ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Узявши відпустку, прокурор добровольцем пішов на фронт

0
1
ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Узявши відпустку, прокурор добровольцем пішов на фронт
На знак вшанування пам’яті полеглих лучан-військовослужбовців на Сході України цього року газета «Луцький замок» записала спогади членів родин загиблих та випустила серію матеріалів під рубрикою «Герої не вмирають!». Передруковуємо їх з дозволу редакції.

* * *

Загиблий поблизу села Металіст під Веселою Горою Луганської області 5 вересня 2014 року 32-річний лучанин Сергій Грибков на війну пішов добровольцем.

Узявши відпустку у прокуратурі Волинської області, де він працював прокурором відділу захисту прав і свобод дітей, молодшим радником юстиції, вже невдовзі він опинився на передовій. Хрящувате, Червоний Яр, Вергунка, Щастя – таким виявився «відпочинок» у луцького прокурора.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Після загибелі наших дітей ми відчуваємо все по-іншому», – родичі полеглих в АТО волинян

ЧЕСНИЙ, ПРИНЦИПОВИЙ, БЕЗКОМПРОМІСНИЙ

Лучанин Сергій Грибков ніколи не йшов на компроміс зі своєю совістю. Такою була і його робота в прокуратурі. Всі, хто знав Сергія, кажуть, що для нього на першому місці були правда та професійна честь.

«Їх лише двоє хлопців зі всієї України пішли на війну добровольцями із прокуратури, – розповідає мама Сергія Грибкова Валентина Степанівна. – З Луцька мій син був такий один. Ми всі його відмовляли: батьки, брат, сестра, дядько з Криму. Просили. Я казала йому: «Маєш таку роботу, що ти такий дурний?», тримала за ноги і не відпускала. Яка мати захоче відпустити свою дитину в саме пекло? І коли вже він був там, то просили, щоб передумав, повернувся додому. Але Сергій дуже принциповий: як у роботі на службі в прокуратурі, так і в інших життєвих ситуаціях».

Сергій із дитинства ріс дуже здібною та розумною дитиною. Хлопчик навчився читати в чотири роки. Мав феноменальну пам’ять: йому було достатньо прочитати вірша всього один раз, і він уже його вивчав. Його мама розповідає: «Одного разу вчитель підійняв Сергія, а він розказав слово в слово вступ із підручника. Педагог запитав у сина: «Скільки ти вчив?» А той і не вчив, просто прочитав перед уроком.

Сергій ходив у Малу академію наук. Займався боксом. Брав участь в багатьох шкільних олімпіадах. Особливо любив правознавство та історію. Неодноразово посідав призові місця. Та він завжди старався не показувати себе.

Його вчителі розповідали батькам: «Усіх питають на уроці. Той не знає, той не знає. Кажуть: «Хто знає?» Сергій ніколи руку не підіймав. А коли спитають, тільки тоді він вставав і все розказував».

Школу №7, де навчався, він закінчив на відмінно. З дитинства Сергій дуже любив військову техніку, а солдатики – це була його улюблена іграшка. Ще юнаком він читав книги «Стратегія війни», «Військова техніка».

«Батько запитував у нього, навіщо тобі в такому віці такі книги, а він йому відповідав на це: «Я все розумію», – розповідає Валентина Грибкова. – Читав дуже багато і стільки, що ми забирали в нього книжки. Йому подобалося читати історичні книги, про видатних людей, фантастику. Сергій хотів іти у військове училище, але ми його відмовили, бо старший син свого часу закінчив авіаційне училище. Працював офіцером на аеродромі, але потім після розформування він фактично залишився без роботи, а їхні літаки порізали на брухт. Тому ми з батьком були проти того, щоб Сергій став військовим. Він послухав нас і пішов вчитися на юриста. Вступив до тодішнього Волинського державного університету імені Лесі Українки (нині СНУ ім. Лесі Українки). Сергій ніколи не пропускав пар. Коли ввечері до нього дзвонили одногрупники і запитували в нього щось по предмету, то він по телефону (а тоді ще був дротовий) без книжки, не дивлячись ні у що, переказував одногрупникам цілі лекції. Син закінчив університет із червоним дипломом. Проте він ніколи цим не хизувався, старався не ставити себе вище за інших. Хоча міг прийти друзям на допомогу в будь-який час доби. Мене досі на вулиці зустрічають люди, яких я не знаю, вітаються і кажуть: «Ми знали вашого Сергія. Він нам допоміг». І розказують мені про такі випадки, про які я навіть не знала, й про те, як він ставився до інших людей».



«НЕ ТАКИЙ, ЯК УСІ»

Маючи неабиякі розумові здібності, червоний диплом університету і враховуючи той факт, що тато був прокурором в обласній прокуратурі, Сергій Грибков ніколи не користувався своїми зв’язками. Навіть коли потрібно було йти в армію на строкову службу і декому із волинян вдалося домовитися, щоб їхні діти служили в сусідній, приміром, Львівській області, Сергій заборонив мамі проявляти будь-яку ініціативу.

«Попробуй тільки піди, мамо», – повторює слова сина пані Валентина. І Сергія скерували аж у місто Шостка, Сумської області. «Я так сердилася на нього, – розповідає моя співрозмовниця. – Тому він навіть не чекав, що ми приїдемо до нього на присягу. Але коли ми зайшли з його старшим братом, то Сергій побачив нас, усміхнувся. Пам’ятаю, він був такий худий. Сергій лівша і стріляв лівою рукою. Його командування казало, що хоч і лівою, але робить це краще за інших».



Після звільнення у 2004 році Грибкова взяли на роботу у Володимир-Волинську прокуратуру на посаду прокурора відділу. Пізніше його перевели в Луцьку міську прокуратуру, а згодом він працював в обласній прокуратурі.

Сергій був у дуже добрій фізичній формі. Він постійно над цим працював. Через те, що в прокуратурі був ненормований день, у нього не виходило відвідувати спортзал, доводилося часто пропускати заняття. І Грибков почав займатися самостійно: зранку бігав, увечері у дворі підтягувався на турніках, а вдома віджимався від підлоги. Навіть уже будучи на Сході, коли вони стояли у Щасті, ходив на подвір’я закинутої школи і підтягуватися на турніках. «Він і вдома робив це в будь-яку погоду: чи то сніг, дощ, встав і побіг займатися. Такий завжди був дисциплінований і вимогливий до себе», – пригадала пані Валентина.

Колеги молодого прокурора кажуть, що на роботі Сергій мав славу справедливого і безкомпромісного. Було й таке: вчасно зробив свою роботу, а підписати не було кому. Людина, яка мала це зробити, прийшла тільки наступного дня, а вся відповідальність лягла на Сергія. Та Грибков жодного разу ні на кого не доніс.

Сергій проживав у квартирі зі своїми батьками-пенсіонерами. За дев’ять років роботи у прокуратурі, сім із яких працюючи в загальному нагляді за додержанням земельного і архітектурно-будівельного законодавств, він не заробив ні машини, ні нерухомості, ні великих статків.

«Грибков був прямим і конкретним, із почуттям обов’язку та відповідальності. У нього не було тяги до багатства, до грошей. Він хотів бути кругом там, де є проблеми. Не любив кабінетної роботи, постійно кудись рухався. Він їздив дивитися в місто, де що робиться, де якась незаконна забудова», – так, за словами матері, про нього написали вже після смерті його колеги.

Як пише «Вісник і К»: «Прокурор Сергій Грибков встиг багато зробити для Луцька. Це не були гучні кримінальні справи, але саме за його втручання ТОВ «Луцьктеплоенерго» (котельня на Карбишева) свого часу сплатило мільйонні борги НАК «Нафтогаз» – і лучани були з теплом у домівках узимку та з гарячою водою влітку. Ліквідовано незаконне сміттєзвалище у районі вулиці Дубнівської, яке забирало майже гектар території».



«МАМОЧКО, Я ВЕРНУСЯ»

«Мамо, я не можу спокійно сидіти в кабінеті, коли там війна», – вже з початком бойових дій на Сході щоразу так казав своїй мамі. Валентина Степанівна 30 років пропрацювала вихователем у дитячому садочку Луцька. І це її немалий внесок, що хлопчик із дитинства мав ранню тягу до занять, рано навчився читати. Саме при молодшому синові Сергієві вони з чоловіком планували зустріти старість. Тому заяви сина про бажання піти на передову щоразу боляче ранили материнське серце.

Валентина Грибкова розповідає: «Ще до початку бойових дій на Сході він завжди казав: «Мамо, побачиш, буде війна». І коли Крим окупувала Росія, то в нього всередині все кипіло. Адже в нас там живуть родичі. Коли був Майдан, Сергій мусив не пропускати і ходити на роботу, та потім потихеньку він уже собі вирішив, що піде на Схід. Хоча нам ще нічого не казав. У червні 2014 року його двоюрідна сестра виходила заміж, і він спочатку взагалі не хотів їхати на весілля, але все ж поїхав і весь вечір просидів дуже сумний. Бо саме тими днями якраз на Волинь привезли загиблих хлопців. Сергій не затанцював ні одного танцю. І всі дивувалися, що така молода людина й так переймається долею цілої держави. Видно було, що думками він був не на цьому святі. Це була його остання поїздка на Хмельниччину, де народився. А незабаром він повідомив нам, що йде в зону АТО добровольцем. Спочатку ми кричали, сварилися, я падала на коліна і молилася, але бачили, що нічого не допомагає. Тоді я сказала чоловікові, що якщо вже Сергійко вирішив, то нехай хоч піде із хорошим настроєм, а не з моїми сльозами, і ми почали його підбадьорювати. А перед тим Сергій ходив у військкомат, і його не взяли. Тоді він поїхав у добровольчий батальйон «Азов» до Києва. Там були хлопці, із якими він служив, але йому і там відмовили, сказавши: «Маєте роботу, працюйте». Він запитав, що їм, може, треба, йому сказали, що не вистачає літніх ковдр, то Сергій пішов і купив їм їх. Подзвонив мені із Києва і сказав: «Можеш радіти, мене не взяли. Мені, звісно, тоді на душі стало легше. Але він приїхав сюди й знайшов «Айдар». Узяв відпустку в прокуратурі і так поїхав відпочивати з «Айдаром». Сказав, щоб я йому не дзвонила, а набиратиме сам. Коли телефонував, то завжди казав, що все добре. «Мамо, тут такі побратими: афганці, адвокати, юристи. Всі дуже розумні», – не раз мене так заспокоював син. А я старалася не заплакати в слухавку, а потім покладу той телефон і цілий вечір у сльозах. Ще на той час бабуся Сергія, якій було 90 років, після інфаркту лежала в місті Староконстянтинові на Хмельниччині. І ми, щоб її не розхвилювати, не сказали їй, що Сергій в АТО. Він ще звідти по телефону говорив із бабусею. Так вона й померла, не дізнавшись, що Сергій пішов на війну».

Коли були запеклі бої у Хрящуватому і загинув лучанин Сергій Климчук, Сергій подзвонив мамі і попросив її прийти на похорон побратима. «А в нас саме напередодні померла бабуся, і я була на Хмельниччині. Пригадую, сказала йому, що тільки приїду, обов’язково сходжу до Сергія на могилу. Син розповідав, що тоді полягло дуже багато хлопців, більшість були поранені, а на ньому – ні подряпини. Я молилася Богу за нього».



ОСТАННІЙ БІЙ

5 вересня 2014 року «айдарівці» потрапили в засідку, яку підло влаштували бойовики, вивісивши на блокпості український прапор. Колона двох груп батальйону «Айдар» у складі однієї вантажівки ЗІЛ і одного легкового автомобіля з особовим складом із 23 осіб рухалася дорогою Луганськ – Щастя.

Приблизно о 14.30 колону «Айдару» зупинили на блокпості навпроти автобусної зупинки «Весела Гора» і, дізнавшись назву батальйону, російські формування відкрили вогонь на ураження. Прорватися до своїх із цієї добре підготовленої пастки змогли лише троє бійців батальйону.

Протягом наступних трьох днів бойовики не давали можливості забрати тіла українських загиблих воїнів із місця бою. Тоді стояла страшенна спека. З десятків загиблих відразу вдалось упізнати тіла тільки п’яти «айдарівців» й одного офіцера з 80-ї бригади. Це був важкий бій. Решту поховали як невідомих героїв АТО під Старобільськом. Окрім Сергія, тоді полягло ще четверо лучан.

«Я дивилася першого жовтня репортаж по телевізору, як перезахоронюють українських військових, і не відчувала, що там є мій син. Тоді саме прийшли провідати мене Сергієві друзі, а перед тим подзвонили і сказали: «Валентино Степанівно, печіть торта». Хоча мені було не до того торта – 25 днів жодної звістки про долю сина, проте як змогла, так тоді і спекла. І коли ми пили з хлопцями чай, то в новинах по телевізору показали, що в Старобільську ховають невідомих солдатів. Моє материнське серце мені тоді нічого не підказало. Просто хлопці всі позамовкали, ми встали, перехрестилася. Але, як показала експертиза ДНК, серед тих, кого тоді перезахоронювали 1 жовтня 2014-го, був мій син. А я ще рік і сім місяців після того бою вірила, що Сергій живий, у полоні. Ми шукали Сергія скрізь, чекали, що його привезуть у запорізький госпіталь. Я вже переживала за хлопців, які в пошуках Сергія їздили на Схід, щоб із ними нічого не сталося. На жаль, сама тоді поїхати не могла. Після результату аналізу ДНК колеги по роботі та куми поїхали в Старобільськ і привезли мені Сергійка. Коли приїхали його забирати, то вони відкривали там труну, і було видно тіло, загорнуте в білу матерію. Ми перепоховали Сергійка 8 квітня 2016 року на Алеї почесних поховань в селі Гаразджа через рік і сім місяців після його загибелі. Що два дні я їжджу на кладовище».



ЖИТТЯ ІДЕ, А В МАТЕРІ НЕ ВИСИХАЮТЬ СЛЬОЗИ

«Я завжди казала йому: сину, тобі вже 32 роки, одружуйся. А він мені відповідав: «Кого я кохаю, то вони на мене не звертають уваги, а хто мене любить, то я їх просто поважаю». Сергійко мав багато похресниць. А після того, як він загинув, то в нашій родині народилося три хлопчики й одна дівчинка. І в кожному із цих дітей я бачу щось від Сергія. Одного разу, будучи в сестри, я взяла на руки її внучка. Ми сиділи за столом. А він потягнувся і перший раз узяв ложку й зробив це лівою рукою, як Сергій», – розповіла мати.

Батько Сергія Микола дуже важко пережив смерть сина. І досі не може оговтатися. Валентина Грибкова мусить триматися за двох. Сьогодні вона ще й доглядає маленьку внучку від старшого сина, поки невістка на роботі. «Соломієчка – єдина радість моя, наша крихітка маленька», – з любов’ю про дівчатко говорить бабуся.

«Багато людей пам’ятають Сергія, бо він завжди поспішав усім на допомогу і ніколи не відмовляв. І в родині його всі любили, бо ставився з повагою до інших. Не віриться, що сьогодні навколо так гарно, все цвіте, росте, але на моєму серці лише сум та печаль. Десь глибоко в душі я досі відмовляюся вірити, що вже ніколи не побачу свого синочка», – крізь сльози лунають слова згорьованої матері.

Посмертно Сергія Грибкова нагороджено нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №34 від 12 вересня 2019 року)
Фото з домашнього архіву Валентини Грибкової



Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
1

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

Studyclerk