Командир карального загону федоріців закатував колишню кохану, бо та пішла в УПА

0
8
Командир карального загону федоріців закатував колишню кохану, бо та пішла в УПА
Закатували. Спалили живцем. Закатали в асфальт... Помста за небажання служити Сталіну була страшною.

Вона - красуня і патріотка. Совєтські посіпаки не знайшли для жінки гіршої кари, ніж ...обрізати груди, вуха, перев'язати рушниками - і підпалити. А потім навіть могилу - під асфальт.

Коли мені говорять про “червону Любешівщину" і "вотчину Мартинюка", у пам'яті одразу зринає образ Степаниди Ниципорик. Можливо, тому що у неї яскраве ім'я... Чуєш Степанида - і відразу уявляєш дівчину з гордою поставою.

А можливо, тому що вперше про долю цієї жінки почула, коли побувала вдома у Едуарда Гриневича (Герой Небесної сотні із с. Деревок Любешівського р-ну, який був вбитий пострілом в голову 20 лютого 2014-го). Почула від іншої жінки - його мами Світлани.

Степанида була двоюрідною бабусею Гриневича по маминій лінії.

Уголос на Любешівщині про долі тамтешніх патріотів-повстанців не говорили роками (радянська влада поставила табу на ці теми, а розвінчувати совєтські міфи взялися лише після 90-х). Але рідні берегли спогади про Степаниду. Зостався і єдиний її портрет...

Історія країни - це історія людських доль. У родині Героя Небесної сотні Едуарда - дві історії і дві долі. Люди, які жили майже на відстані століття, але обоє горіли українською ідеєю, обоє - поклали за неї життя.

МОЛОДЬ ІШЛА В УПА, ФЕДОРІВЦІ - КАТУВАЛИ ЇХНІХ РІДНИХ

Деревок - особливе село. Зовні - аполітичне. Піщані вулиці. Люди живуть із лісу та городу. Вирощують картоплю, годують худобу. І - моляться Богові...

Так було і до Другої світової, і після неї. От тільки в 1943-му село опинилося в епіцентрі кривавих подій.

Серпень 1943-го - страшна сторінка в історії Деревка. Каральний загін партизанів-федорівців на чолі з уродженцем цього села Силантієм Пархомчуком, командиром загону, на світанку 2 серпня увірвався в село, щоб помститися місцевим за прихильність до тих, хто пішов "у бульбаші".
Один із експонатів музею у с. Лобна Любешівського р-ну.
Один із експонатів музею у с. Лобна Любешівського р-ну.


Як стверджує історик із Деревка Микола Терещук, напочатку війни у цьому селі утворилося два табори: одна частина молоді захопилася комуністичними ідеями, інша (багато з них вчилися у любешівській гімназії) - ідеями ОУН-УПА.

Серед останніх - сільська дівчина Степанида Ниципорик. Власне, у кривавій різні, затіяній федорівцями в Деревку, є і її слід.

"Партизани хотіли помститися родинам тих, хто пішов в ОУН-УПА. Крім того, Силантій Пархомчук прагнув звести з Деревком рахунок за своє невдале кохання до Степаниди Ниципорик, яка віддала перевагу Сидору Климчуку (ройовий командир УПА) і заради нього стала зв'язковою," - зазначає Терещук.

Того ранку федорівці (із сусідньої Лобни) по-звірячому вбили 18 селян.

Зі спогадів: "З гурту арештованих стали виводити по одному чоловіків на плац, де стояли колом четверо чи п'ятеро катів з кілками у руках. Жертву штовхали у коло, і кати починали бити її кілками, доки не падала бездиханною. Тоді кидали на тіло солому і підпалювали. І так було з кожним...".

ЇЇ КРИК ДОСІ ЧУТИ НА ВУЛИЦЯХ ДРЕВНЬОГО КАМЕНЯ

Дівчині Степаниді, яка пішла вслід на коханим до лав УПА, судилася своя доля. Зв'язкова мусила переховуватися у Камені-Каширському. Крім того, захворіла тифом.

Степаниду Ниципорик взимку 1944-го таки видали федорівцям. Коли ж через тяжку хворобу жінка потрапила до Каменя-Каширського, там її побачив односельчанин і, не роздумуючи, здав федорівцям.

Кажуть, її крик розносився над усім Каменем-Каширським.

Кати із загону Силантія Пархомчука жадали помсти... Дівчину обмотали рушниками і підпалили. А перед тим, за переказами, відрізали повстанці вуха і груди.

Рідні Степаниди згадували, що після кривавої розправи над дівчиною той, хто її видав партизанам, згодом приходив до хати просити пробачення...

На Любешівщині довго плекали культ червоних партизанів зі з’єднання Олексія Федорова, що таборувалося у лісах під с. Лобна. А нещодавно стали відомі нові деталі про загибель Степаниди Ниципорик.
Що насправді відбулося у Камені-Каширському 13 січня 1944 року, достеменно відомо хіба очевидцям. Тому унікальними є спогади свідка тих подій Андрія Склезя, опубліковані цьогоріч вперше на сторінках газети "Полісся".
Чи не єдиний, хто бачив розтерзане тіло Степаниди Ниципорик.
Чи не єдиний, хто бачив розтерзане тіло Степаниди Ниципорик.


У той день, згадує чоловік, райцентр пережив навалу карального загону федорівців на чолі з Силантієм Пархомчуком. Грабували, палили, вбивали...

"Коли все вщухло, ми з приятелями вийшли зі сховків та пішли у місто. На площі, де зараз універмаг, лежали двоє забитих коней, купи сміття, людські хати стояли пустками.

Звідти ми попрошкували на вулицю Застав’я (сучасна вул. Шевченка), де був гітлерівський опорний пункт. Там, де зараз будівля казначейства, стояв будинок. Від цього будинку до німецького бункера був підземний хід.

У його тунелі ми знайшли обгорілі трупи голих чоловіків та тіло однієї дівчини. Вона мала довкола пояса велику випечену рану. Смерділо димом, смертю. Тому ми втекли.

Домовини героям робило все місто.

(...) За деякий час в місто повернулися повстанці, щоб по-людськи поховати своїх. Вони попросили людей зробити домовини. На вулиці Воля труну робив мій батько Іван Склезь з Омеляном Конончуком. У поміч бандерівці дали нам ще двох своїх хлопців. Я чув, вони говорили, що дівчину звали Степанида, вона була повстанкою з села Деревок.

Партизани напали вночі. А вона жила в Дмитра Малярчука, будинок якого стояв на околиці Волі. Цей господар не мав власних дітей. Він хотів врятувати Степаниду, казав, що то його рідна дитина. Однак серед партизанів був той, хто знав Степаниду в обличчя — це був Силантій Пархомчук із села Волиця.
Це фото у книгах про партизанську славу підписують так: федорівці відпочивають після рейду, 1943 рік...
Це фото у книгах про партизанську славу підписують так: федорівці відпочивають після рейду, 1943 рік...


Він був закоханий в цю дівчину. Але Степанида обрала другого, покохала всім серцем бандерівця, та так віддано, що пішла за своїм милим до загону УПА. Знехтуваний Силантій також подався в “партизанку”, але вже в червону, до з’єднання Олексія Федорова.

Силантій вірно служив більшовикам, за що й був призначений командиром того карального загону, що захопив місто. А натрапивши на свою колишню кохану, яка його “відшила”, вирішив з нею поквитатися.

(...)Я особисто був присутній на похороні цих людей. Біля Іллінської церкви була викопана велика траншея, а перед нею — окрема могила для Степаниди. Правда, потім виявилось, що для двох убитих немає трун. Їх поклали просто так. Я нарахував загалом дванадцять тіл. Казали, що з них вояками УПА були лише п’ятеро.

Решта — мешканці довколишніх сіл, фурманичі, яких упівці найняли возити добро з німецьких складів на повстанські бази. Ховали їх всіх, як героїв".

ЧЕРВОНИЙ СПОГАД - ПІД СІРИЙ АСФАЛЬТ...

За спогадами, на могилі Степаниди посадили калину. А потім радянська влада, що взялася по війні впорядковувати місто, зрівняла могилу із землею: на історичному місці треба було ...покласти асфальт.

Саме тому Любешівщина - однозначно червона.

Але не від кумачевих стягів, які свого часу любили вивішувати по обидва боки сільських доріг, на "штахєтах", прибічники вже неіснуючої партії стрічаючи впливового земляка зі столиці. А від крові.
Вулиця рідного села зв'язкової.
Вулиця рідного села зв'язкової.

У хаті Едуарда Гриневича в Деревку - його світлина.
У хаті Едуарда Гриневича в Деревку - його світлина.

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото автора та з архівів

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
8

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.