«Везли те зерно, наче це добровільна здача, а люди щохвилини помирали», – лучанка про Голодомор

Цьогоріч – 85-ті роковини Голодомору, жертвами якого стали мільйони українців.

Ті, хто відчув увесь жах страшних голодних років, зі сльозами на очах розповідають, як люди від голоду і смертей втрачали розум, як матері ховали своїх дітей...

Спогадами про «страту голодом» поділилась 94-річна лучанка Ганна Ковальчук.



Ганна Дмитрівна народилася 1924 року в селі Стовбина Долина Полтавської області. Голод прийшов, коли їй було лише вісім. Восьмирічна Ганнуся годувала кроликів, яких згодом вкрав хтось із односельчан. Тоді людяність і чесність відійшли на другий план. Люди хотіли їсти, а ще більше хотіли жити…

Лучанка з болем згадує про події 1932-1933 років:

«Прийшли і сказали здати все зерно, ще й зерношукачами шукали. Не можна було сховати навіть зернини. А чому мали ховати своє? Людей залишили ні з чим. Пам’ятаю, як фурами (підводи з кіньми – ред.) везли те зерно з прапором, наче це добровільна здача».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Сідали за стіл всією родиною, щоб ніхто не з’їв більше», – спогади 95-річної лучанки про голод

Голодні та нещасні люди рятувались, як могли.

«Ми дуже боялись. Хто мав якісь статки, одяг, то возили в Росію, щоб обміняти на маленьку мисочку муки. Домішували муку половою з проса. Пекли також липкі коржі з листя липи. Сушили конюшину та ламали порожні качани, щоб товкти в ступі. Які люди мали що обміняти, то вижили», – каже Ганна Ковальчук.

Одного разу Ганна сиділа з мамою і споглядала на сонце. То був благодатний сонячний день, і вже не так хотілось їсти. Раптом мати промовила: «Ганно, я вже не маю сили». Серце стиснулось, і восьмирічна дівчинка почала плакати. Найбільше Ганна хотіла, щоб мама жила, щоб мама спекла хліба і нагодувала всю родину.

Люди не могли зрозуміти, чому на такій родючій полтавській землі вони змушені голодувати, чому опустіли хати, чому вимирали цілі села, чому людей ховали без труни у спільній ямі-рові…

94-річна лучанка розповідає, що наприкінці 1933 року люди пекли хліб і «накидались» на нього: виривали з рук та їли великими шматками. Селян застерігали, щоб «їли потрошки, бо дехто навіть помирав від раптового переїдання».

Ганна Дмитрівна щоранку прокидається з молитвою, аби жодне покоління нащадків не знало такого лиха:

«Ще було й таке, що помер батько, а дочку та матір звинуватили у його смерті. Судити то знайшли як, а от врятувати… Жінок мучили за те, що вони зерно в чоботи насипали. Діточки ж їсти просили. Люди щоминути помирали. То страшні часи, то чорні листки історії, коли текли сльози і кров».







Марія ПАВЛОВИЧ
Фото із відкритих джерел в інтернеті