ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Пішов на війну таємно, бо не хотів прощатись

0
0
ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Пішов на війну таємно, бо не хотів прощатись
Віктор Кумецький народився 11 лютого 1973 року в Луцьку. Після закінчення спецшколи №1 у 1990 році ще опанував спеціальність водія в автошколі ТСОУ. Далі була служба в армії.

Повернувшись, почав працювати таксистом у місті. У 2014-му одним із перших став до лав добровольців Волинської роти 24-го батальйону «Айдару». Уже на Луганщині оформив мобілізацію через Сватівський військкомат. Дістав псевдо «Кум».

5 вересня 2014-го загинув у Старобільському районі Луганської області: коли бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста поблизу села Весела Гора, на якому майорів український прапор, російські терористи відкрили вогонь. Віктора вважали зниклим безвісти. Його, як і інших загиблих тоді побратимів, поховали як невідомого солдата у селі Чмирівка. Ідентифікували в серпні 2015 року за експертизою ДНК.

23 вересня 2015 року воїна перепоховали на Алеї почесних поховань міського кладовища Луцька, що поблизу села Гаразджа.

У Віктора Кумецького по смерті залишилися мама Галина Лукашівна, дружина Руслана Володимирівна, 13-річний син і 17-річна дочка.

Указом Президента України за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Також відзначено нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань у зоні проведення антитерористичної операції на Сході України, а також вагомий особистий внесок у забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України посмертно Віктору Кумецькому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Луцька».




«ВІН ПРОСТО БУВ БЕЗВІДМОВНИМ»

У 2016-му молода вдова вирішила стати військовослужбовцем. Із Русланою Кумецькою, солдатом військового госпіталю у Луцьку ми розмовляли напередодні сумної річниці підлого розстрілу колони «айдарівців»:

– Познайомились ми на 9 травня. Я тоді працювала в кафе «Нірвана» до 10-ї вечора і пішла у центр подивитись на святковий салют. А Віктор у цей час ішов із компанією, де була моя сусідка. Ми тоді перемовились із нею і розійшлись по домівках, але наступного дня вона каже: «Там одному з нашої компанії, Віктору, ти сподобалась». Я на те: «Ну, якщо хоче, хай зайде на роботу до мене». І Вітя прийшов.

Я одразу його впізнала. Високий, гарний, із мужніми рисами. Мав дуже добрі очі, такі ж сірувато-зелені, як у мене. Акуратно підстрижене темно-каштанове волосся. «Привіт, – усміхнувся, – чи можна мені каву?» Так ми познайомились. Запитав, чи можна ввечері провести додому. Напевне, у нього така була харизма, що я зразу довірилась йому. Стали зустрічатися, на третій день привів мене до свого дому і познайомив із мамою Галиною Лукашівною, а за рік ми одружились. І так у парі разом прожили майже 20 років.

У мене від першого шлюбу була дворічна дочка, яка одразу назвала Віктора татом. У 2002-му в нас народився син Сашко, то донька няньчилась із ним. Жили на квартирі у моїх батьків. Знали одне одного настільки добре, що розуміли без слів. Небагато було в нас спільного часу, бо моєї турботи потребувала хвора мама, а чоловік таксував уночі, тому вдень переважно відсипався. Увечері ж він часто увагу приділяв синові та доньці. Як батько, брав малого не раз в археологічні розвідки з металошукачем у ліси (все хотів знайти німецьку каску і показати Саші) та на футбольні матчі на стадіон. Футбол дуже любив, сам грав в аматорській команді зі своїми друзями і, зрозуміло, завжди дивився усі важливі ігри по телевізору – у ті хвилини й не підходь до нього. Улюблений клуб – «Барселона», Саша теж став його прихильником.

Донька змалку любила малювати, то чоловік тоді біля неї присідав, вони собі розмовляли «про своє». Як випадали нам обом вільні вихідні, то їздили з дітьми, зі свекрухою на дачу в село Промінь або до озера в село Озерце на пікнік. Новий рік зустрічали всією родиною за столом, а після 12-ї удвох ходили до ялинки у центр і пили там шампанське з побажаннями за здійснення мрій. А мрія у нас, напевне, була одна: жити окремо від батьків, мати свій будинок у селі, народити ще донечку Настуню і завести собачку. Вітя в молодості мав добермана на кличку «Цезар», який на кінологічних виставках здобув багато медалей, та його збила машина. Про того собаку він розповідав і Саші.

Друзів у чоловіка було чимало, безліч отримував від них дзвінків, і багато кому Вітя допомагав. Він просто був безвідмовним, завжди йшов назустріч людям.



«ВТРИМАТИ ЙОГО БУЛО НЕМОЖЛИВО»

– Події Майдану нас зачепили морально, як, мабуть, усіх небайдужих, – розповідає Руслана Володимирівна. – Таксисти допомагали «Самообороні» патрулювати вулиці Луцька, бо тоді настав безлад. Він мав намір їхати до Києва, але попросили його тут залишитися. А я ходила як волонтер фасувати і передавати продукти й речі на Майдан, потім – на Схід. До жодної партії Вітя не належав і нікому з політиків не симпатизував.

23 серпня 2014 року я прийшла з ринку (допомагала там свекрусі торгувати), дивлюся – лежать ключі від автомобіля. А напередодні, як звикло, Віктор повернувся з роботи, ліг спати. Нічого незвичайного. Тож питаю сина, де тато? «Пішов в «Айдар», – каже Саша.

Офіс «Айдару» був через дорогу від нашого дому, і чоловік часто навідувався до нього. Тому я не надала великого значення. Але минуло кілька годин – його нема. Увечері додому не прийшов. Телефон вимкнений. Дзвоню до свекрухи – туди теж не заходив. Може, хлопці десь патрулюють, може, щось роблять. А ну сходжу до них в «Айдар». Ні, кажуть там, не було його. І ніхто нічого не знає. Злякалась – не те слово. Як зараз згадаю, то й думаю, як я то все пережила? Сподівалась, що він із хлопцями поїхав на розкопки їхньою машиною. Але ж дзвінків нема.

Доба минає, 24 серпня, у День Незалежності, шукаємо зі свекрухою, питаємо знову в «Айдарі» – нам відповідають, що серед осіб, які записались, Віктора Кумецького не значиться. Бо вже закралась підозра, що він міг самостійно податися на Схід. Ми розпитали, що групу відправляють на виїзді з Луцька ввечері. Примчали туди – п’ять чоловіків у камуфляжі з рюкзаками є, а Віті нема.

Аж 25 серпня об 11-й годині ввімкнувся його телефон. Він передзвонив і сказав: «Руська, привіт. Не плачте (бо ми всі тоді почали плакати). Я в місті Щастя Луганської області». Відлягло мені від серця. «Вибач», – він казав мені багато разів уже потім, а на той момент був, очевидно, на емоціях від того, що там побачив. Розповідав, що завтра їдуть оформлятися, що багато з ним хлопців із Луцька. Він не пояснював, чому так вчинив таємно. Втримати його було неможливо, і це, мабуть, викликало би в мами істерику.



ВІН ГОТУВАВСЯ ДО ВИЇЗДУ НА ВІЙНУ

– Пізніше з’ясувалось, що він раніше добре готувався до виїзду на війну, – продовжує Руслана Кумецька. – За два тижні до того їздили ми з ним і сином на Світязь і щовечора там він увечері з кимсь тихенько розмовляв по телефону. Коли ж ми повернулися, то кожного дня їздив в «Адреналін-Сіті» стріляти в тиру, беручи малого із собою. Саша був у такому захваті, я думала, що обоє так проводять час із задоволенням, а насправді чоловік просто вправлявся.

Далі ми передзвонювалися, як тільки виникала у нього можливість, інакше просто вибивав дзвінок. Більше телефонував він. Просив не дивитись телевізор і не вірити новинам. Розповідав небагато. Казав, що там іде справжня війна і що дуже багато місцевих людей налаштовано негативно.

День Незалежності він зі своїми хлопцями зустрічав під обстрілами. У вільну хвилину казав дати трубку Саші. Син дуже потребував його і, спілкуючись телефоном, плакав постійно. Йому тоді було 13 років. Просив: «Мамо, вийди з кімнати, я хочу поговорити з батьком». Про що йшла між ними мова, жодного разу не зізнався. Колись в якійсь ситуації Саша твердо заявив: «Мамо, мені батько сказав бути тут за головного мужика». То, напевне, чоловік вчив сина чогось доброго.

Ніколи не просив чогось передати через волонтерів. Казав: «Продуктів, зброї, одягу вистачає, навіть жіночі прокладки прислали. Якби можна було б десь дістати триміліметровий бронежилет, він трохи легший». Я далі ходила в «Самооборону» збирати посилки, потім із мамами загиблих хлопців ліпили вареники й пиріжки, готували котлети, салат «Олів’є» у кухні біля кірхи. Донька вчилась на кухаря-кондитера у ВПУ №9 і дуже підтримала мене. Поки я працювала з волонтерами, вона постійно вдома турбувалась про Сашу та мою маму. І зі мною разом плела в хаті камуфляжні сітки.

1 вересня після шкільної лінійки Вітя привітав Сашу з новим навчальним роком, пізніше розпитував, як у нього навчання, як здоров’я моєї мами, бо вона почувалася погано. Востаннє ми спілкувалися 4 вересня увечері, тричі вибивало лінію, він постійно передзвонював майже до півночі. Так довго ми з ним ще не говорили: і про життя, і про маму та бабусю, і про погоду. Навіть про дрібниці згадував, як-от про нашого рудого кота, хоч узагалі котів не любив. Казав, що як повернеться, все буде по-іншому. Мені здається, що хлопці отримали увечері якийсь наказ і їхати мали вранці. Більше телефон не відповідав.



«ТО БУЛА «М’ЯСОРУБКА»

– Наступного дня я прийшла в офіс «Айдару», та хлопці там уникали розмов і зустрічі, – каже Руслана Кумецька. – Вони знали, що сталося, але не були впевнені. Це велика колона йшла, 28 військових, і на ранок із бою не вийшов ніхто на зв’язок. Чотири дні ходиш по Луцьку, як примара, не знаєш, до кого звернутись і де дізнатись правду. Нерви на межі.

Знову зі свекрухою приходимо в «Айдар», туди ще підійшли жінки, називаючи прізвища Грибкова, Атаманчука, Вишневського. І ось старший, хто там сидів із «Самооборони», сказав до всіх: «Така от новина – колону хлопців зустріли сепаратисти під нашими прапорами біля Веселої Гори поблизу селища Металіст і розстріляли повністю всіх. Ми вам співчуваємо. Тримайтеся. Ми не можемо забрати тіла, сепаратисти замінували територію і не підпускають нікого. Ще й попалили хлопців, вони догорають у полі, здалека ми це бачимо, та підійти не можемо. Чекайте, ми з вами зв’яжемось, як тільки заберуть тіла».

Це була засідка. Бандити на чолі з таким собі Мєльчаковим (який був живодером із дитинства і воював у Чечні) нашим хлопцям животи спороли, облили і спалили всіх. З «айдарівців» один вижив, його з обпаленими руками взяли у полон, під час обміну відпустили. Він малослівний, але тьотя Катя Хом’як (мама загиблих там братів) вийшла з ним на зв’язок, і він розповів про той бій, що то була «м’ясорубка», все горіло. Ще якогось водія тоді полонили, але й на місці розстріляли. Чи є ще хтось у полоні, невідомо.

Забрали тіла хлопців у мішках із того поля у Старобільськ. Там моргу нема, то лежали вони у підвалі. Упізнати вдалось зразу тільки Атаманчука і Вишневського, в яких обличчя не настільки були спечені. Місцеві жителі-патріоти не побоялись прийти і поховати наших хлопців 1 жовтня у Старобільську.

Майже рік тривала експертиза ДНК, і протягом того часу жевріла надія, а раптом Віктор живий. Сашко від хвилювання не спав, не йшло вже йому навчання до голови. Адже це сталось фактично на початку навчального року, і через рік у вересні 2015-го його знову зривали з уроків, бо тричі брали аналіз ДНК. Потім прийшло підтвердження про смерть Віктора Кумецького. Моя мама зовсім злягла. Для дочки це був удар теж. Як я справилась із хвилюваннями, сама не знаю.

Через місяць після перепоховання чоловіка у 2015 році у Гаразджі померла моя мама. Залишилася сама з дітьми, допомагала свекрусі. Підтримувала контакти далі з «айдарівцями». А у 2016 році я уклала контракт із Збройними силами України і почала працювати у військовому госпіталі.

Вдома сміялися, спершу не повірили. Коли прийшла у військовій формі, син здивувався, що це таке? Кажу: «Іду на Схід». Злякався, мабуть, трохи: «Ти що, знущаєшся?» Він зараз вчиться у коледжі технологій, бізнесу та права. Донька після закінчення училища поки що безробітна. У військовій формі мені комфортно, служба мені подобається. Що цікаво – коли одягала на полігоні бронежилет, на нім був підпис «Кум», як позивний мого чоловіка в «Айдарі».

Дружинам тих військових, які зараз на війні, хотіла би побажати віри, надії, що чоловік обов’язково повернеться і все буде добре. А після повернення треба бути терплячою, бо те, що ці хлопці пережили, не передати нічим. Через те нерозуміння трапляються конфлікти у багатьох сім’ях. А варто ставитись до воїнів із повагою та співчуттям.

На цей момент на війні потрібні більше операційні медсестри і лікарі, простих військових вистачає. Та якщо доведеться йти на Схід, то я піду.

У мене залишився певний жаль до чоловіка, що ми так і не попрощались. Я й дорікала йому – 20 років прожили разом, невже не можна було того дня дочекатись, коли я повернуся з роботи? Хоч обійняти і поцілувати на прощання. А Вітя відповів: «Уявляєш, що б то було вдома? З тобою попрощатись, а матері та сину не сказати? Нащо прощатись? Ще приїду».

Велика вдячність усім матерям та батькам за таких синів. Честь і слава тим хлопцям, які повернулися додому. Сил їм і терпіння тут, на мирній землі. Вічна пам’ять тим, хто віддав своє життя за Україну, за рідну землю і майбутню перемогу. Слава Україні!

Записала Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №35 від 19 вересня 2019 року)
Фото із домашнього архіву родини Кумецьких



Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
0

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

Studyclerk