Його знає вся Волинь: музикант, журналіст, чиновник...

Коли за плечима 45 років у друкованій, радійній і телевізійній журналістиці, легко згадувати минуле і… мріяти про майбутнє. Магістр державного управління, художній керівник фестивалю «Стравінський та Україна» Василь Ворон ділиться своїми роздумами з читачами інтернет-видання «Волинь24» з нагоди дня народження, який відзначає сьогодні, на Василя, 14 січня.

НАЗАД ДО ЄВРОПИ

У січні 1945 року його батьків депортували з Холмщини. З іншими українськими родинами їх із пожитками викинули у херсонському степу на розбитій залізничній станції, розвезли по колишніх німецьких колоніях серед українського чорнозему.

Невдовзі із колгоспного пекла на підводі, запряженій коровою вони три місяці поверталися на захід разом з іншими втікачами. Знайшли прихисток у хаті колишнього чеського колоніста на хуторі поблизу Луцька. Мама Марія о п’ятій ранку йшла на ферму, батько врешті-решт знайшов роботу у редакції районної газети.

У хаті з земляною долівкою не змовкав «брехунець», де раз на тиждень був «Театр перед мікрофоном». Радіо і книги лишалися єдиною розрадою, коли перемети і морози відрізали хутір на березі Стиру від школи у селі Княгининок.

Товариш батька Олександра Корнійовича погодився давати уроки музики, якщо він придбає синові акордеон, але подорож до Луцька завершилася газованою водичкою з автомата. Невдовзі розчарування переросло у велике захоплення…

«Для нової оселі у Милушах батько придбав радіолу «Кама», отож моє музично-естетичне виховання тривало з сьомого класу на «довгих» і «середніх» хвилях. У мого приятеля Миколи був транзисторний приймач «Спідола». Ми знаходили музичні передачі, фіксували час, складали календар прослуховувань і мандрували околицями, щоб не дратувати батьків. У 60-ті роки рок-музиканти Європи і Америки, Польщі і Угорщини звертаються до фольклору, джазу, симфонічної музики, і рок-н-рол із танцювальної розваги перетворюється у велике мистецтво. Ми відчуваємо себе у вирі цієї грандіозної еволюції, а кожен новий твір «Бітлз» зустрічаємо із захопленням. Вже перша «фірмова» вінілова платівка з Польщі принесли нову порцію високоякісної музики, яка не була спотворена шумовинням, що супроводжувало західні радіопередачі. І несамовитий, неймовірний Чеслав Нємен відтоді став моїм кумиром на довгі роки».

ДІВЧИСЬКО З БАС-ГІТАРОЮ І ДІТИ БІГ-БІТУ

«У Маяківській середній школі заохочували до листування з ровесниками із «соцтабору». З конверта, який отримав із Торуня, випала фотографія дівчиська у чорній шкіряній курточці, темних окулярах із рогатим інструментом наперевіс. Я негайно показав його своєму приятелю Миколі… «Бас-гітара!» У журналі «Техника – молодежи» Микола надибав будову електричної гітари, звучання якої захоплювало нас до безтями. І замість листування у «клубі інтернаціональної дружби» у столярній майстерні Миколиного батька з дошки врешті-решт вимальовуються два «фірмові» корпуси соло- і ритм-гітар для нашого учнівського ансамблю. Микола взяв до рук першу, а мій однокласник Юра Маськов другу гітару нашого власного виробництва. Бас-гітару придбали в інших «надомників»… Перший власний твір «Слід на землі» склали на слова поета Якова Халецького, а я дебютував у ролі соліста і ударника».

Аматорське музикування продовжувалося у педінституті.

«1969 року запізнався із самобутнім музикантом Ігорем Мірошниченком, студентом фізмату, мультиінструменталістом, керівником студентського інструментального ансамблю «Спектр», з яким ми дружимо уже півстоліття. Щоб потрапити до його ансамблю, я на канікули брав ударні інструменти додому. Відтоді смак до імпровізації, любов до джазу, джаз-року, симфонічного року».

Аматорське музикування тривало і під час служби у війську за Полярним колом.

«Пішов на «демебе» барабанщик з полкового ВІА, і я потрапив до гурту молодшого сержанта – гітариста і вокаліста львів’янина Юрія Терехова: йому сподобалися мої «ритмічні малюнки». У вихідні тиранія «дідовщини» не була такою докучливою, бо повертався у казарму з гарнізонного будинку культури після відбою. Після виступу на конкурсі художньої самодіяльності Авіації Північного флоту посеред ночі наше чергове відділення по гарнізону підняли гасити пожежу в автомобільних боксах на аеродромі. А частковий параліч правої руки отримав перед візитом міністра оборони. Ми до світанку довбали ломами лід біля «капепе». Коли навесні крига скресла, я не знайшов бордюра, який наказав видобути з-під льоду прапорщик Богатко…»

Після служби повернувся до старих друзів, хоча нові пропонували грати разом і після «демебе». Про Миколу Пилипчука, Анатолія Кондратюка, Володимира Кострубу, Павла Бабкевича, Леоніда Фарбера, Юрія Вегеру мій співрозмовник говорить з повагою і захопленням…

СТЕЖКОЮ БАТЬКА

Після закінчення історичного факультету Василь пішов стежкою батька Олександра Корнійовича, починав у редакції районної газети «Слава праці». Вишкіл тривав до і після війська під керівництвом редактора Юрія Ольшевського і його колег Анатолія Якубюка та Святослава Бородуліна перш ніж відчув смак до слова, бажання оперувати словом у будь-якому з інформаційних жанрів. І не тільки…

«О, це було велике щастя, здивувати досвідчених колег, які не мали потреби тебе правити і не злостилися від того, що не завжди міг давати триста рядків у новий випуск ненажерливої «районки».

А пристрасть до всесвітньої історії хутко переросла у любов до локальної. Після знайомства з колишнім журналістом, педагогом, краєзнавцем і художником Григорієм Олександровичем Гуртовим Василь заводить у «Славі праці» рублику «Реліквії історії – скарби народу».

Він не став ні педагогом, ні музикантом, але набуті ці знання і досвід знадобилися кореспондентові і завідувачу відділу культури молодіжної газети, ведучому інформаційно-музичної програми на радіо. Редагував часопис «Наша справа» крайової організації Народного руху України, а журнал «Командор» став частиною магістерської роботи в Інституті державного управління і місцевого самоврядування при Кабміні. До квітня минулого року він – автор і ведучий програми «Такти і факти», яку розпочинав у «прямому ефірі» на Волинському телебаченні (1998-2018).

Його життєвє кредо: «Слова хвилюють – приклади надихають». Для реалізації численних задумів була потрібна саме така «поліфонічна» журналістика. Приміром, із публікацій на сторінках «молодіжки» починалася популяризація нової форми клубної роботи – дискотеки і створення першого у місті молодіжного кафе-клубу (1979), а дискусія про перспективи Старого міста (1983-1985) завершується створенням Державного історико-культурного заповідника республіканського значення у місті Луцьку.

Наріжним каменем системи пошуку і промоції молодих талантів стала інформаційно-музична програма «Студія-3» на Волинському радіо з хіт-парадом «Мікрофон-87», першими «Музичними діалогами над Бугом» (1987) і першими фестивалями «Рок-культура-88», «Оберіг-89» і «Оберіг-90», «Солом’яний дзвін – 91»…

Василь Ворон не втомлюється повторювати: культура – не дім, який можна побудувати, а дерево, яке необхідно ростити. І крона його тим пишніша, чим глибше коріння традицій. Відродження забутих і народження нових традицій наприкінці вісімдесятих покликало до життя фестивальний рух, що став потужною тенденцією національно-культурного відродження, а реалізовані з однодумцями Віктором Давидюком, Володимиром Мазуром, Євгеном Рижиком «Музичні діалоги над Бугом» у польському Мельнику 29-31 серпня 1991 року стали першою міжнародною мистецькою акцією незалежної України.

Василеве повернення на землю батьків відбулося «всерйоз і надовго». З цього моменту бере початок історія фестивалю українського мистецтва «Підляська осінь», який триває у Республіці Польща дотепер… на кошти польського уряду за участю митців з усієї України.

МИСЛИТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО

Не менш цікаві проекти народжувалися, коли журналістику довелося поєднувати з державною службою (1992-2012). Повноваження заступника представника Президента у Волинській області протягом півтора року дали змогу не лише реалізувати з однодумцями ідею класичного університету на базі педінституту, але й наблизити його давню мрію.

Ідею фестивалю музики Стравінського підтримав легендарний скрипаль Богодар Которович, а допомогли реалізувати доктори мистецтвознавства Олександр Федорук, Алла Терещенко, начальник управління культури Богдан Самохваленко. Цей унікальний почин 1994 року став традиційним і міжнародним стараннями директора обласної філармонії Сергія Єфіменка, талановитого організатора мистецького життя, який тримає у «повній бойовій готовності» потужну творчу організацію без філармонічної концертної зали, без сучасного концертного роялю...

Відділ охорони культурної спадщини, який очолював наш співрозмовник, подбав про повернення 2013 року до первісного стану будинку, де жив і працював композитор Ігор Стравінський в Устилузі.

«У публікації 1983 року «Ласкаво просимо, маестро» я підтримав ідею учня Григорія Гуртового краєзнавця Петра Заклекти: не кімната-музей, а музей-садиба Ігоря Стравінського, ось що нам потрібно. Того року у столиці Франції відкрили «фонтан Ігоря Стравінського», а сьогодні я пропоную створити аналогічний об’єкт туристичного показу – «фонтан «Лісової пісні» на Театральному майдані… Наразі бетонне корито «служить нашій ганьбі», а переклади творів Лесі Українки, починаючи з 1916 року, не впровадили її драматичні поеми на світові сцени… Ми зобов’язані творити нові артефакти, наголошувати на значущості спадку Лесі Українки як ідеолога національно-державного відродження. Прочитайте її «Триптих», її послання «і мертвим, і живим, і ненародженим». До 150-річчя від народження Лесі Українки (2021) необхідно повернути на нашу сцену і зробити національним надбанням фестивалі вистав за п’єсами Лесі Українки і хорового мистецтва, що прославляє українську націю у світі мистецтва», – вважає Василь Ворон.

ВІДРОДЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Серія публікацій 1981 року стала прологом до відзначення 1000-ліття Володимира (1988), а протягом 1999-2005 років магістрові державного управління Василю Ворону у літописному Володимирі вдалося реалізувати унікальний «ювілейний триптих» на честь Держави Романовичів.

Його ініціативи щодо відзначення 800-ліття утворення держави Романа Мстиславича (1999), народження короля Данила (2001), вшанування пам’яті Романа Мстиславича (2005) знаходили підтримку істориків університету, органу місцевого самоврядування, облдержадміністрації, Адміністрації Президента. У результаті – серія наукових конференцій, повернення Чудотворної Ікони Холмської Богородиці, створення державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир», відновлення ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках міста на кошти субвенції з державного бюджету (понад 4 мільйони протягом 2005-2007 років).

«В одній із публікацій 1981 року з Богданом Березою ми мріяли про створення професійного театру для Володимира… Зрештою, «театр пісні» Сергія Шишкіна мені також дуже імпонує, бо його твори – винятковий внесок у створення позитивного образу міста на українсько-польському пограниччі. Я все ще сподіваюся побачити коли-небудь у літописному Володимирі пісенну оперу про короля Данила. Тим більше, що лейтмотив і шлягер такого твору уже від 2001 року виконує Юрій Поліщук: «Волинь – коронована щедра земля від Данила короля…». Прем’єра твору відбулася під час творчого вечора поета Олександра Смика в університеті імені Лесі Українки у рамках фестивалю «Обереги-2001». Як і попередні «Обереги-2000», ми організували з метою утвердження «споконвічної традиції живого звучання поетичного слова». До цього закликала ухвала Генеральної асамблеї ЮНЕСКО, що постановила відзначати 21 березня Всесвітній день поезії, хоча вперше плеяду українських співців, авторів і виконавців ми вітали на луцькій сцені ще 1988 року…»

Розмовляла Єлизавета НАХАМЕЦЬ («Волинь24»)

Фото з відкритих джерел і з родинного архіву Василя Ворона