«Каратєль» з Оконська. Війна і мир сільського батюшки

9
8
«Каратєль» з Оконська. Війна і мир сільського батюшки
З початком війни на Сході України, тут, у мальовничому закутку Західної України, про «батюшку з Оконська» мало не легенди ходять. І якщо раніше село Оконськ, що на Маневиччині, «звучало» тільки через те, що тут унікальні джерела і давно розводять форель, то тепер його все частіше згадують завдяки отцеві Олександру.

В один день Олександр Лановий перестав бути просто сільським священиком і став волонтером. Змінив рясу на зручний камуфляж чи джинси, як тільки хлопці з Маневиччини пішли в АТО. А пішли вони, як і багато волинян, - першими. І не для одного весна 2014-го стала останньою у житті.

У мирному житті він ще й звичайний вчитель сільської школи. Викладає природознавство та християнську етику і возить з фронту в шкільний музей «раритети» сьогоднішньої війни. Щоб учити дітей патріотизму не на словах, а на… шматках російської зброї, що "спочиває" у кутку шкільного музею.




«МЕНЕ ЧАСТІШЕ МОЖНА ЗУСТРІТИ НЕ В ЦЕРКВІ, А НА ЗАПРАВЦІ»

Священик Олександр Лановий жартує: тут, на Волині, його частіше можна зустріти не біля хати в Оконську, і навіть не в церкві, а ...на заправці біля сусіднього райцентру Маневичі. Там у нього - майже офіс. Матушка стала майже дружиною військовослужбовця, бо вже звикла, що чоловік постійно в дорозі і постійно у своїх майже військових клопотах…

«А можна я не перевдягатимуся?» - усміхається отець Олександр при зустрічі. Будень. Він – у хатніх клопотах. Через активну волонтерську роботу на них часу – обмаль. Каже, прихожани звикли.



Востаннє у зоні АТО Олександр Лановий був на Різдво. 7-го відслужив в Оконську, 8-го повіз захисникам допомогу з Волині. Проте у 2014-му на Сході бував кілька разів на місяць і кожного разу запевняв дружину, що це - востаннє.

Веде до своєї древньої церкви. Храм Успіння Пресвятої Богородиці УПЦ цьогоріч відзначатиме 300-літні іменини. Вистояв не одну війну. Стіни, що зведені без жодного цвяха, дотепер міцно тримають таємниці віків і оберігають ікони з образами святих, що посивіли під порохом епох, але досі не зводять погляду з кожного, хто переступає поріг святині.

Найперше бідкається, що саме нема у храмі славнозвісної місцевої солдатської ікони (саме віддали в музей на деякий час). Образ Святого Володимира, подарований солдатами російської армії місцевій церкві ще в Першу світову, мимоволі став особливою тут святинею. Хоча ніякої особливої цінності: дві березові дошки, склеєні лаком, простенький оклад, напис на згадку. Але її тут вважають покровителькою захисників Батьківщини. Не один воїн просив перед цим образом сили. Не тільки у сільському храмі. А й там, на Сході, бо отець Володимир часто її возить із собою.



У спадок від часів Брусилівського прориву лишилася окончукам (так себе самі називають селяни) лампадка з дарчим написом від саперів, який хтось вивів на замовлення армійців у далекому 1915-му. Є свідчення старожилів, що під час німецької окупації, коли у храмі правив отець Микола Сукманський, сюди приходили на службу німці. У радянські роки, коли тут служив отець Григорій, тут потай хрестили дітей чи всіх комуністів району і партійних діячів. І про це теж ходять легенди...



«Але знаєте що: не треба про мене, - раптом спиняється священик. – Давайте я вас краще до тьоті Галі завезу. А то про мене пишуть, а про неї ніколи. Та якби не вона – не було б на Маневиччині ніякої волонтерки».

Тьотя Галя – продавчиня з магазину запчастин у райцентрі Галина Хмеляр. Скромна жіночка низенького зросту з тихим голосом і ніжної усмішкою… Коли волинські захисники опинилися у м’ясорубці війни, її магазин став штабом для небайдужих. Сюди досі несуть все, що хочуть передати на Схід. А вона знає поіменно чи не кожного хлопця з району, який пройшов через АТО.

«У батюшки брат, Роман Лановий, у полон попав. У мене чоловіка племінник – Андрій Матвійчук. Так у нас з ним і все почалося. І досі триває, - сміється. – Але не слухайте, бо якби не він…».



ТУТ – «МОСКОВСЬКИЙ» БАТЮШКА, ТАМ – УКРАЇНСЬКИЙ «КАРАТЄЛЬ»

Сам Олександр Лановий нічого особливого у тому, що одне служіння з початком війни доповнив іншим, не бачить. Каже, є щось спільне між священиком і військовим. Обидва – СЛУЖАТЬ.

«Це ось «Богородиця з Антонієм та Феодосієм Печерським». Школа волинського іконопису. А це «Трійця» - більш до католицького варіанту. Відчувається, що Волинь довго була під впливом Польщі. Це 1850-й…» - час від часу священик відволікається від спогадів про свої поїздки на Схід і не без захоплення розказує про реліквії.



Його церква вся у раритетах і вишитих рушниках. Десь там на Сході він давно український «каратєль». А тут на Волині для багатьох, як не парадоксально, - «московський батюшка». У вирі війни гостро звучить протистояння патріархатів. Хоча хто, як не отець Олександр - приклад того, що справжня війна не ділить людей на патріархати.



Сам же Олександр Лановий родом з Хмельниччини. Хотів у юності світську професію мати, хоч священик - в четвертому коліні. Навіть «крепко впирався».

«Але потім, коли пройшов певне життєве коло, все таки якось так Господь управив. Я працював і в єпархії водієм, і на пилорамі, і начальником столярного цеху… А тоді захотілося десь знайти віддушину», - розказує.

Віддушину знайшов у волинському селі, що межує з райцентром Маневичі і славиться на всю Україну цілющими джерелами. Спершу просто помагав служити місцевому священику отцеві Григорію в Оконську. Вчився у нього. А потім – перейняв справу.




«НАЙВАЖЧЕ ВОЗИТИ ПАЦАНІВ У ТРУНАХ. ЇДЕШ, А ЗА СПИНОЮ ЦЕЙ ЗДОРОВЕЗНИЙ ЯЩИК...»

«Зараз порахую…, - задумується священик, коли питаю, скільки ж окончуків пройшло через АТО. – Зо 20 точно. Для нашого села це багато».

У нього ж – своя війна. Випадково, переконує, так сталося. У квітні 2014-го з військкомату зателефонували його рідному брату Роману (який теж живе в Оконську). Зібрав речі – і за деякий час уже був на полігоні в Рівному.

Це була друга хвиля мобілізації. Вже тоді маневичани, а з ними й отець Олександр, взялися дружно помагати хлопцям, хто чим міг. І одяг купували, і їжу на полігон возили, і запчастини доставляли.

Наприкінці серпня, після Іловайського котла, Роман Лановий опиниться у ворожому полоні й крокуватиме під багнетами на горезвісному параді у Донецьку.

«Того дня зранку ми з ним говорили. Зазвичай він дзвонив, тому що зв’язку не було і хлопці там шукали місця, щоб зателефонувати: вилазили на дерева, тощо. А тут в обід телефонує його дружина і каже: «У нас біда!». Я вже думав – та сама… біда. Він подзвонив і сказав, що в полоні», - згадує священик з Волині.



Потім Олександр Лановий не раз телефонував сепаратистам, які тримали Романа. На щастя, каже, йому дали поговорити з братом телефоном у перший день й переконатися, що той живий. Далі були – довгі перемовини і постійні поїздки на Схід. Кілька тижнів довелося фактично жити у Дніпрі: вдень ходити по різних волонтерських організаціях, ввечері помагати переносити поранених в госпіталь, а ночувати у своїй машині просто на стоянці однієї із заправок.

«Зараз приписують, що то держава проводила ці обміни. Повірте мені: до того часу, доки Володимир Рубан і його «Офіцерський корпус» займалися обмінами, в нас вони були. Після того - все заглухло. Вже за Романову партію домовлялася Руслана Лижичко», - розповідає волонтер.

Назавше запам’ятав обмін полонених у Краматорську. Сподівався, що там побачить брата – не склалося. Але саме тоді священику з Волині судилося повертати додому вчорашніх полонених з 51 бригади.



«Харків. Я приїхав, бо думав, що і Роман там буде. Привезли їх. Хлопці - обдерті, змучені, без телефонів. Перше, що ми там їм купили, - спортивні костюми, кросівки, футболки, якісь простенькі мобільні телефони, сім-картки, щоб вони могли хоча б подзвонити додому. Вперше ми там зіткнулися з такою бюрократією, коли наших хлопців не пускали додому. Вони були під охороною на території цього харківського авіаційного училища. Уже з харківськими волонтерами ми виходили на вище командування. Вийшли - і вони пішли на безпрецедентний крок: цих звільнених хлопців доручили мені як волонтеру. Тоді, у вересні 2014-го, я привіз чотири людини. Це Юра Букія з Луцька, якого з госпіталя забрав, племінник тьоті Галі Андрій Матвійчук і ще один хлопець з 51-ї. І один з 30-ки, щось не пригадаю вже прізвище…» - у затишній оконській церкві, поміж древніх образів і рушників, він продовжує згадувати ті поїздки на Схід, які далися найважче.

Це були перші полонені. Потім ще одні…

«Далі зателефонували офіцери з 51 бригади, щоб забрав їхніх людей. Вже настільки то було налагоджено, що я приїжджав - на мене був складений рапорт, що мені передають таких-то... Довіряли, бо вже була відпрацьована процедура. Ромку ж свого привіз додому, коли звільнили 18 хлопців з нашої бригади.



…Дивився на нього, плакати хотілося, відвертався постійно. Але неохота було його розстроювати, бо що мої переживання порівняно з його? Там я познайомився з багатьма хлопцями, які не здалися. Але хлопці хоч і з полону, але радісні, у них – життя попереду. А найважче везти пацанів в трунах. Ти їдеш, а з спиною – цей здоровий і важкий ящик», - каже священик.

Сьогодні у полоні, наскільки це відомо священику-волонтеру, лишається один волинянин. Але насправді, війна ще довго нам даватиме про себе знати страшними відкриттями, вважає він. Чому? Бо бачив, каже, ті страшні цвинтарі з могилами невідомих солдат у Дніпрі. І знає, що рефрижератори там забиті тілами.



СТВОРИВ У ШКОЛІ МУЗЕЙ, ЩОБ ВЧИТИ ПАТРІОТИЗМУ …НА РОСІЙСЬКИХ ГІЛЬЗАХ

У перервах між волонтерськими мандрами Олександр Лановий – рядовий вчитель місцевої школи. Мріяв бути істориком, став - географом. Викладає дітям природознавство та християнську етику. А віднедавна створив у школі цілісінький музей АТО. Робив це спершу ненавмисне. Частина експонатів – звичайні дарунки батюшці від хлопців, з якими перетиналися десь у зоні АТО.

«Ось 120-й міномет. Те, що заборонено мінськими домовленостями», - демонструє один за одним експонати з війни.

На тубусі від ручного гранатомета чорним маркером хтось вивів: «Отцеві Олександру від отця Миколи. Костянтинівка. 81 бригада». А поруч коротеньке жартівливе: «Попу від попа». Теж дарунок, всміхається священик, від одного з капеланів, з яким познайомилися на Сході.



Російські гільзи. Фугас. Протипіхотна міна. Осколки граду. Кевларова каска. Пробита…

«Хлопчина, який її носив, поранений був. Але його кинуло так, що він впав на броню і пробив каску. Можна уявити, з якою силою кинуло. Вона життя комусь врятувала», - коментує Олександр Лановий.

Завдяки сільському священику хлопчаки з Оконська, які поки студіюють «Захист Вітчизни», а завтра вже можуть стати на її захист у буквальному сенсі, можуть бачити, чим воюють і хто воює.

У шкільній бібліотеці помічаю – стенд із фотографіями Олександра Ланового. На стенді – карта Донецької та Луганської областей, на ній рясно позначено ті місця, у які доїхав їхній батюшка-волонтер і вчитель.



«Терплять якось мене», - посміхається Олександр Лановий, натякаючи, що чимало клопотів школі через його волонтерку: постійно треба колегу заміняти на уроках.

«Він же не на Мальдіви їде. Тоді була б інша історія. А він – ТУДИ. Тому ми тільки «за» і просимо Бога, щоб йому помагав», - не без гордості зауважує директор оконської школи Олег Ковердюк.

На фото – зустрічі, обійми, посмішки, синьо-жовті полотна і – танки. Після того, як якось у Вуглегірську священик втрапив під обстріл, по-іншому почав ставитися до власних поїздок. Двадцять хвилин гриміло все довкола. А хлопці, каже, раз – і «хрестики в руки»…

«Їм там треба не стільки речі чи харчі. Бувало, так звикли вже там (Вуглегірськ, Ольховатка, Комишатка, посьолок Олександрівський, Булавінська шахта), що телефонували і питали, коли приїду. Кажу: ще не зібрали достатньо, а вони мені: «Батюшка, ви так приїжджайте... Ви ікони беріть - і сюди. Більше ж нічого не треба».



***

Є у 300-літній оконській церкві ще одна особлива ікона Божої Матері. Невеликий образок із вирізаним з газети зображенням. Оригінал забрали до львівського музею. Але колишній священик так вірив у силу цього образу, що молився навіть до газетної вирізки.

«Про неї мало хто знає. «Взисканіє погібших» називається. Отець Григорій вірив, що вона має повертати додому людей. При мені було три випадки, коли знайшли зниклих», - зізнається отець Олександр.



Каже: якось раніше не подумав…, а оце вирішив з початком посту молитися ревно до цієї ікони. Є на Маневиччині два хлопця, які не вернулися з АТО. Два Юрія. Один Ковальов, інший – Лавренчук. Один із Криничного, інший – зі Старосілля. Рідні хочуть хоча б поховати. А десь на дні серця – щиро сподіваються на диво.

На диво сподівається і він, священик і вчитель з Волині, життя якого круто змінила війна. Бо диво, каже, - то віра.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото відео Ірини КАБАНОВОЇ.



Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
8
Загрузка...

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Добрий священик і чудова людина.
Відповісти
Гарно написала Олена Лівіцька. А дивує мене інше. В коментарях соцмережі відслідковується чітка позиція і прихильність журналістки до КП і зневага до МП. То що ж це тепер за така журналістика яка на виході має такий гарний матеріал про священика ненависної церкви. Якесь фарисейство, чи не так?!
Відповісти
Сам матеріал є справді важливим.
Відповісти
Це в яких коментарях у мене "зневага"? Я дуже прошу: не треба тут цих воєн патріархатів. Так, я за те, щоби в церкві молитва лунала виключно українською. Але це моя особиста позиція. Церква, до якої я ходила з бабусею за руку, - "московська". Але вона мені рідна! І тому молитва там особлива. І я не втомлюся пояснювати: я не ділю священиків за патріархатами, не ділю. І цей матеріал цьому доказ. На мою думку. Але дякую вам за вашу!))
Відповісти
Не поділяю думки про мову Богослужіння, люблю церковнослов'янську, та мова не про те. Це справді прекрасний матеріал про дорогу особисто моїй сім'ї людину. Спасибі за нього, Олено.
Відповісти
Не Московська, а православна канонічна українська церква, вибачте і не путайте кп з православною церквою.
Відповісти
Прекрасна людина! Дай Боже йому здоров"я та сил! Змістовне інтерв"ю, яке дочитуєш від заголовку до останнього слова. Чудові фото! Дякую!
Відповісти
Неначе люди подуріли !!! Сатана панує не на жарт!!! Звертаюся до священників канонічних і неканонічних патріархатів, керівників всіх релігійних громад правильних і неправильних вір- ХРИСТИЯН- БІЛЬШЕ ЦІКАВТЕСЯ проблемами парафіян і прихожан релігійних громад. СПІЛКУЙТЕСЯ з прихожанами і парафіянами, на території яких парафій живуть люди чи нелюди, а то Страхіття, що РОБиться В УКРАЇНІ-РУЇНІ !!! Християн ділять на правильних і неправильних вір, а Євангеліє одне , Бог один, Ісус Христос один. Гріх ділити людей- християн . Спілкуйтеся, цікавтеся і відповідайте, церковні люди, за парафіян де , Ви, шановні служите. Любіть один одного. 10 Заповідей Божих старайтесь виконувати. А Бог на Страшному Суді запитає за вчинки за життя. Спасаймо всі свою душу, а про патпіархати і правильні релігійні громади, куди ходили і гроші носили бог не буде питати . Гріх ділити християн, віруючих людей .
Відповісти
Дякую вам, Олено за мурах, які бігали шкірою протягом читання матеріалу... Талант... інакше ніяк
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».