«Зразковий» інтернат на Волині: тримають в «клітці», хоронять у могилах без хрестів

…«То якась описка», – каже лікар і просить не зважати. «Як описка? Лор написав, що Георгій здоровий, а в нього ж був гнійний отит і він геть погано чує… Це ж свідчить, що ніхто тих оглядів не проводив!»

Вести логічний діалог з медиками Берестечківського психоневрологічного інтернату стає вкрай важко. На запитання, як сталося, що їхній підопічний стукнув пальця і згодом йому довелося ампутувати ногу вище коліна – надто багато відповідей.

«Він любив лікуватися і придумував що-небудь, аби лікуватися».

«Коли казав, що відхаркує кров’ю, ми ж возили його в туберкульозний диспансер? Возили!»

«Ми – соціальна установа, а не діагностичний центр!»…

***

Берестечківський психоневрологічний інтернат – соціально-медична установа. Сюди на проживання відправляють людей, які мають психічні розлади і потребують спеціального догляду. Інтернат стає офіційним опікуном, отримує 75% пенсії, а взамін обіцяє забезпечувати житлом, одягом, їжею – усім, необхідним для життя, у тому числі – медичним доглядом.

До інтернату мене привів кричущий випадок. Один із підопічних – 60-річний лучанин Георгій К. травмував палець ноги. На його скарги місцеві медики мало реагували – радили змастити рану зеленкою. А коли сестра забрала чоловіка до Луцька в лікарню, з’ясувалося, що в того – гангрена, і потрібно ампутувати ногу вище коліна. Ще день-другий без втручання, і чоловік помер би – констатували лікарі.

ЗНАЙОМСТВО З «КЛІТКОЮ»

«Найгірше, що тримають в тій клітці… Хоч – не хоч, можеш – не можеш, виганяють в сьомій ранку на вулицю. І вже до самого вечора ти в корпус не зайдеш. Якщо дощ чи сніг – ховайтесь в альтанки, в приміщення заходити все-одно не можна», – розповів Георгій про інтернатівські порядки, коли провідувала його перед операцією.

Щоб подивитися на «режим», відправляюся до Берестечка вранці. Кілька хвилин по восьмій заходжу в ворота інтернату і шукаю очима «клітку».

З’ясовується, що це – додатковий кований паркан навколо будівлі, в якій живуть підопічні. Чоловіки мають свою «клітку», жінки – свою.

Ближче до входу в інтернат – корпус для чоловіків, тож здалеку розглядаю їхню територію. За двометровою огорожею – кілька десятків чоловіків. Хтось гуртується компаніями, хтось ходить туди-сюди, один – втиснувся в грати і стоїть нерухомо, ще один – скрутився калачиком і лежить просто під парканом.

Намагаюся не привертати зайву увагу, але – не виходить. Двоє підопічних одночасно пробують через грати заговорити зі мною, і мене помічає санітар. Вислухавши, чому приїхала, проводить до адмінкорпусу, який – якраз навпроти корпусу для чоловіків. Сам береться активно розпитувати підопічних, як у них справи. Вже за кілька хвилин бачу, що ворота в «клітці» – відчинені. Як і двері в будівлю…



ЛИСТИ ІЗ ПСИХЛІКАРНІ

Багаторічну керівницю закладу Світлану Приходько водій привозить рівно о дев’ятій. Почувши, що я журналіст, директорка запевняє: «добре, що ви приїхали». Викликає терапевта і просить принести справу Георгія.

Жінки розповідають: чоловік в інтернаті – з 2011 року, і завжди створював їм немало незручностей.

«Ми з ним маємо стільки клопоту. Його всі на світі знають: прокурори, обласне управління здоров’я… Він всім пише», – розповідає директорка інтернату і показує товстеньку папку із листами Георгія та чиновницькими відповідями.

«За той період, що він в нас був – з 13 грудня 2011 року, його десять разів оглядав лор-лікар – бо мав гнійний отит. П’ять разів оглядав хірург. Ми його в 2014 році обстежували в тубдиспансері, був запідозрений туберкульоз, але не підтвердився. І в 2015 році він лікувався стаціонарно в психлікарні в Липинах», – терапевт Ольга Прохоренко вирішила порахувати кількість виділеної уваги підопічному.

«Незадоволений всім. Болить його голова, болить серце, якісь шукає хвороби шлунку… Придумує що-небудь, аби лікуватися. Любить лікуватися», – додала характеристику лікарка.

У папці зі скаргами Георгія знаходжу чимало, адресованих його опікуну – Світлані Приходько. Просить чоловік не мало – не багато, а звернути увагу на стан його фізичного здоров’я.

«У зв’язку із погіршенням стану здоров’я, прошу вашого дозволу пройти меддіагностику мого стану здоров’я в Волинській обласній лікарні», – писав чоловік ще 14 березня 2012 року, і таких листів – більше десятка.

«Понаписував всякого», – коментує Світлана Приходько, і з її реакції на прочитане розумію: більшість із написаного Георгієм вона навіть не читала.


ВІД УДАРУ ДО ГАНГРЕНИ

«Хірург хотів подивитися на рану, як буде йти… то ж не гострий процес, що підопічного в секунді треба було відправляти в лікарню», – пояснила Ольга Прохоренко зволікання, під час якого у Георгія розвинулась гангрена.

Луцькі лікарі з’ясували ще одну обставину: злощасний удар об табуретку лише спровокував трагічні наслідки, а причиною насправді був облітеруючий атеросклероз. При такому захворюванні судини забиті «бляшками», кров перестає нормально поступати і, зрештою, коли не надходить в кінцівки, це і стає причиною відмирання тканин.

За словами медиків, атеросклероз не з’являється за місяць, і навіть рік. Це хвороба, яка протікає роками і має чіткі симптоми. Але про те, що атеросклероз є у Георгія ніхто не підозрював.

Тим не менше, в інтернаті мені кажуть, що медогляди у них – щоквартальні…

Прошу показати результати останнього медогляду, який проходив Георгій 6 червня цього року. Хірург лишив запис про те, що «паталогій немає». Рядком нижче лор написав і свій висновок: «здоровий».

Питаю в терапевта, як таке можливо, адже вона щойно розповідала про гнійний отит, який багато років турбував Георгія. «То якась описка», – пояснила Ольга Прохоренко і попросила не згадувати про цей епізод.

«Роблять рентген і загальний аналіз крові. Більше ніхто нас не дивиться», – запевняв днем раніше Георгій. Іще один підопічний, з яким вдалося поспілкуватися без контролю лікарів, підтвердив те саме: коли щось болить – до лікаря можуть завести, але просто так ніхто хворих не оглядає.

До слова, цей самий чоловік розповів, що керівництво інтернату було готове до приїзду журналістів і проводило «інструктаж» підопічних стосовно того, як розповідати про Георгія, його ситуацію та інтернат загалом.



ПОКАЗОВИЙ НА ВСЮ УКРАЇНУ

«Як має хтось приїхати – чи рідні, чи якась перевірка – застеляють всюди килими, щоб показати, який у нас порядок. Але справжній порядок не побачиш, коли будеш дивитися на ті килими чи мереживо на подушках. То треба хіба пожити…» – казав Георгій, і розумію, що він мав на увазі з перших кроків екскурсії, яку організувала інтернатом директорка.

«На кантик» застелені ліжка, кругом – ні пилинки. Хороший ремонт, багато вазонів, навіть немає жодних сторонніх запахів. Єдине, до чого можна «придертися» – надзвичайно тісні кімнати: ліжко на ліжкові.

У чоловічому корпусі – жодної живої душі. У жіночому – одна підопічна береться показати душову кімнату. Каже, ключі тримає в себе і аби кому їх не дає.

По тому проводить до своєї кімнати. Тут обстановка – іще краща, елітна: на ліжках – сучасні покривала, на підлозі – м’який килим, а на стіні – велика плазма.

«Є «любимчики», які не перечать начальству, ходять на роботи, вдома працівникам по хазяйству допомагають… Ті непогано живуть. Їм і їсти додатково дають, і в місто випускають. А чого я маю на неї працювати? Тому до таких, як я – зовсім інше ставлення», – пригадалися слова Георгія. Він жалівся, що «неугодним» не те, що доступу до душової немає – не дають навіть мила і туалетного паперу.



«ГЕРОЇ» ПОКАЗОВИХ ВИСТУПІВ

Під час «екскурсії» час від часу зустрічалися з підопічними. «Мамочка, мамочка, а можна я поїду картоплю збирати?» – підбіг до Світлани Приходько хлопчина, на вигляд – не більше 14-и років.

«От і як їм відмовити? Вони ж самі працювати хочуть, щоб не сидіти в чотирьох стінах», – прокоментувала директорка.

А працювати в інтернаті є де: 43 гектари городів, 170 свиней, 10 корів… Хоч закон чітко каже, що праця підопічних інтернатів та інших соціальних закладів має оплачуватися, в Берестечку процес обробки городів називають трудотерапією. Звісно – без жодної оплати.

Цікавим є ще одне спостереження. Повернувшись додому, уважно вивчила сайт інтернату. На світлинах із найрізноманітніших заходів: пікніків, поїздок, навіть, із медогляду – не більше десяти одних і тих самих облич. Тих, з якими мені вдалося «випадково» зіштовхнутися в інтернаті. Тут тобі і жінка, що показувала кімнату, і хлопчина, який просився на картоплю, і «друзі» Георгія, які розповідали, що лікарі вчасно реагували на всі скарги чоловіка…

При тому, що в закладі наразі проживає близько 180 підопічних, такий «збіг» викликає сумну іронію.



СПОКІЙ І ДИСЦИПЛІНА

Розпитуючи мешканців Берестечка, чи не турбують їх підопічні інтернату, перше, що чула: Світлана Приходько – дуже жорсткий керівник, і в закладі – залізна дисципліна.

«Ніхто нас не турбує, все спокійно», – запевнили поліцейські, відділення яких – якраз навпроти вхідних воріт інтернату.

Та не встиг правоохоронець закінчити думку, як до кімнати заходить жіночка: «Хлопці, дайте сігарєту. У мене – повні кишені хліба. Може, ви голодні, то поміняю хліб на сігарєту. Бо так хочу курити, що зараз буду плакати за сігарєтою», – жалісливо звертається до поліцейських. Оглядаючись на мене, один із чоловіків кілька секунд зважає на кумедність ситуації, та все ж дістає цигарки.

«Та хто вам що розкаже… У нас багато хто працює в інтернаті, а там дисципліна чітка. Директорка ні з ким не панькається: щось хтось «ляпне» – зразу полетить з роботи», – поділилась спостереженнями місцева мешканка. Каже, єдине, що бачать сторонні – те, що підопічних інтернату заставляють працювати.

«Їх гонять на роботи, хто може ходити… але ж не мають права. Картоплю збирають зараз, були жнива перед цим, і на ферму постійно. Там такі вже старенькі є… Одна жіночка, вже скільки років вона в інтернаті, і завжди впізнає мене. Їх везуть на роботи біля моєї хати – завжди вітається», – розповідає жінка.



ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ. ЧИ… НЕКРОЛОГУ?

«Помирають у нас багато. З нами живе такий Ігор, то він дивиться, хто помер, бере на носилки, обмиває, вдягає, несе в морг. У нього таке заняття, любить те діло хлопець – що поробиш. Ніхто померлих на розтин не везе. Швиденько-швиденько записують що-небудь, від чого помер. А хто там дізнається?» – розповідав Георгій.

Тож вирішую заглянути на кладовище. Подивитися, чи багато свіжих могил, у якому віці підопічні помирають…

Та від побаченого просто мурашки по шкірі. Голі земляні насипи, зрідка – старезні поламані хрести, а під ними – обділені за життя увагою, і тепер вже назавжди забуті люди.

«А куди йдуть дві пенсії, які держава обов’язково виплачує на похорон?» – перше, що лізе в голову. Насправді ж розумію, що справа – навіть не в грошах.

Подумалося: а чи треба дивуватися, що так по-халатному ставляться до чужого здоров’я, до втрати безпорадним чоловіком ноги, якщо ці люди так шанують чиєсь життя…


***

8 вересня сестра Георгія написала заяву до прокуратури з проханням терміново розпочати розслідування проти директора Берестечківського психоневрологічного інтернату, під опікою якого життя чоловіка опинилося під реальною загрозою. Сподіваємось, слідство буде неупередженим та скрупульозним. І загляне далі постелених в коридорах килимів та мережива на ліжках.

Людмила ЯВОРСЬКА («Волинь24»)

Повний або частковий передрук матеріалу заборонений