Муха. Гітара. І ... «шерше ля фам». ОБЛИЧЧЯ МІСТА

Інтернат. Хвороба. Наркотики. Тюрма. "Не та" жінка... Хто він: луцький бард, волоцюга чи невиправний романтик?

Його тисячі разів хтось із вас зустрічав на вулицях міста. Чи на зупинці. Чи в місцевому барі. Чи поміж базарними рядами. Але завжди - з гітарою. Він вважає себе вуличним музикантом і каже, що до скону ним залишиться... Більше вуличного справді знайти годі.

Із років 12-ти Олександра кличуть Мухою. Десь відтоді він нерозлучний із гітарою. Хоча я переконана, більшість людей, які "знають" Муху, навіть не відають, що він - Олександр і що прізвище в нього - Мухін...

Поки він виводив "Тєбє, мая паслєдняя любовь", я намагалася за його обвітреною душою роздивитися щось більше за звичайного луцького волоцюгу з гітарою.

***
Написати про Муху виявилося непросто. Випадково побачивши його на зупинці, прошу про "інтерв'ю". Це був ранок. Чоловік галантно знайомиться. Записує мій номер телефону і обіцяє "завтра обов'язково" зустрітися. А завтра мобільний - уже "не абонент"...

Згодом він знову обіцятиме, вибачатиметься і вкотре зникатиме на кілька наступних днів. І якби не порвана струна до його гітари, може, спробувати розговорити вуличного барда і не вдалося.

"Я тут під ЦУМом. Струну треба купити. Вона просила почекати (певне, продавчиня, - авт.). Якщо ти близько, то підходь", - несподівано почую одного дня щось інше за довгі гудки.

"Давай спочатку струну куплю. Бо не так звучить", - киває Муха на свою гітару під час зустрічі.

Йду за ним у ЦУМ. Не встигає він переступити поріг магазину, як охоронці повертають голови. Помітивши, що я жваво з ним розмовляю, все таки не підходять. Але тут Муха починає перебирати струни гітари і наспівувати щось зі свого, видно, улюбленого шансону...

"Тільки не грай", - стримано, але жваво перегородить дорогу небажаному відвідувачеві кремезний чоловік у білій сорочці. Муха погоджується і затихає. А я тішуся: ловити на собі "великі очі" сторонніх людей не дуже приємно. І почуваєшся так, наче заходиш у клітку з левами: от-от на тебе хтось кинеться.

***
Він виріс у луцьких дворах спершу на Молоді, потім на Відродження. Вчився у школі-інтернат на Дубнівській, потім у школі №22, №15. Першу гітару Олександрові купила мама. І вона була циганською.

"Я почув, як хлопці грають - і все. Мою першу гітару мамка купила у циганів, які жили біля нас. Я тоді в 6-му класі вчився", - розповідає Муха.

Окрім мами, у сім'ї був ще вітчим (батьки розлучилися, коли йому було півроку) і старший брат, нині вже покійний.

Як виявилося, той, хто називає себе на все життя вуличним музикантом, має цілком "світську" і навіть буденну професію:

"Я облицювальник-плиточник. В ПТУ вчився. Так вийшло, що потім захворів запаленням кори головного мозку. Стовбуровий енцефаліт це називається. Лікували гормонами, через це мене так рознесло. ...Якщо чесно, міг би піти на перекомісію, і вони не мали б права мені відмовити", - прохрипшим дорешти голосом виливає мені душу Муха.

"Цілу ніч співав, трохи не того", - раз-по-раз він перепрошуватиме і за те, що голос "сів", і за те, що мусить грати з порваною струною. А спогади про себе перериватиме то Цоєм, то Меладзе, то Кругом...

Тепер він грає найчастіше "біля ночніків" (під нічними клубами тобто). Каже, цієї ночі відпрацьовував "Версаль". Заробив непогано, до 600 гривень.

Його музика - це шансон. А перша пісня, яку 12-річним підлітком підслухав у дворі й навчився грати на тій циганській гітарі, - "Голубі лєтят над нашей зоной"...


***
Насправді була у його житті навіть зона. І там, зізнається, рятувала гітара.

Доля спокусила Муху не лише на заробітки під "ночніками", на шансон, а й на наркотики. Саме за розповсюдження наркотиків у 2011-му був засуджений. Із 3,5 відсидів 2,5 року. Каже, у Цуманській колонії "давав концерти". Сьогодні від наркотиків відхрещується. "Просто пройшов програму реабілітації", - додає.

Вуличне життя добряче потріпало оцього вчорашнього підлітка, який закохався в "Голубі лєтят над нашей зоной". Але коли у Мухи запитуєш, чи є щось у його 35-річному житті таке, про що він шкодує, він міцно затягується цигаркою, думає кілька хвилин, а тоді каже: "Я б не жив з тією жінкою..."

Від колишньої коханої, з якою 10 років прожив у громадському шлюбі, у Олександра, за його словами, є навіть двоє дітей. Дочка - в Росії, син хворіє і росте й виховується у голобському інтернаті.
"А я провідую", - зітхає Муха.

І ти не знаєш, де у його розповіді правда, де напівправда, а де вимисел.

***
Ми розмовляли у сквері за квітковим ринком. Він грав. Люди оглядалися. Більше на мене, ніж на нього. Так наче фотографувати таких, як він, неймовірний злочин, а ще більше - розмовляти з ним "по душах". І тому, як тільки Муха брав гітару до рук, я постійно чекала, що з вікна сусіднього будинку от-от озветься хтось невдоволений його шансоном...

Не все так погано, переконуватиме мене за мить той же Муха. У його житті є й такі, які готові йому допомогти. Скажімо, Богдан Гембік, луцький музикант і майстер, що знається на гітарах, завжди безплатно ремонтує його биті життям музичні інструменти.

"Просто я ще пацаном приходив до нього у гурток проситися. А він не взяв... Через наколки (демонструє "розписані" пальці та зап'ястя, - авт.). Вони з 12 років у мене. Пройшли роки - і я навчився сам", - перебираючи струни поринатиме у спогади мій співрозмовник.


***
Я подякувала б Мусі. Не за Круга, і навіть не за Цоя, і навіть не за його босяцько-романтичне "розумієш, Альонка". Напевне, за можливість побачити Луцьк його очима. Буквально: пройтися вулицею (наче ви добрі друзі) з тим, від кого більшість людей відвертають голови. Помічати, як на тебе скоса поглядають і посміхуються "в комір". Зайти з ним у крутий магазин і почути за спиною "Не грай" чи "Вийди"... Спробувати його життя, хоча б на одну соту чи навіть тисячну. Щоб зрозуміти, що ОБЛИЧЧЯ МІСТА буває і таким...

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото автора