«Я завжди була незручна», – Оксана Білозір про політику, творчість, участь в АТО і проєкт для розвитку бізнесу на Волині

0
1
«Я завжди була незручна», – Оксана Білозір про політику, творчість, участь в АТО і проєкт для розвитку бізнесу на Волині
Впродовж місяця Оксана Білозір тричі побувала на Волині. Не як співачка й політик, а як громадський діяч, який представляє проєкт із розвитку малого й середнього бізнесу на Волині.

Проєкт, який покликаний допомогти людям заробляти тут, в Україні, а не їхати на заробітки за кордон. Проєкт, який фінансують міжнародні благодійні й донорські організації. На відміну від класичних грантів, де до 80 відсотків коштів йде на презентаційні заходи, навчання і тренінги, цей проєкт працює за принципом споживчої кооперації.

«Програма наша називається «Оздоровлення економіки України». Оздоровлення – це значить гроші повинні зробити гроші. Тим ми відрізняємося від решти всіх грантів, які працювали в Україні», – каже Оксана Білозір.

Вона стверджує, що люди, які захочуть співпрацювати з проєктом, зможуть отримати для розвитку бізнесу до 20 тисяч доларів безповоротної фінансової допомоги. «У нас немає ліміту коштів, як би парадоксально це не звучало», – розповідає пані Оксана, яка є офіційним послом бренду (Brand ambassador) в Україні Програми «IMTD» (USA).

Ми зустрілися з Оксаною Білозір, щоб дізнатися і розказати волинянам, як це працює. Водночас не могли оминути політики і творчості. Адже Оксана Володимирівна – народний депутат України чотирьох скликань. Вона не балотувалася цього року в парламент, за її твердженням, саме через те, що взялася втілювати вже згаданий проєкт.

«Я завжди всім кажу: ми – країна успіху. Бо все, що ми робимо, відбувається всупереч можливостям і обставинам», – зазначає пані Оксана.

Оксана Білозір – учасник бойових дій в Афганістані. Каже, за часів Радянського Союзу двічі їздили в цю країну з «Ватрою», бо бійці-українці просили, щоб перед ними виступив саме цей колектив.

Участь в афганській війні стала в пригоді їй, коли в 2014-му зайнялася визволенням з полону сепаратистів на Сході України українських солдатів. Коли ніхто нікому не довіряв, її слова ставали гарантією дотримання домовленостей під час обміну полоненими й заручниками. «Афганці» з того боку вірили їй більше, ніж військовому командуванню.

Моторошні історії повернення українців додому з «ями» російських найманців у Луганську Оксана Білозір розказує вперше. Раніше не могла про це говорити, бо могла нашкодити поверненню заручників додому.

Оксану Білозір чимало поєднує з Волинню. Її мама співала у Волинському народному хорі, окрема сторінка її творчості – співпраця з волинським дуетом «Світязь». Пані Оксана пообіцяла, що невдовзі приїде на Волинь із великою концертною програмою. Коли це буде, ви дізнаєтесь першими, бо ми домовились, що інтернет-видання «Волинь24» буде інформаційним спонсором концерту.

Як вона пішла в політику, чому була проти Кучми, як познайомилася з Порошенком, чи допомагає невістці – чинному народному депутату, які пісні любить співати, а які – не дуже, – про все це в ексклюзивному інтерв’ю Оксани Білозір для «Волинь24».




«ГРОШІ ПОВИННІ ЗРОБИТИ ГРОШІ»

– Я представляю організацію, яка називається IMTD USA, – каже Оксана Білозір. – Це миротворча організація, яка працює в цілому світі. Як гуманітарна організація, вона працює з благодійними фондами, донорськими організаціями. І працює там, де війна: в Сирії, Афганістані, Іраку, Ірані. Працює там, де катаклізми. Дуже багато в Індії ми працюємо. Організація працює там, де ідуть війни. Зокрема, в Україні. Там, де країни третього світу або країни ризику.

– А хто засновники цієї організації?

– Заснував IMTD (Інститут багатовекторної дипломатії) колишній посол США в ООН Джон У. Макдональд. Це відома особа. Його знає весь світ. Коли він пішов на пенсію, то в 1992 році створив IMTD. А IMTD International – це дочірня компанія IMTD на країни колишнього Радянського Союзу. Сьогодні в IMTD International входить Молдова, Грузія і Україна. Це одна коаліція, центром якої є Україна. IMТD-інтернешнл очолює Роман Бендас. Він – голова правління. Тому що форма правової організації, яка існує в Україні – це форма споживчої кооперації. Ми працюємо на підставі закону «Про споживчу кооперацію».

Програма наша називається «Оздоровлення економіки України». Наші пріоритети: стимулювання, розвиток і підтримка малого і середнього бізнесу в Україні. Де червоною ниткою є сімейне підприємництво. Це просто моя законодавча ініціатива. Я вийшла з парламенту 8-го скликання і залишила законодавчу ініціативу. І мені приємно було, що теперішній склад парламенту її підняв, дискутує, обговорює. Суть її полягає в тому, що якщо це сімейний бізнес, то вони мають платити один-єдиний податок: на сім’ю, а не кожен член, який в цьому бізнесі, окремо.

І в нашій організації, коли ми говоримо про оздоровлення економіки України, то говоримо, що будемо стимулювати в тому числі сімейне підприємництво з такою метою, щоб діти залишалися в Україні. Оскільки ми будемо працювати з донорськими коштами. Це кошти, які будуть вливатися в бізнес, тому що наша програма оздоровлення економіки – вона сама за себе говорить. Оздоровлення – це значить гроші повинні зробити гроші. Тим ми відрізняємося від решти всіх грантів, які працювали в Україні. Тому що це зовсім інша філософія.

– Наскільки я знаю, 80 відсотків коштів грантів тратяться на презентаційні заходи.

– Добре, що ви це знаєте. Ми про це говоримо людям – вони жахаються.

– Тому й до вас такі претензії можуть бути. Скажуть, що ви хочете з’їсти ті гроші, «освоїти» – це називається.

– Я ще раз наголошу: в нас гроші роблять гроші. Тобто в нас головне не потратити гроші, а ті гроші, які ми інвестуємо, мають зробити гроші.

– Я зрозумів питання. Питання пряме: чи не є IMТD-інтернешнл черговим грантоїдом? – вступає в розмову Роман Бендас. – Ми не грантоїди. Чому? Перше. Ми будуємо саму систему не за грантові кошти. Що вже виключає, що ми тратимо грантові кошти на підготовчий етап. Ми будуємо систему на самофінансуванні. В Україні є закон «Про споживчу кооперацію», який дозволяє нам брати вступний внесок від асоційованого члена, організації, хто захотів вступити в кооператив. Що дозволяє нам будувати систему не за донорські кошти.



– І багато у вас таких охочих вступити?

– Багато. Незважаючи на те, що ми працюємо недовго, але нас уже тисячі. Уже до нас заходить діючий бізнес. В нас не просто фізичні особи, навіть юридичні особи приходять до нас.

– Чому?

– Тому що ми їм пояснюємо: коли будемо отримувати кошти за нашою програмою, то сто відсотків їх направлятимемо на розвиток бізнесу. Наприклад, якщо на бізнес потрібно 100 доларів – донор буде виділяти 100 доларів. А нам на організаційні питання буде давати від 5 до 20 відсотків залежно від складності супроводу того чи іншого бізнесу. Якщо стара система брала 100 доларів (пані Оксана часто це говорить на зустрічах), то на конкретні потреби доходило відсотків 20. Решта йшло на тренінги і так далі, про що ви згадували.

І друге, чим ми ще відрізняємося. Системи, які були – їх завданням було лише взяти й віддати. Ну, й потім звітувати, що та людина купила те чи інше обладнання. І все. У нашому випадку це не просто віддати, купити щось, а ще й супроводжувати потім, робити так, щоб у людини був прибуток. Бо це бізнес. Це дуже важливо. На підставі цього донор робитиме висновок про цільове використання коштів. Він побачить, що ми не просто не взяли нічого собі, не вкрали, а ми максимально все зробили, щоб в людини був прибуток.

– Ви працюєте із вже із зареєстрованими підприємцями чи з тими, хто хоче створити бізнес?

– І так, і так.



ПОНЧИКИ МОЖНА І В АФРИЦІ ПРОДАВАТИ

– Ми розкажемо вам всю структуру, яка є. В нас є оця структура IMTD International, – веде далі Оксана Білозір. – Всередині цієї структури є своя. Оскільки ми – частина світової міжнародної кооперації, в нас є свій відкритий міжнародний ринок. Тобто до нас приходять не тільки такі, яким треба інвестиції, а й ті, яким потрібно продати свою продукцію. Вони не мають де її реалізувати: і городину, і промислову продукцію, різне. То ми частково маємо фінансування на створення своєї структури за рахунок реалізації продукції наших членів на міжнародних ринках. Це теж унікальне, тому що не може людина з села, яка, скажімо, теплиці має, потрапити на ринок Африки. Держава їй таких можливостей не дає. І ніколи давати не буде. А через систему світової міжнародної кооперації, частиною якої ми є, їхня продукція там реалізовується. Третя складова – в нас є своя служба безпеки, антикорупційний комітет, які відстежують, незалежно від того, де ми перебуваємо, чи знаємо ми про це, чи не знаємо. Це їхня незалежна робота. З нами є представник служби безпеки нашої. Він представляє тут офіс Міжнародної поліції. І він є головою нашої служби безпеки і антикорупційного комітету. От є такі три складові.

Тепер про те, які люди до нас заходять. Ми цікаві й своїм ринком праці. Наприклад, люди не задіяні ніде, а вони чують, що тут будуть теплиці будувати, молокозавод, відкривається перукарня, ще щось. Йдемо далі, ОТГ. Ми зараз сконцентровуємося на ОТГ, бо їм найбільше наша допомога потрібна. І вони стають нашими членами і автоматично стають на ринку праці. І коли ми будуємо теплицю, то її буде будувати не сусід через дорогу або кум, який має будівельну компанію, а наша будівельна компанія, яка є в нашій структурі. Тобто гасло «Свій до свого по своє» якраз тут ідеально працює.

– Ви вже третій раз згадали про теплицю. То це реально чи це приклад?

– Це приклад. Але це реально. Я наводжу його, щоб можна було зрозуміти, що огірки можна і в Африці продавати.



– Бо людям цікаво конкретно. От на Волині двічі були за останній місяць. Зараз уже втретє.

– Спочатку була організаційна робота, ми відбирали координаторів. Втретє приїхали вже конкретно. Ми побували в Шацькому районі і зустрілися там з людьми, які займаються бізнесом. Зелений туризм, випічка – це те, що ми можемо фінансувати. Ми запропонували їм ноу-хау. Адже пончики, пампушки – це їхня стихія. Ми вчора вперше зробили пончики з лохини. Чому з лохини? Тому що в Шацькому районі є гектари лохини. Ми запропонували їм: зробіть якусь свою ідентичність, унікальність. Зробіть шацький пончик, а ми будемо його продавати скрізь. І в Африці в тому числі. Ну, я так образно кажу. В Молдові, Грузії, в Україні ми будемо продавати. Буде написано: «Шацький пончик». Але що це дає? Ця жінка пече пончики, і не одна, але вона не працює як платник податків для своєї громади. Вона вичікує.

– Вони взагалі всі в тіні.

– От ми приходимо тому, щоб вивести цих людей з тіні. Бо вони не можуть взяти ні дешевих кредитів, ні безповоротної допомоги від держави, не мають інших стимулів для розвитку.

– А люди в нас не звикли вірити державі – держава все життя їх обманювала.

– Тим більше. Вона й не має їм сьогодні що дати. Ми ведемо війну, це сьогодні об’єктивна обставина. Тому ми приїхали і показали: якщо ми, наприклад, сюди заходимо з нашими інвестиціями чи благодійними внесками, то вони виходять з тіні. Обов’язково, бо вони мусять працювати в юридичній площині. Ми їх супроводжуємо, тому що вони не вміють робити бізнес. Ми їм даємо бухгалтерський, фінансовий супровід. Тому бізнес цієї людини точно не пропаде, а реалізується. Бо ми поруч і ми будемо його стимулювати. І вона, наприклад, зробила ці пампушки, і ми можемо частково тут же в неї їх викуповувати. Скільки вона захоче, ми можемо викуповувати.

– Щось мало віриться. От вона зробила – на пляжі це їдять, а вже в ресторані їсти не будуть.

– Послухайте. Нема культури. Якщо воно буде красиво запаковано… От я розказувала приклад Словенії. Там культ цього пампушка, його назва «кроф». В них просто культ того крофа. Вони мають красиві коробочки. Вони там так їх розмальовують, розписують. Там намальована яхта, там ще щось. Воно не смачне зовсім, його їсти неможливо, але воно красиво подається. Воно не наше, не тут зроблене. Привезли нам, щоб ми їли. Але якщо ми зробимо свій кроф... Знаєте, чим ми можемо допомогти? Гарні печі дамо (вони ж вдома будуть працювати), пакувальні машини, гарні продукти (борошно, наприклад) – то ця людина тільки в щасті буде працювати, візьме собі ще кількох працівників. І найголовніше – вийде з тіні, буде офіційно працювати.

Ми можемо їй це дати. Таким чином ми стимулюємо боротьбу з корупцією. Тому що вона не спить, боїться, що в будь-який час до неї хтось прийде і скаже: «Ти ходиш там, пончики продаєш – плати гроші». Ми з цим боремося. Ми даємо можливість людям налагодити бізнес, розвинути, супроводити, дати йому ринок збуту. Також ми маємо ринок праці. Якщо ти не вмієш нічого робити, але цій людині треба ж буде, щоб їй хтось помив там все. Будь ласка, ми тут же можемо їй знайти серед своїх членів робітників, які в цьому регіоні живуть. Для того, щоб вона могла працювати.

– І той, хто з вами буде працювати – підніметься, а всі решта конкурентів подінуться?..

– У нас нема конкурентів. У нас заробити може кожен. У нас немає ліміту коштів, як би парадоксально це не звучало. І я вам скажу, що кожного року на благодійних фондах (а їх 250 тисяч у світі) концентрується більш як 430 мільярдів доларів. Звідки ці гроші беруться, у вас може бути запитання. У світі є культура ведення бізнесу. Це те, що ми називаємо «соціально відповідальний бізнес». В нас нема соціально відповідального бізнесу як моралі. В нас є соціально відповідальний бізнес як закон, який не виконується.

– В нас це діє так: коли влада змусить, то бізнес соціально відповідальний.

– А там він моральний. Якщо ти маєш бізнес, ти обов’язково частину мусиш дати (скільки хочеш) у спеціальні фонди, які це збирають.



«БІДНІ ЛЮДИ БАГАТОЇ КРАЇНИ НЕ ПОБУДУЮТЬ»

– Це ми назвали найголовнішу частину: малий, середній бізнес і сімейне підприємництво, – продовжує розповідь Оксана Білозір. – Це те, яке має до 20 тисяч доларів безповоротної допомоги. Для всіх решта – юридичих осіб – в нас є дуже хороші формати інвестицій, дешевих кредитів, лізингових програм і ще багато фінансових інструментів, якими послуговується великий бізнес.

Тобто в нас дуже велика палітра. Але американці кажуть дуже гарну фразу, що бідні люди багатої країни не побудують. Тому ми починаємо з тих людей, які не можуть собі дати раду в Україні. А їх основна більшість. Як-то казав Любомир Гузар (дуже гарно казав), що голодного українця можна купити, а багатого українця тільки вбити.

– Про це ми говоримо 28 років…

– Ми – як держава. А тут ми маємо партнерів, причому це не вибірково для України, щоб хтось не подумав. Ні, вона працює по цілому світу. Просто є автор цієї програми. Вона, до речі, 17 років уже в Індії реалізовується. Автор цієї програми – Давид Картозія. Він сам емігрант з Грузії. Років 25, як він емігрував. Став там на ноги. І як і нас, українців, там болить душа: як же ж моїй країні допомогти? Так само він хоче своїй країні допомогти. Він має доступ до цих систем донорських коштів, і він цей формат хоче просувати тут, у нас. І створює такі нам можливості там, у Вашингтоні, маючи доступ до цих донорських організацій, благодійних фондів. А тут ми маємо: Грузія, Молдова, Україна, бо так краще кооперуватися. Це маленькі країни. Але кожна має: одна – Абхазію, одна – Придністров’я, Україна має війну на Донбасі. В нас спільний біль і спільна проблема.



– Те, що ми говоримо, що є грантові ресурси 28 років, ми нового нічого не кажемо, – додає Роман Бендас. – Вони ідуть в Україну все одно. Протягом 28 років мільярди доларів зайшло в Україну безпопоротної фінансової допомоги. І це факт. Це від нас не залежить. Це йде і в Україну, і в Молдову, і в Грузію. Тобто гроші є. Але якщо наша система побудує тисячі малих бізнесів і зробить все, щоб у людей був прибуток, воно буде мати економічний бум. Ще ми кажемо: «Разом ми можемо все». Бо якщо ми просто відкриємо бізнеси, і вони не будуть кооперованими, тобто незалежними один від одного, тоді цей шлях теж в нікуди. З часом воно може пропасти. І з цієї причини треба розуміти, що тільки разом, об’єднавшись, ми можемо досягати якихось успіхів в цілому.

– Але ж в Україні є різні спілки малих, середніх підприємців і так далі. Ви з ними не співпрацюєте, не спілкуєтеся?

– Вони до нас прийдуть. Річ у тім, що ми кооперуємось на інвестиціях фінансових, а вони кооперуються за потребою. Це велика різниця, – пояснює Оксана Білозір.

– Я зрозумів. У вас гроші – до вас прийдуть.

– Дивіться, ми – міжнародний фінансовий провайдер, щоб ви розуміли. У нас грошей немає. Через нас вони йдуть.

– Так, у нас є доступи, – підтверджує Роман Бендас. – І ми знаємо, що потрібно сьогодні донору чи інвестору, щоб він сам до нас прийшов. І ми це робимо. Якщо чесно, ми його не шукаємо, не бігаємо за ним. Скоро ми покажемо всіх донорів. Вони скажуть на весь світ, що от ми хочемо працювати саме через цю організацію.

– А знаєте, чому? Тому що вони мусять реалізувати кошти. Ці кошти не можуть лежати, – пояснює Оксана Білозір.

– Тобто гроші є…

– Гроші є. Але у світі шукають, хто їх чисто, прозоро, відповідально донесе туди, куди вони мають по праву потрапити.



«Я ВИСТУПАЮ ПРОТИ БЕЗДАРНОЇ ПОЛІТИКИ»

– Скажіть, ви у Верховну Раду чому не балотувалися цього разу?

– Я чотири скликання була у Верховній Раді. Майже вісімнадцять років у мене загального стажу, і я ухвалила рішення не балотуватися цього разу, тому що мені цікаво було реалізувати цю програму. Я про неї говорила якраз тоді, коли в мене був вибір: або йти у парламент, або починати роботу в цій програмі. Тому що ця програма аполітична. Ми не працюємо ні з народними депутатами, ні з ким із політиків. Ми працюємо безпосередньо з людьми, виключаємо будь-яку політичну складову. Тому, очевидно, я не могла бути в парламенті і вести цю програму.

Я людям кажу на всіх зустрічах: я розумію, що в мене життєвий ресурс обмежений. І сидіти далі, тиснути кнопки, коли можна реально залишити по собі конкретний слід (а є команда людей, з якими можна це зробити)… Мені здається, альтернативи тут не було.

– А невістка радиться з вами в законотворчій роботі? (Лариса Білозір, невістка пані Оксани, виграла вибори у 15-му окрузі на Вінничині як самовисуванка і працює нардепом у парламенті ІХ скликання, член депутатської групи «За майбутнє» – С.Л.)

– Ні. Вона дає собі раду абсолютно. Вона має дуже хороший досвід. Чотири роки була депутатом обласної ради. Плюс – тато в неї народний депутат (Микола Кучер – народний депутат VІІІ і ІХ скликань, обраний у 2019 році як самовисуванець в окрузі №17, член депутатської групи «За майбутнє» – С.Л.). Вони поруч сидять, вона має в кого брати поради. Якщо вона буде потребувати, вона буде мати в мені прекрасного порадника. Поки що вона собі справляється. Знаєте, коли людина торує свій шлях, дуже важливо їй у цьому не заважати. От коли вона буде відчувати потребу, що їй потрібне плече, порада і так далі, вона знає, де це знайти.

– А вам хтось допомагав у політику зайти?

– Ніхто не допомагав. Я працювала, дуже часто мене запрошували політичні сили і окремі кандидати, щоб я їм робила піар, щоб я з ними їздила. Я бачила, що я роблю це успішно, і часто краще, ніж вони. А потім в парламенті мені було часом ніяково за них. За тих людей, яких я супроводжувала. І я вирішила, що я можу це робити сама. Мені бракувало знань. Я вступила додатково, отримала другу вищу освіту. Це Дипломатична академія при МЗС України, де я вивчила право, всю структуру існування держав і цілого світу, комунікації, всі інституції, які поєднують всі країни світу. Плюс право внутрішнє. І отримала новий фах: магістр зовнішньої політики і дипломатії. На той час я вже знала багато чого. Була професором, десять років кафедру очолювала. В мене був досвід роботи зі студентами.

– А де це?

– В університеті Поплавського (Київський національний університет культури і мистецтв – С. Л.). Я створила ту кафедру в 1996 році. Естрадного співу. Бо ж масово тоді діти кинулися, всі хотіли співати, і ніхто не хотів освіти. І не мали де її набути. І тому Поплавський мене попросив, я погодилася. Ми переїхали зі Львова в Київ. Мені наші всі колеги-співаки кажуть: «Ти що, нащо тобі, нащо там те ще?» Бо я їх підтягую. Кажу: «Будемо викладати». А вони кажуть: «Ти що, буду я ще своє здоров’я тратити, час, щоб когось вчити співати?» Я кажу: «Стоп-стоп-стоп. Вас вчив хтось (ми ж то освіту отримали вищу всі). А чому ми не хочемо поділитися і прищепити повагу до освіти тих людей, які претендують бути зірками, носіями нашої культури?» І вони пішли. Вони зараз всі викладають, всі такі круті викладачі.



– А з Петром Олексійовичем (Порошенком) як ви зазнайомились?

– Ми познайомилися з ним випадково. Спочатку я дуже добре знала Віктора Андрійовича (ЮщенкаС.Л.). Коли він ще керував Нацбанком, то не пропускав жодного українського концерту. В Палаці «Україна» як відбувалися концерти, він завжди приходив, виходив з квітами, всіх вітав. Знав, збирав, колекціонував нашу всю музику, українських виконавців. Такий наш був фанат і дуже підтримував. А потім на одному із таких концертів у Палаці «Україна» був Петро Олексійович (його фонд виступив моїм спонсором), і ми там ближче познайомилися. Там були його батьки, старший син (ще один тоді) був. І ми так якось подружилися. Знаєте, як-то пазли складаються в житті. Це окремо, це окремо, а потім, коли Віктор Андрійович Ющенко почав збирати «Нашу Україну» після відставки з поста прем'єра у 2000 році, він одразу почав формувати навколо себе людей: Петра Порошенка, мене. Ну, вже в політику, у партійний список на вибори у 2002 році запропонував мене Петро Порошенко. Там багато було людей ще різних хороших дуже.

І таким чином я потрапила до парламенту. А до того я працювала на виборчій кампанії. До речі, я була одна з артистів в Україні, яка виступила проти Кучми, коли він балотувався на другий термін. І я була в п’ятірці довірених осіб Євгена Марчука. Разом з Левком Лук’яненком, Сергієм Комісаренком. То я виступала тоді проти системи.

– А зараз?

– Я зараз не виступаю проти системи, я виступаю проти бездарної політики, якщо вона такою є. Я завжди була незручна. Якщо ви відстежите мою роботу в парламенті, то побачите: я завжди мала право на власну позицію. Те, що я не підтримувала, я за те не голосувала. Навіть якщо це було всупереч фракції. Я завжди своїм колегам казала: «Ви сидите в телевізорі, а я – метр на метр з людьми». Бо концертна діяльність – метр на метр з людьми.

– До речі, про концертну діяльність.

– Так хочу в Луцьку концерт зробити, не знаю, хто тут організовує. Пам’ятаю, років чотири чи п’ять в мене тут був шикарний концерт. В мене сьогодні розкішна програма. Я ж була волонтером. Півтора року була в АТО. Взагалі, я – учасник бойових дій за Афганістан.

– Тоді це називалося «шефські концерти», так?

– Воно називалося «шефські концерти», а насправді це велика ідеологічно-психологічна робота з нашими воїнами.

– Вас туди посилали чи?..

– Нас посилали. Радянський Союз хіба питався?

– Ви тоді були солісткою вокально-інструментального ансамблю «Ватра» Львівської філармонії.

– Так. Ми з «Ватрою» були в Афганістані двічі. Бо дуже багато українців писали в анкетах, що хочуть нас бачити. Я завжди стояла перед вибором. Думаю, ну як не їхати? Діти там просять, хочуть почути слово, пісню. А я буду боятися, тут сидіти? Мусила їхати.



«МОЄ ПЕРЕБУВАННЯ НА «НУЛЬОВЦІ» БУЛО ЯК ГАРАНТІЯ І ДОВІРА»

– А в АТО як ви їздили?

– А в АТО як учасника бойових дій мене «афганці» з тієї сторони просто знайшли і сказали: «Будемо міняти». Тому що якраз «афганці», ветерани тієї війни, які зараз тимчасово перебувають на території «ЛНР/ДНР», підняли ту хвилю, сказали: «Війна війною, а життя людське спасати треба». І треба нам повертати своїх, а тих віддавати туди. І таким чином ми почали…

– І ви їздили на окуповану територію?

– Я на «нульовці» була. Я була волонтером із пошуку і обміну. І моє перебування на «нульовці» було затребуваним як гарантія і довіра. І там, на «нульовці», ми обмінювалися всякими записками. На тимчасово окупованій території були в полоні наші військові. Сепаратисти не давали нам інформації, хто в них є. І нам потрібно було цю інформацію збирати. Тобто я телефоную там Даші Морозовій або Олі Копцевій (представниці «ЛНР/ДНР» – С. Л.) і кажу: «Я маю для вас того, того й того, а кого ви нам дасте?» А вони кажуть: «А кого ви хочете?» – «Ну, ми не знаємо, хто у нас є. Якщо ви знаєте, де є – давайте нам, ми тоді його знайдемо». Вони не давали нам інформації. Казали: «Самі шукайте, дайте, кого ви хочете». Розумієте, було дуже важко. І в нас було дуже багато інформаторів, досі вони на тій території перебувають. Але ми не могли комунікувати жодними засобами зв’язку. І єдиний засіб зв’язку – це були записки, які нам передавали на «нульовці», коли ми там були.

– А ви з матерями спілкувалися?

– Дуже багато. Був один такий випадок, що одна мама з Яворівського району Львівської області, жінка з села, почала від мене вимагати, щоб я дала їй телефон, до кого звернутися з тієї сторони. В неї син був в «ЛНР», сидів у Луганську в колишній будівлі СБУ, в «ямі» (в Луганському СІЗО – С.Л.). Я кажу: «Є ваш син у списку, будемо міняти». А вона каже: «Ні, ви мені скажіть, де він, дайте телефон, щоб він подзвонив». Просила. Кому давали, щоб подзвонив, кому не давали. Йому не дали. Потім мама каже: «Дайте мені телефон». Вона мене так замучила, що я їй дала номер телефону однієї контактної людини там, в Луганську. Я не знаю, як вона туди потрапила, тому що треба мати спеціальні перепустки, щоб туди пустили.

– Мама скрізь потрапить.

– От вона приїхала туди і сказала: «Я буду працювати, скільки вам треба. Відпрацюю, щоб ви мені повернули сина». Вона три місяці там відпрацювала. Я могла і раніше цього сина повернути. Але оскільки вона мене не послухала, поїхала туди, її змусили там працювати. А мені все не дають його і не дають. А я звідки знаю, що мама туди поїхала? І я приїжджаю на обмін в Щастя – виходить вона зі своїм сином. Такі одержимі мами у нас!

– Мами такі, вони скрізь пролізуть, аби лиш сина врятувати.



– Ще один був випадок унікальний. Ви ж знаєте, що вирізали там хрести, свастику на тілі наших хлопців. Було таке. Зараз, напевно, ні, тому що вони сидять уже в колонії, а раніше в «ямах». Знущалися ті найманці страшно. Тепер вони вже під наглядом російських військових, то є якийсь порядок. А раніше бандити Козіцина таке чинили – це просто жахливо.

То цьому хлопцю свастику вирізали на плечах. До того ж, в нього ще й гематома в голові була. І не хотіли його мені віддавати. Я кажу: «Давайте будемо якось домовлятися. Я пошукаю, кого вам потрібно. Щоб ми якось зробили так, щоб його повернути». То ж шкода людини просто. А вони кажуть: «Нам легше його вбити, ніж вам зі свастикою відпустити. Потім будете всьому світу показувати, які ми ізвєрги. Ми його не дамо. Він зогниє в нас». І я знайшла можливості домовитися, мені повірили і це зробили. Але я попросила маму і всіх родичів, щоб пів року він принаймні нічого не говорив, нічого не показував. А за пів року воно загоїлось. І на моє слово вони віддали. Тобто була велика довіра.

– Але ви на обмін давали затриманих нашими військовими і спецслужбами. То вам їх же хтось теж мав дати.

– СБУ давала. Я ж працювала спільно з СБУ. Адже СБУ здійснювала керівництво АТО. Сама по собі я нічого не робила. Я мала контакти, мала з ким переговорити. І то я знайшла керівника, Василя Сергійовича Грицака, зустрілася з ним. І тільки тоді, при ньому, я набрала той номер телефону, який мені дали, для того щоб почати обмін. Ми з Василем Сергійовичем тоді виїхали, провели перші перемовини щодо початку обміну. А далі я сиділа 24 години на зв'язку і шукала там, шукала тут, контактувала з матерями.

– А в АТО не виступали з концертами?

– Ну, як не виступала? Та ясно, що виступала. Просто спочатку я як волонтер була, проводила перемовини. А потім уже, в 2105 році, коли були підписані Мінські угоди, треба було відводити війська (те, що сьогодні там намагаються зробити), і була дуже негативна реакція з боку військових, я почала їздити в наші військові частини. Тому що, знаєте, кожна висотка полита кров’ю. Спробуй застав частину звідти відійти, якщо вони так тяжко її брали. Але тоді було три лінії оборони, і відходили з першої лінії на другу. І була така дуже морально складна ситуація у військах. І тоді теж спільно з СБУ (вони почали мені складати графіки) я почала їздити, як в Афганістан, як психолог. Я багато говорила, час від часу щось співала, розказувала, налаштовувала, пояснювала, чому потрібно відійти, пояснювала, чому не можна стріляти. Тобто робила таку роботу як жінка, як мама, як громадянин.



«ЛЮБЛЮ РОБИТИ ТЕ, ЩО Я ЛЮБЛЮ»

– Ви маєте зараз концертну програму, але, кажете, не гастролюєте, бо нема кому організувати…

– В мене концертна програма є, от на День прапора 23 серпня в мене був грандконцерт у Палаці «Україна». Нової гарної сучасної програми. Її ще не показували на телебаченні. У мене два шикарних концерти: один вже показували, інший – ще ні. В тому є нові гарні сучасні твори.

– Але гастрольну діяльність ви зараз не ведете?

– Системну не веду, тому що бачите – не до того. Думала, буду мати час трохи відпочити. А тут ще більше роботи навалилося.

– Традиційне питання: є у вас улюблена пісня?

– Кожна пісня має свою історію. Вона по-особливому цінна. Якщо говорити про сьогодні, то зараз найбільш цінна і актуальна пісня для нас, українців, – це «Чорна квітка», я вважаю. Це пісня присвячена вдовам нашої війни на Донбасі. Це для того, щоб ми пам'ятали, що йде війна, не забували, що в цю хвилину, можливо, йде бій. Можливо, якась молода красива дівчина стане вдовою, не народивши дитину.


– А є у вас ненависна пісня? Або така, яку ви просто не любите?

– Ні, нема. Я таких просто не співаю. Я люблю робити те, що я люблю.

– Але от така, що ви колись співали, а потім перестали?

– Ну, звичайно, нашарування нових пісень відбувається. Роки за роками йдуть. Але є такі, що потім повертаюся до них. Наприклад, пісні Ігоря Білозіра, я їх завжди співаю. Його немає, але музика його має право бути, якщо є я.

– Позаяк ми на Волині, то кілька слів про наш край. У вас же ж період творчості зі «Світязем» був. Говорадло, Гершензон – вони ж волиняни, хоч не корінні, але виступали у Волинській філармонії.

– Так-так. Я з ними дружу до сих пір. Дмитро Гершензон зараз робить мене популярною в Ізраїлі, бо має можливість крутити наші спільні пісні (сміється), ми постійно на зв’язку. Анатолій Говорадло так само. Вчора ми були в Житомирі й домовилися, що будемо робити спільний концерт. І ми дружимо по життю. Пісня нас об’єднала.

До речі, моя мама у Волинському народному хорі співала. Називали мою маму «волинським соловейком» – Ніна Василівна Гнатюк, зайдіть в інтернет, ви все знайдете.

– Ви й раніше бували на Волині. Пам’ятаю ваш приїзд у ранзі міністра культури і туризму. Луцьк змінився за останні двадцять років?

– Дуже змінився.

– Краще, гірше стало?

– Краще! Знаєте, ми кажемо: в нас погано, ми такі бідні, нещасні. Я завжди всім кажу: ми – країна успіху. Бо все, що ми робимо, відбувається всупереч можливостей і обставин.

Вів розмову Святослав ЛЕСЮК («Волинь24»)
Фото автора і Наталії МЕЛЕНЬ
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
1

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

assignment help