ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. «Я прокинулася саме тоді, коли він загинув», – дружина Дмитра Йовзика

0
1
ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. «Я прокинулася саме тоді, коли він загинув», – дружина Дмитра Йовзика
Лучани завжди будуть пам’ятати і вшановувати загиблих під Волновахою. 17 розстріляних із мінометів на світанку 22 травня 2014 року молодих волинських військових (найстаршому із яких було – 36, наймолодшому – 21), тільки мобілізованих, на чиїх руках ще не було ні краплі ворожої крові.

На світанку проросійські бойовики з різних видів важкого озброєння розстріляли блокпост волинських військових поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Невідомі під’їхали на інкасаторських машинах і почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, зокрема з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. У результаті – 17 загиблих бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Перші жертви неоголошеної війни на території України, серед яких і четверо лучан.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Після загибелі наших дітей ми відчуваємо все по-іншому», – родичі полеглих в АТО волинян

Чотири роки поспіль після смерті чоловіка, військовослужбовця Дмитра Йовзика, його молода дружина Оксана їздила на Донеччину.

22 травня 2018 року вона була присутня під час освячення храму, збудованого на честь сімнадцятьох загиблих бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Церкву святого Миколая Чудотворця звели неподалік того місця, де 22 травня 2014 року бойовики розстріляли українських захисників.

«Переживати ці заходи дуже важко, майже як похорон», – ділиться вона своїм болем.


«ТАКИХ ДОБРИХ, ЯК ДІМА, БІЛЬШЕ НЕМАЄ»

Пара познайомилася 2006 року на День міста, а за рік уже зіграли весілля. Вони ровесники і прожили у шлюбі сім щасливих років. Дмитру був лише 31 рік, коли він загинув.



Він народився в Луцьку. Закінчив загальноосвітню школу-інтернат. Після школи призвали до армії, проходив службу у танкових військах. Повернувшись, працював далекобійником, їздив до Польщі, а згодом влаштувався водієм луцької маршрутки.

Одного разу навіть була цікава ситуація. Коли він працював на рейсі, то повинен був одночасно перевозити не більш ніж п’ятьох пільговиків. Якось до нього у маршрутку сіла працівниця міської ради і зауважила, що в салоні перевищено ліміт пільговиків, адже водій нікому не відмовляв. На що той відповів: «А мені що, шкода, нехай їздять». Дмитру Йовзику тоді за громадянську позицію, людяність та порядність вручили грамоту міської ради.

«Таких добрих, як Діма, більше немає, – розказує молода жінка і з гіркою усмішкою на вустах пригадує день їхнього знайомства. – Подруги тоді вмовили мене піти на дискотеку, хоч я дуже не хотіла, бо люблю бути вдома, не звикла до шумних гулянок. Оскільки в закладі, де ми замовили столик, було багато людей, до нас підсадили двох хлопців. Одним із них був мій Дмитро. Тоді ведучі організували конкурс, а Дімка запросив мене взяти в ньому участь, і ми його виграли. Того вечора він провів мене додому. Почали зустрічатися. Моя ж менша сестра не так давно вийшла заміж. І ще батьки кажуть мені: зізнавайся, часом не плануєш одружуватися, адже ми тільки віддали борги за Катине весілля. А за декілька днів після цієї розмови Діма запропонував вийти за нього заміж. Жодного разу ми не сварилися. Дрібні побутові суперечки були, але це ніколи нас не розділяло. Діма був дуже добрим. Бувало, з друзями сім’ями ми їздили на футбол або на природу. Всі питають: «А де дівся Діма?» А мій чоловік біля дітей: де діти, там і Діма».



ЇМ СКАЗАЛИ, ЩО БЕРУТЬ ЛИШЕ НА 45 ДНІВ

Одного дня, коли Оксана разом із мамою була в бабусі в селі, Дмитро зателефонував і сказав, що його забирають в армію.

Моя співрозмовниця продовжує: «І мій чоловік як прийшов до військкомату, так його звідти вже не відпустили. Його мобілізували 7 квітня 2014 року. Хоча їм сказали, що беруть лише на 45 днів. Оскільки я була за 60 кілометрів від Луцька, то речі першої необхідності для нього я попросила швиденько зібрати і принести нашу куму. А 21 травня, пригадую, ми в селі перебирали картоплю. І в мене якась така тривога на душі. Почувалася зле того дня, можливо, тому що наробилася, бо навіть втратила свідомість. Дзвоню до Діми і кажу йому, що мені неспокійно, а він відповів: «Ти просто втомилася, напеклася на сонці, лягай і відпочивай, а завтра на свято (День святого Миколи Чудотворця) ми з тобою зідзвонимося». Я так і зробила, ще сказала перед тим мамі, щоб мене зранку не будили. Та на світанку мене щось ніби підняло. Мама саме тоді доїла корову і ще спитала, чому я так рано прокинулася. Кажу, сама не знаю. Встала і вирішила подзвонити до Діми. Він не взяв слухавку. Через дві години знову спробувала йому додзвонитися. Цього разу мені відповів якийсь чоловік і сказав, що тут немає ніякого Діми, і кинув фразу: «Дивіться «5 канал». Я не знаходила собі місця. До вечора я надіялася, що він живий. Проте о шостій вечора вже по всіх каналах почали показувати фотографії загиблих разом із прізвищами. Було страшно це пережити. Як виявилося, я прокинулася саме тоді, коли він загинув. Коли тіло чоловіка привезли на Волинь, мені лише в морзі дали п’ять хвилин із ним попрощатися, а під час похорону він був повністю закритий, бо тіло було дуже пошкоджене, руки обпечені».



«Я ПОЇДУ І ПРИЇДУ ДЛЯ ТЕБЕ ГЕРОЄМ!»

Оксана Йовзик ще ділиться дорогими спогадами: «Свекруха розповідала, що до п’яти років мій чоловік не говорив, а потім йому підрізали язичок і він почав багато говорити. Його виховував вітчим, ставився до нього, як до рідного сина, бо своїх дітей не мав. Проте Діма також завжди спілкувався зі своїм рідним батьком, який на той час уже мав іншу сім’ю. У дитинстві Діма ходив на музичний гурток і грав на трубі. Він дуже хотів бути військовим і дуже добре проявив себе під час служби в армії, що йому навіть командир подарував годинник. Одного разу, коли ми ще зустрічалися, він продав його, щоб заплатити за таксі, бо потрібно було провести мене додому. А мені про це зізнався вже аж після шлюбу. Мій чоловік узагалі був дуже романтичним. Пригадую такий випадок. Я була вдома, хтось подзвонив у двері, моя молодша сестра пішла відчиняти, а повернулася із великим оберемком квітів, які Діма передав через таксиста. Я дуже люблю квіти, і він завжди дарував мені або лілії, або орхідеї. Бувало, що ми гуляємо, а Діма каже мені, що йому треба відійти на хвилинку вирішити якесь питання, і щоразу він повертався до мене з букетом. А я тоді ще жила з батьками. Мама казала мені: «Скажи Дімі, що вже немає вдома у що ставити квіти». А напередодні мого дня янгола, він саме проїжджав проїздом через Луцьк, зайшов на хвилинку, вручив коробочку і поїхав, бо дуже поспішав. Я відкриваю її, а там був ангорський декоративний кролик, який вміщався на долоньці. Маргоша прожила в мене майже дев’ять років і померла вже після смерті Діми. Мій чоловік дуже мріяв про сина. Казав, що у вихідні вони разом ходитимуть до парку і він витратить на солодощі та розваги для нього всі гроші, а назад уже не матиме на проїзд й пішки понесе дитину на руках. Він розповідав це з усмішкою на обличчі, і взагалі Діма завжди був дуже позитивною людиною. Ніколи ні на що не жалівся. Навіть якби щось і боліло, то він би ніколи не зізнався. Постійно усміхнений, із волошковими очима. Його все в житті завжди влаштовувало. Він поспішав жити. І, до речі, ніколи не будував планів на майбутнє. Якось ще задовго до Майдану, російської агресії, мобілізації він сказав мені: «Я поїду і приїду для тебе Героєм!» Я тоді ще так здивувалася, думаю, куди він має їхати».



МАМА НЕ ВИТРИМАЛА СМЕРТІ ДРУГОЇ ДИТИНИ

У Дмитра був старший брат Олександр, який також помер у молодому віці від хвороби. Їхня матір, у якої були дуже добрі стосунки з сином, після трагедії під Волновахою дуже важко переживала смерть ще однієї дитини. Коли Дмитра не стало, жінка ніби втратила сенс життя. Багато вистраждала і невдовзі занедужала та померла. Через декілька місяців услід за нею помер і її чоловік, вітчим Дмитра.

Оксана із вдячністю згадує про людей, які підтримали її у найважчу хвилину. Серед таких і тодішній міський голова Микола Романюк. «Для родин загиблих він не був як мер, а ніби друг. Перейнявся нашим горем, як своїм. Навіть на моє прохання завдяки йому відремонтували наш двір. Це був справжній господар міста і Велика людина», – розповіла вона.

За її словами, після смерті чоловік інколи їй снився, ділиться сокровенним: «Коли в моєму житті були якісь складні ситуації і я не знала, як правильно вчинити, то Діма завжди з’являвся мені уві сні й ніби підказував. І от перед купівлею цієї квартири мені наснилося, що ми з ним ходимо по нашому дворі та вибираємо квартиру, а він показує на мій будинок і каже: «Ось ця». Я прокинулася і не могла зрозуміти, до чого цей сон. А невдовзі вийшов закон про виділення коштів родичам загиблих військовослужбовців, і за ці гроші я придбала квартиру в тому ж під’їзді, де живуть мої мама і тато. Адже ми всі сім років прожили у квартирі разом із моїми батьками. І після мого переїзду на нову квартиру він вже не снився мені жодного разу. Моя мама, яка дуже любила Діму, сказала, що чоловік ніби віддав мені все, що тільки міг дати, та заспокоївся. Добре ставився до Дмитра і мій батько. Мій чоловік був дуже працьовитим: коли ми їхали у село, не цурався жодної роботи по господарству. А ще він – водій від Бога, з ним завжди було надійно їздити. Моя мама сьогодні часто ходить на кладовище, бо оплакувала його як рідного сина».

Після смерті Діми Оксана важко переживала смерть чоловіка, із яким вони були дуже міцно пов’язані, і друзі вирішили подарувати їй тримісячне цуценя лабрадора. Саме непосидюча Деля допомогла молодій жінці хоч якось пережити це велике горе.

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №18 від 23 травня 2019 року)
Фото з домашнього альбому Оксани Йовзик



Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
1

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

Studyclerk