І мама, і Батьківщина – то святе: волинянка виховала своїх п'ятеро дітей патріотами

1
2
І мама, і Батьківщина – то святе: волинянка виховала своїх п'ятеро дітей патріотами
Багатодітна мама Люба, яка подарувала своїм дітям життя і любов до Батьківщини, на жіноче свято отримала від них слова вдячності, турботу та квіти від голови обласної спілки ветеранів АТО.

Про це інформує 7 днів.

У лікарняну палату кардіологічного відділення Ковельської ЦРЛ після успішної операції з судинної коронографії привезли 59-річну пані Любу Дишко з села Ветли Любешівського району, що на Волині.

За нею дбайливо доглядала її донька-красуня Наташа. Вона хірургічно-операційна сестра обласної клінічної лікарні Києва, а для своєї неньки – наймолодша донька з двійнят.

Взагалі Любов Адамівна і Василь Петрович Дишко виховали для України п’ятеро дітей: Віталія, Олю, Володю, Сашу і Наташу. Віталій і Володя стали професійними військовослужбовцями – прикордонниками. Оля, Саша і Наташа за покликом душі обрали медицину.

Ховатися за спинами інших їхні сини не будуть

Та коли в Україну зі Сходу увірвалося горе, першим із сім’ї на захист Батьківщини добровільно пішов наймолодший з братів Саша. Він став фельдшером Луцького прикордонного загону окремої бойової прикордонної застави.

Разом зі своїми бойовими побратимами увійшов окремою колоною в Донецьку область для охорони державного кордону, дотримання правопорядку, збереження суверенітету і цілісності державного кордону України.

Згодом у військове пекло потрапили Віталій і Володя.

Батьки розуміли, що сини ховатися за спинами інших не будуть, не так виховані. Та й вибір їхній ніхто не обговорював. Просто так треба. Та кожну звістку з війни пропустити повз себе не могли, бо ж там їхні кровинки.

Батько Василь не пропустив жодної Божої служби в сільському храмі. Мама Люба трималася з усіх сил, але якось раптово занедужала.

Та страшне випробування війною сім’я пройшла. Усі троє синів-захисників повернулися з пекла живими.

Але навіть при найменшій згадці про війну, в очах мами Люби мимоволі з’являється сльоза і стискає в грудях тупим болем. З усієї сили жінка намагається стримати свої почуття, та вдається це важко.

Вона жінка, мати, берегиня роду, її душа і досі зривається від звісток з неоголошеної війни.

Діти знають про це, горнуться до своєї неньки з вдячністю, що розуміє і підтримує їх.

Кожної миті життя висіло на волосині

Напередодні жіночого свята у палаті був надзвичайно пам’ятний вечір. Слово за слово потекла річка болючих спогадів, які йому довелось пережити Саші.

21-річний хлопець, фельдшер, випускник Чорнобильського медичного Яготинського училища, який трохи менше двох місяців пропрацював за спеціальністю, потрапив на справжню війну. Там кожного дня зціпивши зуби терпів невимовний біль, заглядав в очі смерті своїх друзів, на собі ловив зрадливі погляди місцевих і часом не розумів тактики керівництва.

При цьому Саші потрібно було весь час бути рішучим і відважним, готовим у будь-який момент надати медичну допомогу.

“Сплячих хлопців завалило бетонними плитами… Ми стояли на пункті пропуску Маринівка, що на Донеччині, у прикордонній смузі з Ростовською областю. Звідти йде пряма дорога на Донецьк (зараз там так зване ДНР). Перед нами в Маринівці були маріупольські хлопці. Жодного пораненого не мали. Ніби діяла негласна домовленість: донецькі донецьких не чіпають. А як ми стали – почалися сильні обстріли», - розповів хлопець.

Після першого обстрілу ворог знищив дотла всі 18 приміщень, що були на пункті пропуску, разом з провізією і технікою. Спочатку по живій силі не били. З російського боку піднімався безпілотник, відслідковував розташування техніки і тоді по ній гатив.

Саша разом з побратимами 29 днів тримав оборону. За цей час мали дев’ять поранених і одного убитого… Нас рятувало те, що позаду стояли свої бригади з танками і БТРами. Згодом поступив наказ залишити позиції, бо замикалося кільце, починався Іловайськ. Пригадує як виходили по сірій зоні на Георгіївку, як майор пішов на переговори з білим прапором.. Кожної миті життя висіло на волосині.

На заставі Василівка 80% місцевих підтримували російську сторону. Прийшов директор школи, питає: «А ви надовго заїхали?» Саша каже, що вони не розуміли, чому директор так спитав. Тоді той пояснив: «Бо ви ж з Волині» А це означало, що ми як приманка для ворогів.

Так і сталося, потім почався обстріл. Застава була двоповерхова. Стріляли по вікнах, даху. Незабаром перекриття не витримало: другий поверх впав на перший. А саме там спали хлопці. Їх всіх те перекриття і вложило. Сашу врятувало чергування поза заставою.

Він зізнався, як не витримав одразу разу подзвонив мамі, щоб сказати, що тепер не знає, коли і як повернеться до дому.

Щоправда, з Божої ласки за 20 днів хлопець був уже вдома.

Вона точно знає, в чому найбільше батьківське щастя


Тоді мама Люба думала, що найстрашніше – позаду. Аж раптом найстарший син Віталій зізнався, що іде на війну. Згодом, коли було весілля у середнього Володі, просто під час урочистостей він зізнався батькам, що теж йде в АТО.

Один Бог знає, що відчувало материнське серце і як тоді вистояла Люба. Та тепер вона точно знає, що повернення синів живими з фронту – їхнє найбільше батьківське щастя.

Потім родина відгуляла Сашкове весілля, згодом і народження його первістка, донечки Вікторії.

Попри радощі раптово загострилася хвороба мами Люби.

На той час найближчим з дітей був Саша. Він викликав реанімобіль. Жінці вчасно надали необхідну медичну допомогу, оперували та привезли в палату кардіологічного відділення.

Настав святковий день жінок. Медсестра спокійно заходила в кожну палату, по черзі ставила термометр та вітала зі святом.

За нею в палаті з’явився Саша з квітами для мами. Професійно опікувався за ненькою, уважно слідкуючи, щоб всі призначення лікарів були виконані вчасно.

Потім на зміну Саші прийшла продовжити вахту Наташа, яка теж принесла святковий букет.

У цей же день мама Люба отримала квіти і від голови Волинської спілки ветеранів АТО Вадима Ваврищука. Чоловік пояснив, що кожну життєву ситуацію, що стосується родин учасників бойових дій, тримає на особистому контролі.

Вся сім’я Дишко тримає між собою тісний мобільний зв’язок, щоб в разі чого першим стати у пригоді. Ось така зовні як усі, проста українська родина з Волині, в якій і мама, і Батьківщина – то святе.

Руслана СЕМОТЮК


Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
2

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
А куди на Волині, цим бідолашним дітям йти працювати, коли відповідної освіти у них немає, роботи достойної у них тут немає, за кордон їхати працювати, - гроші на закордонний паспорт та візу треба, залишається одне на передову там ще досі українська влада платить по 15-25 тисяч грн. всім бажаючим, хто взяв до рук зброю. Такі гроші як 15-25 тисяч грн. вони б у нашій Волинській області не заробили. Ось того і їдуть на схід на заробітки.
Відповісти
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

assignment help