«Тих, хто творить українську культуру, у нас не поважають», - Сергій Шишкін

1
0
«Тих, хто творить українську культуру, у нас не поважають», - Сергій Шишкін
Черговий раз йдучи на розмову до українського композитора, автора та виконавця Сергія Шишкіна роздумувала про тему зустрічі, зокрема про українську естраду, якою б вона була, коли б отакі як Шишкін замінили усіляких «потапів». Бо як не крути, а є пісні, зміст яких потрібно послухати і відчути, а є такі, які треба шльопнути повз вуха. Та не можна пропустити повз вуха те, що каже Сергій Шишкін, бо на Волині не так уже й багато людей, які повсякчас стверджують, що українську культуру потрібно українізовувати не суцільною шароварщиною.

Про українську фестивальну культуру, життя у маленькому історичному містечку говоримо з Сергієм Шишкіном у знаковий для нього рік – сорокаріччя творчої діяльності.

На початку розмови Сергій Шишкін поділився враженнями від поїздки до Києва. Де відбувся вечір пам’яті, присвячений пам’яті Тризубого Стаса і його дружини Марії.

– Мене в афіші не було і мене туди не запрошували. Що буде такий вечір я побачив на Фейсбуці. Відразу зателефонував знайомому і виставив претензії, з’ясував, що вечір робили лише для тих, хто в Києві, бо і кошти і організація - це речі, які мені пояснювати нетреба. Втім, я поїхав на вечір пам’яті і ще й привів кілька знакових людей, які пам’ятають мене з фестивалю «Оберіг» 1990 року.

– У цьому році у Вас творчий ювілей вже маєте ідеї як будете його відзначати?

– Сорок років – це не перша написана пісня. Власне це «Осення песня» була написана у 1977 році і виконана у Володимирі. Саме вона була розкручена ВІА «Світязь» на весь Радянський Союз і була знаковою, адже дехто з того покоління її дійсно пам’ятає і купа музикантів її грали, втому числі і по ресторанах. В тому числі і нинішній директор національного палацу «Україна» Роман Недзельський. Це на Фейсбуці він дізнався, що я автор «Осенней песни» і в Києві зустрів мене як рідного. Я мав про нього уявлення, знав, що він топ-чиновник зі стажем, а я і чиновники, то окрема тема.

І от коли ми зустрілися і він провів мене через усі їхні КПП і відразу в кабінет на каву, я зрозумів, що він мене зустрів як рідного. Що то значить – музикант! Те що я зробив за ту пору в Україні як автор-виконавець – це окремий пласт. Воно ніби дотичне до авторської пісні. Барди мене за чужого не мають, але сказати, що я канонічний в тому жанрі теж не скажу.

Власне, організатором мого творчого вечору в палаці «Україна», який відбудеться 4 листопада 2017 року, у малому залі виступає його команда. Я спеціально обрав цю дату з оглядкою на нібито відроджений фестиваль «Оберіг».

Що буде на творчому вечорі – ще не афішую, шукаю форму, структуру і в голові склав список людей, яких хочу на ньому бачити. Є у мене друзі, які готові в будь-який момент йти зі мною на амбразуру, а це важливіше, ніж пафос та статуси.

– То все ж варто очікувати на відродження одного з найстаріших та авторитетних фестивалів України «Оберіг», гран-прі якого Ви взяли у свій час?

– Я був на всіх «Оберегах» в усіх іпостасях, потім вони роз’єдналися і як підтримав Василя Ворона та очолив журі. Я не мав відношення до його організації. Ідеологом виступав Василь Ворон, менеджером вже нині покійний Олексій Левченко, з яким вони потім на підставі невизначеності, хто перший, хто головний – розійшлися.

Олексій – власник бренду, а що там далі я не знаю. Коли на межі дев’яностих-двотисячних певній молодіжній структурі захотілося відродити фестиваль, я сам поставив це питання, щоб не було претензій. Мене покликали, я очолив журі і поділився контактами. Але щоб не було непорозуміння з авторством, фестиваль назвали «Обереги». Тепер через стільки років фестиваль «Оберіг» – це складова новітньої історії України.

Багатьох вже немає, зокрема Андрія Панчишина, Тризубого Стаса. Для мене краще хай фестиваль буде легендою, ніж профанацією. Кликати треба учасників стартових фестивалів Марійку Бурмаку, Ольгу Богомолець, Олега Покальчука, Едуарда Драча, Василя Жданкіна. Богдан Нагайло, до речі, тоді на другий «Оберіг» приїхав з Мюнхена, де був директором української редакції радіо «Свобода», а добра частина залу «Променя» були агент КДБ. Саме Богдан викладав у мережу записи відео з того пам’ятного «Оберегу».

Перший фестиваль був стартовим – усі аж підскочили і присіли, подумавши «нічого собі – таке є в Україні»! А вже другий – був лавиною української музики з купою супутніх заходів. Люди їхали з усіх усюдів, включно з діаспорою. Цей фестиваль пам’ятають і дехто мені ще й нині пише, що дитиною був на фестивалі. Навіть через стільки років люди будуть порівнювати, тож зводити це на обласний рівень не логічно. «Оберіг» був фестивалем українства. Оргкомітет має бути потужним, бо ідея не має перетворитися на благі наміри.

– Окрім фестивалю «Оберіг», спробують відродити ще й рок-фестиваль «Тарас Бульба», чи варто надіятися на відродження фестивалю «Володимир»?

– «Тарас Бульба» робився однією групою, згодом був зареєстрований бренд, є виконавчий директор і саме він знаходить ресурс і несе відповідальність за його проведення. Мене на цьому фестивалі теж цікавила ідеологічна складова. Знаю, що в цьому році зміниться його концепція, а мені вже незабаром 60 років і я не можу мати тих життєвих пріоритетів, які мають пацани, які їдуть на конкурс. Я відчув цей момент і сказав директору, що мені час відходити, тож від журі я відмовився.

Сідати в журі – це невдячна робота, хтось виграє, а купа програють і ти для них ворог на все життя. Саме тому, коли починав фестиваль «Володимир» дуже не хотів тут ніякого конкурсу. Хотілося, щоб люди сюди їхали з позитивними емоціями, множили їх і з ними ж їхали, як зі спогадом про Володимир.

Коли починали «Тараса Бульбу» – я його відчув, бо Дубно як і Володимир – місто історичне і це те на що я злапав нашу міську раду і виконком. На початках фестивалю «Володимир» мені допомогла купа виконавців без гонорарів, лише за ідею, щоб в Україні був ще один український фестиваль. Потім, коли мене виплюнули з виконкому, підвівши під скорочення, я не міг на їхніх засадах займатися фестивалем. Прийшли інші люди, які ввели пісенний конкурс, який згодом став складовою фестивалю. Тоді з бюджету грошей ніхто не шкодував.

Та прийшов новий мер, він фестивалю взагалі не хотів, попередника ним загасив і сказав, що з бюджету не дасть ні копійки. Мені довелося знову йти, переконувати і з часом повертатися до фестивалю та тягнути скільки зміг. Та, змінивши локацію, фестиваль позбавили частини фінансування, він дедалі більше набував ознак дня міста. До речі, робити день міста 28 липня переконав я, бо раніше він був у вересні і робився силами студентів.

У нашому виконкомі прийнято говорити, що грошей нема, навіть зараз, коли їх вже назад у держбюджет повертають. З’ясувалося, що не в грошах щастя, а у фахівцях. А до людей у нас яке ставлення? Особисто я багато разів навіть сварився з колишнім начальником культури Володимир-Волинського міськвиконкому та головою оргкомітету фестивалю «Володимир» Андрієм Шоцьким. Та коли приходив час «Ікс», він сідав у машину, їхав до Києва і привозив сякі-такі гроші на фестиваль. Коли Шоцького понизили у виконкомі, то і ставлення в міністерствах до нього змінилося. Але наступні голови оргкомітетів по гроші до Києва не їздили.

Міністерські чиновники, коли сюди навідувались, щиро дивувалися як за такі мізерні гроші робився неймовірний фестивальний об’єм роботи. А це все через те, що купа бюджетників, і в тому числі працівники виконкому, працювали безкоштовно. А ті хто жався дати по 100-200 гривень цього не розуміли. Тепер, вичавивши цих фахівців, наївно на щось сподіватись. Нічого на порожньому місці не буває. Так, гроші можна освоїти, а ідею? Не можна знецінювати людей до нуля, спотворювати ідею, доводити до профанації, а потім робити вигляд, що нічого не відбулося.

В Україні лише трохи початий край роботи по українських фестивалях. Спроба відновити той же фестиваль «Володимир» у минулому році скотилася до того, що політик Гузь вирішив зробити з нього філію «Бандерштату». Без жодного оголошення з’явилися люди, які скасували логотип фестивалю. Яким би він не був, але робили і приймали його у Володимирі. Просто так скасувати, оголосити конкурс і потім ще й виставити комусь пред’яви, що якась там зацофана володимирська інтелігенція не зрозуміла благих намірів? Я пам’ятаю, що саме Гузь говорив у кабінеті, і не питання, що йому грошей не дали в Києві. Говорилося, що будуть «рулити» місцеві, а вони будуть допомагати. А не навпаки. Колись довелося пройти дуже хитрі курси по основах організації. Тому є розуміння, що в цьому випадку просто шансів не було.

– Так у вас був шанс піти у систему на найвищу у волинській культурі посаду – начальника управління культури Волинської ОДА, і спробувати зламати систему.

– Той похід на посаду ще й досі по мені шандарашить. Після Майдану, «Майданної колискової», «Скажи Володимире», «Повітря свободи», «На війні якої нема» – обласну стипендію вже не платять. Саме після Майдану. Хоча ніхто не скасував моїх статусів, не зняв групу інвалідності. Тільки якихось 250 гривень стипендії не дають. Група товаришів вважає, що вони вже зайві для мене. Це позиція. Тому не ображаюсь, а все розумію. Нещодавно волинські активісти змусили владу показати списки тих, хто отримує пільгову пенсію. Я по приколу глянув. Це все представники структурних підрозділів, в тому числі культури, які вийшли на пенсію. Оце для влади люди, які розбудовують державу, роблять культуру. За Януковича, Ющенка – не важливо.

Система успішно самовідтворилася і не тільки в культурі. Тоді, після Майдану, активісти почали з Міністерства культури, саме тому і я виринув. Було бажання запропонувати альтернативу. Були у мене ідеї, але вони тільки частково реалізувалися у проекті «Бренди Волині».

Був у мене в житті один епізод з владою, і я хочу про нього згадати. Володимир Бондар, коли був «губернатором», допоміг мені в критичний момент. Коли я відстояв в черзі на машину 15 років, з’ясувалося, що маю ще щось доплатити. Грошей не мав, поїхав до нього – і він мені допоміг. Ми перетиналися у Києві ще у 90-х і він дивився на мене з інших позицій, ніж місцеві, і ілюзій, що він мене купив, у нього теж не було. Десять років у мене та машинка. Вона повернула мене в соціум і буду, очевидно, і далі на ній їздити. Бо у нас тепер стільки хлопців покалічених, що куди там мені…

– Ми говорили про три фестивалі, українську естраду і людей, які в часи незалежності стояли біля її витоків. З часом вони відійшли на інші ролі, а системних змін в культурі немає. Чому так сталося?

– На вечорі пам’яті Тризубого Стаса я нарешті в реалі зустрівся з Михайлом Маслієм, який видав тритомну книгу «Золотий вік української естради». Мене в цьому тритомнику немає, бо я не вписуюся у цю епоху. Я стартонув перед початком незалежності, змінивши свої погляди на національно визначені.

Є люди, які систематично дістають дані про українську культуру, але ці дані не стають складовою навчальних програм. Совіти підняли на щит ідеологію народництва, адаптували під свої потреби. Перед Майданом Олеся Найдюк написала доволі жорстку статтю стосовно кічу і хору Вєрьовки. Підйом українського авангарду в різних галузях: школа Бойчука, театр «Березіль», українська музика, література – все це було вирізано разом з носіями. Натомість була зроблена показушна «потьомкінська дєрєвня» під червоним і трошки синім прапором показушного хору Вєрьовки і подібних структур. Такі хори по звучанню однакові по всій України, нарізані як кліше до останнього сільського клубу. І це вже давно заведено у канон, виховано на ньому покоління і ці покоління вже вважають, що це українська народна музика.

А ще Іван Леньо з «Козак систем» підняв цікаву тему, запитавши: «а що ж таке, що у нас так багато пісень починається на «Ой». Етнографи йому пояснили, що купа пісень там, де співалося «За Україну, за її волю» - поділися. Етнографів так само чистили.
Коли стався розлом – закінчився совок і почалася Україна, люди шукали способів виживання. І я так само. Та я підписався на рівні країни, на рівні державотворення, а ним чиновники не займаються. Вони працюють на утримання. А тепер думаю, що як істинний «альтернативник», підписався насправді на творення Громадянського суспільства.

Парадокс у тому, що ті, хто займається творенням української культури, у нас не в пошані. Тільки за умови відданості системі. Ті ж Василь Ворон з купою реалізованих проектів, Володимир Терещук з єдиним у світі музеєм-садибою Ігоря Стравінського. І ніколи не чув від них жодного слова образи. І це так зручно для влади. Та залишаються зроблені справи. І добре би подякувати своєчасно.

Розмовляла Ярослава ВОЗНЮК
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
0

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Знаменитий? Хіба на Волині, і то....
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».