Забуті на Волині: як виживає молода пара незрячих вимушених переселенців

1
0
Забуті на Волині: як виживає молода пара незрячих вимушених переселенців
Уявіть: ви – сліпий сирота, будинок якого забрала війна, а доля закинула в чужу область… Без прописки і доходу, на утриманні у молодої також майже незрячої дружини, ви, з двома вищими освітами, виживаєте у чужому занедбаному будинку. Страшно, правда?

Про історію свого подружнього життя розповіла інтернет-виданню «Волинь24» вимушена переселенка Емілія Гончаренко.


ПОВЕРТАТИСЯ НЕ БУЛО КУДИ

Їхні рідні міста забрала війна, і вони знайшли новий прихисток на Волині. Втім, незряча молода пара – Емілія і Олександр – виявилися сам на сам із війною, власними обмеженнями, байдужістю влади і суспільства.

Емілія з Криму, Олександр із Луганщини. Жінка майже не бачить, її чоловік повністю сліпий, до того ж – круглий сирота. Вони познайомилися під час навчання у Харкові. В той час, як молода пара отримувала освіту, ворог вторгся в Крим і окупував частину Луганщини та Донеччини. Повертатися студентам вже не було куди, знайти житло і роботу обом незрячим у Харкові не вдалося.

За час навчання часто приїжджали в гості до друзів у Луцьк. Місто дуже сподобалося, тому відразу після виселення із гуртожитку у Харкові перебралися на Волинь. Втім, знявшись із тимчасової реєстрації у Харкові, нікуди не змогли прописатися, залишившись фактично безхатченками. У зв’язку із цим виникли проблеми в отриманні допомоги з інвалідності, оскільки для цього необхідна прописка.

Олександр встиг отримати статус внутрішньо переміщеної особи поки вчився у Харкові, Емілія ж не встигла, позаяк вийшла заміж і змінила паспорт. Тому тепер навіть не може підтвердити своєї колишньої прописки у Криму.

Будинок, у якому живе подружжя
Будинок, у якому живе подружжя


НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ

«У Луцьку надають допомогу сиротам, і в черги на житло ставлять. Але у нас немає місця реєстрації, тому ми навіть не можемо стати у чергу», – розповідає Емілія.

Та світ не без добрих людей, і на Волині знайшлася людина, яка почала допомагати молодій парі переселенців. Емілію взяли на роботу у спеціальну школу-інтернат у Липлянах поблизу Луцька. Та якщо із роботою жінці пощастило, то з житлом не дуже. Місцеві допомогли, чим змогли, і запропонували парі покинуту хату в селі, яку ніхто за довгий час не прийняв у спадщину.

«Це будинок без умов. Восени у нас не було ні світла, ні води, ні будь-якого опалення. Щоб хоч якось обігріти житло, сліпий чоловік рубав дрова. Ми за свої кошти орендуємо це житло, провели газ і світло», – каже жінка.

Подружжя неодноразово зверталося по допомогу до влади.

«В облдержадміністрації, можна сказати, всі відмовили. Ми зверталися і щодо роботи, і щодо житла. Нам навіть нічого не порадили. Житла немає, рахунків для допомоги в таких випадках немає, пропонують звертатися до громадських організацій. У громадських організаціях поки що також нічого не відбувається. В сільській раді хотіли допомогти, але сказали, що в них це не закладено в бюджет», – зізнається Емілія.

Врешті-решт, написавши декілька звернень у найвищі інстанції, подружжя переселенців домоглося хоч якоїсь соціальної допомоги від держави.

Підлога проламується
Підлога проламується


ІНШИМ ПОЩАСТИЛО БІЛЬШЕ

Інші брати по нещастю Емілії й Олександра, які втекли від війни на Волинь, опинилися у схожій ситуації. Але їм простіше – хтось мав свій бізнес, і тепер, придбавши квартиру, став лучанином, когось прихистили родичі, хтось після звільнення тимчасово окупованих територій повернувся додому. Таких же складних, майже безнадійних випадків, як у сім’ї Гончаренків, лишились одиниці.

«Ми так сильно далеко вибралися від дому, що тут майже немає знайомих. Практично самі лишилися. Лише колеги з роботи допомагають. Чоловік має освіту, він масажист-реабілітолог. Ми зверталися у поліклініки та лікарні, там є вакансії, але йому відмовляють…» – розповідає Емілія.

Олександр міг би приймати клієнтів і вдома, але в таких жахливих умовах це неможливо. Та й брати гроші за сеанс масажу чоловік не наважується, адже для надання платних послуг потрібно реєструватися підприємцем.

Вкладати власні кошти, яких і так сильно бракує, у ремонт чужого будинку пара теж не ризикує. Власники померли одинадцять років тому, спадщину ніхто не прийняв юридично, але фактично в будинка є господар – онуки колишніх власників. На оренду житла немає договору. Жінка каже, оскільки хата не їхня і немає жодного документа, який підтверджує, що вони там проживають, то вони з чоловіком не можуть оформити навіть субсидії і сплачують за комунальні послуги повну вартість, хоч фактично є малозабезпеченими.

«Якби сільська рада визнала будинок відумерлою спадщиною і взяла до себе на баланс, то ми б могли офіційно укласти договір оренди із сільською радою і хоча б оформити субсидію», – розмірковує жінка.

Та для цього потрібно пройти непростий і недешевий бюрократичний шлях. Недарма цього не роблять протягом тривалого часу і спадкоємці, бо, ймовірно, як каже народна мудрість, шкірка не вартує виправи. Адже будинок потребує капітального ремонту, який, вочевидь, ніхто робити не збирається.

Будинок зовсім не утримує тепла
Будинок зовсім не утримує тепла


ДОПОМОЖІТЬ СОБІ САМІ

У 2014 році, коли війна лише набирала обертів, жителів Донбасу і Криму спонукали їхати вглиб України, залишати зону бойових дій, їм пропонували допомогу і влада, і волонтери. Основна хвиля переселень відбулася 5 років тому, а далі про проблему просто забули.

Заступник начальника департаменту соціального захисту Волинської облдержадміністрації Олена Комар розповіла, що всього за час війни на Волинь із тимчасово окупованих територій Донбасу та Криму переселилися 3172 особи. З них 3106 оформили офіційний статус внутрішньо переміщених осіб. З Донецької області – 1636, з Луганської – 1190, з Криму – 346 осіб. Все, що може запропонувати Волинська область переселенцям – це 48 житлових об’єктів, розрахованих на 240 людей. Їх перелік є у вільному доступі в інтернеті.

«Вони потребують ремонту, але всі придатні для проживання», – запевняє Олена Комар.

Скільки людей скористалося таким варіантом житла – наразі не знає ніхто. Втім, посадовиця розповідає, що більшість із переселенців вирішили проблеми з житлом самостійно і нині звертаються до держави тільки для отримання матеріальної допомоги.

Про складнішу, ніж в інших, ситуацію сім’ї Гончаренків у владних кабінетах області, мабуть, нічого не знають. Та й навіть якщо знають – точно не можуть вирішити. Тож молоде незряче подружжя поки що розраховує тільки на власні сили, небайдужих колег, громадських активістів, а також на чинних і майбутніх депутатів-благодійників, які вже влітку розпочнуть свою виборчу кампанію.
Дірки в стінах
Дірки в стінах

Роман КОЛЮХОВ («Волинь24»)

Передрук заборонено.
Теги: статті, переселенці, будинок, допомога, сліпі
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
0

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
а куди дивиться незрівняний меценат Палиця? Чи то не його електорат тому що не має з них зиску?
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».