Як пранкери чиновника до роботи заганяли. ВОЛИНСЬКІ БУЙДИ
У 1992 році один старший лікар – активний учасник рухівських мітингів – завдяки кільком активісткам, які виступали проти присутності у владі старих компартійних кадрів, потрапив у крісло заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань.
Спочатку активно взявся за роботу: їздив по школах, клубах, ФАПах, проблеми вивчав. А пізніше, коли зрозумів, що проблем не вирішити, з кабінету старався не виходити.
Потягнуло його на творчість. Понаписував віршиків з 50, вирішив, що він уже геніальний. Заніс у районну газету – попросив надрукувати.
Редактор бачив, що то – низькопробне римування, але нічого не сказав. Від заступника залежала сума дотації газеті з районного бюджету.
І з номера в номер читачі районки могли читати ці опуси. Відверто підсміювалися, але сказати в очі, що це графоманія, не наважувались.
Сидів він в кутовому кабінеті на другому поверсі «білого дому» спиною до вікна. Хлопці, які працювали на четвертому поверсі сусіднього адмінбудинку, стали помічати, що після обіду голова заступника керівника району чимраз нижче опускається над столом. Він засинав.
У такі моменти хтось набирав телефон чиновника (а в нього був прямий – без з’єднання через приймальню), і всі гуртом спостерігали.
Щойно піде гудок, голова стрепенеться, покрутиться вправо-вліво, а рука потягнеться до слухавки.
– Альо!
– Пі-пі-пі-пі… – хлопці падали зо сміху.
Через півгодини – те саме, ще через півгодини – знову.
За рік влада помінялася, і новоспечений український чиновник вийшов на пенсію.
Поетом не став.
Святослав ЛЕСЮК
Довідково. Пранкер – телефонний хуліган. Телефонує (зазвичай анонімно) до своїх «жертв», провокує і жартує, аби викликати в них бурхливу реакцію-відповідь.