Якщо місто не має легенд, їх треба вигадати, - луцький краєзнавець Вальдемар Пясецький

4
6
Якщо місто не має легенд, їх треба вигадати, - луцький краєзнавець Вальдемар Пясецький
Розмова із людиною, завдяки якій ми знаємо долю чи не кожної луцької пам’ятки та вулиці.

Луцький краєзнавець Вальдемар Пясецький нині вже у поважному віці, за плечима - 83. Він майже не виходить із скромної двокімнатної квартири на 5-му поверсі луцької багатоповерхівки, де мешкає з дружиною. Тут, на кількох десятках квадратних метрах, “народилися” розповіді про луцькі палаци і хороми...

Він ледве ходить по кімнаті. Йому важко говорити. Тому час від часу просить відпочити після чергового запитання.

Звичайний робочий стіл. Поруч - книжкові полиці. На столі, який, як у добрі радянські часи, вкритий склом, чимало особливиї для Вальдемара Едвардовича світлин. Тут він із випускниками луцької художньої школи. Поруч із ординарієм Луцької дієцезії Маркіяном Трофим’яком. Тут - його донечка з малим немовлям на руках. І навіть - портет дівчини, що була студентським коханням Вальдемара П’ясецького... Усміхається: дружина не ревнує, каже.

Доньки Пясецьких, Роксана та Юліанна, живуть за кордоном, одна у Франції, інша в Польщі. Тому батьки бачаться з найріднішими їм людьми вкрай рідко. Допомогти подружжю по господарству приходять працівники соціальних служб, часто навідуються сусіди та друзі. Двері до цієї квартири не зачиняються...


ДОВІДКОВО. Вальдемар Пясецький - людина-легенда для міста. Народився 5-го січня 1934 року. Дослідник не просто відкрив лучанам багато невідомого про найпотаємніші закутки обласного центру, а й чимало кого захопив краєзнавством. Він все рідше з’являється на публіці, але не перестає працювати.

Поляк за національністю. Уродженець Рівненщини, що вважає себе волинянином. Батько двох дітей і ...понад чотирьох сотень праць про історію волинського краю. Першу свою розвідку про Луцьк Пясецький написав ще у 1973-му році. Доробок Вальдемара Пясецького навряд чи вдасться кому перевершити: унікальні світлини із колекцій давніх луцьких родин, рідкісні документи, свідчення, зафіксовані спогади й розповіді про вже часто навіть неіснуючі вулиці, будинки, цвинтарі та площі...

Вальдемар Пясецький у роки свого студентства, десь таким він вперше побував у Луцьку
Вальдемар Пясецький у роки свого студентства, десь таким він вперше побував у Луцьку


“Я ВПЕРШЕ ПОБАЧИВ ЛУЦЬК, КОЛИ ПРИЇХАВ СЮДИ НА СУД”

- Вальдемаре Едвардовичу, яким ви вперше побачили Луцьк і коли це було?

- Я вперше побачив Луцьк, коли приїхав сюди на суд, ще як вчився у Львівській політехніці. То були 50-ті роки. Мені хлопці позичили книжку “Історія України”, не пригадаю якого автора. Потім їх все судили і на суд мене викликали.

Суд відбувався в Луцьку. КГБ зацікавилося тією книжкою. То взагалі була книжка вчительки Смикалючки. Вона мені позичила, а я вже хлопцям дав почитати. Потім я її віддав тітці, а вона сховала і не зізналася навіть де. Позичав у тієї вчительки ще й “Енциклопедію України”, видану в Коломиї, з якої, пам’ятаю, були вирізані сторінки, зв’язані з націоналізмом. Згодом мені довелося закінчити навчання в Орлі. Після того я вже приїхав до Луцька працювати.

- Чому ви Вальдемар, а не Володимир?

- Я хрещений Вальдемаром. А коли вже виробляли паспорт, то кажуть: "Який Вальдемар? Буде Володимир!". Це ж радянські часи. Так само Бідзілю зробили Андрієм, коли він Андрош.

(Ми гортаємо старі фотографії. Вальдемар Едвардович виймає зі столу папку за папкою. У кожній - раритети, - авт.)

Тітки Юзя та Юля, з якими майбутній краєзнавець часто ходив на кладовища, де й навчився ...читати
Тітки Юзя та Юля, з якими майбутній краєзнавець часто ходив на кладовища, де й навчився ...читати


- Ви народилися на Рівненщині, дитинство провели у Підволочиську на Тернопільщині. Чи вважаєте себе волинянином?

- Я - волинський бродяга. Часто себе так називаю. Тому що така цікава своєрідна історія... Матір, Броніслава Павлівна, покохала уродженця Підволочиська. Вона була сиротою. В Тернополі не змогла працювати. Хрещений батько взявся допомогти їй вступити до вузу: повіз її в Остріг, в училище. Вона поступила, але кожного року їздила додому.

Захворіла якось вдома і до лікаря пішла. Він і закохався в пацієнтку. І навіть мало бути весілля.Та перед весіллям ксьондз зазвичай робить оголошення в костелі. А його сестра сватала йому подружку, тому родина була проти моєї мами. Хоч у Підволочиську для неї було місце в школі, та вона зі злості поїхала в Острог. А там вже сказали, що місце для роботи є тільки в далекій Дубровиці Рівненської області. Пізніше до неї приїхав батько.

Але я вважаю себе волинянином, бо дитинство моє пройшло у селах Чесний Хрест, Менчиці, Мишів Володимир-Волинського району. Мама там працювала, а я був з нею. Ходив у Селець до костелу. А пізніше - ми жили у Володимирі-Волинського. Що цікаво: мешкали біля кладовища. Я завжди ходив туди. Зараз там - страшне... Поміж тим ми кожного року їздили у Підволочиськ.

- А хто першим вас спонукав до краєзнавства?

- Ще мій дід Пясецький написав працю "Підволочиськ під поглядом історичним, економічним і тому подібне". Він її так і не закінчив, як робили ремонт, то знайшли. А куди вона ділася, то я не знаю. Але і дід, і мама займалися краєзнавством. Мама любила їздити різними селами, завжди зупинялася в знайомих вчителів, ходила на могилки...

- Кажуть, Вальдемар Пясецький вчився читати на епітафіях. Правда?


- З тіткою ми часто ходили по могилках. Мама поїхала, бо з батьком розійшлися, щоб знайти собі роботу. А нас лишила на сестер Юзю та Юлю. Тітка ходила впорядковувати могили. А братське кладовище було навпроти православного. Ну, я й ходив туди... Найцікавіше, що там я побачив, що є не тільки кирилиця, але й арабські букви. Справа в тому, що в російській армії були воїни різних національностей. Своїх вони хоронили. Чужих - то ні.

До речі, і в Луцьку є цікавий пам’ятник, де 5-та школа: там австрійці хоронили і своїх, і чужих. З цікавим написом. “Тут у пошані спочивають колишні вороги” (демонструє унікальне фото знищеного цвинтаря на місці нинішнього меморіалу “Вічної слави” у Луцьку).

Вчився я в 2-й школі Володимира-Волинського. Потім вступив до Львівського політехнічного. Але не довчився.

- Чому?

- Ви знаєте, то получилося так, що я трошки спровокував. Батько служив в Армії Крайовій і працював в тюрмі від АК. Вони виручили нашого льотчика, але він попався і видав їх. Розумієте? І тут я це згадав десь в розмові. Вже не пригадаю, як. Тоді був на третьому курсі... Тому потім поїхав вчитися аж в Орловський університет.



- Знаю, що ви бачилися з Олександром Цинкаловським. Якою була перша зустріч?

- Он, до речі, грамота (Вальдемар Пясецький киває на книжкову полицю, де стоїть диплом лауреата премії імені Олександра Цинкаловського). А щодо зустрічі, то я тоді приїхав у Володимир. Заклекта, учень Григорія Гуртового з Торчина, організував музей. Запросив Олександра Цинкаловського. Так я з ним і запізнався. Він тоді приїхав з Польщі до родичів.

Але найцікавіше - зустріч. Перше, що він спитав, почувши, що я Пясецький, з яких саме Пясецьких... Мусив йому перерахувати десять різних П’ясецьких. Він був не з тих дослідників, які знають тільки щось одне, а все інше навколо не цікавить.

- Є у Вальдемара Пясецького улюблена вулиця в Луцьку?

- Найбільше я люблю Замкову вулицю. Ту, що під стінами Луцького замку. Добре було нею прогулятися. Але давно вже там не ходив.


ЛУЦЬКІ ПРИВИДИ, ЛУЦЬКІ ВІДЬМИ І ЛУЦЬКІ ПОВІЇ...

- Ви вірите в луцьких привидів: є вони чи нема?

- Як нема, то їх треба видумати (усміхається). В тому то й справа, що не буває міста без легенд. Якщо місто не має легенд, їх треба вигадати. Тільки толково.

- А розповіді про луцькі будинки розпусти - теж легенди?

- Ні. То правда. Знаєте, в місті було зо п’ять таких закладів. Найперше - готель поблизу кінотеатру “Батьківщини”, на нинішній вулиці Лесі Українки. У тому готелі були номери з “підігрівом”. Назвати це будинком розпусти, може, й не можна. Але в тому готелі можна було замовити “постіль з підігрівом”.

Був такий заклад і на вулиці Дольній (потім Хакімова). І там, де тепер педучилище. Є відомості, що на дверях такої “цікавої” установи висів ліхтар.

У Франції...
У Франції...


- Доводилося чути, що в Луцьку була своя Лиса гора, на якій збиралися всі луцькі відьми?

- У Луцьку була Свята гора. Навпроти “Батьківщини”, тільки через вулицю, до вулиці Гаврилюка. Відьомської - не було.

- Нинішній центр міста - фактично на кладовищах. Виходить, що на центральній площі - згусток негативної енергії. А там відбуваються найважливіші події міста, а часто й області. Чи я помиляюся?

- Кладовище насамперед на території собору. Вона заходить аж на доріжку на подвір’ї, виходить, що люди завше ходять по могилах. Ще один цвинтар був там, де нині пошта, на пагорбах. Самогубців ховали за ровами кладовища, так що воно заходило туди де, міське управління освіти.

Там були поховання з французьким прапором, бо в один час в Луцьку стояв поїзд із французькими полоненими. Їх не зразу перевезли. Трапилася якась перетрубація, один француз був похований в Луцьку, а тому на обеліску був навіть фрацузький прапор. Згодом, коли їх переховали з площі на той цвинтар, де був меморіал, то прапор зник.

“У СВІТІ НАВІТЬ ЗНОСЯТЬ БУДИНКИ, ЩОБ МАТИ ГАРНИЙ ВИГЛЯД НА МІСТО”

- Якою мала б бути доля споруди кінотеатру “Батьківщина”?

- Його треба було б зберегти. Це раз. А взагалі в місті немає чогось на зразок клубу. Я б сказав, що це мав би бути клуб.

- Дехто висловлює думки про те, що саме статус пам’ятки заважає щось зробити в цьому будинку. Ви згідні?

- Можливо, він заважає цю споруду комусь прибрати до рук?

Церква у колишньому селі Черчиці (тепер мікрорайон Чернишевського у Луцьку), якої вже нема...
Церква у колишньому селі Черчиці (тепер мікрорайон Чернишевського у Луцьку), якої вже нема...


- Чи відомо вам про намір забудувати луг на вулиці Ковельській?

- Безперечно. Я - один із тих, хто поставив підпис проти. Справа тому, що на площі Братський міст вже побудували гуртожиток, який з Красного закрив вигляд на Старе місто. У жодному разі не можна псувати цю панораму.

У світі навіть зносять будинки, щоб зберегти гарний вигляд на місто. Я був у Франції разів з десять. У мене там донька живе. Ось її донька (показує на фото дівчинки в українському вбранні на стіні своєї кімнати). Ні в якому разі будівництво там допускати не можна. І ще одне: не можна було продавати цю землю.

- Свого часу ми писали про будинок на вулиці Ярощука, 12. Він відомий тим, що колись там жив секретар обкому партії Федір Калита, який потім покінчив життя самогубством. А зараз живуть ...бомжі. Колись добротний маєток у центрі міста занепадає. Чи відома вам його доля?

- Я знаю цей будинок. Зведений луцькими підприємцями Кронштейнами. Потім там жили голови обкому. Ще перед Незалежністю його передали освіті, там був дитячий садочок. Колись збирався про нього писати, там цікава історія. Навіть зібрав матеріали. Один із архітекторів луцьких жив поблизу того будинку, то Калита сварився з батьком того архітектора: чому, мовляв, напроти нього хату будують.

- До речі, були дискусії й щодо назви вулиці. Чимало лучан вважає, що вулиця Ярощука підпадає під закон декомунізації. Натомість автор книги про Юхима Ярощука, колишнього голови облвиконкому, Андрій Бондарчук (у минулому - народний депутат) вважає, що назву треба лишити з поваги до пам’яті про земляка. Яка ваша думка?

- Найкраще, то було б повернути їй першу назву - Матейки.

Кладовище, де тепер сквер навпроти гімназії №4
Кладовище, де тепер сквер навпроти гімназії №4


“БАНДЕРІВЦІ ПРИХОДИЛИ ДО НАС В ХАТУ, ЩОБ РОЗСТРІЛЯТИ”

- У вас, напевне, чимало нагород і відзнак за життя у шухлядах зібралося. Яку з них вважаєте особливою?

- Ну, наприклад, я “Заслужений діяч польської культури”. Святослав Кравчук, колишній заступник мера каже: “Ми то планували нагороду, але поляки нас обскакали”. Але будемо говорити так: я не тільки діяч польської культури.

- Багато луцьких величних споруд зведені поляками. Теоретично: Польща може претендувати на це майно?


- Вони на всю територію дехто претендує, на всю Волинь, їхні креси.

- Може, у вас є рецепт примирення між українцями та поляками на грунті волинської трагедії?

- Ви знаєте, мій зять - заядлий поляк. Раз. Дочка Юля - громадянка Польщі. Моя родина - ото і є вам примирення. Між нами, між двома народами, багато спільного.

- А ваші внуки говорять українською?


З дружиною та донькою
З дружиною та донькою


- Внуки - ні... Розмовляють польською.

Я пам’ятаю такий момент з дитинства: в 39-му йдемо з тіткою вулицею в Підволочинську, а вона каже: “Тільки мовчи”. Бо я тільки польською мовою говорив. З дитинства у нас в родині тільки польською спілкувалися. І тітки мої теж. А потім там, на городі, солдати коло окопа стояли, то я їм вже “Катюшу” виспівував. Вивчив для них спеціально.

- Ви вважаєте Степана Бандеру українським героєм?


- Бандерівщина - то політична партія. Не можна вважати всіх українців бандерівцями. Добре це чи не добре...

Але я пам’ятаю, як до нас в хату приходили озброєні бандерівці, щоб розстріляти. Тітка, правда, швиденько зреагувала й каже: “Ну, ми ж греко-католики”. Це збило їх з пантелику, бо не знали, хто то такі. Пішли виясняти, та й більше не приходили. Отаке.

- Є в Луцьку людина, яку Пясецький вважає своїм учнем?


- Є така людина, це Інна Абрамук. Я їй допомагав дисертацію писати. Працює у Луцькому технічному університеті на кафедрі дизайну. Університет, до речі, допомагає мені: надсилають дівчат-студенток, ті набирають мої тексти.

- Ви - знакова людина для міста. Сьогоднішні чиновники часто з вами радяться як з тим, хто, можливо, краще інших знається в краєзнавстві, в архітектурі міста?

- Коли був заступником міського голови Святослав Кравчук, то трохи радився. Зараз єдина, хто цікавиться, це Наталка Бунда (керівник управління і промоції міста). Вона й підтримує ідею, щоб перевидати книгу “Луцьк. Старе місто”. Їх надто мало надрукували: всього 300 примірників. Люди звертаються, просять, а навіть у нема нема жодного зайвого примірника.

Рукою майстра...
Рукою майстра...


- Можна сподіватися побачити скоро чергову книгу Вальдемара Пясецького?

- Ось вона (показує гірку з різнокольорових папок на робочому столі та надрукований перелік розділів майбутньої книги). Маємо “Луцьк. Старе місто”. А це буде - “Луцьк. Середмістя”. На відсотків 60 вона вже готова. Є текст. Є той, хто буде правити. Лишилося знайти гроші. Але я не думаю, що це вже аж так проблемно. Як мені сказала Наталія Бунда, треба мати хоча б сигнальний примірник, тоді знайти бажаючих долучитися до фінансування допоможуть.

- Ваші діти, ваші внуки вони цікавляться історією роду, краєзнавством, історією загалом? Вам вдалося передати сімейну традицію?

- Ви знаєте, мабуть, ні. В них - інші інтереси.

- Щиро вдячна за розмову.

Спілкувалася Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.


Передрук заборонений

У кімнаті своєї квартири
У кімнаті своєї квартири
З донькою Юлею
З донькою Юлею
Донечки біля ялинкив Луцьку
Донечки біля ялинкив Луцьку
Дочки Юля та Роксана
Дочки Юля та Роксана
Одруження
Одруження
Із колективом та учнями Луцької художньої школи
Із колективом та учнями Луцької художньої школи
З коханою періоду студентської юності - навчання в Орловському університеті. Пам'ять про Людмилу береже дотепер
З коханою періоду студентської юності - навчання в Орловському університеті. Пам'ять про Людмилу береже дотепер
Внучка Анна
Внучка Анна
Розділи майбутньої книги
Розділи майбутньої книги
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
6

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
чудовий матеріал, але він Пясецький, без апострофу.
Відповісти
Дякую за те, що вказали на помилку! виправили)
Відповісти
Дуже багато помилок у тексті - і змістових, і граматичних. Стаття, може, й була б цікава... але ця безграмотність вбиває бажання читати. Учітеся, брати мої!
Відповісти
Цікаво про цікаву людину. Яскравий приклад не даремно прожитого життя. Дякую автору Олені. А про зауваження "мовника" щодо помилок, то скажу, що мова жива: у ній понад 200 тисяч слів. Стояли у вікні в*язниці два в*язні. Один з них бачив зоряне небо, інший - брудну баюру. Я побачив тут гарний текст. А помилки допускають усі. Нерідко вони зустрічаються і в так званих маститих центральних виданнях. Немає бажання читати - не читайте.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».