«Хочеш мати гарну машину, іди в храм». Розмова з владикою Михаїлом

24
19
«Хочеш мати гарну машину, іди в храм». Розмова з владикою Михаїлом
На робочому столі владики Михаїла - книга Ігоря Буніча “Золото партії”. Пісочний годинник. Папка з документами. Візитниця. Запрошення на виставку луцької майстрині Юлії Токарської. За плечима - портрет Філарета. А ще - настільна лампа з зеленим абажуром.

- Що, як в Леніна? - жартує священнослужитель.


...Митрополит Луцький і Волинський Михаїл - особистість непересічна. Навіть одіозна. Чи не найяскравіший архієрей УПЦ КП в Україні. Його слова спричиняють справжні хвилі дискусій у медіа-просторі. Одні його люблять, інші - не менш пристрасно ненавидять. Разом із тим він залишається у ТОПі найвпливовіших волинян.

Попри те, що владика Михаїл - доступний для спілкування з прихожанами і завжди відвертий з ними, про особисте з журналістами розмовляє рідко. Це була прекрасна нагода роздивитися за облаченням, за суворим образом керуючого Волинською єпархією УПЦ КП людину.

Щиру. З відмінним почуттям гумору. Яка любить квіти. Десь трохи тужить за малою батьківщиною. Тримає поруч із кабінетом велосипед. Любить собаку Маршала. І так рідко може собі дозволити бути на людях звичайним пересічним волинянином.

Ми починаємо розмову з обговорення речей, які на його столі, бо так якось склалося. Владика Михаїл не приховує: тут фактично все - подарунки. І тільки стільці - куплені...




“ЛЯШКО ПРИЙШОВ З ПОВАГИ ДО ЦЕРКВИ, БО МИ ПІДТРИМАЛИ ЙОГО ДЕПУТАТІВ”

- Ну, що тут... Ось - “Золото партії” (на краю робочого стола справді лежить книга Ігоря Буніча “Золото партії”, відомий бестселер про золотовалютні резерви Компартії, - авт.). Це мені один із наших політичних діячів та бізнесменів подарував. Каже: “Владико, ознайомтеся з цією книжкою. Цікава ваша думка”. Так вона з’явилася у мене на столі. Не встиг ще прочитати. Людина ж чекає на якусь мою реакцію, я повинен мінімум щось прочитати, а в ідеалі й повністю.

- А є такі речі, які у вас завжди мають бути під рукою? Такі, до яких ви звикли.

- Я не прив’язуюся до речей. Навпаки, маю таку звичку: як тільки мені якась річ подобається, я її дарую. Незалежно від того, яка її вартість і що це: телефон, облачення... Ось це - панагія (демонструє). Мені колись подарували срібний набір: панагію і хрест. І так воно мені почало подобатися, що я подумав, що це, напевне, недобре. Молодому архієрею, який саме висвячувався, я подарував той набір. Він так на мене подивився, ніби я негарно розкидаюся дорогими речами. Ну, не буду ж я йому розказувати всю свою філософію? Тому намагаюся не прив’язуватися до речей, а якщо починаю, пробую позбутися, щоб воно мені не сверлило голову.
Хоча деякі речі притримую... Ось наприклад, оця ручка (виймає з кишені на грудях звичайну ручку). Теж подарунок. Один чоловік презентував. Він побачив і каже: “А мені приємно, що ви її не передарували”. Чи телефон... Він у мене побитий, його вже треба було б замінити. Але людина, яка подарувала цей телефон, скаже: “Де мій подарунок?”.

Така звичка насправді є в дуже багатьох людей, які, наприклад, подарували хоругву чи ікону церкві, а потім приходять, може, навіть не стільки до храму, скільки подивитися, де є та хоругва. Просто хочуть, щоб ця річ церковного характеру приносила користь тим людям, яким її подарували.

Що тут ще?.. Дивани - то мої особисті речі, подаровані мені для кабінету підприємцями зі Струмівки до мого ювілею. Практично всі речі, які тут є, даровані, окрім стільців.

- Олег Ляшко приходив до вас з подарунком? Про що говорили з політиком у кабінеті?

- Матеріального подарунка від нього не було. Як я зрозумів, він прийшов, щоб засвідчити повагу до нашої церкви. Тому що велика плеяда його депутатів чи міської, чи обласної ради, є нашими парафіянами. Коли вони йшли на вибори, приходили і просили на це благословення. Я їх благословляв.

Ми підтримуємо тільки демократичні сили. Не стоїмо на позиції якоїсь однієї політичної партії. Якщо ця сила має своїм завданням трудитися для людей і щось зробити тут, а не просто прийти до влади, звичайно, що ми її будемо підтримувати. У даному випадку чи це наша Волинь, чи це депутат Верховної Ради.

Не йдеться про якихось зайд, які приїжджають сюди з Києва і кажуть: “Я буду відстоювати Волинь і я її люблю, бо я привіз пару гривень”. Усі ті депутати, яких ми підтримували, вихідці з Волині. З них морально легше спитати: "Що ти зробив для Волині, будучи волинянином?". В нас зайд нема. Вже як вони трудяться, це вже їхнє резюме. Тому Олег Ляшко прийшов до нас з поваги до нашої церкви за те, що ми підтримали його депутатів на виборах.

Друге питання, яке ми обговорювали, - це підтримка законопроектів, які стосуються церковного буття. Багато різних є, але ті, що на порядку денному, - це закони, які дають громаді право на майно, що належить їй і дають можливість людям вибирати ту конфесію, яка їм подобається. Ні держава, ні ще якась інстанція не мають права претендувати на майно місцевої релігійної громади. Вона його збирала, вона повинна ним користуватися.



- Це щоб релігійній громаді легше було зробити вибір?

- Щоб громада легко могла цим користуватися, то найперше. Друге - щоб через майнові питання громада не позбавлялася свободи вибору. Є село, 90-95 відсотків якого хоче перейти в Київський патріархат з Московського. А закон говорить про те, що коли залишається 10 людей засновників, то хай хоч 10 тисяч людей буде за Київський патріархат, а майно - за 10-ма людьми. На жаль, тут суди не можуть прийняти якоїсь однозначної відповіді й тому по-різному судять.

Ми хочемо, щоб ніяка стороння сила не впливала на людей і вони мали свободу вибору. Свобода закладена Господом Богом. Господь, знаючи, що Адам і Єва можуть згрішити, знаючи наслідки, не позбавив Адама свободи. Чому сам Бог не позбавив цієї свободи людини, а сьогодні хтось може позбавити цієї свободи нині? Тому коли у Верховній Раді відповідний законопроект буде поставлений на голосування, я просив, щоб його політична сила підтримала і стала на сторону людей. Він дав на це згоду. Потім ми відвідали відкрите поховання в’язнів Луцької тюрми. Він пообіцяв, що допоможе віднайти кошти на здійснення перезахоронення, будівництво усипальниці...



“МИ НЕ ЗБИРАЄМОСЯ НА КОЖНУ ГЛУПОСТЬ РЕАГУВАТИ. ...ЦЕ НЕ ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ЯКЩО ВІН ТІЛЬКИ КОНТРОЛЮЄ”

- До речі, звучала цифра 10 мільйонів гривень. Мовляв, саме стільки проситимуть у держави. Чим вона обгрунтована? Є розрахунки?

- Зараз я вам скажу, чому 10 мільйонів... (із шухляди виймає папку з документами). Ми нічого б не зробили без цього папірця, а папірець називається “реставраційне завдання” (показує). Ось робочий проект, ось є дозвіл на виконання будівельних робіт. Нам кажуть, що ми там самочинно щось робимо, а в нас є дозвіл. Все завірено міністерством, підписано міністром. Ось - характер запланованих робіт: встановлення купола з хрестом на монастирському храмі, покрівля, благоустрій, інженерні мережі, праве крило - ремонт у повному обсязі, розміщення на першому поверсі хостелу.

Такі споруди повинні ремонтувати виключно державним коштом, бо то державне майно. Тому обрахування є на значно вищу суму. Вона сягає до 20-ти мільйонів, але ми попросили хоча б частину, щоб принаймні почати щось робити. Вже вклали туди чимало своїх коштів, але нам не вистачає. Ми ж живемо за рахунок пожертви, люди зараз бідніші.

Такі папки є по кожному приміщенню. Бачте: ось Свято-Архангельський собор, Свято-Троїцький - такий самий дозвіл. Це аналогічні документи на академію, на монастир на проспекті Волі,2, де ми проводимо реставрацію. Є дозвіл на земельні роботи. Коли ми садили троянди, нам розказували, що ми будуємо дев’ятиповерхівку. Ми ж не збираємося на кожну глупость реагувати. Робимо свою роботу, рози ростуть... А де ті “глупці”, які писали? Вже про них і не чути.

- Це кого ви маєте на увазі? Ігоря Левчука?..

- Забагато честі, щоб я про нього говорив. Про одного чи другого, чи третього. Людина, яка шукає правду, перед тим, як щось написати, вона приходить і каже: “От, я небайдужий чоловік, я хочу вам допомогти. Я приніс таку-то суму грошей чи я маю можливість вам допомогти, а от скажіть, ви це законно робите чи незаконно? Давайте вам допоможу, якщо законно”, - і він долучається. Якщо ця людина - громадський діяч, небайдужий до чиєїсь справи.

Це не громадський діяч, якщо він тільки контролює. Ти можеш контролювати тільки те, що ти зробив. А після тебе доробляють, переробляють... і так далі. Але якщо ти нічого не зробив, ти не маєш права називатися цим громадським діячем.

До мене ніхто не прийшов, ніхто не запитав, допомоги ніхто не запропонував, а гадостю всі обіляли. Це їхні питання. Щоб потрапити в Царство небесне, мені це не заважає. Тому це їхні проблеми і їхня відповідь перед Богом.



ЧОМУ В ЄВРОПІ ГОТЕЛЬ-ТЮРМА - МОРАЛЬНО, А В ЛУЦЬКУ - НЕМОРАЛЬНО?

- З приводу хостелу в стінах колишньої Луцької тюрми, а тепер монастиря. Ви бачите за цим бізнес-проект чи, можливо, туристичний об’єкт?

- Я бачу за цим пам’ять. Пам’ять і шана. І це найголовніше. Звичайно, що є і похідна. Це пропаганда пам’яті, це висвітлення пам’яті. І тому, коли ми говорили про хостел, ми не мали на увазі лише економічну частину питання, хоча і економічна туди теж закладається. Ми мали на увазі хостел-музей, де будемо говорити, в яких умовах перебували в’язні Луцької тюрми, які їхні біографії, що відбулося, хто винен... Тобто ми розкажемо всю історію. Той, хто хоче зануритися, зможе це зробити.

Там же ж, коли ми почали робити ремонти, відкрилися частини фресок. Хтось пише глупості, що ми їх нищимо. Неправда це! Коли ти починаєш наводити порядок на стіні, наприклад, змивати старе, і перед тобою щось розкрилося, то ти його руйнував чи ти його відкрив? Напевне, ти добре зробив, бо відкрив. І тепер ти можеш покликати фахівців, щоб його відреставрувати і зафіксувати, максимально зберігши. Ми ж не самі його домальовуємо. Ми зупинили роботу. Там же ж була і тюрма, і музучилище, і ніхто там не шанував того, будував, переплановував приміщення, як йому хотілося. Сьогодні ті штучні нашарування, які є, ми просто знімаємо.

Музеїв можна наплодити багато, їх треба утримувати. А друге: треба, щоб цей музей був цікавим, щоб до нього могли ходити кожен день. У нас багато людей, які побували в краєзнавчому чи художньому музеї? А якщо побували, то покажіть мені людей, які три-чотири рази відвідали один і той же заклад. Нема таких. Виняток - це якщо хто прийшов на якусь нову виставку. Сьогодні краєзнавчий музей - нецікавий, він неживий, він консервативного напрямку. Такий, який нам дістався у спадок від Радянського Союзу. Якщо там дітям неможливо погратися, як у Музеї Великої Вітчизняної війни. А туди людина зможе прийти і переночувати. Кошти, які вона там залишить, можуть використовуватися на утримання приміщення в належному стані.

Економічно невигідно тримати музей, його треба фінансувати. Це великі гроші, в церкві їх немає. Особливо - утримувати приміщення, яке до церкви не зовсім стосується. Хоча ми цих людей віднесли до лику святих. На честь них побудували храм на першому поверсі. Це десь нас зобов’язує, тому ми і долучаємося.

До речі, коли ми почали працювати над цією темою, то, виявляється, це вже є в інших країнах. Можу показати. Ось (владика з власного телефону демонструє сайт готелю-тюрми), тут все написано, видно умови. Там же ж теж шанують старовину, правда? Ось ще - найвідоміший готель-в’язниця в Європі “Алькатрас”. То чому європейці, які говорять про демократію, роблять правильно, а ми от в Луцьку такі грамотні й робимо неправильно? Напевне, обманщик той, який говорить, що так не може бути? Я вважаю, що це людина, яка або не знає, або вредітєль, або “що-нібудь”.

- У соцмережах розгортається дискусія і щодо доцільності скляної чи прозорої крипти для знайдених останків в’язнів. Мовляв, наскільки це морально.

- Даю вам відповідь. Ви на “Козацьких могилах” були (комплекс “Козацькі могили” у Берестечку)?

- Була.

- То там морально чи ні? Морально. То чому в Луцьку неморально? Обманщики і лицеміри. Там їдуть і дивляться на кістки, кладуть квіти, патріах приїжджає і звершує богослужіння над тими кістками, то там благочестиво. А окремі діячі кажуть, що в Луцьку неблагочестиво. Там теж герої гинули за Україну, козаки. А тут наші герої, сучасні, з 20-го століття. Ми їх теж хочемо вшанувати. Чому там правильно, а тут неправильно?



- Ще одна тема непроста, яку ми висвітлювали - конфлікт з видавництвом “Ініціал”, яке багато років займало приміщення єпархії, не маючи на нього документів, але знову ж таки апелює до моральних аспектів. Яка ситуація нині?

- Я вас зараз заведу в монастир, і ви побачите, в яких умовах живуть монахині та в яких умовах хоче знаходитися бізнесмен, який не веде своєї підприємницької діяльності. Хай подякує, що в момент, коли монастирю не було потрібно всіх цих територій, ми дали йому можливість займатися своєю працею.

Якщо ми надаємо приміщення, то очікуємо, що він буде допомагати монастирю. Але якщо він монастирю не допомагає, то просимо його звільнити приміщення. Що тут незаконного? Не зі свого ж приміщення його просимо. Тому йому належить вийти звідти, а не писати гадості з цього приводу.

Приміщення треба утримувати. Якщо восени минулого року ми не могли там включити газ і 15 сестер мерзнуло, то вони неправильні, а один бізнесмен - правильний? Бізнесмен! Церква займається благодійністю, допомагає неімущим. А тоді з чого ми маємо допомагати бізнесмену? Де це таке видано? Це він має помагати церкві. От коли він буде ніщий сидіти на паперті, отоді я йому допоможу.

Ось рапорт і рішення Патріарха: виселити з приміщення. Тому він буде виселений. Якщо в нього совість ще лишилася, то добровільно. Якщо совісті в нього немає, він буде виселений примусово.




ПОЗАОЧІ: ПЕС МАРШАЛ, ТЕЛЯ БОЖИМ І ...КОЛИ ВЛАДИКУ МОЖНА ПОБАЧИТИ НА ВЕЛОСИПЕДІ

- Владико, за цими численними господарськими клопотами достатньо часу на те, щоб бути наодинці з Богом, на духовне?

- Я думаю, що вас цікавить мій розпорядок дня.

- Безумовно, цікавить. З чого, наприклад, ви починаєте день?

- Мій ранок починається з того, що я не по годинах прокидаюся. Я лягаю пізно. Кажучи по-сучасному, я більше сова, ніж жайворонок. Тому лягаю спати за 12-ту ночі. Не пізніше першої години. Обходжу територію з собакою...



- Це той чорний пес, якого ми тут бачили?

- Так, це друг мій. Маршал. Минулоріч, коли мені було 50, кожен приходив зі своїм подарунком. Ось одна парафіянка презентувала мені собаку. Ще одна людина - теля. Я його ченцям Жидичинського монастиря віддав. І вже ця корова народила бичка. Ми його назвали Божим. Тобто - "бичок жидичинських монахів" (сміється). Монахи корові дали ім’я Мадраха. Ну, так собі, забавлянки. Але неважливо, яка назва. Важливо, що вони ту тварину люблять. Більше того, тепер вже мають своє молоко і ще й можуть когось вгостити. Це вже плюс.

Поскільки не маю, де тримати корову, то я її віддав монахам. А пес виконує функцію охорони. Траплялися нічні пограбування біля храму, більше того - грабують навіть серед дня. В нічний час, а в нас ще є частина, що не охороняється, пес потрібний. Та й відповідальні ми за тих, кого приручили.

...Але пес - то друга тема. А вранці я встаю, вичитую своє ранкове правило (якщо простіше - ранкові молитви). В основному це сьома година. Далі - з восьмої години вже працюю в телефонному режимі. Вже ставлю задачі, приймаю дзвінки. Снідаю, приводжу себе в порядок і спускаюся вниз на прийом (а владика мешкає не в окремому маєтку, а на другому поверсі приміщення, де розташований його робочий кабінет). Тут і люди, і ці будівельно-адміністративні справи - і так до пізньої ночі.

З 22-ї години - то вже мій особистий час. Як правило, я займаюся господаркою. Люблю доглядати квіти, провідую сестер з монастиря, можу до братії поїхати в монастир... Це така моя вечірня пора.

Зрозуміло, вичитую своє вечірнє правило. Увечері є можливість походити подвір'ям, вигулюю собаку, перевіряю, чи все зачинено, обходжу територію, академію. Тоді вже тільки лягаю спати.

- Кажуть, що якщо вранці встати, то можна помітити, як владика Михаїл катається велосипедом...

- То не вранці, а ввечері. Ранком - незручно. Бо видно, всі роблять дуже великі очі, коли бачать мене на велосипеді. Велосипед он тут (показує на сусідні двері) стоїть. Це мені один парафіянин подарував. Я виїжджаю, щоб не спокушати людей.

Мав одну таку смішну історію, коли я просто в підряснику вийшов і йшов вулицею Лесі Українки. Саме їхав назустріч один фотограф, який працює в газеті, не пригадаю, в якій. Я йшов просто: без головного убору. Хотів глянути на одну річ: де стояв пам’ятник Бойку, маємо будувати каплицю і все не можемо дійти з владою порозуміння, в якому форматі вона має бути. Він так здивувався, побачивши мене, що тим велосипедом врізався в липу. Не зовсім покалічився, але ногу вдарив.

Я зрозумів, що не маю права так ходити по вулиці, бо багато людей жахається. Як в тому кіно, знаєте: живого царя побачили. Тому я не спокушаю людей. Якщо йду, стараюся по-світськи, а якщо в церковному, то щоб не дивувати.



“ІНФЛЯЦІЯ ІНФЛЯЦІЄЮ, А НА ТАЦЮ ЯК КЛАЛИ ГРИВНЮ, ТАК І КЛАДУТЬ”


- Сьогодні дійсно люди болісно реагують, коли бачать священнослужителів на дорогих автівках, коли бачать їхні дорогі маєтки під Києвом...

- Це виняток. Як правило, наші священнослужителі (я говорю за Волинську єпархію) не є такими заможними. Хоча нічого поганого немає в тому, скільки людина має статку. Мені, до речі в цій книжці (бере зі столу книгу “Золото партії”) сподобався один вислів. Зараз я його знайду...

Ось: що таке соціалізм. “Социализм - это идеология зависти”. В нас зараз - одні соціалісти. От вам заздрість: хтось поїхав кращою машиною.

Якщо ти вважаєш, що аби мати гарну машину, гарну хату, треба бути священиком, я запрошую тебе прийняти священний сан. Духовна академія. Висвячу всіх. Якщо чоловік - будеш священиком, якщо жінка - будеш регентом і теж матимеш машину. Запрошую всіх. Через наше інтерв’ю в тому числі. Хай приходять! А тоді людина буде мати своє резюме, що таке праця священнослужителя, скільки він має.



Священнослужителі у більшості живуть за рахунок пожертв. Те, що кидають на тацю, - окремий дохід. А є твої особисті друзі, які просто так гроші не дають. Ти в їхньому житті відіграв якусь таку роль, що вони тобі хотять віддячити. І вони якось це роблять. Багатий дасть багато. Хтось менший дасть скромніше.

Це ж не означає, що той чи інший священнослужитель у когось витягнув з кармана чи потягнув це з церковної каси. Що з тієї каси тягнути? Там і так нема нічого. Інфляція чи не інфляція, на тацю як клали гривню, так і кладуть. Тому всі ці статки за рахунок того, що священнослужиетль, маючи певний авторитет, отримує подарунки від певних людей, в житті яких відіграв певну роль. Помолився за оздоровлення, дав певну пораду - все це індивідуально. Таких священиків не багато. Митники, судді, кого тільки не називають багатими, всі “обікрали”. Звичайно, такі випадки теж є. Не кажу, що всі священнослужителі святі, у них теж є різні “чудотворєнія”. Але не можна казати, що всі, хто має гарний автомобіль, обов’язково його вкрав.

- Ви вже стільки часу на Волині, відчуваєте себе волинянином?

- А я і є волинянин. Ніколи ним не переставав бути. В першу чергу, я народився на історичній Волині. Це Почаїв. Те, що я два роки був на Сумщині, два роки на Чернігівщині, для мене Волинь - мій край, моя земля. Я відчуваю себе волинянином і навряд чи буду кимось іншим.

- Часто буваєте у своєму рідному селі Лосятин, біля батькової хати? Чи є вона взагалі?

- На жаль, зараз уже рідко. Батьківська хата є. Там нікого нема, бо батьки повмирали. Мінімум два рази в рік зараз їжджу. Провідати могилу батьків, заїхати подивитися... Але я майнових претензій до цієї землі не маю. Тільки таку моральну можливість перебувати на цій території. Раніше їздив, коли батьки були живі.

НА ЗЛО КОМУНІСТИЧНІЙ ВЛАДІ ПАЛИВ СКАТИ ПІД ЦЕРКВОЮ

- Кому чи якому випадку ви завдячуєте, що стали митрополитом?

- Почаївська лавра. Ні, напевне не так. В першу чергу, звичайно, батьки. Тут лавра швидше як візуальне сприйняття. До молитви як такої, до церкви як такої мене привчили батьки. В молоді роки. Тому що до церкви ходити було не можна.

- Хто були ваші батьки?

- Батько - коваль, мати - колгоспниця, працювала в ланці. Це вони дали мені елементарні біблійні знання. Агітація вчителів мене абсолютно не чіпала. Казали, що не можна ходити до церкви, а я потай ходив. Ховався спочатку за спідницю мами, потім за цвинтар. Ходили паску святити, скати палили перед Паскою. Це був такий релігійний протест радянській владі. Можна було попастися за це, але це вважалося таким вчинком честі. На зло комуністичній владі скати все одно підпалю, бо завтра - Паска.

А те, що я виходив з дому і в мене на долоні була Почаївська лавра, - заклало у свідомість не просто бути віруючою людиною, а десь подивитися, а що ж за лаштунками цієї лаври. Коли у мене не вийшло вступити у світський навчальний заклад, я пішов працювати в Почаївську лавру. Міг подивитися не те, що ми бачимо в храмі, а те, як живуть ченці, їхній побут, молитовне правило, послух і так далі. Це спонукало піти навчатися в духовну школу.

А потім вже пішло саме собою і стало близько душі моєї. Я захотів бути священнослужителем і пішов навчатися. Далі був Санкт-Петербург, Київ, праця тут, а потім уже покликали на єпископське служіння. Це вже було абсолютно не плановане мною. Так спонтанно вийшло. Так сталося, що я став спадкоємцем на кафедрі в того, при кому ріс.

- Маєте на увазі владику Якова, керуючого Волинською єпархією?

- На тему, що робити і куди йти, я спілкувався із владикою Яковом. Він ще був священнослужителем, бувшим намісником Почаївської лаври...

- Вашим земляком, до речі.

- Так, ми з одного села. З моїми батьками він був знайомий, разом в школу ходили за Польщі. Коли я забажав навчатися в семінарії, тому мене до нього і направили, щоб я перевірив, мій поклик це чи не мій. Завдячуючи його розмірковуванням над життям, я чернецтво прийняв. Він же ж подав мою кандидатуру на єпископа. Власне, я б сказав, що отримав від нього благословення замінити його тут на кафедрі. Коли ще він був живий (це була осінь, а в нього 5-го листопада День ангела, а 5-го жовтня День народження), приїхав його привітати, а він каже: “Будете на Трійцю служити тут за мене, а я поїду відпочивати”. Думаю: “Як на Трійцю поїде, престольне свято, а я тут буду служити?”. Мене це здивувало, але сказав, та й сказав. Таке вже було, що він вже мав недобре здоров’я, а я за нього на деяких парафіях служив, будучи єпископом Чернігівським.

А потім сталося так, що моя інавгурація відбулася на Трійцю і мене на Трійцю Патріарх представив як керуючого Волинською єпархією. Так що його пророцтво збулося. Я став єпископом Луцьким і Волинським.



“СТАРАЮСЯ РОЗКАЗАТИ ЛЮДЯМ ПРО ТЕ, ЩО САМ ПЕРЕЖИВ”

- Якщо вже про особисте, то дозвольте спитати, що ви читаєте. Чи це вузькоспеціалізовані релігійні книги, чи ще й якісь інші?

- Сказати, що я маю багато часу сісти і прочитати книжку, як кажуть “запоєм”, то не можна. Не вистачає часу. У повному обсязі останнім часом прочитав книгу “Несвятые святые” про Псково-Печерську лавру. Незвично літературно поданий зміст. Решта - якісь брошури чи книги, які хтось дає і просить прочитати і скласти свою думку. Таке часто буває. Дещо встигаю сам, а дещо віддаю єпархіальному цензорові.

- Багато хто любить ваші проповіді. Ви часто стаєте таким собі ньюзмейкером, виголосивши ту чи іншу проповідь. Як ви до них готуєтеся?

- Підготовка - це в першу чергу від внутрішнього. Кожної неділі повинна читатися якась частина Євангелія. Ти вникаєш у зміст і дивишся, хто що сказав на цю тему. А далі - це пережите тобою. Я вважаю, що людям буде так доступніше, ніж сухо видати релігійний трактат. Стараюся людям розказати те, що я сам пережив, що я сам зрозумів. Роблю поради для себе, але вголос розказую це людям.

Це моє, тому я не шукаю спеціальних моментів. Стараюся не сам проповідувати, а прошу Господа благословити людям сказати те, що потрібно для їхнього спасіння. Часто готуєшся на одну тему, а раз - і згори тобі в голову якась інша інформація. Таке сказав, що сам і не знав. Думка приходить зі сторони. Я вважаю, що Господь таким чином через мене говорить. Коли люди захоплені і кажуть, що “Ви там щось сказали”, то я абсолютно не ототожнюю, що це мною сказано. Я - інструмент, труба, яка видала звук, і не більше. В процесі самої проповіді Господь надихає щось сказати. Люди захоплені, але абсолютно не ототожнюю це зі своїми заслугами.

- Цікаво як прихожанці того ж таки собору. За такої кількості людей, коли один говорить, інший ходить, іноді буває важко сконцентруватися на внутрішніх своїх переважаннях. Вам не заважає ця суєта? Як у храмі цього всього не бачити?

- Звичайно, я ж теж людина. Раз - і ти молитовний стан на хвилину втратив. Трапляється. Страєшся не звертати на це увагу. Я стою перед престолом, як перед Богом. Грубо кажучи: не можеш уявити Бога, уяви, що перед тобою строгий і злий начальник. Ти ж при начальнику і відчитуєшся за якісь діяння не відволікаєшся на дрібниці?

Господь я каже: “Все, що ви зробили ближнім, ви зробили мені”. Тобто ти вибрав якусь людину, перед якою відчуваєш трепет. То уяви собі такий образ. Не буду казати, кого уявляю я (посміхаючись)... Для того і визначення ікони. Як така ікона не потрібна, це матеріал, зображення. Але вона потрібна в значенні, що ти, дивлячись на цей образ, думками поверташся до першого образу, тобто думками линеш до самого Бога, сконцентровуєшся на молитві. Цілуєш ікону - це живий контакт з Богом. От ближнього побачили: “Привіт”, цілуєшся при зустрічі. Навіщо? А тому, що це близька людина для тебе, ти до неї маєш добрі почуття. А в мене добрі почуття до Бога і я цілую зображення.

- Чесно кажучи, готуючись до інтерв’ю, я поцікавилася в однієї людини, яка вас часто критикує: можливо, у неї є до вас якесь питання...

- ...Я вас переб'ю. До речі, критиканам я дуже вдячний, бо вони не дають мені розслабитися. А друге: мені наплювати, що вони говорять, бо це мене не стосується. Якщо тебе “облічають” і говорять правду - кайся. Бо це їхніми руками “перст Божий”. Якщо вони “клєвєщут”, не звертай уваги. Це інструмент в руках диявола. Тому коли несправедливо, неправильно, я десь як людина бунтую, але все одно їм вдячний.

- ...Але, можливо, у вас, владико, є на це хай і не зовсім коректне запитання цікава відповідь. Так-от: чому ви називаєте себе Михаїл, а не українською Михайло?

- Ім’я дається при постригу. Я себе називаю так, як мене називають при постригу. Бо це не просто постриг, це обітниця перед Богом. Це різні традиції. Ніби закінчення на “о” - це українська, а на “їл” - неукраїнська. Неправда. Не обов’язково “ов” - це російське. Філологічні нюанси, які до життя не мають жодного відношення.

- Вас часто називають найімовірнішим наступником Філарета...

- О, на цю тему говорити не буду. Патріарх живий і дай йому Боже здоров’я!



СТВОРЕННЯ ЩЕ ОДНІЄЇ ЄПАРХІЇ “ТІЛЬКИ ПОСЛАБИЛО ПОЗИЦІЇ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ, А НЕ ПОСИЛИЛО”

- Добре, тоді давайте поговоримо про справи церковні. Яка на сьогодні кількість парафій УПЦ КП на Волині?

- Якраз за останній рік кількість змінилася дуже. Справа в тому, що на перше січня 2017 року в нас була одна єпархія. Вона нараховувала біля 400 парафій. І біля 350 священнослужителів. Цьогоріч у межах Волинської області 100 парафій і 76 священиків тепер складають Володимир-Волинську єпархія, а все інше залишається під моїм підпорядкуванням.

- А чим, власне, спричинене таке рішення про утворення Володимир-Волинської єпархії?

- Мені не пояснили. Мене поставили перед фактом, що вашу єпархію розділили. Я вважаю, що це рішення є не до кінця вивчене і на сьогоднішній день невиправдане, тому що це тільки послабило позиції Київського патріархату, а не зміцнило. Ми могли зібрати ресурс (людський, матеріальний на допомогу армії чи на якісь інші цілі), а зараз маємо менше можливості. Як кажуть: з миру по нитці бідному сорочка. А тепер рахуйте, що в нас половини ниток нема, то й сорочки нема.

Краще чи не краще... Якщо говорити про опіку над цими парафіями, то на сьогодні ні добратися до парафії не є складно, ні з комунікаціями нема проблем. Людині комфортно вирішити питання чи в телефонному режимі, чи приїхати сюди. Тим паче, що адміністративний центр все одно в Луцьку. По-друге, я не настільки старий, щоб не встигати поїхати десь на якусь парафію і духовно її кормити. Тому не бачу підстав для такого розділення. Ну, рішення прийнято. А час розставить крапки над “і”. Я вважаю, що воно недосконале. Але це тільки моя приватна думка, і вона не впливає на рішення Священного синоду.

Синод рішення прийняв, моя задача - його виконати. Так і зробив, зібрав священиків і сказав, що тепер вони - у Володимир-Волинській єпархії. Представив їм архієрея. Тепер всі клопоти, які відбуваються на тій території, не мої клопоти.

- Скажіть, про справи буденні, світські ви часто спілкуєтеся з керівниками інших церковна Волині? Чи ви обговорюєте якість теми з керуючим Волинською єпархією Нафанаїлом, ігуменею Стефаною, керівниками протестантських церков?

- Ми складаємо на сьогодні Волинську раду церков. Тому в межах спільних прийнятих проектів ми спілкуємося достатньо часто, в тому числі на рівні перших осіб. Хоча в нас на постійній основі діють робочі групи, які узгоджують напрацьовані питання. Але ми й самі зустрічаємося й їх узгоджуємо, якщо виникає необхідність.

Різнодум’я з’являється, то потрібно втручання перших осіб. В нас нема тих, з ким ми не зустрічаємося. Ми можемо бути опонентами в релігійному плані, але не ворогуючими сторонами. Тому війни міжпарафіяльної чи міжконфесійної на Волині нема.



“ЯКЩО ГУБЕРНАТОР ХОДИТЬ ДО ХРАМУ, ЦЕРКВА ЗАВШЕ ЗМОЖЕ ЙОМУ СКАЗАТИ: “МАВ БИ СОВІСТЬ!”

- Ще таке питання, яке часто задають журналістам. Як ви ввважаєте як людина, як священик, обов’язковими є оці публічні візити перших осіб облдержадміністрації, облради, мерів на святкові служби до храмів різних конфесій? Невже вони не можуть прийти в церкву як звичайні парафіяни?

- Обов’язково. Перша особа подає приклад. Колись одну жіночку, яка жила недалеко від храму і яка ходила в храм, а потім перестала, запитали: “Чого ж вже не ходиш в церкву?”. А вона каже: “Я біля вчительки живу”.

У сільського населення вчитель - це було щось особливе. Інтелігент на ту пору - це майже свята людина, яка поганого не може робити. Якщо вчителька не ходила до церкви, то й сусідка, двилячись на неї, не ходила.

Є в суспільстві певні авторитети за посадою, за своїм життям, на яких суспільство рівняється. Частина, не вся. І тому, якщо губернатор прийшов до церкви, то по перше, є вказівка не заважати церковному житті на місцевому рівні, де вони урядують, а взагалі - треба ходити. По-друге, це зближення є користю для людини. Якщо державний керівник приходить до храму, ми завжди можемо йому вказати на священнописання в недопустимості якогось недоброго вчинку, який, наприклад, шкодить громаді чи шкодить окремо людині. Ми можемо сказати: грішно оте й те, бо це шкодить, можемо завжди апелювати до якоїсь моральної відповідальності. Він іноді юридично все робить правильно. А по совісті? І якщо він буде завжди ходити до храму, церква йому зможе сказати: “Ну, мав би совість!”.

Є така італійська приказка: хочеш завалити економіку, живи згідно із законом. Тому що немає універсального закону, який би один одного доповнював, але обов’язково є закон, який один одному перечить. Як-от суддя... Ми даремно звинувачуємо суддю у неправильності рішень. Суддя виносить вердикт на основі діалогу прокурора і адвоката. Його право ту взяти за основу статтю чи цю. Але задача суспільства мати одну статтю на те чи інше порушення.

Щоби гармонія існувала у всьому суспільстві, треба дивитися не тільки на закони державні, а ще й зважати на поняття совісті.
Якщо представник влади буде ходити до храму, то й сам прозріватиме. Це означає, що завтра крапельку краще буде поступати. А сьогодні крапельку, завтра крапельку... Сама крапелька нічого не варта. Але як на лічильнику: такий тобі рахунок вийде! Так і в духовності.

Те, що вони не повинні бігати по всіх конфесіях і десь визначити пріоритетний напрямок для всієї держави - це вже друге питання. Це вже його еволюційно-духовне зростання. Інша сходинка: бути в однодумності з тими конфесіями, які працюють на користь держави. В нас багато конфесій. У нас не те, що демократична, а й анархічна держава в релігійному плані. Є купа конфесій, які шкодять українському життю, а ми їх ліберально терпимо. Тому держава тут повинна чітко говорити: ось ці християнські напрямки ми підтримуємо, а цих терпимо. Поки. Але як тільки вони починають загрожувати українському буттю, вони повинні бути заборонені в межах української держави. Так роблять у всіх демократичних країнах.

- Волинянам під боком у Польщі видаються виднішими українсько-польські взаємини, якісь акценти. Сьогодні зводять українські церкви, домагаються, щоби в них звучала молитва українською мовою... В той час, коли за підтримки Польщі активно пропагується навчання за кордоном, відкриваються духовні центри, школи, курси, активно переманюють студентів в Польщі. Ви не бачите в цьому загрозу державності?

- Треба казати правду: крадуть наш інтелектуал! Є загроза. Сусідські стосунки завжди складні. У них фаза миру і фаза певної агресії в якійсь формі. Так завжди було. Таке грішне життя людської спільноти. У першу чергу тут важливе ментальне бачення Волині й держави загалом. Чому наші студенти на навчання, бо багато вузів у Польщі запрошують безкоштовно.

Ми повинні самі собі сказати цю правду: в нас виманюють розумовий потенціал України. Яка буде правда в цих дітей? Вони повернуться сюди з посіяним зерном сумніву. Хтось не повернеться взагалі. Лише мізерна частина, отримавши там освіту, повернеться українцями. Тому що важко лежати сіну біля вогню, щоб не загорітися. Приклад, 16-17 століття, коли українська шляхта віддавала дітей на навчання. Скажімо, Почаївська лавра, коли родичі Гойської приїхали з Польщі й стали взагалі протестантами, повикидали ікони з лаври.

Держава має максимально створити умови тут на місці. Найперше - адміністративним шляхом. Діти директорів шкіл, університетів повинні навчатися в українських школах. Крапка. Ця людина вже не може бути головою райдержадміністрації, не може бути народним депутатом - на всіх рівнях.

Бо це ж все одно, що викачати кров. Тіло буде, а крові не буде. Це смерть держави, якщо викачають потенціал. Сьогодні знайти людину на керівну посаду не можемо, простого робітника не можемо. Не можуть собі ціни скласти після Польщі. Виростає купа трутнів, які не хочуть робити, а бажання вкрасти лишається.

Навчальні заклади повинні звернути увагу на інформаційно-агітаційну роботу, а держава - на матеріальне забезпечення шкіл. Треба визначитися, за яким принципом в нас працює система.




“ЛУЦЬК - МІСЦЕ ЗАЧАТТЯ ЄВРОСОЮЗУ ТА НАТО”


- Знакова служба відбулася цієї неділі у стінах Луцького замку, на руїнах храму Іоана Богослова. Ви сказали: “Тут буде кафедральний собор”. Щоби означала ця подія для Волині, для України, можливо?

- Зі старих часів поєднання церковного і світського життя. На території замку були князівські палати іцерква. Ніяких інших інституцій не було. Церква і держава - це тим, чим жило суспільство. Центральний собор завжди був кафедральним собором. Із Середньовіччя цей храм хотіли перебудувати, його розібрали і він занепав. Православ’я тоді було на достатньо низькому рівні. Тому занепала і кафедра. Були знищені всі православні храми, залишилася одна малесенька церква - Покровська. І тому вже у 18-19-му столітті фактично цей собор (Свято-Троїцький), будучи костелом, став православним храмом, бо нічого на той час не було. Про цю кафедру ніхто й не згадував.

Сьогодні, коли цей перший храм частково досліджений, ми можемо сказати про відродження кафедри. Швидше - її іміджу. Йдеться про відновлення уваги до неї. Коли відновлюється богослужіння, то це означає, що живе саме місто, живе замок. Замок треба відродити, треба вдихнути в нього життя. Не варто посипати все згорілим попелом і казати, що тут щось було велике. Подорожуючи Європою, бачимо, як відновлюють вони всі свої замки і на цьому заробляють. В нас замок тільки споживає. Я вважаю, щоб замок заробляв, мусимо фінансувати багато проектів для збереження культурної спадщини.

Завжди всі заходи починаються з молитви. Можна проводити море світських заходів на основі церковного життя. Це буде відродження старовинної практики.

У тому контексті ми говоримо про поняття Євросоюзу. Євросоюз об’єднаний навколо релігійних цінностей, і вони дали можливості для розвитку всієї цивілізації світової. Америка - це те, що вже народила Європа. Основний імпульс і поштовх до розвитку дало християнство. Оце поєднання з європейською культурою і для нас є важливим. Ми не повинні до азіатів прагнути на Схід, щоб вони приносили нам біду, розруху і поневолення, а повинні повернутися до тієї спільноти, з якою в нас цінності - одні й ті ж.

Тут, у Луцьку, на з’їзді монархів в 15-му столітті заклалося саме поняття Євросоюзу. А поштовхом було - утворення НАТО, якщо говорити сучасними термінами. Тобто - військового союзу. Окремо князі не могли воювати. Татари наступали ж. Якщо є велика армія, її треба вдягнути, нагодувати, забезпечити, а тоді вже мусить бути спільна економіка, вільний економічний простір. Тоді є збагачення.
Зародилося це в Луцьку. Інших прикладів історія не знаходить. Луцьк - місце зародження, якщо хочете - зачаття Євросоюзу і НАТО. Перша давня столиця Євросоюзу, на основі цих історичних прикладів.

А місце народження князя Володимира - це теперішня Волинська область село Будятичі Іваничівського району. Науково доведений факт. А якщо це так, то він - український княжич, а ми відповідно - княжичі, волиняни і вся Україна. А якщо ми княжичі, то його внук - тесть всієї Європи. Якщо говорити про рівність і розвиток Європи, то ми себе вважаємо частиною Європи.

Коли говорити, про якісь там політичні чи економічні складові, то ми їх заклали ще з княгині Анни, французької королеви. Вона ж туди не в наймити подалася. Йшла княгиня, з книгами, з золотом, зі статками. Якщо ми княжичі, і вони теж, то ми говоримо: “Анна принесла вам кредит, а тепер поверніть нам депозит”. Нічого не просимо, ми хочемо повернути своє. Вам було трудно в 12-му столітті, ми вам помогли. Нам труднувато в 21-му, поможіть нам. І це повинна зрозуміти наша влада і не йти з просягнутою рукою.

Не встояли ми перед Радянським Союзом, що було з Європою? Лишилися “рожкі да ножкі”. Встояли ми перед Росією, вони “вольготно” живуть в Євросоюзі. Ось вам 1939-й і 2014-й і наслідки. Ми зберегли не просто мир, а цивілізацію і достаток. Ми, європейці.



“ЧИ Я НЕ ШКОДУЮ, ЩО ВІДКУВАВ БАШКАЛЕНКА? НЕ ТРЕБА ШКОДУВАТИ ЗА ТИМ, ЩО ПРОЙШЛО”

- Щоб підсумувати. Майдан. Багато очікувань від Революції не справдилося. В один із пікових моментів волинського Майдану саме ви підійшли до сцени, коли там сидів Олександр Башкаленко. Ніколи не шкодували про той епізод?

- Ви хочете запитати, чи я не шкодую, що Башкаленка від сцени відкував? Ні. Ви знаєте, не треба шкодувати за тим, що пройшло. Якщо ти вважаєш, що ти чогось досягнув, то дякуй за добре й погане, що було в твоєму минулому, бо воно тебе створило сьогоднішнього. Якщо ми вважаємо, що Україна зробила еволюційний крок вперед, то все, що було в минулому, було корисним для української спільноти. Тому треба було прикувати, треба було щось побити.

За єдине ми можемо дякувати Богу: що не пішли такими радикальними методами, як сусідні регіони. Умовно: не спалили прокуратури, адміністрації... Бо все те на сьогодні треба було б відроджувати і шукати кошти. Яка різниця, що за влада. Вона змінилася, але приміщення все одно потрібне. Я ні за чим не шкодую, вважаю, що все, що було, правильно.

А хто перебрав в ньому, хай кається, що згрішив. І смерті, і все інше - трагедія. Не можна сказати, що дай Бог, щоб було більше таких смертей. Але якби ці люди не принесли себе в жертву, я можу собі уявити, що було з Україною. Завдяки тому, що вони через свою любов принесли себе в жертву, ніхто б не пішов на той Схід. І ми були б іншими.

Розмовляла Олена ЛІВІЦЬКА (“Волинь24”).
Фото та відео Ірини КАБАНОВОЇ.

Теги: волинська єпархія упц кп, церква, статті, владика михаїл
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
19

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Цей друг Михайла - пес "Маршал" дуже чудовий і класний песик
Відповісти
А інакше і бути не може!
Відповісти
Ну а що тут можна сказати? Там тільки й песик Маршал хороший! Єдине порядне створіння серед зграї ненажерливих гієн і продажних сук!
Відповісти
коли владика Михаїл проживе свій земний час и шубовстнеться у пекло, з неба до нього, як шанс, простягнуть ті наручники, які він попросив тих придурків зняти з Башкатого. вчепиться - вибереться з котла. може. якщо трішечки схудне. худніть, владико! молимось за ваше здоров'я. якби не ви, КП був би сумнішою сектою)
Відповісти
Олена, я вважав вас дуже розумною і талановитою журналісткою. Ви мене розчар
ували... Як можна на стільки не об'єктивно і пафосно подавати матеріал про про цього заблудшого. Більшого провокатора за останні роки в церковному житті на Волині не було. Людина яка своїм злим словом поглиблює розкол в суспільстві і сіє смуту, а ваш матеріал як ніби слово адвоката відбілює його. Я ніколи не думав що прочитаю таке під вашим авторством.
Відповісти
феєричний техст)
Відповісти
Ну що модератор, труханув мій коментар поставити? Значить правда, заказуха джинса. Привіт Лєвіцкій. На одного чесного журналіста менше. -1
Відповісти
нарід, пропускайте камєнти. це феєрія)))
Відповісти
Книгу "Золото партії"написав ІГОР Буніч
Відповісти
Алькатрас в Європі????
Відповісти
Робочий кабінет митрополита більше нагадує офіс першого секретаря компартії невеличкої соціалістичної держави часів Брежнєва (типу Молдови, Естонії, Литви), а не келію монаха-аскета. Склад непотрібних речей: пісочний годинник, дорога люстра, скульптура білого мармуру, антикварний телефонний апарат "музейного" типу, дороге крісло під монахом... Це з того, що видно і що зафіксувала журналістка. А ще духовник користується дорогим авто і надсучасним щільниковим телефоном (прогрес і релігія крокують поруч), має хорошу прислугу, кваліфікованого кухаря. Усе це нагадує стиль життя багатого колишнього бізнесмена-сибарита, який нажив великі статки, і решту життя присвятив своїй персоні. Це – про мирське життя. А духовне ж життя Михаїла сьогодні більше нагадує життя вдалого бізнесмена-політика-мікроолігарха, який володіє невеличкою свічковою фабрикою. І він свого політиканства не приховує: особливо, в недільних і святкових промовах у Свято-Троїцькому кафедральному соборі. І ще одна разюча деталь: державний герб на будівлі семінарії, яка за одну ніч стала «академією», варто було б поміняти на хрест, аби приїжджі туристи не плутали цей духовний "вуз" з радянською спорудою КДБ. А так решта - нічого. Митрополит гарно виглядає. Переді мною – репринтне видання «Духовних посівів» 1892 року протоієрея Григорія Дьяченко, яке рясніє прикладами аскетичного життя святих отців. Чи читав ці «посіви» митрополит Михаїл?..
Православний християнин, раб Божий, прихожан Свято-Троїцького собору.

Відповісти
Книгу "Золото партії" написав не ІВАН,а ІГОР БУНІЧ!
Відповісти
Не всім дано бути баригами, які нищать культурну спадщину стародавнього міста, а притрушений народ ще й гроші на гарну машину принесе.
Відповісти
А що, таке розлоге інтерв*ю, як докторська дисертація, не обговорюється? Журналістка дала право владиці грати в одні ворота? Чому не ставляться коментарі? Митрополит має на це особливий "статус"? Якщо він заявляє, що з людьми, то нехай почитає їх думку. Чи я не правий?
Відповісти
Дуже скромна обстановка. Монашеський аскетизм і невибагливість. От тільки нахальні дарувальники - все дарують і дарують!
Відповісти
І це такі нам рай біцяють на небі? Ви що усі ідіоти, це ж просто барон циганський
Відповісти
Ну от така цікава стаття, а словом "Паска" все перекреслили. Ну яка ж Паска, якщо Пасха? Це ж про свято мовиться!
Відповісти
Ц представник Бога в Луцьку
Відповісти
Представник і довірена особа Отця Бога в Луцьк
Відповісти
Самі написали і самі балдійте
Відповісти
А в самого кішка тонка? Федосюк масштабу Філарета? Уважаю сміливість Федоса! Я завжди поважав його - і за перший жовто-блакитний прапор на міській раді і на замку. Він завжди був у перших рядах з прапором! І коли відвойовував у комуняків обком, тепер універ, і собор, де тепер розкошує барига Майкл со таваріщі попи. Память коротка Майкл? Федос завжди був за справедливість і не сцикун!
Да і братік атєц Анатолій в Тернополі чудить аналогічно. Кафешки, бари, літає на такому самому Крайслєрі як і Майкл. А може нагадати як Майкл збив людину на пішохідному переході і всі попи скидалися щоб його відкупити. Пару років пройшло, але свідки ще живі. Федосюк не святий, але Майкл то чорт в рясі! Я б на його місці вже збирав манатки, бо як його прихожанки взнають багато чого із житія монаха Майкла то самі бороду видеруть!
Відповісти
Віктор Євгенович завжди був прихожанином Київського Патріархату. І навіть мав іх-за цього проблеми в сім"ї. І взагалі він класний і патріотичной чувак. А київсбкий патріархат стає схожим на царство Гундяя. І ще одне довелося прогулятися біля монастиря, який вселився в приміщення бувашого музучилища, чи то пак тюрми. Слухайте, це мама караул. Така неповага до архіектури, до території до приміщення. Сходіть подивіться на ці вполовину закладені цеглою вікна. Це катастрофа, особливо з боку Стиру. Може спочатку привести до ладу те, що маєте?
Відповісти
А де поділи коменти? Нехай би люди знали, що думають про того мішу
Відповісти
Я не є прихильником інтернетних баталій,але перечитавши коментарії,можу з впевненістю сказати, що їх(коментарі) писали московські сцикуни,які завжди готові лизати сраку путіну і кєрюші. Це ПРАВДА і вони відчувають свою СМЕРТЬ в Україні.Тому і готові по своїй природі гавкати на все,
що не за їх планом.Це може тільки московська-бидлота.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

assignment help