За лаштунками луцького хоспісу: репортаж

0
8
За лаштунками луцького хоспісу: репортаж
“Він просто любить дивитися на свою лікарню”... Наталя Рабченюк відчиняє двері до палати. У інвалідному візку сидить старшого віку чоловік. Коліна дбайливо накриті пледом. На підвіконнику - квіти. У вікні - корпус онкодиспансеру.

Він - колишній лікар. Так. Того самого онкодиспансеру. Через важку недугу не ходить і майже не говорить. За іронією долі, життя кинуло його по той бік реалій: тепер за рідною лікарнею тужить з вікна ...хоспісу.

***

"ТАМ, ДЕ ТРУПИ ВОЗЯТЬ" ЧИ "БОЖЕ ПОМАГАЙ"?

“Хоспіс – це енергетика ненависті, жаху, болю, страждань. Розумієте? І як ви себе будете почувати? Як би ви хотіли лікуватися отут, де трупи возять?..” Це - слова однієї колишньої лікарки (!) з Ковеля, сказані нею під час чергової наради щодо відкриття у стінах лікарні залізничників хоспісу. Уявити, що таке про медустанову могла сказати людина, що має диплом медика, складно.

Вона давно вже не працює в медицині. І слава Богу... Але саме ці слова змусили знайти той самий єдиний на Волині хоспіс.

Що за його стінами: “енергетика жаху” чи все-таки щось інше?

Сюди нечасто приходять із фотоапаратом та диктофоном. Наперед телефоную головному лікареві Володимирові Бачинському - жодних заперечень.

У коридорах хоспісу: на кожен сестринський пост припадає 13 хворих
У коридорах хоспісу: на кожен сестринський пост припадає 13 хворих


Обласна лікарня-хоспіс знаходиться на подвір’ї онкодиспансеру. Двоповерхове приміщення. Поблизу - радянського зразка санітарний автомобіль. На найближчому дереві - годівничка. На ганку людно. Вагаюся: “Чи сюди?..” Намагаюся знайти очима вивіску. І раптом ловлю на собі погляд.

“Боже помагай!” - всміхається у відповідь вусатий чолов’яга. Певне, хтось із працівників.

“Хоспіс?” - запитую.

“Заходьте!” - відчиняє двері.

І це - той випадок, коли переступити поріг найлегше. Бо з якими думками долають його родичі, які привозять сюди знесилених хворобою близьких, уявити страшно...

Біля корпусу лікарні облаштували підйомник, щоб важкохворих було легше доставити до палати
Біля корпусу лікарні облаштували підйомник, щоб важкохворих було легше доставити до палати


У НАС - ЄДИНИЙ В ОБЛАСТІ, У НИХ - 20 В МІСТІ

У коридорах - “режим спокою”. Тихо, тепло. Натомість у персоналу - звичні робочі будні в білих халатах. Майже одразу - сестринський пост під тьмяним світлом настольної лампи. Усередині - фактично стовідсоткова тиша. І навіть, здалося, медсестри на посту говорять у напівголоса.

Пильно придивляюся до людей. Шукаю у них риси тієї лікарки-пенсіонерки з Ковеля, яка била в себе в груди, розказуючи, що хоспіс - то мало не цвинтар. Не знаходжу...

За постом, навпроти стіни з дипломами - приймальня головного лікаря.

Потім Володимир Бачинський розкаже, що колись то була найжахливіша кімната одного з корпусів онкодиспансеру. Що довелося попоходити цими коридорами “в білій сорочці, з краваткою, але в чоботях”. Що хоспіс відкрили у 2001-му. А до цього тут було хіміотерапевтичне та гематологічне відділення онкодиспансеру.

Володимир Бачинський головним лікарем вже 15 років
Володимир Бачинський головним лікарем вже 15 років


Луцький хоспіс був третім в Україні. Після львівського та івано-франківського. Чомусь європейська практика, де існування мережі хоспісних установ - звична справа, найперше дійшла до Західної України.

Слухаю про те, як у Європі... Мовляв, лише у одному польському місті Вроцлав 20 (!) хоспісів, бо “у них” за цим судять про рівень життя в країні. А тим часом звертаю увагу на деталі.

У кабінеті головного лікаря - радіоприймач. Згодом з’ясується, що такі є у кожній палаті. Як тільки відкрили хоспіс, усередині облаштувати кімнату для молитви. До хоспісного храму щонеділі ходить священик. Далеко не всі пацієнти мають силу здолати біль і дійти на службу. Тому його молитва звучить із радіоприймачів.

Володимир Іванович розповідає про те, хто працює у цих стінах: терапевти, медсестри, санітарки, кухарі, бо є своя кухня, сантехніки, електрики, кладовщик... Усього - 54 людини.

“Навіть кладовщик?” - перепитую. Чомусь подумала, що то якась така професія, що пов’язана з ...кладовищем.

“Ну живий анекдот!” - сміється головний лікар. І - “виправляє становище”. Мовляв, завгосп то. Звичайний.

Я червонію, прошу вибачення. Видно, налаштували мене слова ковельчанки не на ту хвилю.

Насправді, великий міф - те, що з хоспісу хворі не повертаються до звичного життя. Бо буває абсолютно по-різному.



“65 відсотків наших пацієнтів - це хворі з онкологічною патологією. Але ми не змогли оминути людей із неврологічними проблемами. Це перш за все інсульти, які потребують серйозної медичної допомоги. Потім - хворі, які мають важкі наслідки інфарктів. Люди з великими травмами трубчастих кісток (переломи шийки бедра, травми хребта - те, що дає нерухомість). Їм треба спеціальний медичний догляд: підтримуюча терапія, профілактика пролежнів, а перш за все - полегшити фізичний біль і надати психологічну допомогу. Іноді людина від болю - просто у відчаї. І не тільки вона, а ще й її родичі”, - розповідає Володимир Бачинський.

У нього - 43 роки досвіду роботи в медицині, від сільського лікаря до управлінця (бо свого часу був заступником начальника управління охорони здоров’я області), згодом - до головного лікаря хоспісу. Чи думав він про специфіку роботи, коли почув пропозицію працювати в хоспісі? Думав. Не приховує.

“Я все бачив у житті. Хворі є різні. Із ними по-різному треба себе вести. Понад 40% пацієнтів, які лежать у цьому закладі, йдуть із життя (а онкологічний хворий майже на 90% вмирає при свідомості). Тому перемогти психологічний бар’єр важко. Ще важче це зробити середньому персоналу, бо вони зустрічаються з хворим частіше,”- зазначає головний лікар.

Тому в хоспісі говорять про таке явище, як синдром вигорання. Коли професійна обстановка виснажує. Найважче, кажуть, тим, хто емоційний і дуже близько бере до серця різні переживання.

У кожній палаті - радіо, щоби чутно було ...молитву
У кожній палаті - радіо, щоби чутно було ...молитву


ПРОЖИТИ І ПОВІНЧАТИСЯ ...В ХОСПІСІ

Разом із тим хоспіс - не вирок, раз-по-раз переконують лікарі. У них - чимало теплих історій про те, як люди, що прибули сюди на межі життя і смерті, поверталися в домашні стіни. Приїздили “на каталках”, а переступали поріг своїми ногами. Прощалися з життям, а потім жили ще не один рік...

Яка історія найбільше вразила, запитую Володимира Бачинського.

“Їх стільки... - задумується той. - 15 років роботи. Мабуть, той випадок, коли тут, у нас, брали шлюб. Чоловік з дружиною, яка була хвора, вирішили повінчатися,бо хоч і прожили разом весь вік, але не були вінчані. І от вони давали обітницю один одному тут, у стінах хоспісу. Це було так щиро...”

З іронією долі іноді лікарям хоспісу доводиться доглядати і тих, хто все життя віддав лікарській справі.

“Він просто любить дивитися на свою лікарню”, - заступник головного лікаря Наталія Рабченюк відчиняє двері в одну з палат. У інвалідному візку сидить старшого віку чоловік. Коліна дбайливо накриті пледом. На підвіконнику - квіти. У вікні - корпус онкодиспансеру.



Він - колишній лікар. Так. Того самого онкодиспансеру. Через важку недугу не ходить і майже не говорить. Але найбільше любить сидіти біля вікна, з якого видно “його лікарню”.

Цей пацієнт, до речі, саме в тій палаті, розказує Наталія Андріївна, яка колись передбачалася саме для хворих на СНІД: з окремим санвузлом та оснащена таким обладнанням для дезінфекції, яке унеможливлює контакт персоналу з інфекцією. Сьогодні вона уже функціонує як звичайна.

У хоспісі лише одна одномісна палата, решта - двомісні чи тримісні. Тісно. Тому поруч намагаються класти пацієнтів більш-менш однакового ступеня важкості хвороби.

У палатах - тихо. А навіть найменше слово, чомусь здається, болить...

Колишній працівник правоохоронних органів (а виправка в ньому відчувається одразу) раз-по-раз перепитує: буде крапельниця?

Буде, кажуть.

Мало не над кожним ліжком - образки
Мало не над кожним ліжком - образки


Медсестри заметушилися. Чоловік чекає знеболювального. Але разом із тим розповідає, як йому тут.

“Он читаю, бачите? Детективи люблю. Наслідки професії”, - пробує усміхнутися через силу. На тумбочці біля коробочок з ліками, кружкою на чай - одна з улюблених книжок. Чейз. “Мертвые безопасней”.

Хто читає Святе Письмо, а хтось Чейза і - не втрачає почуття гумору
Хто читає Святе Письмо, а хтось Чейза і - не втрачає почуття гумору


ЗАРОБИЛА: ПОВЕРНУЛАСЯ З ІТАЛІЙСЬКОГО ХОСПІСУ - В УКРАЇНСЬКИЙ

“Ходіть, я вам покажу, що таке хоспіс і обладнання в Італії”, - кличе Наталія Рабченюк

Чергова палата. Одна з двох хворих - немічна сивочола жінка. Біля неї - донька принишкла. Ця жінка років двадцять тому поїхала в Італію на заробітки. Всі тоді їхали. Не перша і не остання матір з Волині, яка стала доглядати за немічною сеньйорою, щоб заробляти для дітей в Україні.

Там же, в Італії, захворіла на рак. І та, що що недавно доглядала важкохворих, сама опинилася на межі. Лікувалася у їхньому хоспісі, але рідні забрали стару і виснажену недугою матір додому.

Різниця між хоспісом і звичайною лікарнею у тому, що тут значно триваліший термін лікування - до 3-х місяців. Тому про своїх пацієнтів медики знають все
Різниця між хоспісом і звичайною лікарнею у тому, що тут значно триваліший термін лікування - до 3-х місяців. Тому про своїх пацієнтів медики знають все


“Ось помпа, через яку кожні чотири години автоматично їй вводиться морфін (демонструє вживлену під шкіру хворій невелику помпу, рятівну для хворої, - авт.). Бачите об’єм?” - запитує лікар, підіймаючи простирадло.

У нас така помпа - як півторалітрова пляшка. Але італійська - раз на місяць потребує заміни. Тому скоро хворій будуть допомагати вже, виходячи з українских реалій.

Телевізори. Книжки. Часто - Святе Письмо за подушкою. Вазони. Фрукти. Рідко біля якого ліжко стоять капці... І майже срізь - ікони. У рушниках. З вербовими гілочками поза ними. Маленькі паперові образки над ліжками. Різні. Тут вірять не тільки (і навіть не стільки) у медицину.

“Ольго Михайлівно, відкрити віконечко?” - допитується лікар-терапевт.

90-річна Ольга Михайлівна - найстарша із мешканок хоспісних палат. Дивиться у вікно. Сьогодні говорити - ні сили, ні бажання.

На столі - квіткова композиція: у Ольги Михайлівни недавно був день народження, пояснюють.

Поруч, на кріслі хтось із рідних залишив одяг.

***

На два поверхи в єдиному на Волині хоспісі - 28 хворих (стаціонар розрахований на 25 ліжок), з них лише четверо - ходячих. Із півсотні працівників установи лише шестеро чоловіків. Найважча робота - на жіночі плечі.

Але вони не нарікають.

“Якими треба бути, щоб тут працювати?” - запитую сестричок на посту.

Терплячими, кажуть.

І можна було б запросити ту ковельську пенсіонерку-”медпрацівницю” до хоспісу в Луцьк на екскурсію. Але не варто. У стінах хоспісу місце для милосердя і добра... Тут тисячі децибелів болю на кожен квадратний метр.

...Щороку на Волині від різних хвороб умирає трохи більше 13-ти тисяч населення. З них - більше 2,5 тисячі онкологічних хворих. У цивілізованій країні на кожні 250 тисяч населення мало б бути по одному хоспісу. Скільки нам до цивілізації?

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Данила ГЕТЬМАНА.

Коли надія на Бога сильніша за недугу
Коли надія на Бога сильніша за недугу
У одній із кімнат - храм
У одній із кімнат - храм
Щонеділі у хоспісі відбуваються служби
Щонеділі у хоспісі відбуваються служби
Наталія Рабченюк - заступник головного лікаря Волинської обласної лікарні-хоспіс
Наталія Рабченюк - заступник головного лікаря Волинської обласної лікарні-хоспіс
За роки роботи є чимало і спогадів, і роздумів, і дипломів
За роки роботи є чимало і спогадів, і роздумів, і дипломів
Скромні умови санітарної кімнати
Скромні умови санітарної кімнати
Майже в кожній палаті - телевізор
Майже в кожній палаті - телевізор
Один із лікарів-терапевтів - Андрій Теслів: у звичайній лікарні - потік хворих, у нас потоку нема
Один із лікарів-терапевтів - Андрій Теслів: у звичайній лікарні - потік хворих, у нас потоку нема
На книжковій поличці в ординаторській: медичні довідники і Біблія
На книжковій поличці в ординаторській: медичні довідники і Біблія
Як ніяка інша установа, хоспіс вчить багато чому...
Як ніяка інша установа, хоспіс вчить багато чому...
Кімната для персоналу: затишно і гарно
Кімната для персоналу: затишно і гарно
Один із пацієнтів лишив лікарям свій телевізор...
Один із пацієнтів лишив лікарям свій телевізор...
Палатна медсестра Ольга Середюк: працювати тут непросто, але адаптуватися до умов найбільше допомагає колектив
Палатна медсестра Ольга Середюк: працювати тут непросто, але адаптуватися до умов найбільше допомагає колектив
Наталія Сидорчук, молодша медсестра. За її плечима - 15 років стажу роботи в хоспісі
Наталія Сидорчук, молодша медсестра. За її плечима - 15 років стажу роботи в хоспісі
Для кожного важкохворого держава передбачила 20 гривень на ліки та 10.60 на харчування. Для належного догляду - це надто мало. Тому за кожну людину рідні платять 40 в день з власного гаманця
Для кожного важкохворого держава передбачила 20 гривень на ліки та 10.60 на харчування. Для належного догляду - це надто мало. Тому за кожну людину рідні платять 40 в день з власного гаманця
На кухні...
На кухні...
Кухар Катерина Остапенко
Кухар Катерина Остапенко


Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
8

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2024. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

Віртуальний хостинг сайтів HyperHost.ua в Україні