ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. «Він завжди приносив мені зірвані по дорозі квіти», – Тетяна Шульга

Головному сержанту-командиру відділення 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Максиму Шульзі було тільки 23 роки, коли 26 серпня 2014 року, прикривши собою побратима, він прийняв свій останній бій.

За декілька днів до того випала його черга піти на ротацію, проте юнак вирішив не кидати своїх побратимів і залишитися разом із ними на полі бою в найгарячіші дні цієї війни.

Посмертно бійця нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».

Заступник голови громадської організації членів родин загиблих в АТО «Надія», матір загиблого Героя Тетяна Шульга у пам’ять про сина оповіла про його життєвий шлях.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Після загибелі наших дітей ми відчуваємо все по-іншому», – родичі полеглих в АТО волинян

* * *

«Наші найдорожчі сини йшли в зону АТО впевненими, сміливими, сильними і з такими світлими душами, в деякій мірі трохи «безбашні», але такі вже дорослі, хоч декому з них виповнилося ледве за 20. Хтось із них зовсім нещодавно залишив стіни рідної школи і вже був змушеним іти захищати рідну Україну. Варто сказати, що вони всі, як один, щиро вірили в її світле майбутнє. Та неоголошена війна, яку чомусь досі не називають війною, забрала їхні молоді життя.

Попри все, матері воїнів несуть важкий хрест. Боляче дивитися, як не залишилося і сліду від веселості та життєрадісності у цих ще таких молодих жінок у розквіті сил. Кожна із нас у недалекому майбутньому мріяла побачити свого сина одруженим, поруч – вірну супутницю життя та їхніх діток, потримати на руках своїх майбутніх внуків. І біль від усвідомлення того, що цього ніколи не станеться, ліг важким каменем на серці й не покидає нас і донині. В такому становищі тисячі українських матерів, сини яких уже ніколи не повернуться з цієї війни. І ми віримо в те, що мир обов’язково прийде на нашу землю, адже на вівтар покладено тисячі молодих життів. Вони віддали своє життя за мир в Україні, за свого ближнього.



Мій Максим народився 23 березня 1991 року в Луцьку. У 1998 році пішов у перший клас. Максим ріс добрим і веселим хлопчиком. Мав тонкі риси обличчя, подібні до дівчачих. Він повертався зі школи і завжди приносив мені квіти, зірвані по дорозі.

Коли в 1998 році народився його менший братик Костя, Максим став моїм помічником. Я тоді працювала на ринку, а він глядів малого. У свої 13 років він забирав Костю із садочка. Це була моя надійна нянька. А в 16 років син уже пішов працювати, щоб не просити в мене кошти на якісь свої дитячі потреби. Я завжди могла на нього покластися.



У 2009 році Максим закінчив навчання в технікумі Національного університету харчових технологій. Під час навчання паралельно шукав собі заробіток. У 2010 році Максима призвали на військову службу за контрактом у місто Львів. Він відразу сказав, що хоче служити у десантних військах, бо це престижно. Адже девіз повітряно-десантних військ – «Ніхто крім нас», їх завжди вважали армійською елітою, а службу в них – найважчим випробуванням.

Син мав сильний характер, він ніколи не жалівся на життя. Ставив високі завдання і хотів багато чого досягнути. В армії йому дуже подобалося. Любив писати конспекти, з охотою навчався військовій справі і хотів продовжити навчання.

У 2011 році, як один із кращих десантників, Максим пройшов навчання в Німеччині. У 2012 році підписав другий контракт. Він вірив у майбутнє української армії, хотів далі вчитися військовій справі. У 2013 році за успіхи на службі Президент вручив йому особисто подарунок зі своїм підписом.



Я гордилась своїм сином і знала, що він досягне своїх висот. У його частині Максима називали «сонечком», адже він завжди посміхався, був веселим, ніколи ні на кого не гнівався, душа компанії. Мав небагато друзів. Його найкращим другом був Іван Шавула, який також був в АТО і повернувшись звідти живим, залишився вірний їхній дружбі і дотепер. Вони одні з перших відіграли важливу роль під час проведення АТО, адже навесні 2014 року їхня рота вже була на Сході.

Пригадую, Максим дуже захворів, мав сильну ангіну, адже хлопцям доводилося спати в лісі в палатках. У нього піднялася температура і, як розповідав згодом, він не пам’ятав, як опинився в госпіталі міста Чугуєв Харківської області.

Після важкої хвороби його відправляли в частину, та він відмовився і дав можливість замість себе поїхати іншому хлопцеві. Коли я запитала Максима, чому він так вчинив, то він відповів, що своїх не кине.

Мій син побував у найгарячіших точках: у Слов’янську, Хрящуватому, Григорівці, Георгіївці, Луганському аеропорту. Максим довго мені не зізнавався, що він на тій клятій війні, що зовсім поруч йдуть бойові дії, а все жартував, що вони з хлопцями їдуть на природу. Я про це все дізналася значно пізніше.

По телефону він говорив мало. Коли вони стояли на захисті Луганського аеропорту, то не мали, що їсти і пити, а бойовики не давали українському літаку скинути їм продукти. Про це все я також дізналася не від нього, хоча він постійно телефонував додому. Та в розмові зі мною не сказав ні слова про свої труднощі. Коли ми говорили по телефону, завжди був у настрої, щоб мене не засмучувати. Коли ж я його запитувала, коли це все закінчиться, він сказав наче пророчі для себе слова: «У серпні».



Пам’ятаю, що потім довго не було з ним зв’язку. А перед тим син ще встиг сказати мені по телефону, що хоче жити по-іншому, що змінив свої думки про життя, планує одружитися.

На початку серпня їхній підрозділ отримав завдання вибити ворога з Новосвітлівки. Селищем проходила траса, через яку бойовики постійно отримували підкріплення з Росії. Тому це було стратегічно важливо. Вони їхали такими селами, як у фільмах жахів: там ні людей, нічого, пусті будинки, у вікнах яких темно.

14 серпня завдання було виконане. Та одразу після цього українських військових почали обстрілювати з «ураганів» і танків. Саме в ці дні була Максимова черга йти на ротацію. Він зібрав рюкзак, постояв із ним, а потім розвернувся назад до хлопців і сказав: «Нікуди я не піду, лишаюся з вами».

26 серпня вони стояли на крайньому опорному пункті селища, далі мали вирушити на Луганськ. На відео, яке збереглося на телефоні сина, видно, як російські танки рухаються в їхньому напрямку. Коли бойовики почали бити по їхніх позиціях, Максим, прикривши собою побратима, дістав осколкове поранення всього тіла.

Разом з іншими пораненими їх завантажили на БТР, щоб завезти до Луганського аеропорту, єдиного місця, де можна було отримати найшвидшу допомогу. Проте по БТРу почали стріляти з танків. Водію вдалося викрунути з дороги в ліс. Але там машина заглохла. Перечікувати обстріли довелося сім довгих годин. Не всі поранені доїхали до місця призначення живими. Серед них і Максим.

На відео, відзнятому Максимом 26 серпня за кілька годин до його поранення, пролунали його пророчі слова, які й досі не дають мені спокою. Ролик було знято о 12.00. У кадрі були всі побратими, які були з ним, хлопці жартували, а наприкінці син сказав: «Скоро буду вдома», і о 18-й годині його поранили. Не приходячи до тями, Максим помер.



Важко усвідомити, що ти вже ніколи не почуєш радісного голосу сина зі словами «У мене все добре». Ми віддали велику жертву – життя і кров наших дітей, і надалі ціна питання закінчення цієї війни – ще тисячі молодих життів наших захисників. Після загибелі мого сина я усвідомлюю, що він дав присягу і це був його обов’язок піти туди, проте ми ростили наших дітей у мирний час і не для війни. А вийшло, що ці двадцятирічні хлопці були народжені стати воїнами, захистити всіх нас. Вони були патріотами своєї країни. І з портретів на пам’ятній дошці дивляться на нас своїм світлим поглядом.

Часто в обличчях молодих хлопців, які ідуть по вулиці, я шукаю свого сина. Проте все розумію, і серце обливається кров’ю, що вже ніколи його не побачу. Знайомі говорять: «Ти виростила Героя», хоча я буду відвертою, краще б мій син залишився живим.

Після загибелі наших дітей ми стали зовсім іншими людьми, змінилася наша свідомість, відбулася переоцінка цінностей. Ми ненавидимо війну! Бо вона забрала в нас найдорожче – наших дітей, молодих хлопців, які хотіли жити, збудувати свою сім’ю, народити дітей. У цій клятій війні ми втратили своїх синів, і до кінця свого життя, ми, батьки загиблих Героїв, носитимемо цей смуток. Адже найголовніше в житті матері – це живі, здорові діти. Нас можуть зрозуміти тільки такі ж, як ми, хто пережив подібне.

Максим не запитував у мене дозволу, коли йшов на Схід. Він був патріотом своєї Батьківщини. На його сторінці в соцмережі були написані слова «До останньої краплі крові». Наші діти не хотіли вмирати молодими. Навіть у страшному сні ми, матері полеглих Героїв, не могли уявити, що це станеться. Разом із нашими дітьми вмирає частина нашого серця, душі. Наші найдорожчі сини мужньо стали на захист своєї держави, у світле майбутнє якої вірили до останньої краплі своєї крові».

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №32 выд 29 серпня 2019 року)
Фото з домашнього архіву Тетяни Шульги