Що читає ресторатор Юрій Хазіпов? РОЗМОВА В КНИГАРНІ

1
4
Що читає ресторатор Юрій Хазіпов? РОЗМОВА В КНИГАРНІ
Він на диво швидко погодився на розмову в книгарні. Це здивувало. Бо одна справа з Юрієм Хазіповим про різні ресторанно-бізнесово-луцькі штуки говорити, інша – шукати на полицях улюблені книжки.

Правда, це він робить теж мистецьки… Іноді покупці, які в той же час опинилися в луцькій книгарні «Є», забували, чого прийшли, і спинялися, щоб просто його послухати.

А він говорив про «петеушницю» Ірену Карпу, про вірші француза Ромена Ролана, про російського автора Віктора Пелевіна і улюбленого… Ніцше так, як-от про равлики на якомусь крутому форумі для фуд-блогерів))

Зізнається: любить дивні книжки. Такі, які не одразу зрозумієш. Його й самого зрозуміти непросто. Шеф-кухар, ресторатор, бізнесмен Хазіпов, який знає, що таке дзен, перечитує Біблію, Коран та індійські трактати з олівцем і кайфує від добірного українського слова. В той час, коли сам говорить російською.

Тому #скажименіщотичитаєш і я скажу, хто ти – якраз про Юрія Хазіпова…


Довідково. Юрій Хазіпов – лучанин. Відомий шеф-кухар, ресторатор. Навчався у школі №5 м. Луцька. Батько – військовослужбовець. Мама – викладач праці у луцькій школі №1. Закінчив художню школу і військове училище в Саратовській області тодішнього СРСР. Але військовим бути не вийшло… Нині – бренд-шеф сім’ї ресторанів «Classic» у Ковелі.



***

(Заходить у книгарню «Є» впевнено. Футболка, руки в татухах, незмінна широка усмішка. Дівчата-продавчині зізнаються: він тут не вперше. Відразу помічає знайому книгу…)


… «А, ось це я, до речі, саме читаю. Якось всі хвалили, а мені не зайшло (на полиці з-поміж популярної літератури тим часом красується «підручник» для тих, хто мріє багато заробляти, «Доставка щастя» – від американського новітнього капіталіста, інтернет-підприємця Тоні Шея). Півкнижки здолав і спинився, бо скучно. Тут про те, як збудувати бізнес, як заробити гроші. Ніби й хороша книга, але…».

***

(Вмощуємося у закутку. Тут для цього розкішне червоне крісло. І воно так пасує розмовам про сокровенне. Юрій Хазіпов починає розмову зі слова «чесно». Потім він не раз повторюватиме це слово, кажучи про те, що читає)

… «Чесно, раніше ходив у книгарні дуже часто. Останні кілька років майже не ходжу. Тепер втомився читати. Набридло читати. Мені здається, то якесь передозування. Тому що було й таке, що я читав три книжки одразу. От вирішив себе не змушувати».



***

… «Мій батько – татарин. Він тут служив, тут одружився. Тут народився я. Тому я такий собі волинський татарин. З Луцька».

***

… «Ні, в армії я картоплю не чистив (сміється, Юрій Хазіпов служив на Далекому Сході). У військовому училищі – було... А далі – все таки був офіцером. Закінчив службу майором космічних військ, ветеран космічних військ. Отак якось».

***

… «Зв'язок з космосом, кажете? Він є. Але то навряд чи, дякуючи армії. Не знаю, навіщо мені була армія… Але я сам винен. Батько хоч і сам військовий, але перший був проти того, щоб я йшов його слідами. Він казав: «Це не твоє, повір».

***

… «Луцьк люблю. На жаль, останні роки він якось все таки розчаровує. Занедбаність якась. Навіть мені здається, що у моєму дитинстві все було гарніше і цікавіше. Чи це так тільки здавалося?.. Люблю вулицю Лесі Українки. Район 1-ї школи (у мене мама була вчителем у цій школі, викладала працю). Подобалося до неї в школу приходити. Я вчився у цьому районі в художній школі, а вона була в тому приміщенні, де санепідслужба. Раніше у підвалах цього будинку художня школа зберігала глину і недороблені скульптури. Щоб глина не засихала, ми їх туди заносили. Там були реально середньовічні умови. Атмосферно так».



***

… «До цих пір зберігаю дві книги з дитинства. Це казки Андерсена та Чуковського. Напевне, - перші, які я сам більш менш усвідомлено прочитав. Картинки там якісні. Вони пройшли потім через руки мого брата, його сина – і трохи таки потріпалися. А потім я собі їх забрав як пам'ять. Бо вони мені реально були дуже близькі».

***

… «Хтось мені з перекладачів колись казав: переклад повинен бути як жінка. Якщо правильний, то негарний. Якщо гарний, то неправильний. Я розумію, що це правда: переклад не може бути дослівним, все-таки він має нести якусь глибинну красу і розуміння».

(Задумується)

… «Була в мене ще дивна книга з якимось хазарськими казками».



***

… «У старших класах вчителька літератури дала поштовх до хороших книг. Навіть її прізвище пам’ятаю – Тумаркіна (на жаль, я рідко прізвища запам’ятовую), а тут якось не забув. Вона нам пояснила, що проста і надто зрозуміла поезія – це не обов’язково хороша поезія».

***

… «У військовому училищі ми ділилися думками про те, що прочитали. І книжками. Закрите товариство таке, все жорстко, нікого нікуди не випускають… Тоді був такий період, що хороших книг було мало в магазинах. А там була чудова бібліотека. Може, це було вже й пізно, але тоді я прочитав Віктора Гюго. Наступний етап такої закоханості – то Ромен Роллан. Його зараз забули, напевне, він був надто політизований… Але для мене він був романтиком. У період юності – то дуже правильний автор. Дуже чуттєвий письменник. Але його мало хто читав і в радянський час, а зараз – тим більше».

***

… «Я ніколи не хотів лізти в політику. Але коли вже Булгакова з політикою змішують… Недавно чув у якійсь передачі, що Булгаков – то невидимі щупальця Москви. Не можу так сприймати його, для мене він – наш, а не московський. І не тільки «Майстер та Маргарита», а й «Біла гвардія» (перший роман Михайла Булгакова про падіння держави Скоропадського і період Директорії в Києві) - це у нас відбувалося, він це описав як ніхто інший – чесно, мені дуже красиво і класно».



***

… «Я бачив не раз спроби поєднати ресторан і книгу. Але, на жаль, те, що я бачу, найчастіше просто імітація об’єднання. Для мене це штучне відразу. Ідея ж ніби непогана. Вперше я побачив це у Києві років 10 тому, це був бар на Майдані Незалежності. Там були книги, можна було заходити читати… Мене теж тоді це так захопило. Зайшов раз, другий, а тоді зрозумів, що нікому насправді це нецікаво».

***

… «Не прихильник ностальгії за старими книгарнями. Все у цьому світі має бути живе. Чи то ресторан, чи книгарня, якщо воно закам’яніле, мертве, застигле і десь не знаходить вихід, тут хоч не хоч… Є іноді сенс зберегти, якщо це щось історичне. Але тоді треба цей сенс знайти. Просто зберегти для того, щоб зберегти, - це неправильно. Тоді світ буде нецікавим. Світ повинен рухатися. В кухні. В книзі. В літературі».

***

… «Проблема багатьох кухарів в тому, що вони нахватаються чогось модного і намагаються це втілювати в меню. Коли запитуєш, відповісти не можуть, кажуть: «Це ж круто». А що значить «круто»? Будуть це люди їсти? Вони хочуть це їсти? Чи це понти? Я не проти такого, але це повинні бути дуже акуратні експерименти. Це творчість, але це все-таки їжа. Це ремесло».

***

… «Мене часто впізнають, я це бачу. Навіть у Києві чи у Львові. Але я нормально до цього ставлюся. Люди дивляться мені в очі, думаю: «Мабуть, знають», тому на всяк випадок вітаюся. Всім кажу: «Не ображайтеся, якщо я вас не впізнав на вулиці. Я не можу впізнавати всіх. Навіть тих, з ким я колись працював».

***

(У розмові поміж книжок згадуємо про мережу ресторанів та закладів громадського харчування у Ковелі, де Юрій Хазіпов працює останнім часом)



… «Ковель – трохи специфічне місто. Не скажу, що я його розкусив, бо це важко. На жаль, поки тільки намагаюся. Ковельчани не готові витрачати великі гроші на їжу. В багатьох людей, які ходять в ресторани там, гроші є. І, схоже, що їх більше, ніж в Луцьку. Але в Ковелі люди стабільніше ходять в ресторани. Як мінімум у ті ресторани, де працюю я».

***

… «Не дуже люблю книги з корисними порадами і секретами».

***

… «Як готувати? Без понтів, а ближче до людей. Це не означає, що це гірше. Це зрозуміліше. Бо кожну страву, яку ти готуєш і пропонуєш людям, вони мають розуміти».


***

… «Мама готувала – як всі мами… Коронне, яке я до цих пір більше ніде не їв і поки ще не готував – це запечені сирники. Вони були незвичні: як два конуси, з’єднані між собою. Вона їх складала в таку скляну каструльку – і якимось карамельно-сметанним соусом заливала. Втрачений рецепт, і дуже шкода».

***

(Говорячи про кухню, ми переходимо до книжкових полиць. Юрій Хазіпов одразу прямує до відділу з філософськими книгами…)



… «Був період, коли я дуже захоплювався Ніцше. Чим бере? Чесністю. А починав з Фрейда. Теж не дуже просто читається: у нього багато специфічних слів (гортає грубезний томик Тараса Лютого «Ніцше. Самоперевершення», виданий у «Темпорі» у 2016-му, де сучасний український філософ прагне осмислити феномен свого знаменитого німецького попередника Фридриха Ніцше).

***

… «Для мене Ніцше – поет. Він нереально красиво пише. Я просто літаю, коли його читаю. Тебе закручує, кудись несе… Я про книгу «Так сказав Заратустра» (філософський тритомний роман-трактат). Вона – точно поезія. Найбільш чесний зі всіх філософів, а для мене чесність – найважливіше у філософії. Чесність із собою – найвище досягнення людини. Бо зазвичай кожен із нас бажає себе прикрасити. Мені здається, Ніцше – єдина людина, яка не намагався цього зробити. Він, правда, погано закінчив».

***

(На полиці серед філософського – Вольфганг Шивельбуш «Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурману». Юрій Хазіпов бере окуляри. Гортає уважно. Каже, дуже правильна тема)

… «І політика, і релігія зав’язані на смаках. Наприклад, чому американці не п’ють чай, а п’ють каву? А все від того часу, коли вони боролися з англійцями. Війна ж була, вони чай викидали за борт, а пили принципово каву».

***

… «Одна з цікавих книг, яка вплинула на мене, це книга про ведичну кулінарію (повертає «Смаки раю» на полицю). Я її купив в кришнаїтів посеред вулиці. Це було невеликим стартом до того, щоб зрозуміти ведичну культуру харчування. Нам ця культура дуже близька.

Зрозумів, що вже давним-давно люди з усім розібралися. Останнім часом популярний європейський погляд на харчування: цей продукт шкідливий, а цей – ні. Веди зовсім по-іншому трактують: нема шкідливих і нема корисних продуктів. Є різні люди і є різні продукти. Є твій, є не твій. Ти повинен розуміти, що тобі з одним продуктом може бути добре, з іншим – погано. І все».



***

… «Тепер у мене сім-вісім книг про ведичну культуру. Я всіх їх прочитав разів п’ять. Теж зараз тимчасово відклав, закинув. Син у мене, крім того, був вегетаріанцем, мені треба було йому хоча б грамотно це все донести».

***

… «Попса» (кинувши оком на яскраві палітурки кулінарних книжок з рецептами, впізнаваними обличчями і картатими малюнками).

… «Хоча… (за мить, схоже, передумав). Ця жінка реально крута. Я дивився ефіри з нею. Так класно готує. Вона шеф-кухар і дуже енергійна (про Енн Баррел – авторку кулінарного бестселера «Підкори свою кухню» в українському перекладі, телеведучу та шеф-кухаря з Америки)».

***

… «Бачу Олівера (на тій же полиці «Готуємо з Джеймі» - доробок мега-популярного англійського ресторатора і шеф-кухаря Джеймі Олівера). Теж – крутий. Він сильно змінив історію телепередач про кухню. Потім саме його пробувала скопіювати Юлія Висоцька. Як на мене, проект Висоцької – то його копія. Олівер спробував дуже й дуже простими словами донести правильні теми. Він молодець. Тому можна його читати. Чому – ні? Краще хоч щось читати, ніж нічого».



***

… «Хм… Дарія Цвєк (це вже знаменита українка з Івано-Франківська) – теж дуже цікава. А я так сходу все попсою обізвав».

***

… «У Львові є цікавий проект: там люди пишуть про старі західноукраїнські рецепти мовою діалекту. Навіть зі словничком. Я поки її не бачив вживу, тільки у «Фейсбуці». О, може, цей вона…

(Бере книгу «Домашня кухня. Як верити і печи. Зладила Леонтина Лучаківська» - галицькі рецепти вийшли в світ у 2017-му, були презентовані на книжковому форумі у Львові і «порвали» неочікувано українським колоритом. Усі рецепти у ній подано цікавим галицьким діалектом)



***

… «Ден Браун – це не моє» (Юрій Хазіпов таки не ведеться на «попсу»).

***

… «Віктор Пелевін – той із російських авторів, який мене найбільше захоплює останнім часом. Мабуть, куплю її зараз. Тому що цього я точно не можу пропустити. Це щось нове, до речі» (новий роман популярного російського письменника Віктора Пелевіна «iPhuck10» - про літературно- поліцейського алгоритма, який розслідує злочини і одночасно пише про це романи).

***

… «Найкраще в Пелевіна – то «Чапаєв і Порожнеча». Після цього вже більше нічого в житті не хочеш читати. Бо знаєш, що краще вже ніхто й ніколи не напише.

Важко сказати, про що це. Два сюжети. В основі – китайська теорія про те, що сон – це життя, а життя – то сон. Один із героїв на прізвище Порожнеча. Але насправді порожнеча як одне із понять релігії дзен – це відсутність всього, це свобода, це все.

Революція, десь щось відбувається. Він літератор, поет, десь в якусь халепу потрапляє, і його там рятує Чапаєв. А Чапаєв – це не той персонаж із радянських фільмів, який нам дуже знайомий. Це такий собі східний мудрець. Який ніби і воює, але більше переймається філософськими темами, дзен-притчами, розгадуванням нелогічних загадок… Там, наприклад, розбирають смішні анекдоти про Чапаєва – і вже виявляється, що то не просто анекдоти, що вони несуть якийсь філософський смисл.

А періодично Порожнеча потрапляє в сучасний світ, де з ним відбувається інше: у сучасному світі він перебуває у психлікарні. І незрозуміло, де реальність, де він справжній».

***

… «Я періодично купую цю книгу, перечитую і потім її комусь дарую. Потім знову купую… Вже три цих «Чапаєвих…» комусь роздарував».



***

… «Це дає зрозуміти сенс дзен. А дзен – це супер релігія. Релігія без Бога, але в той же час найбільш чесна: вона намагається дуже чесно дивитися на себе, на людину. Тут щось спільне із Ніцше. Але ті, хто сповідують дзен, знають, як не зійти з розуму. Ніцше не знав».

***

(Довго щось роздивляється на полицях з сучасною українською літературою. Впізнає Жадана…)

… «Читав Жадана. От, мабуть, якраз оце (киває на «Месопотамію»). Давніше, правда. Хотілося б уже щось нове. Тому – може-може… (про те, чи не варто купити нову збірочку надпопулярного нині Жадана «Антена»).

***

… «Із сучасних українських – це Карпа. Я її – із задоволенням! Мені здалося, що вона чесна. Ну серйозно: вона така, як є. Хто із моїх знайомих, які люблять серйозну літературу, дивувався. Мовляв, вона якась петеушниця. А я прочитав книг п’ять. Зайшло.

Як на мене, Ірена Карпа в літературі – представниця такої собі панк-культури. Не знаю, де вона зараз, бо зараз вона мало не в політику пішла… Але це така панк-культура, яка мені цікава. Вона брудне відображає брудним, і це нормально».



***

… «Якщо читаю українською, люблю, щоб мова була соковита, красива, жива. От у Карпи, хоч мова груба, але все одно така незвична.

Моя тітка викладала українську мову. Вона могла мені сказати, коли ми разом на море, наприклад, їдемо: будемо з тобою там говорити українською. І ми говорили».

***

… «Такий цікавий факт. Може, дивний… Ми закінчили художню школу, і то якраз був такий собі бенкетик з того приводу. Після нього викладачі нас з хлопцями попросили прибрати після бенкету. Прибрали всі пляшки, потім їх здали, отримали якісь гроші – і пішли в книгарню. Вона була там, де зараз «Бравий Швейк» (ресторан на вул. Лесі Українки в Луцьку), до речі. І купили там три книги з історії України. Не скажу, що люблю історичну літературу, але я їх тоді прочитав. Не знайшли, мабуть, що купити ліпше. А гроші ж хотілося витратити (сміється)».

***

(Наостанок згадує, що його перше робоче місце було на луцькому шовковому комбінаті)

… «Електриком там був. Але недовго. Якось підходить жінка, питає: «Хазіпов?». Кажу, так. Вона мені: «Я пам’ятаю вас з друзями (а нас там трьох чи чотирьох друзів було), ви на шовковому комбінаті були як зірки рок-н-ролу». Просто ми були луцькі хлопці, а дівчата там в основному з села. Видно, ми їм запам’яталися»

(Ех, такого електрика втратили…)




***

… «Чекайте-чекайте... Бачу Гемінґвея «По кому подзвін». Був період, коли я його обожнював. Він незвичний. Спочатку грубуватий. Не зразу розумієш його глибину. Здається: все просто так, а потім – раз».

***

… «Люблю книги дивні. Прості й зрозумілі мені перестали бути цікавими. Щоб їх перечитувати кілька разів».

(Юрій Хазіпов розраховується на касі за свого Пелевіна. «Все добре, мені сподобалося», - на прощання. Ще кілька фото. Десь на полицях книгарні «Є» знайшли тарілку з Гусем. Вподобали цитату: «Яка їда, таке й спасіба». Останній кадр… До зустрічі. Хазіпов іде. А в книгарні «Є» ще кілька хвилин стоїть тиша).

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Ірини КАБАНОВОЇ.


Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
4
Загрузка...

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Чудовий матеріал. Зайшов)))
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».