ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. «Такі, як я, потрібні на війні», – Сергій Шостак. ФОТО

5 червня 2014 року лучанин Сергій Шостак показав повістку дружині. 6 червня поїхав на Схід. 27 липня загинув.

Йому було всього 42 роки. Двоє синів, Владислав і Максим, стали головною опорою для його дружини – Майї, яка не впала у чорний відчай, не опустила рук, не затаїла образи на світ за важку втрату.

Змиритись із втратою чоловіка та батька неможливо. Можна лише прийняти та жити далі, перетворити своє горе у силу та натхнення жити, радіти кожному дню, працювати, розвиватись, творити.

Нині вона підприємець, депутат Луцької міської ради й автор картин, які сподіваємось колись таки побачити на виставці в арт-галереї.



– Сергій цікавився політичними подіями ще з Майдану, – розповідає Майя Шостак. – Він їздив на Майдан із старшим сином Владом. На той час інформацію про події, що відбуваються на Майдані, я черпала з інтернету й телебачення, і як вони почали їздити до Києва, то дуже сильно хвилювалася. Коли ситуація загострилась до силового протистояння, весь час була з ними на зв’язку. Чоловік заспокоював: «Не хвилюйся, тут не все так, як показують на телебаченні, Влад біля мене, не переживай».

У лютому 2014 року він лише приїхав із Києва і знову почав збиратися із сином. Я у хвилюванні категорично заперечувала, щоб їхав син.

Кажу: «Влад не поїде!» А син так тоді засмутився, просто до сліз: «Я поїду з татом!. Меншому Максиму тоді було лише 16, він залишався вдома. Через день хлопці вранці повернулись, і Сергій нічого мені не сказав, що йому посікло ноги. Про це я спочатку почула від спільних знайомих на роботі, які теж їздили на Майдан. Уже вдома запитала, а він відповідає: «Та дурничка. Трохи ноги посікло». Це під час розгону Майдану по них стріляли, і Сергію кулями пробило штани, поранило ногу, а у Влада на попереку та нозі були рани.

Я тоді сильно за них хвилювалась, тож висловила чоловіку все, що думала, сильно сварячи Сергія...



Навесні я зауважила, що він став часто їздити у військкомат. Запитувала, чи не прийшла йому повістка? «Ні, не хвилюйся. Їжджу в військкомат відмічатися. Мене не мобілізовують, моя спеціальність розвідника не потрібна», – казав мені. Та коли в травні розстріляли хлопців у Волновасі, він цим сильно перейнявся... У мого чоловіка був досвід бойових дій, він знав тактику ведення бою, оскільки служив у ВДВ та був у миротворчих військах у Косово. Тож дома сидіти тоді, коли розпочалась війна, вже не міг...

5 червня випало 20-річчя нашого одруження. Сергій приходить додому та показує повістку. Я ще зауважила: «О, такий подарунок! І коли ти їдеш?» – «Завтра. Ще поїду в село до матері. А ввечері відсвяткуємо нашу річницю». Я мовчала, а що було на душі... Хотілось лише плакати...

Наступного ранку він поїхав на Схід. І весь червень ми спілкувались тільки в телефонному режимі. Ще перед від’їздом Сергій сфотографував усі важливі папери та наголосив мені: «Якщо зі мною щось станеться, то щоби ти знала – я мобілізований. Що б тобі не говорили, я – мобілізований». Я ще тоді розсердилась: «Що з тобою може статися?» Далі мені було відомо, що він біля Старобільська, але не йшлось про місце боїв. І також я не чула слова «Айдар», тільки знала про військову частину В0624.

Коли хотіла йому передати речі чи щось із харчування, то він відповідав, що нічого не потрібно і у них усе є, що все добре. Потім зрозуміла, що чоловік таким чином беріг мене. Коли вже знайомі розпитували, чи Сергій в «Айдарі», я з інтернету довідалась: частина В0624 та «Айдар» – одне й те саме. Увечері ми з ним зідзвонились, запитую про це, і він ствердно відповів: «Так, це «Айдар». Про військові справи він зі мною ніколи не розмовляв... Ні про події у складі миротворчого корпусу ООН у Косово та про його місію, ні про події на Сході, відказував лише загальними фразами.



У житті Сергій був легкий, товариський, веселий, водночас рішучий та відповідальний: сказав – зробив. Мене дуже любив і поважав. Це був справжній батько для своїх синів, який вклав у дітей багато своєї любові... У нас дуже гарна сім’я, вона гарна у нас і сьогодні...

Пам’ятаю 14 червня. «Я супроводжую вантаж у Харківській області», – так мені сказав у розмові. Чую з голосу, ніби йому важко спілкуватися. І був шум машин. Наче нічого особливого...

27 липня о 9.10 зранку ми ще порозмовляли (а телефонували, як правило, тричі на день), я відчула, що він якийсь засмучений. «Потім ще зідзвонимось. Може...», сказав наприкінці. Те «може» мені наче ножем по серцю врізало... Приблизно о 4-й годині охопило тривожне передчуття – чому немає дзвінка? Набираю до нього – без результату. Наступного ранку прокинулась, і дивно: я завжди вмикала телевізор та комп’ютер, щоби дізнатись новини. А того ранку взагалі не хотіла нічого ні чути, ні робити. Передзвонила подруга, заспокоїла, що все буде добре. Та вона насправді вже знала, що Сергій загинув. По обіді я таки почала дивитися «ТСН» і вже було хотіла вимкнути, як пробігла стрічка:

«З «Айдару» загинуло 12 військовослужбовців». Мене наче громом прибило – я все зрозуміла... Відчиняються двері, заходять родичі, діти... «Майю, Сергія немає», я ще встигла подумати: як у фільмі про війну, що то неправда... Так чорна звістка прийшла до нас у дім...



Опісля дізналась, що 14 червня, коли ми розмовляли по телефону, його поранили у бою за Щастя, везли у шпиталь, спочатку в Харків, а тоді у Львів. Перебуваючи у Львові, ми з ним так і не побачились. Я і зараз, як про це думаю, плачу – був під самим домом, а додому не заїхав... І мені про поранення жодним словом не обмовився... Потім із ногою, яка не згиналась у коліні, повернувся в «Айдар», і лише після його загибелі з медичної картки я довідалась, що він не добув до кінця лікування. Я не знаю, як загинув Сергій. Версій багато. Тоді чимало хлопців полягло. Кажуть, що розміновували якийсь залізничний міст, і їх накрив мінометний обстріл...

Ця трагедія зробила нашу сім’ю сильною. Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими, це правда. Ми не живемо з позиції «жертви». Від синів була і є велика підтримка. Пригадую, коли привезли речі Сергія, я зайшла в квартиру, впала на коліна. «Боже, що робити...?»

Мої сини сказали: «Ти зібралась усе життя плакати? Розумієш, із татом так сталося!». Діти стали опорою, вони відповідальні, розумні, хороші, беруть на себе чоловічі зобов’язання. Основне, що допомагає, – це віра у ту силу, яка тебе тримає, веде, робить сильнішою. Хтось каже – це Бог, хтось каже, що то чоловік допомагає з іншого світу... Але те сильне та світле – є. Важливо у жодному разі не сприймати життя з негативу, бачити та брати лише хороше. У моєму випадку мій чоловік свідомо ухвалив рішення піти воювати на Схід, яке я прийняла. У мирному житті він не міг себе сповна реалізувати, а на війні Сергій знав, що його бойовий досвід потрібний.

Щодо мене, я зрозуміла – треба стати самому собі психологом, «розібрати» себе і знову «скласти» з усього найкращого. Спершу ти наче вмираєш від відчаю і не бачиш просвітку. Треба це пережити, щоби цінувати потім усе хороше, що у тебе є. І далі – жити та взяти повністю відповідальність за своє життя у власні руки.

Записала Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №27 від 25 липня 2019 року)
Фото з домашнього архіву Майї Шостак