«Інакше, як цинізмом, таку писанину назвати не можу», – волинський краєзнавець про книгу комуністичного історика

3
3
«Інакше, як цинізмом, таку писанину назвати не можу», – волинський краєзнавець про книгу комуністичного історика
Голова Любешівського районного відділення Українського фонду культури Валентин Поліщук спростовує комуністичні міфи, викладені у книзі Петра Бущика «Вистояли і перемогли».

Про це Валентин Поліщук пише в статті на сайті «Район.Любешів».

Нагадаємо, проспонсорував книгу колишнього першого секретаря Волинського обкому Компартії України Петра Бущика «Вистояли і перемогли» кум Путіна Віктор Медведчук.

Друкуємо матеріал краєзнавця і громадського активіста Валентина Поліщука повністю без змін.
Валентин Поліщук
Валентин Поліщук

Взявши до рук книгу Петра Бущика «Вистояли і перемогли», я як кровний нащадок десятків жертв комуністичного режиму, його жертва (принаймні, каторжне дитинство, голодомор 1946-1947 років пережив), не можу не взятися за перо, оскільки побачив у цій книзі ряд неправди. І за ці свої слова, за кожну написану мною літеру готовий нести відповідальність.

Я готовий стати на коліна перед прахом кожного бійця радянської армії, перед справжнім учасником бойових дій. Адже шість синів рідної сестри нашого діда Юхима Мотрони червоний окупант погнав на фронт класти голови за Сталіна. Троє поклали… Мати шістьох фронтовиків робила все можливе, аби їй віддали тіло повішеного на корецькому стадіоні вже по війні «бандита» – її небожа, а нашого троюрідного брата Михайла, батько якого Макар теж загинув на війні. Не віддали. Вночі на стадіоні горів вогонь… І це – лише один приклад, а таких можу назвати ще з добрий десяток.

Але я ніколи не стану на коліна, навіть голову не схилю перед жодним партизаном Любешівщини. Оскільки не відшукав на території нашого району ні одної могили вбитого ними німця, ні однієї, не приведи Боже, могили партизана. Жодного бою теж. Навіть тоді, коли німці розстрілювали в Пословських лісах дружин, діток «месників», які при наближенні фашистів залишили на поталу все й чкурнули в лісові нетрі. Прізвищ свідомо не називаю, але за написане відповідаю.
Книга Петра Бущика
Книга Петра Бущика

Тепер же про так звану «велику перемогу». Не кожен знає, що коли б не загибель у Другій світовій 500 тисяч американських вояків, коли б не їхні «студебекери» під «Катюші», коли б не тисячі американських літаків, не боби і галети, коли б не англійські вояки, флот, обмотки, шинелі для радянської армії, то й перемоги не було б. Та й чи була то перемога? Чи вистояли б? Мабуть, зброєю не перемогли б. Бо ж німця топили в солдатській, народній крові. Статистики кажуть: за вбитого одного німця клали голови сім червоноармійців. А ще ж гинули й мирні люди. Ось яка перемога…

Та повернімося до книги. Чомусь не згадуються в ній чорні сотні, котрі чи не в кожному звільненому населеному пункті «замітали» все чоловіче населення, яке на ворожі укріплення гнали «заградзагони». Мабуть, забрати землю, худобу, реманент, хату, взяти себе, свою родину в Сибір просив Герасим Кух, син якого Макар воював, повернувся з фронту інвалідом. До речі, Макар вписаний у книгу, а родина, що «загубилася» в сибірських просторах, ні. А таких були тисячі, як і тисячі інвалідів війни, котрі стали жебраками й були знищені за одну ніч.
Командування Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання
Командування Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання

Як уже писав вище, я не знайшов ніде фактів про бої, загиблих на території Любешівщини в результаті запеклих боїв німців чи партизанів. Лишень відомо, що ногу від німецьких куль втратив партизан із Малої Глуші Михайло Денисюк. Але сталося це не в «запеклому бою», з гранатою в руках, як пишеться в книзі, а рятуючи своє життя.

Загін ім. Орджонікідзе, в якому служив Михайло Денисюк, базувався в районі села Пожіг на хуторі Заболоття, в бік села Хоцунь. Як добиралися «месники» до Ковельської залізниці, як «підривали» поїзди, сказати не беруся. Зазначу лише, що перед тією фатальною ніччю партизани повкладалися спати в хутірських хатах, не виставивши навіть варти. В одній із хат разом із односельчанином Павлючиком спав і Михайло. Ось у ту ніч якась особа (нібито Плевако) привела на хутір німців, котрі, зайнявши вигідні позиції, встановили кулемет, а чи і два. Запалали хати, почалася стрілянина. Досвідченіші «месники» втекли через вікна. Павлючик, а за ним і Денисюк кинулись у двері. Тоді кулеметна черга і скосила Михайла.

Уже потім партизани, а їх у загоні було до 150, знайшли пораненого Денисюка, доставили до Нобля, до Сарн, а тоді аж до Саратова, де йому й ампутували ногу.

Та ще в книзі є неправда, що стосується цієї сім’ї. Зокрема, пишеться, що, коли партизан Михайло повернувся додому, то «його застала сумна звістка»: батька разом із якимось Малієвським «убили оунівці». У той же час цього батька – Миколу, я знав як бригадира колгоспу ім. Кірова (село Мала Глуша). І насправді ж він відійшов у вічність аж у 1994 році!
Крайній ліворуч Микола Денисюк, якому Петро Бущик приписав смерть від оунівців
Крайній ліворуч Микола Денисюк, якому Петро Бущик приписав смерть від оунівців

Підемо далі. Можливо, я десь і не додивився, але в книзі, де опубліковані імена більше шести тисяч жертв (а це поляки, євреї, українці), не знайшов жодної жертви червоних «месників». А насправді ж серед них були старі, жінки, парафіяни храму села Бихів, дітки, вбиті у Великому Курені, Лахвичах, Лобні та ін. Натомість черговими жертвами в книзі будуть жертви фашистів і їхніх поплічників – поліції. Але я відповідально заявляю, що німецької поліції на Любешівщині не було. Адже хлопці, які пішли служити в поліцію, котрою командував уродженець села Сваловичі Дмитро Веримейчик, як тільки отримали зброю, всім постерунком, забравши майно, коней, пішли в «столицю» УПА – село Деревок. Саме в цьому селі автор книги віднайшов чергову жертву «фашистів і поліції» – Миколу Юхимовича Мандзика, закатованого разом із ще 16 селянами на свято Іллі в 1943 році загоном федоровців.

Про цю трагедію, її жорстокість уже неодноразово писали різні ЗМІ. А ось жоден із карателів покарання не поніс, навпаки, багато хто з них став начальником, отримував почесті, нагороди… Натомість про цю трагічну сторінку в історії Деревка в книзі, на сторінці 425, автор пише, що «побутовий конфлікт між партизанами села Пнівне й оунівцями Деревка переріс у різню, в якій загинули 19 деревківців».

То що ж, виходить, «народні месники» мали «спільний побут» із деревківськими «різунами», «братовбивцями», «душогубами»? Та й хіба можна назвати це жахіття різнею, коли ще є свідки, котрі добре пам’ятають, як партизани знущалися з ні в чому не винних мирних людей (аж ніяк не оунівців), відрізали вуха, виколювали очі, заганяли під нігті голки, на живих розпалювали багаття?

Інакше, як цинізмом, таку писанину назвати не можу. А тим більше те, що деяких із закатованих 2 серпня 1943 року в Деревку в книзі «Вистояли і перемогли» Бущик приписує до переліку тих, котрих нібито вбили в різний час фашисти, поліція та оунівці. Хоча мирних мешканців Деревка тоді розстрілював загін ім. Суворова, що базувався в районі села Березичі, яким командував пнівненець Силантій Пархомчук, були у ньому й деревчани.

Своєрідною кульмінацією книги «Вистояли і перемогли», як на мене, можна назвати поміщену в ній світлину повоєнних радянських часів, на якій увіковічені месники загону ім. Ванди Василевської та загону ім. Костюшко, які палили Лахвичі і вбивали мирне населення, в тому числі і дітей. У книзі пишеться, що Лахвичі 19 грудня 1943 року розстрілювала «група поляків». А насправді це здійснили аж три загони червоних партизанів. Вони спалили село та вбили близько сімдесяти мирних жителів.

Цей їхній злочин зафіксований у документах – звітах (витяги у мене є). Наприклад, є звіт №77 командування партизанського загону ім. Т. Костюшка Пінської бригади про бій з українськими націоналістами у седа Лахвичі, де йдеться: «Удар на националистический пост в с. Лахвичи» і далі: «Ночью с 18 на 19.12.43 г. совместно с группой автоматчиков, призначенных с партизанского отряда (слово не розбірливе) в уличном бою убито до 40 человек националистов и до 30 человек было жертв мирного населения. Взята одна трофейная винтовка. Командир отряда Клим. Начальник штаба Караваев».
Зустріч ветеранів бригади ім. Ванди Василевської в Лобні, 1980 рік. Чи не вони палили Лахвичі й убивали мирних селян? Фото з книжки Петра Бущика
Зустріч ветеранів бригади ім. Ванди Василевської в Лобні, 1980 рік. Чи не вони палили Лахвичі й убивали мирних селян? Фото з книжки Петра Бущика

Багато писати про ту трагічну сторінку історії не буду, адже свого часу уже описував її на сторінках газети. Переконаний лишень, що світлини, в тому числі і загону ім. Ванди Василевської, який брав участь у розстрілі лахвичан, зокрема і батька, діда двох педагогів Івана та Галини Мельників – це знущання над прахом всіх жертв кривавого ленінсько-сталінського режиму, сіль на душевні рани нащадків його жертв.

До речі, вищезгаданий Василь Мельник чомусь не вписаний у цю історичну книгу, хоча був закатований того страшного грудневого дня, як і троє діток, вбитих разом із сім’ями в ту страшну ніч.

Ці всі коротко описані приклади – лишень краплина неправди, яку я знайшов у книзі, яку хочуть роздавати у навчальні заклади, на якій планують вчити дітей. А тому переконаний: цього не можна допустити, нинішнє покоління має знати істину, аби ніколи не відбулося повернення окупанта на наші землі. Бо ж якщо, не приведи Господи, це станеться, я переконаний: знищаться усі могили справжніх борців за Україну, пам’ятники Небесній сотні, загиблим в АТО, знищиться сама Україна. Таке ми проходили при перших і других «совєтах». Третіх бачимо нині на Донбасі. А вони ж рвуться на всю Україну. Про це повинні пам’ятати всі.

На завершення зазначу, що є в мене правда і про так зване «спалення» близько 200 поляків у хаті Бутмана в Любешеві, які вписані в книгу як жертви «бульбашів». Хоча насправді були жертвами бомбардувань польських біженців сталінськими «соколами» на Косій дорозі між селами Деревок і Пнівне у вересні 1939 року.

Валентин ПОЛІЩУК, краєзнавець, відмінник охорони здоров’я СРСР


Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
3

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
в час війни путінському кумові чомусь ніхто не стулить писка..
Відповісти
Комунізм - це те, що давно померло, але на його тілі, що досі розкладається, ще повзають червяки. До них належить Бущик.
Відповісти
А що тут дивуватися,в комуняк своя історія,і своя правда,так як і в сучасній "рашці" ..як кажуть-"яблуко від яблуні далеко не падає!
Тільки бісить те що в нас ще знаходяться гниди які підтримують і фінансують розповсюдження отої комуняцької брехн.
Слава Україні!
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

assignment help