № 10 – професійний ліцей», що розташований дуже близько до їхнього будинку. Оскільки батько багато працював, щоб забезпечити сім’ю, хлопчики більшість часу проводили разом. Старший завжди опікувався молодшим братом.

Після 9 класу Андрій вирішив вчитися у Волинському коледжі Національного університету харчових технологій. А після закінчення навчання у 2010-му він виявив бажання піти на військову службу за контрактом, яку проходив три роки аж до 2013-го. На той час його батько та молодший брат переїхали в Крим, де жили до початку війни 2014-го.

«Так, як і мені свого часу, я ніколи нічого не забороняв своєму старшому синові. Після 9 класу він сам вирішив йти вчитися в коледж на оператора комп’ютерного набору, після закінчення навчання захотів піти служити в армію за контрактом, а коли повернувся в 2013 році, то пішов вчитися на зварювальника. Ще встиг закінчити навчання, і в 2014-му розпочалася війна. Я теж ріс самостійним. Коли мені виповнилося 12 років, померла моя мати. З того часу я, як і Андрій, в ранньому віці вчився швидко ставати дорослим. Я завжди сам собі стелив дорогу, так і мої сини», – каже батько Андрія.

9 квітня 2014 року Андрій Єлістратов був призваний за мобілізацією. 28 липня того ж року він зазнав поранення на фронті, близько місяця лежав у військовому госпіталі. «Після загибелі сина мені віддали аркуш, на якому був увесь його послужний список. Він побував у найгарячіших точках: у боях за Савур-Могилу, за Бахмутку, за Щастя. Спочатку Андрій був гранатометником у 51-й бригаді (ще до її розформування), а потім у розвідці, снайпером. Коли телефонував із фронту, він мені ніколи нічого не розповідав. Взагалі нічого не розказував. У 2014 році, коли на Сході саме йшли бої, я із Криму зателефонував синові і запитав, де він, на що отримав відповідь: «Я під білоруським кордоном». А я собі міркую, чого він там, коли саме зараз всі на Сході. І вже коли я повертався потягом додому, то мені подзвонив сусід і сказав, що Андрій поранений. А за день до того син подзвонив і сказав мені, що просто зламав руку. Осколкового поранення від міни зазнала вся права сторона тіла: були пошкоджені обличчя, руки, спина, ноги. Близько місяця Андрій лежав у луцькому госпіталі. І вже після лікування, коли його виписали, то ще виймали із тіла багато осколків. Якось він мені все-таки розказав про той день, коли його поранили, син сказав тоді: «Лежу поранений. Не можу поворухнутися. А вони з зеніток все стріляють. Думаю: все, прийшла моя остання хвилина». І це був єдиний раз, коли Андрій заговорив, а більше про війну зі мною ні слова. Я не питав, а він не мав бажання говорити».



Трохи оговтавшись від поранення, в 2015 році лучанин знову йде на фронт. Підписує контракт за контрактом: то на рік, то на півроку. Той мав бути останнім, і він хотів звільнитися до свого дня народження 23 жовтня. Залишалося відвоювати 2 місяці. Андрій мав плани їхати в Польщу на заробітки.

Біда сталася 8 серпня 2018-го в передвечірню пору у районі міста Золоте на Луганщині. Українські військові, серед яких був і Андрій, зупинилися, щоб допомогти пасажирам цивільного автомобіля, що стояв посеред дороги. В цей час з боку окупованого селища Молодіжне було обстріляно військовий і цивільний автомобілі. Від вибуху протитанкової ракети Андрій загинув на місці, а ще один боєць дістав поранення. Тоді ж було поранено мешканку Катеринівки, яка проходила поруч.

«Хлопці кажуть, що якби не Андрій, то всі загинули б. Адже ракета потрапила в нього і змінила напрям руху. Так лише двоє людей було поранено. Від потрапляння ракети синові відірвало руку, і він загинув на місці. На другий день до мене прийшли із військкомату й повідомили про його загибель. Їх ховали 11 серпня. Тоді до Луцька привезли двох загиблих: Андрія і ще одного хлопця із Каменя-Каширського. Щоправда, тіло того хлопця, щоб похоронити, його батьки забрали додому. Театральна площа була заповнена людьми, які прийшли провести в останній путь мого сина», – згадує Юрій Вікторович.

Хлопці, які з ним воювали, казали, що Андрій ніколи не був боягузом, чітко виконував поставлені керівництвом завдання. Справжній солдат. Завжди допомагав своїм, коли його про щось просили.

Під час громадської панахиди було сказано, що загиблий мав авторитет серед особового складу підрозділу, у якому служив, оскільки зарекомендував себе як мужній військовослужбовець. Його побратими пригадували, що він хоч був невисокий, а стільки зброї носив на собі: гранатомет, автомат, магазини до автомата і гранати.

Батько розповідає: «Ще коли був меншим, Андрій завжди питав, чого він такий малий. А у нас всі в родині невисокі. Я ж йому на це відповідав: «Коли я заставляв тебе в дитинстві їсти, то ти не хотів».

* * *

Герой похований на міському кладовищі Луцька поблизу села Гаразджа – на Алеї почесних поховань.

Указом Президента України від 18 квітня 2019 року «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку» Андрій Єлістратов посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.


Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №29 від 8 серпня 2019 року)
Фото з домашнього архіву Юрія Єлістратова



Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
1

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

Studyclerk