Луцька пані Зося. ОБЛИЧЧЯ МІСТА

5
28
Луцька пані Зося. ОБЛИЧЧЯ МІСТА
Історію міста «пишуть» люди, які в ньому живуть. І легенди – зовсім поруч. Коли лучани кажуть «зустрінемося біля Зосі», то мають на увазі радянського штибу будівлю, де розташоване старе ательє «Зося» і однойменний магазин. І чомусь здається, що хай і ательє з роками не стане, а це місце має всі шанси ще довго й довго так і називатися «біля Зосі».

А ви знаєте, що Зося існує?..


«ПРОБИВАТИ СТІНУ - ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ»

«Це ви та сама Зося?» - телефоную їй. Зоя Олександрівна не заперечує. Свого часу саме вона назвала структуру, що постала на місці луцького ательє №14 так, а не інакше. Зосею, а не інакше її кликала мама. Тиха, ніжна, скромна жінка. Це тепер у її Зосі характер – мов кремінь. Сама й дивується: в кого було вдатися?..

Довго і наполегливо вмовляла її зустрітися. Ніколи не відмовляла. Та найважче, як виявилося, знайти вільну хвилину в її напруженому графіку. Зоя Камінська попри свій досить поважний вік упевнено заправляє невеликим власним бізнесом, хоча фактично вже давно передала «віжки» синові. І ательє «Зося», і однойменне кафе, і магазин, і перукарня… - те, що мусить цілодобово бути у її полі зору.

«Я люблю приїхати на роботу рано-вранці. Коли місто спить… Тоді встигаєш найбільше. Часто уже о сьомій я тут», - розказує жінка. А тому сусіди «Зосі» нерідко бачать, як ця енергійна, завжди гарно вбрана жінка хвацько паркує свою «Шкоду» десь у дворі. Рішуча. Упевнена. І здається зі сторони – невтомна.

«Пробивати стіну – це для мене», - каже Зоя Камінська. Чому? Щоб зрозуміти, треба оглянутися назад.

У 80-ті роки ця будівля повністю належала луцькому ательє №14, де працювала завідувачкою Зоя Камінська
У 80-ті роки ця будівля повністю належала луцькому ательє №14, де працювала завідувачкою Зоя Камінська


РОДИНУ ВИРВАЛИ З КОРІННЯМ З РІДНОЇ ЗЕМЛІ

…Луцьк уперше вона побачила десь у 50-х. Місто оговтувалося після війни. Тихе. Доброзичливе. Руїни величного Луцького замку ще тільки мріяли стати місцевою родзинкою і гордістю. У кабінетах обкомів і "горкомів" ще тільки зріли плани з розбудови міських вулиць. А окраїни вабили до себе таких, як тоді ще мала Зося та її рідня.

Їй було тільки років п’ять, як у 1946-му їхню родину, як і багато інших, вирвали з корінням з рідної їм землі. Село Комарів (Комарув) десь під Грубешовом (нинішня Польща) змушені були залишати поспіхом.

Товарняки. Перший прихисток в Одесі. Приїзд на Волинь, який депортованим давав малесеньку надію якщо не повернутися додому, то хоча б іноді, зі зміною вітру, відчувати подих своєї землі.

Тому до школи Зося, яка, крім мами і тата, мала ще двох старших братів і сестру, стала ходити у невеликому Зборові біля села П’яннє, що на окраїні Рівненщини і зовсім поруч з Волинню. А потім батькам заплатили гроші за відібране режимом майно. Навряд чи вони компенсували біль і пережите через депортацію. Але за них родина купила хату в Луцьку, де і досі живе найменша їхня донька – Зоя, тобто Зося.

«У мене така родина була спокійна, що я й не знаю, звідки у мені оцей весь …рух. Мама – тиха й добра. Тато – завжди уважний. Ми заможно жили. Там, у своєму селі. Та й тут батьки старалися. Хоч були прості», - розповідає Зоя Олександрівна.

За іронією долі, хоч Зоя Камінська не раз бувала в Польщі, так і не вийшло провідати рідний серцю куточок під Грубешовом. Хоч каже, скільки батьки жили, стільки за ним і тужили.

Вирізка з газети Луцький замок, на фото - Зоя Камінська під час святкування
Вирізка з газети Луцький замок, на фото - Зоя Камінська під час святкування


ШИЛА І «ОБКОМІВСЬКИМ» І «ГОРКОМІВСЬКИМ»

Як виявилося, завідувачка найкращих луцьких ательє у радянські роки, згодом власниця ТзОВ «Зося», ніколи не хотіла стати …швачкою. Мріяла про медицину. А так склалося, що вступила у львівське училище - і закрутилося.

«Був тут і подіум, і моделі. Все, як має бути. То не ательє було, а цілий будинок моди. Це ж історія. Он, ми брали участь у фестивалі «На хвилях Світязя». Я навіть танцювала там… От розказую вам, а все вже – наче казочка», - згадує, з чого починалося все в «Зосі», тримаючи у руках вирізки з давніх газет.

А от перше ательє у її житті було на розі нинішніх вулиць Лесі Українки та Кривий Вал. Згодом трудилася в тому, що було розташоване в одній будівлі з колишнім рестораном «Волинь» у центрі міста. Отримавши змогу працювати не «на процесі», а індивідуально, Зоя Олександрівна швидко «набила руку».

«Шухєрила всяко, - всміхається. – Що потім? Потім було моє ательє. Я його так досі називаю – «моє».

Це вона про ательє на тодішній вулиці Леніна (будинок навпроти магазину Перлина» на нинішньому проспекті Волі), де судилося 17-ть років бути завідувачкою.

«Там було їх два: дитяче і вищого розряду. Тому я знала всіх: і обкомовських, і горкомовських… І перші секретарі до нас ходили, і всі, що під ними. Ой, в якого ж то першого секретаря я вдома була? Вже й не згадаю. Дружині одяг шила постійно. Тоді, до речі, все шили: і костюми всьому начальству, і пальта, і сукенки», - згадує.

Історія ательє «Зося» (а це чи не єдине з тих, радянських, що дожили до сьогодні) починається у 1982-му. Саме тоді на вулиці Ковельській спорудили чималу п’ятиповерхову будівлю. На ту пору все приміщення займало ательє №14 Луцької фабрики індпошиву та ремонту одягу, очолювала яке від самих початків Зоя Камінська. І воно справді радше нагадувало справжній будинок моди. У цих стінах трудилося 200 людей. Закрійників, майстрів – у кілька змін. На першому поверсі була велика їдальня, величезна зала, де працювали касири, і дві каси для замовлень.

«Я думаю, ви навіть не уявите, що це було. Махіна…» - каже моя співрозмовниця.

Із 84-го ательє носить ім’я «Зося». Сама ж і назвала. Як їй вдалося у 90-ті втримати цю «махіну», теж важко уявити. У 1996-му, свідчить запис у трудовій книжці Зої Камінської, вона: «Уволена по переводу в орендное предприятие «Зося».

«Тяжко. Вистачало всього: і куртки сама шила балонові, і торгувала, і в Польщу їздила. Потім кредит тягнула. Не кинути ж було… Якщо хтось думає, що сьогодні це все – моє, то помиляється. Наше – тільки перший і другий поверх. Все інше належить різним людям», - розповідає Зоя Олександрівна.
Вона давно вже офіційно передала справи синові. Але все ще опікується тим, що створила на місці свого ательє
Вона давно вже офіційно передала справи синові. Але все ще опікується тим, що створила на місці свого ательє


«Я З ТИХ БАБУСЬ, ЯКІ НІКОЛИ НЕ СКАЖУТЬ ОНУЦІ «ЗАШИЙ ДЖИНСИ»


Цікавлюся, чи не хочеться відчути їй того життя, яким у цьому віці живуть тисячі й тисячі інших жінок: онуки, пенсія, млинці на кухні…

«А я б не змогла, - каже пані Зося. – Не варто насправді думати, що все так гладко. Я багато в житті наробила помилок. Дуже… От іноді запитують: «Ти ще працюєш?». Мене це не те, що ображає, а якось наче засмучує…».

Разом із тим вона залишається жіночною на всі сто. І фанатичною мамою. І особливою бабусею, яка гордиться онуками. Все ще за звичкою більшість одягу собі шиє. І далеко не кожне вбрання одягне. Хоч не фанатіє від речей і не має забитих по вінця шаф.

«До нової моди я відношуся лояльно. Все: і обтріпане, і необтріпане мені подобається. Тому я з тих бабусь, які ніколи не скажуть онуці: «Заший джинси», - сміється.

Ще одна пристрасть – автомобілі. За кермом Зоя Олександрівна – 40 років. Почала - з «копійки». І це був ще той час, коли вслід її автомобілеві ще могли вигукувати отетеріло: «Дивися, баба поїхала!».

…Польща, Угорщина, тодішня Чехословаччина – де тільки не їздила. І досі за кермом. У всіх значеннях.

І хоч ательє нині – вже не рівня тому, радянському. І лучани значно менше шиють. Та справ і клопотів у неї не меншає. Бо «стараємося тримати марку». Насправді Зоя Камінська – людина, що у Луцьку досить відома. Приміщення «Зосі» для оренди часто використовують партії та численні громадські організації. Та й у бізнесі Зоя Олександрівна стільки, що працювала багато з ким.

«Мене про це часто запитують. То що мені робити, як я всіх знаю?.. Бо ж справді через мене за життя пройшов величезний потік людей», - зауважує.

А так писав колись про Зою Камінську журнал ''Жінка'', колись відома на весь Союз ''Радянська жінка''
А так писав колись про Зою Камінську журнал ''Жінка'', колись відома на весь Союз ''Радянська жінка''


***

«За вікном падав дощ. Ми пили каву й розмовляли. Час од часу хтось приходив і, вибачаючись, просив Зою Олександрівну «всього на хвилинку», - якось так починав розповідати про луцьку пані Зосю свого часу дуже популярний журнал "Жінка" ("Радянська жінка").

...Це був 2000-й. Наразі у Луцьку остання осінь 2017-го. Так само падає дощ. Ми п’ємо каву. Я більше слухаю, ніж запитую. А хтось так само час від часу відволікає Зою Олександрівну «всього на хвилинку».

Жінка, яка уміє бути НАД часом. Та, долю якої можна читати, як маленьку і скромну книжку про історію Луцька. Обличчя міста. Одне з тих, про яке варто пам’ятати. Особливо тим, хто знає, де це: «біля «Зосі»…


Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
Колаж Дмитра АВРАМЕНКА.
Такою була радянська мода...
Такою була радянська мода...
У свій час і ательє на Ковельській було справжнім будинком моди
У свій час і ательє на Ковельській було справжнім будинком моди
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
28

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Колись по вказівці цієї пані Зосі нас з товаришем доставали у міськвіділ,хтось побив їй вікно фасадне,заставили оплатити і встановити,молоді були і батькам не хотілося казати.Гроші знайомі підвезли,для нас то були великі гроші.А тьотю цю завжди як бачу про себе кажу-мразь.
Відповісти
С наилучшими пожеланиями
Відповісти
Старший син — наркоман. Молодший — бандит. Бар в 90-х був збіговиськом всякого роду швалі, яким в "Страітєль" в западло було йти. Але молодець, що витримала, вижила і не зламалася. Такі от реалії життя.
Відповісти
Людяно! Справжньо! Молодці!
Відповісти
Років 25 назад, ще та "штучька"))була))). Є що згадати, внукам не можна росказати))). Гар'яча жіночка!!!
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».