«Буває, й китиці на килимі розчісуємо». Один день із життя соціального робітника Луцька

3
7
«Буває, й китиці на килимі розчісуємо». Один день із життя соціального робітника Луцька
Уже 24 роки поспіль лучанка Антоніна Андрушко обслуговує одиноких людей похилого віку. Вона прибирає у їхніх помешканнях, купує стареньким продукти на ринку чи в супермаркетах, платить за комунальні послуги і навіть годинами сидить у черзі до лікаря, аби взяти рецепт на ліки чи підписати декларацію.

До Дня соціального працівника, який відзначають сьогодні, 4 листопада, інтернет-видання «Волинь24» вирішило показати роботу «винуватців свята» зсередини.

Ця розповідь – про вередливих бабусь, які змушують соціальних робітниць розчісувати китиці на килимі, про сотні обов’язків і мізерну заробітну плату, про покійного очільника міста й чужих і водночас рідних стареньких.


КУЛЬОК ІЗ ХАЛАТОМ І ПРОЇЗД ЗА ПОСВІДЧЕННЯМ



Її робочий день розпочинається о 9.30. На черзі п’ять одиноких пенсіонерів. Взявши до рук кульок із халатом, в якому порається вдома, вона 10 хвилин простоїть на зупинці. Бо грошей на маршрутку в територіальному центрі соціального обслуговування Луцька не виділяють, а, хвала Богу, в тролейбусі проїзд для неї безплатний.

Та й якби виділяли, то за день дорога «з’їла» б із бюджету гривень зо сто, бо кожній старенькій треба купити продукти чи кудись з’їздити.

Таких, як Антоніна Андрушко, в територіальному центрі називають старожилами. Молоді люди не хочуть доглядати за старенькими, тим паче, що на руки працівники центру отримують лише 2900 гривень зарплати (мінімальна заробітна плата з відрахуваннями – А.К).

«Була у нас молодша жінка. Рік попрацювала, звільнилася. Раніше вона робила продавщицею в магазині. Потім нам сказала, що, торгуючи, більше заробить. Молоді не затримуються, а ми, старожили (сміється), мусимо йти до останнього», – каже жінка.

На запитання про вередливих бабусь Антоніна сміється і махає головою. Каже, що таких у неї немає.

«Вони всі одинокі, тому люблять поговорити. От є в мене така Ганна Никифорівна: приходиш, мусиш сісти на стільці навпроти неї і розповісти, що нового в Луцьку, в світі, на роботі. Бо для людей, які не виходять з дому, спілкування дуже важливе», – пояснює соціальна робітниця.

КИТИЦІ НА КИЛИМІ РОЗЧЕСАТИ І НА МОГИЛІ ЛІД ВИДОВБАТИ



За словами колег Антоніни Андрушко, протягом 20-ти років роботи, зустрічалися усілякі люди. Був випадок, коли старенька змушувала працівницю розчісувати китиці на килимі, або, як у казці про Попелюшку, гречку перебирати. А якщо робітниця відмовляється – на адресу територіального центру «летить» скарга, мовляв, людині не хочуть надавати послуги.

«Як почують десь по телевізору, що в якомусь магазині акція – треба чимдуж бігти туди. А одна якось сказала: «Біжи на другий ряд Старого ринку і візьми там в моєї подружки тюлечку». А потім ще й дзвонить і питає, чи приходила до неї по тюльку така працівниця. Ну, важко працювати, але нічого…» – розповідають у центрі.

А взимку був випадок, коли старенька відправила соціального робітника на кладовище, аби та видовбала з могили чоловіка увесь лід, мовляв, завтра річниця смерті, треба, щоб гарно було.

«Те, що у працівника руки будуть відмерзати – це байдуже. Але наша робітниця поїхала, бо розуміла, що у випадку відмови буде скарга і скандал», – кажуть.

«То шкурки від мандарин під диван закидають навмисне, то на щойно вимиту підлогу крихти хліба змітають. Буває, й кинути чимось можуть в робітницю, а потім телефонують на «гарячу лінію» і кричать, що ми не так працюємо», – переповідають працівниці.

«ЕСЛИ БЫ НЕ ТОНЕЧКА – УМЕРЛА БЫ»



Чекаючи тролейбус №1, Антоніна Андрушко довго розповідатиме про 91-річну Віру Дубовик, яка сьогодні в списку перша.

«Ви ніколи не скажете, що їй 91 рік. Це людина оптимістична, вихована, культурна. А скільки в неї друзів і учнів, які не покидають її. З такими людьми, як вона, дуже легко працювати», – тішиться Антоніна.

Переступивши поріг квартири 91-річної лучанки, вона оціночним поглядом пройдеться по поверхні шаф та килима. Господиня квартири відразу запросить присісти на старенький диван, який, як стане відомо пізніше, протерся не так від часу, як від частих гостей.



«Перед этим праздником я хотела пойти в редакцию и подать заметку о моей спасительнице Тонечке, – почне Галина Дубовик. – Вы напишите о ней саме лучшие слова…»

Віра Гаврилівна Дубовик народилася на Черкащині, у місті Корсунь-Шевченківський. Серед безлічі фотографій не знайдеться жодної дитячої, бо з дитбудинку, де її виховували, на згадку лишилися тільки… «голодные и холодные воспоминания». Пізніше вона переїде у Луцьк, влаштується вчителем у школу, а згодом вийде заміж за свого «любимого и дорогого Витеньку».



«Ой, Боже, мій муж… это вообще. Это сказка, песня. Это был интеллигентнейший, добрейший человек. Если бы я только прочитала тебе те записки, которые он мне писал, как он меня называл… Сколько бы лет мне не было, любить его буду до последних секунд», – скаже Віра Гаврилівна.

Вона довго переповідатиме історію свого життя, а час від часу зупинятиметься, аби похвалити Антоніну Андрушко.

Антоніна Андрушко та Віра Дубовик
Антоніна Андрушко та Віра Дубовик


ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Замєчатєльні» подруги, «любімий» Вітєнька і сусідські онуки: лучанка про щастя в 90 років

«А ви же не спешите? – з надією якомога довше поспілкуватись перепитає вона у Тоні. – Посиди со мной хоть с часок. У меня чисто, кушать я сделала. Ничего делать не надо, просто посиди со мною».

Згодом вона візьме до рук невеличкий фотоальбом, і кожну сторінку перегорне так, ніби ще раз прожила 91 рік свого життя. Пізніше пригостить Антоніну вчора спеченою сирною запіканкою, а врешті скаже:

«Люди с этого центра все на своих местах. Все же старики капризные, но работники терпеливые. А какая у меня Тонечка. Все платежки делает она. Человек предельно честный, благородный, интеллигентный, хозяйка необыкновенная, золотой, солнечный человек. Она мне помогает жить и выживать. Я хоть и выгляжу неплохо, но если бы не Тонечка, умерла бы…» – заплаче 91-річна лучанка.

«У МЕНЕ ВСІ ПРОДАВЦІ ПЕРЕВІРЕНІ»



У гаманці Антоніни готовий список продуктів, які замовила 82-річна Ганна Никифорівна. Вона знову 10 хвилин чекатиме тролейбус.

Раптом згадає покійного Костянтина Литвиненка (у 1979-1984 роки – голова виконавчого комітету Луцької міської ради – А.К).

«Він теж користувався послугами нашого центру. Такий культурний і вихований був. Завжди до мене на «ви». Поки не закінчу прибирати на кухні, з кімнати й ногою не ступить. А потім запитає, чи можна виходити… Людина – душа!» – розповідає Антоніна.

Найбільший страх роботи для пані Андрушко – непрацюючий у багатоповерхівці ліфт: «Бо я майже щодня несу до підопічних по три пакети продуктів, а коли не працює ліфт – то дуже важко підійматися на верхні поверхи».



Перейшовши дорогу до Старого ринку, вона відразу попрямує у «свої точки».

«Чомусь так повелося, що «Варшавку» нашу не люблю страшне як. Я з молодих літ ходжу тільки сюди, а на «Варшавському» навіть не знаю, де й що продається», – каже.

М'ясо, рибу, олію та крупи Антоніна Андрушко завжди купує у перевірених продавців, яких їй порадили підопічні.

«От олію тільки тут купую, а м’ясо лише в цієї жіночки. То мені Никифорівна так порадила. Свого часу і вона тут купувала», – пояснить.

«ДЛЯ ТЕБЕ ЗАВЖДИ ВІДКРИТО», АБО «ПОСИДЬ ТРОХА, ХАЙ Я З ТОБОЮ ПОГОВОРЮ»



«Тоню, а ти чого не заходиш? Для тебе ж завжди відкрито», – пролунає з-за дверей.

У невеличкому коридорі в рожевому махровому халаті та в тапках із тигровим принтом стоятиме 82-річна Ганна Никифорівна. За спиною, ніби соромлячись, ховатиме дерев’яну палку, без якої не те що ходити, а й стояти не може. Вона довго пояснюватиме, що вхідні двері давно не закриває, а потім запросить до кухні.

На кухонному столі – невеличка алюмінієва миска із почищеною картоплею, морквою та цибулею. На іншому – корзина з хлібом та перемотаний синьою ізоляційною стрічкою старенький кип’ятильник.



Антоніна відразу почне викладати з пакета придбані на ринку продукти, а господиня заходиться розхвалювати помічницю.

«Тоня прийде, безплатно мені все принесе. Бо когось просити – треба заплатити. А Тоня приносить безплатно. Моя кормилиця. Треба мені слюсаря – вона визве, перукар з центру приходить: підстриже, підголить, красиву з мене зробить», – сміючись, поправить сиве волосся.

Ганна Никифорівна народилася у селі Воротнів Луцького району. Закінчивши сім класів, переїхала в Луцьк, де 38 років пропрацювала на заводі компресувальницею.

Ніби соромлячись, ховає дерев’яну палку
Ніби соромлячись, ховає дерев’яну палку


«Ну, що сказати… Робила як на роботі. За «совєцкої власті» робила. Було всьо добре, було всьо хорошо. Потім пенсію 120 рублів (сміється) дали. Було добре. А як Україна прийшла і забрала все – дали 300 рублів. А 300 гривень –це нічого. Зараз сиджу на пенсії, от. Нічого не роблю, слухаю Тоню, яка прийде, мені щось нове розкаже, що робиться в світі», – каже 84-річна жінка.

«ЦЕ ДО КОШЕЧКИ МАЛЕНЬКОЇ, Й ТО ЗВИКАЄШ, А ЦЕ Ж ЛЮДИНА»



Коли запитаю про рідних, вона вскочить з місця і повільними кроками поведе у вітальню.

На старій, зробленій ще на початку 70-х «стінці» із широким сервантом, – великі дерев’яні, не меш старі, рамки для фотографій. Під склом – п’ять або й більше чорно-білих фотографій молодої дівчини, згадуючи яку, господиня квартири квапиться витерти сльози.

«То моя доченька Наталочка. Вона загинула в 17 років. Машина вбила. Отута-во, біля ресторану «Волинь» (нині ТЦ «Гранд Волинь» – А.К). Було б їй зараз 52 роки, вже 34 роки Наташеньки немає. І я так сама… Сама живу… Сама ето… Сама всім беспокоюся… А як самій людині жити? Дуже тяжко…» – зітхне Никифорівна.



Потім вона із мокрими від сліз і спогадів очима гляне на Антоніну Андрушко, яка за 15 років чула цю історію, певно, разів із 60.

«Як ви думаєте, може людина привикнути до людини? Це до кошечки маленької, й то звикаєш. А це ж людина. Тоня приходить, завжди мені всі новості розкаже, що там робиться… я з нею посовітуюся. Прошу: «Тонечка, посидіть троха, хай я з тобою поговорю», – пояснює вона.

Тоня не вдягне свій робочий халат, поки не розповість Никифорівні усі новини, а потім візьметься підмітати, мити, витирати...



***

Цьогоріч із територіального центру соціального обслуговування одиноких людей похилого віку Луцька звільнилося 17 працівників. Такого не було за 24 роки роботи центру, каже директор Галина Шатецька.

Молодь не хоче працювати за мінімальну зарплату, догоджати стареньким, виконувати всі їхні примхи. Їде на заробітки до Польщі й далі.

А вона працює. Бо вже не може без них.
І вони не можуть.
Як проживуть без «своєї Тонєчки»?


Анастасія КАЧИНА
Фото автора.

Передрук заборонено.


А м'ясо купує на перевірених
А м'ясо купує на перевірених
Каже, вчора список був вдвічі довшим
Каже, вчора список був вдвічі довшим
Антоніна Андрушко та Ганна Никифорівна
Антоніна Андрушко та Ганна Никифорівна
Покійна донька Ганни Никифорівни
Покійна донька Ганни Никифорівни
Хай повертається вам сторицею! Зі святом!
Хай повертається вам сторицею! Зі святом!


Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
7

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Слава таким людям!
Відповісти
Дай, Боже здоров'я такій людині!
Відповісти
І знову чудова робота Анастасії Качини! Вкотре вона відкриває для нас яскраві особистості. Зворушливо і щиро. Молодець!
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».