Луцька пані Зося. ОБЛИЧЧЯ МІСТА

Історію міста «пишуть» люди, які в ньому живуть. І легенди – зовсім поруч. Коли лучани кажуть «зустрінемося біля Зосі», то мають на увазі радянського штибу будівлю, де розташоване старе ательє «Зося» і однойменний магазин. І чомусь здається, що хай і ательє з роками не стане, а це місце має всі шанси ще довго й довго так і називатися «біля Зосі».

А ви знаєте, що Зося існує?..

«ПРОБИВАТИ СТІНУ - ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ»

«Це ви та сама Зося?» - телефоную їй. Зоя Олександрівна не заперечує. Свого часу саме вона назвала структуру, що постала на місці луцького ательє №14 так, а не інакше. Зосею, а не інакше її кликала мама. Тиха, ніжна, скромна жінка. Це тепер у її Зосі характер – мов кремінь. Сама й дивується: в кого було вдатися?..

Довго і наполегливо вмовляла її зустрітися. Ніколи не відмовляла. Та найважче, як виявилося, знайти вільну хвилину в її напруженому графіку. Зоя Камінська попри свій досить поважний вік упевнено заправляє невеликим власним бізнесом, хоча фактично вже давно передала «віжки» синові. І ательє «Зося», і однойменне кафе, і магазин, і перукарня… - те, що мусить цілодобово бути у її полі зору.

«Я люблю приїхати на роботу рано-вранці. Коли місто спить… Тоді встигаєш найбільше. Часто уже о сьомій я тут», - розказує жінка. А тому сусіди «Зосі» нерідко бачать, як ця енергійна, завжди гарно вбрана жінка хвацько паркує свою «Шкоду» десь у дворі. Рішуча. Упевнена. І здається зі сторони – невтомна.

«Пробивати стіну – це для мене», - каже Зоя Камінська. Чому? Щоб зрозуміти, треба оглянутися назад.



РОДИНУ ВИРВАЛИ З КОРІННЯМ З РІДНОЇ ЗЕМЛІ

…Луцьк уперше вона побачила десь у 50-х. Місто оговтувалося після війни. Тихе. Доброзичливе. Руїни величного Луцького замку ще тільки мріяли стати місцевою родзинкою і гордістю. У кабінетах обкомів і "горкомів" ще тільки зріли плани з розбудови міських вулиць. А окраїни вабили до себе таких, як тоді ще мала Зося та її рідня.

Їй було тільки років п’ять, як у 1946-му їхню родину, як і багато інших, вирвали з корінням з рідної їм землі. Село Комарів (Комарув) десь під Грубешовом (нинішня Польща) змушені були залишати поспіхом.

Товарняки. Перший прихисток в Одесі. Приїзд на Волинь, який депортованим давав малесеньку надію якщо не повернутися додому, то хоча б іноді, зі зміною вітру, відчувати подих своєї землі.

Тому до школи Зося, яка, крім мами і тата, мала ще двох старших братів і сестру, стала ходити у невеликому Зборові біля села П’яннє, що на окраїні Рівненщини і зовсім поруч з Волинню. А потім батькам заплатили гроші за відібране режимом майно. Навряд чи вони компенсували біль і пережите через депортацію. Але за них родина купила хату в Луцьку, де і досі живе найменша їхня донька – Зоя, тобто Зося.

«У мене така родина була спокійна, що я й не знаю, звідки у мені оцей весь …рух. Мама – тиха й добра. Тато – завжди уважний. Ми заможно жили. Там, у своєму селі. Та й тут батьки старалися. Хоч були прості», - розповідає Зоя Олександрівна.

За іронією долі, хоч Зоя Камінська не раз бувала в Польщі, так і не вийшло провідати рідний серцю куточок під Грубешовом. Хоч каже, скільки батьки жили, стільки за ним і тужили.



ШИЛА І «ОБКОМІВСЬКИМ» І «ГОРКОМІВСЬКИМ»

Як виявилося, завідувачка найкращих луцьких ательє у радянські роки, згодом власниця ТзОВ «Зося», ніколи не хотіла стати …швачкою. Мріяла про медицину. А так склалося, що вступила у львівське училище - і закрутилося.

«Був тут і подіум, і моделі. Все, як має бути. То не ательє було, а цілий будинок моди. Це ж історія. Он, ми брали участь у фестивалі «На хвилях Світязя». Я навіть танцювала там… От розказую вам, а все вже – наче казочка», - згадує, з чого починалося все в «Зосі», тримаючи у руках вирізки з давніх газет.

А от перше ательє у її житті було на розі нинішніх вулиць Лесі Українки та Кривий Вал. Згодом трудилася в тому, що було розташоване в одній будівлі з колишнім рестораном «Волинь» у центрі міста. Отримавши змогу працювати не «на процесі», а індивідуально, Зоя Олександрівна швидко «набила руку».

«Шухєрила всяко, - всміхається. – Що потім? Потім було моє ательє. Я його так досі називаю – «моє».

Це вона про ательє на тодішній вулиці Леніна (будинок навпроти магазину Перлина» на нинішньому проспекті Волі), де судилося 17-ть років бути завідувачкою.

«Там було їх два: дитяче і вищого розряду. Тому я знала всіх: і обкомовських, і горкомовських… І перші секретарі до нас ходили, і всі, що під ними. Ой, в якого ж то першого секретаря я вдома була? Вже й не згадаю. Дружині одяг шила постійно. Тоді, до речі, все шили: і костюми всьому начальству, і пальта, і сукенки», - згадує.

Історія ательє «Зося» (а це чи не єдине з тих, радянських, що дожили до сьогодні) починається у 1982-му. Саме тоді на вулиці Ковельській спорудили чималу п’ятиповерхову будівлю. На ту пору все приміщення займало ательє №14 Луцької фабрики індпошиву та ремонту одягу, очолювала яке від самих початків Зоя Камінська. І воно справді радше нагадувало справжній будинок моди. У цих стінах трудилося 200 людей. Закрійників, майстрів – у кілька змін. На першому поверсі була велика їдальня, величезна зала, де працювали касири, і дві каси для замовлень.

«Я думаю, ви навіть не уявите, що це було. Махіна…» - каже моя співрозмовниця.

Із 84-го ательє носить ім’я «Зося». Сама ж і назвала. Як їй вдалося у 90-ті втримати цю «махіну», теж важко уявити. У 1996-му, свідчить запис у трудовій книжці Зої Камінської, вона: «Уволена по переводу в орендное предприятие «Зося».

«Тяжко. Вистачало всього: і куртки сама шила балонові, і торгувала, і в Польщу їздила. Потім кредит тягнула. Не кинути ж було… Якщо хтось думає, що сьогодні це все – моє, то помиляється. Наше – тільки перший і другий поверх. Все інше належить різним людям», - розповідає Зоя Олександрівна.


«Я З ТИХ БАБУСЬ, ЯКІ НІКОЛИ НЕ СКАЖУТЬ ОНУЦІ «ЗАШИЙ ДЖИНСИ»

Цікавлюся, чи не хочеться відчути їй того життя, яким у цьому віці живуть тисячі й тисячі інших жінок: онуки, пенсія, млинці на кухні…

«А я б не змогла, - каже пані Зося. – Не варто насправді думати, що все так гладко. Я багато в житті наробила помилок. Дуже… От іноді запитують: «Ти ще працюєш?». Мене це не те, що ображає, а якось наче засмучує…».

Разом із тим вона залишається жіночною на всі сто. І фанатичною мамою. І особливою бабусею, яка гордиться онуками. Все ще за звичкою більшість одягу собі шиє. І далеко не кожне вбрання одягне. Хоч не фанатіє від речей і не має забитих по вінця шаф.

«До нової моди я відношуся лояльно. Все: і обтріпане, і необтріпане мені подобається. Тому я з тих бабусь, які ніколи не скажуть онуці: «Заший джинси», - сміється.

Ще одна пристрасть – автомобілі. За кермом Зоя Олександрівна – 40 років. Почала - з «копійки». І це був ще той час, коли вслід її автомобілеві ще могли вигукувати отетеріло: «Дивися, баба поїхала!».

…Польща, Угорщина, тодішня Чехословаччина – де тільки не їздила. І досі за кермом. У всіх значеннях.

І хоч ательє нині – вже не рівня тому, радянському. І лучани значно менше шиють. Та справ і клопотів у неї не меншає. Бо «стараємося тримати марку». Насправді Зоя Камінська – людина, що у Луцьку досить відома. Приміщення «Зосі» для оренди часто використовують партії та численні громадські організації. Та й у бізнесі Зоя Олександрівна стільки, що працювала багато з ким.

«Мене про це часто запитують. То що мені робити, як я всіх знаю?.. Бо ж справді через мене за життя пройшов величезний потік людей», - зауважує.



***

«За вікном падав дощ. Ми пили каву й розмовляли. Час од часу хтось приходив і, вибачаючись, просив Зою Олександрівну «всього на хвилинку», - якось так починав розповідати про луцьку пані Зосю свого часу дуже популярний журнал "Жінка" ("Радянська жінка").

...Це був 2000-й. Наразі у Луцьку остання осінь 2017-го. Так само падає дощ. Ми п’ємо каву. Я більше слухаю, ніж запитую. А хтось так само час від часу відволікає Зою Олександрівну «всього на хвилинку».

Жінка, яка уміє бути НАД часом. Та, долю якої можна читати, як маленьку і скромну книжку про історію Луцька. Обличчя міста. Одне з тих, про яке варто пам’ятати. Особливо тим, хто знає, де це: «біля «Зосі»…

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
Колаж Дмитра АВРАМЕНКА.