ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. На 8 червня планували весілля, а 22 травня він загинув

1
0
ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. На 8 червня планували весілля, а 22 травня він загинув
Лучани завжди будуть пам’ятати і вшановувати загиблих під Волновахою. 17 розстріляних із мінометів на світанку 22 травня 2014 року молодих волинських військових (найстаршому із яких було – 36, наймолодшому – 21), тільки мобілізованих, на чиїх руках ще не було ні краплі ворожої крові.

Ще кровила рана українського народу від розстрілу Небесної сотні в центрі столиці на Майдані незалежності, і ніхто не чекав нової великої біди. Та вона прийшла на світанку 22 травня. Саме в той день вся Україна пережила не менший шок, ніж у чорні дні лютого.

На світанку проросійські бойовики з різних видів важкого озброєння розстріляли блокпост волинських військових поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Невідомі під’їхали на інкасаторських машинах і почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, зокрема з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. У результаті – 17 загиблих бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Перші жертви неоголошеної війни на території України, серед яких і четверо лучан.


ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Після загибелі наших дітей ми відчуваємо все по-іншому», – родичі полеглих в АТО волинян

ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ ЗАБИРАЛА МАМА, БО СИН ВЖЕ БУВ У ВІЙСЬКУ

22 травня смерть скосила гранатометника 51-ї Володимир-Волинської бригади Віталія Махновця. Від отриманих ран він помер у лікарні Донецька.

Віталій був єдиною чоловічою підтримкою для матері Марії Юріївни та молодшої на рік сестри Олі. Сама пані Марія родом із Любомля, з багатодітної сім’ї. З 14 років працювала вона у Луцькій ПМК-173 і одночасно закінчувала місцеву вечірню школу. За направленням вступила ще до будівельного технікуму в Брюховичах під Львовом, а вийшовши заміж за земляка, уже на третьому курсі народила у теплий день Благовіщення 1981 року сина.

Як молодому спеціалісту, їй надали квартиру у Луцьку. У 1994 році з чоловіком вони розійшлись, він знайшов собі іншу жінку і, хоч аліментів не платив, не посоромився вже в наш час відсудити половину державної допомоги за загиблого воїна. Нещодавно й сам перейшов на той світ здавати звіт перед Богом.

Від батька Віталію дістався високий зріст – 1,86 м! Хлопець із такими фізичними даними – мрія тренера з волейболу, проте Віталій обрав собі плавання. А ще любив технічні гуртки, особливо з конструювання-моделювання, за що здобував перші місця в районі та області. Не дивно, що після закінчення школи №17 обрав собі фах телемайстра у ВПТУ №6. Його червоний диплом забирала на випускному мама, оскільки він екзамени склав достроково і пішов служити в армію.

Пані Марія побачила сина, аж коли він давав військову присягу. Привезла тоді молодому солдату напечених смаколиків, бо ж знала, як полюбляв він солодощі.



«…ПРО МЕНЕ БУДУТЬ ПАМ’ЯТАТИ»

– Віталік за характером був дуже спокійний, як кажуть, «домашній», і самостійний, – розповідає Марія Юріївна. – Стільки мав літератури! Читав багато фантастики і про пригоди. Шустріші хлопці йшли гуляти, а він удома біля книжки, ремонтує щось, складає меблі, допомагає по хаті, сусідам лагодить побутову техніку. Повністю в моїй спальні переробив світло.



Після армії працював електриком у Луцькій фірмі «НЕП», де вже дали йому п’ятий розряд. Під час відрядження у Львові познайомився на кондитерській фабриці «Світоч» із майбутньою дружиною Лесею. Але спільне життя у них не склалось, дітей не мали і через вісім років розійшлись. У 2009-му Віталій перейшов на фірму «Луцьксантехмонтаж-536», а на Покрову 2013-го вже справляв заручини з лучанкою Наталією. Весілля мало бути 14 лютого 2014-го, але потім переговорили, щоб Віталій більше назбирав грошей, і відклали розпис на 8 червня. Вже купили весільний костюм, обручки…



Отримав він повістку одразу після свого дня народження – 8 квітня, а 9-го його забрали, і більше сина я не бачила живим…

22 травня він загинув… Якраз сповнилось йому 33 роки, вік Ісуса… Дочка мені спершу не казала, що коли прийшла повістка, він відчував, що його чекає, і говорив: «Я піду. Я знаю – мене уб’ють. Але про мене будуть пам’ятати». І хлопці на роботі розповідали, як він, отримавши повістку, зайшов до них, плакав: «Не буду відмовлятися, піду, бо хто ж, як не ми?». Хоча його не мали права забирати, адже я – інвалід ІІ групи, дочка – інвалід ІІІ групи по зору, а батька нема.

Десь після Пасхи повезли його з іншими солдатами з Рівного до селища Благодатне під Волновахою. Син дзвонив і заспокоював: «Мамко, тут люди різні, на 50% – хороші, пригощають нас. Якийсь дядько зарізав трьох баранів на шашлик, хтось приносить нам пиріжки, хтось – котлети, хтось – молоко. Бо в армії годують погано – дадуть кашу підгорілу, тюлькою поллють. Хіба це їжа? Чи цим можна насититися?» От якби діти депутатів і начальників туди потрапили! Жили хлопці в палатках, ще Віталій попереджав, що не може довго балакати, бо нема де зарядити телефон.

21 травня увечері ми спілкувались, він повідомляв, що заступає на пост із 3-ї ночі…



«ЩОДНЯ ЇЖДЖУ НА КЛАДОВИЩЕ»

– 22 травня увечері показали по телевізору, що під Волновахою загинуло багато наших дітей, – веде далі мама Віталія. – Я не повірила. Якраз перебувала у Любомлі, де святкувала ювілей сестри. Дочка перевіряла – у списку загиблих Віталіка не було. Ходила вона з Наталкою до військкомату, дзвонили звідти в Донецьк, Волноваху, він наче значився пораненим.

Повернулась я у Луцьк 23 травня, відчувала щось недобре. Прийшли з військкомату сказати, що Віталіка вже нема – я в крик, що цього не може бути! Як так?! Я ж думала, що він поранений!...

Привезли з-під Волновахи загиблих до Рівного літаком як «вантаж-200», звідти чотирьох хлопців забирали машинами до Луцька… Я сама їздила на те поле з горілими деревами у 2015 році з Оксаною (дружиною загиблого Дмитра Йовзика), міським головою Миколою Романюком. Це село десь за 15 км від Волновахи. Повезла з собою коровай. Нас приймали у їхній міській раді, кореспонденти були, і тоді Микола Романюк аж просльозився: «Як ви це розумієте – її дитину вбили тут, а вона приїхала до вас із хлібом!»

Коли ми пішли на місце розстрілу, я втратила свідомість, мене «відкачували» лікарі зі швидкої допомоги. Підходило кілька місцевих людей, просили пробачення, дякували за сина. Над дорогою коло підгорілих дерев поставили хрест та меморіальну плиту з викарбуваними прізвищами…

Так тяжко жити тепер. Щодня їжджу на кладовище, прибираю, ставлю квіти. Для мене, матері, – це дуже тяжка втрата і біль, це рана на все моє життя, яка ніколи не загоїться. А рушники, які вишила сину на весілля, я віддала до собору…

* * *

Віталія Махновця нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни» та відзнакою 51-ї ОМБр «За мужність та відвагу» (посмертно). На фасаді загальноосвітньої школи №17 та на будинку, в якому він мешкав на вулиці Сагайдачного, 20, встановлено меморіальні дошки на його честь.

Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №18 від 23 травня 2019 року)
Фото з домашнього альбому Марії Махновець



Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
0

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Хлопця шкода, але винуваті в певній мірі вони самі. Непрофесіоналізм і розхлябаність
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

Studyclerk