Кава як звичка, аеропорт як мрія життя. Розмова з власником луцького «Кофеїну»

Добродушний бородатий чоловік виявився ...військовим. Тому у розмові про каву, кав’ярню і ресторанний бізнес раз-по-раз зринала тема авіації.

Анатолій Коротинський – власник луцької сімейної кав’ярні «Кофеїн», колишній військовий, який мріє створити в Луцьку цивільний аеропорт.

Кав’ярня «Кофеїн» на вулиці Виниченка у Луцьку з’явилася у 2012 році. Його створювали як сімейний бізнес: там працювали двоє його синів: Михайло та Максим разом зі своїми дружинами Вікторією та Юлією.



– Чия була ідея створення «Кофеїну»?

– Старшому синові - Максиму. Це наш заклад, назву придумали хлопці (сини, - ред.), розвивали,придумували рецепти кавових напоїв та випічки. Ми варимо каву «Julius Meinl», таку каву в Луцьку не варить ніхто. Це австрійська кава. Ми три роки тому почали її варити і не міняємо.

Щодо дизайну, то тут ми робили все на свій смак, як для себе. Деякі технічні нюанси тоді не врахували, можна було по-іншому. Але на той момент ми бачили це так – то так і робили.

– То «Кофеїн» - це сімейний бізнес?

– Спочатку був сімейним. Тут працювали мої сини і їх дружини. Старша невістка – Максимова – народила двох діток, то й пішла дітьми займатися. Вона закінчила навчання по швейному дизайну, зараз цим займається.

Дружина молодшого сина – Михайла – теж пішла в декрет, то в мене вже третій внучок народився. Настали часи, коли стало скрутно в державі, бізнес розвивається "туго". З'явилася пропозиція виїхати за кордон хлопцям і там працювати. То вони й поїхали.



– А ким хлопці там влаштувалися?

– Працюють водіями на пошті в Німеччині. Вони працюють від польської фірми, мають карту побиту, тобто вони вже майже громадяни Польщі. Старший працює два роки, менший півтора. А я тут.

– Складно було набирати персонал після того, як працювали зі свояками?

– Ну коли пішли дівчата – одна в декрет, друга глядіти дітей, працювали спочатку офіціантами знайомі моїх синів. Тоді вони стали барменами. Зараз офіціантами працюють дочки мого військового товариша, обидві. Я дуже задоволений. І сам, до речі, теж військовий.

– То у вас тут всі знайомі і знайомі знайомих?

– Ви знаєте, за 33 роки служби в армії я зрозумів, що плідно працює той колектив, де люди добре знають одне одного. Тим більше, коли за цими дівчатами є відповідальність їхнього батька – військового.

Взагалі з військовими мені зручно працювати. Коли я ставлю задачу – то знаю, що її виконають. От якщо вийде з аеропортом втілити проект… Але про це поговоримо пізніше, там будуть працювати тільки військові.

Якщо до кав’ярні повертатися, - то я не ресторатор. Я цим ніколи не займався, я - авіатор. Я 33 роки в армії був, я знаю, що таке літаки, як їх обслуговувати і приймати. А тут - ми працюємо на довірі. Дівчата все контролюють.

– Багато хто каже, що з друзями працювати важко – якісь сварки, непорозуміння, так і втратити товаришів легко…

– Значить, це не справжні друзі. Недарма людині завжди бажають не губити друзів, бо з роками їх все менше. Мені так працювати комфортно. Усього в мене працює п’ятеро людей.

Непорозуміння були лише з кухарем. Прийшла дівчинка з профтехучилища, ніби й працювала по профілю, але ми, як то кажуть, «не справцювалися». А зараз нікого не треба стимулювати штрафами чи звільненнями. Працюємо так, щоб було комфортно робітникам, і гостям, і мені спокійніше.



– У вас нестандартний графік роботи: неділя вихідний, закриваєтеся о 20 годині. Чому так?

– Графік роботи адаптований під відвідувачів. Наші дні – з понеділка до п’ятниці. У суботу після 15 години в кав’ярні може не бути жодного відвідувача, хоча знається, вихідний день, центр міста… Неділя – те саме.

Я вам скажу так: в «Кофеїн» приходять 80% постійних клієнтів. Відкривається двері, заходить гість – і бармени Наташа або Юля вже знає, що готувати.

(У «постійності» клієнтів я переконалася на власні очі – за годину нашої розмови зо п’ять відвідувачів заходити і віталися за руку з власником кав’ярні, а дехто ще й перекидався з ним кількома словами).

– На кого ви загалом орієнтуєтеся, хто ваша аудиторія?

– Ми думали, що розташування біля корпусу університету і помірні ціни приваблять студентів. Але їх серед наших відвідувачів дуже мало. А так - публіка різношерста.

Але зараз є тенденція до зменшення кількості клієнтів. Якщо раніше в день варили по 150-200 горняток кави, то зараз від 90 до 110 в середньому. У людей просто немає грошей, ми ж розуміємо це.

– Ви обмовилися про аеропорт, а що там за проект?

(І тут в Анатолія «загорілися» очі)

– Є в мене ідея на луцькому військовому аеродромі, збудувати аеропорт спільного користування. На тому аеродромі я прослужив багато років, був командиром військової частини. Я знаю це місце з усіх сторін. Зараз є інвестор, який готовий вкладати кошти в розбудування аеропорту, щоб разом працювали цивільні й військові структури.

Намагаємося зробити так, щоб з нашого аеропорту літати могли по всій Україні, а згодом і за кордон. Хочемо, щоб це був саме військовий луцький аеродром, бо той, що в Крупі – потребує великих капіталовкладень і знаходиться далеко за містом – не вигідно. Аналоги вже є у Вінниці, Івано-Франківську, Житомирі.

– А коли плануєте втілити це?

– Знаєте, як то кажуть: «коли приїду, тоді буду на місці». Зараз рано про таке говорити. Найголовніше – щоб з’явилося місце, де це робити. Інвестори не хочуть працювати на орендованій землі. Тож коли її куплять – тоді можна буде говорити.

Сама модульна схема аеропорту втілюється в життя за 3-4 місяці. За цей час аеропорт побудують. Ми над проектом працюємо 2 роки. Зараз Волинська ОДА і сам губернатор допомагають. Вже є попередні погодження Міністерства оборони та Міністерства транспорту, щоб таку структуру організувати. Займаються питанням повернення в комунальну власність частки землі, яка є у військових, та реалізацію її через аукціон.

– Наскільки вигідно робити такий проект у Луцьку, де населення трохи більше 200 тисяч?

– Ну ми ж не претендуємо на масштаби Борисполя, Варшави чи Катовіце. Ми робимо маленький регіональний аеропорт міжобласного значення. В літаках буде від 15 до 30 пасажирів. Зараз вся Європа на таких літає. Перельоти в Європі, якщо купувати завчасно – коштують дешевше, ніж поїздом. Квиток на літак з Берліна до Жешова за місяць до відправки можна купити на 5 євро, а на поїзд – 20 євро.

Візьмімо до прикладу – скільки часу вам знадобиться для поїздки автомобілем за кордон? Врахуйте митницю, черги, перевірки… А сісти в літак і за 50 хвилин бути в Любліні – то, певно, є різниця.



– Про кав’ярню і аеропорт ви говорите з різними інтонаціями…

– Ну розумієте, кав’ярнею мали займатися хлопці, а я – кажу ж - авіатор. Моя мрія аеропорт, то я її виношую. Кав’ярня – це звичка. Хлопці поїхали, а звичка тут працювати залишилася. Я не ставлю задачею збагатитися тут.

– Ще плануєте щось відривати? Чи може цей маленький бізнес передаватиметься крізь покоління вашої родини?

– Не хочу загадувати наперед. «Кофеїн» буде доти, поки є люди, які приходять, смакують і кажуть «дякую». Вигадувати тут вже ніби й нічого.

Хотіли ввести кухню, але кав’ярня і кухня – не поєднуються якось. Я не хочу, щоб тут була «столовка». Тут пахне кавою, а не супами, котлетами і так далі. Зараз плануємо провести тут телебачення, щоб можна було дивитися футбол чи якусь цікаву програму.

– Під футбол пиво продаватимете?

– Не склеюється пиво й кава. Де пиво – то інший запах, я не хочу. То буде футбол без пива та горішків.

– Де ви пили каву до «Кофеїну»?

– Раніше варив каву вдома для себе. Був не перебірливий, тепер така робота, що мушу в каві розбиратися. Вдома її не звариш. Вдома треба її варити в джезві – маленькій турці і в піску. На вогні такого не зробиш, бо кава «горить».

Є ті, хто просто заливають мелену каву водою – то це, як на мене, кавове збочення якесь. Про розчинну каву мови не веду, бо в ній кави – під мікроскопом не побачиш.

– А взагалі каву любите?

– Я п’ю одну-максимум дві чашки кави. Це ж такий продукт, що при великій кількості втрачає смак. Якщо пити по 5-7 чашок в день – то перестаєш відчувати її смак.



– У вашому закладі часто міняються картини на стінах, де ви їх берете?

– Ми даємо місце для виставки безкоштовно всім бажаючим. Приходить молодий автор, каже, що хоче розвісити картини. Тут можна їх навіть купити. В середньому виставка триває місяць-півтора. Недавно знімали колекцію жіночого одягу - світлини з фотосесії десь у грудні висітимуть у нас.

– І це теж безкоштовно?

– Гроші можна заробляти на всьому. Я людина самодостатня, я задоволений життям. Не кажу, що я багатий, але не рвуся набити кишені грішми. Мені на життя вистачає.

– А як щодо конкурентів?

– Ми працюємо самі по собі, не хочемо підставити під ніжку комусь Ні з ким не кофліктуємо, нікому не заважаємо.

– От вся родина тут працювала, а ваша дружина?

– Ні, ніколи тут не працювала. Вона на заводі «Мотор». Їй там добре, задоволена роботою. Каву тут пьє, або варить вдома. Ну ким їй сюди йти – офіціантом чи барменом? Вона доросла жінка, поважна людина на заводі. Хай кожен займається тим, що в нього виходить…

Розмовляла Іванна САЦИК

Пеередрук заборонений