Колодяжне: «Смітюхові корови живуть краще, ніж люди». ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Ще недавно на центральній вулиці тут грузли навіть у чоботях, і «якби не Клімчук»… Смітюхові корови живуть краще за людей… Микола Косач пив, продавав останнє добро… У селі досі недолюблюють косачівську невістку... З сірого будиночка колись поставили хату… Он ту, що досі сусідня з музеєм… І – хіба то порядок, як Порошенко їде, а секретарка дорогу мете?..

Леся Дмитрук ліпила пироги з сиром, разом з тим смачно і щиро розповідала про колодяжненські будні. Слова можна було ліпити у цілу драму.

Колись багато років тому мама її діда, та сама легендарна подружка Лесі Українки Варка, зі своїх буднів майже так само ліпила… пісні. Подружка писала їх у зошит і робила знаменитими на весь світ.

Що там, за лаштунками села Колодяжне? І про що вам ніколи не розкажуть на екскурсіях?..



КОРОВИ, МАЛЬВИ І… «ВЕРСАЧЕ»?

Асфальт аж шкварчить. Господині саме виганяють корів на пашу. Поміж коровами – діти верхи на роверах, жінки із червоними сумками «версаче» на «дамках»…

Серпень. Село. За кожним парканом – яблука та грушки гнуть гілля додолу. Через хату в вікна просяться мальви. І в селі якась дивна мода на… кизил.

Як виявиться згодом, більше сотні років тому його посадили у своєму колодяжненському маєтку Косачі. Навряд чи вже є той, хто першим «зичнув» у них дивну й чужу для болотистого Полісся ягоду «і собі посадити», але кизил і досі багряніє то тут то там за парканами.



«А ви дозволу питали?!» – сміється колодяжненська хазяйка, помітивши, як фотографують її рябу корову.

Кілька кругів натхненних мандрів уздовж цього асфальту – і ти збила коліна, познайомилася навіть з місцевими ромами, поїла пирогів, знайшла хату з апостолами і вже знаєш про Колодяжне більше, ніж просто те, що тут жила Леся Українка.

Навіть сьогодні Колодяжне – невелике село. А колись то й поготів. Тільки й щастя, що Ковель – за три кілометри.

«Ото ше «Шелтер» є. Бачили? Там всії багатії якщо що, то празнують»…

«Шелтер» – ресторан над трасою. Мотель і ще там щось. Якщо послухати декого з місцевих, друге за знаменитістю місце в Колодяжному після музею Косачів.



Хати колодяжненців у селі видно одразу, запевняють місцеві. Вони майже всі – уздовж центральної вулиці. Бо всі помітно простіші за ті, що за їхніми «спинами».

Що там, за «спинами»?..

«Тамо митники, тамо прокурори…» – навіть діти залюбки ведуть екскурсії колодяжненськими мікрорайонами.

Ковельські «всеімущі» облюбували село, як колись Косачі. Трохи не так, правда.

«Тако: де паркан низенький і через нього все видно – то свої. Де паркан під стріху – то вже ні», – інструктують дорогою колодяжненці.

«ЇЖТЕ САЛО. ОТОЙ-ВО КОМАРОВ ЇСТЬ І ВСЕ ХВАЛИТЬ»

«Скоро теє Колодяжне вже піде в Ковель. Недовго осталося. От побачите», – міркує Леся Дмитрук над своїми пирогами.

У її літній кухні пахне яблуками і сиром. Попід вікном під фіранкою ховається сонце, впирається просто в миску з тістом… Гуде радіо. У кутку – відро з водою та кружкою на підносі. На печі - змащена "бляшка" чекає свого часу.

Леся Іванівна дивується: «І хто вас сюди скерував?».



Між тим розказує, як недавно пекла паску для волинського телебачення, бо «передачу про Лесю» знімали, як прийшла сюди у 66-му із Романова, що під Луцьком, і яким те Колодяжне застала.

«Хати є кому позабирати, тільки прибирати в селі нема кому. Візьміть-но який тамо мікрорайон таможеніків?! Бачили? В колгоспному саду. А тут... (Показує за вікно на центральну вулицю, - авт.) Он чоловік умер, а хата заростає. Начальство яке вибереться, нема кому бордюри замести. Ото недавно: Порошенко їде, секретарка дорогу мете. Хіба то порядок?».

Зітхає, пригощає сирниками і питає, чи не дати сала. Бо «отой-во Комаров завжди сало їсть і каже, шо добре».

Вона 33(!) роки відпрацювала сторожем у садибі Косачів. Немало-небагато – справжня хранителька їхніх таємниць. Себе називає внучкою «баби Варварки». Правда, знаменита подружка Лесі Українки, місцева дівчинка Варка Дмитрук, яка наспівувала їй пісень і ім’я якої увійшло до всіх книг про Косачів, була мамою «нашого діда Єфрема».

«Чоловікового батька, – уточнює жінка і стихає. – Борисом звали. Вісім років буде, як нема вже».



Страшне було село, згадує вона далекі 60-ті.

«Таке, що без резинових чобіт не можна було вийти. Ото з путі (Колодяжне ділить навпіл не тільки дорога на Ковель, а й залізниця, - авт.) спуститися і ген до музею в чоботях отако-во болота (показує на півноги, - авт.). Асфальт то Клімчук зробив. Асфальт – раз. Газ – два… Баба Варка, кажете? Вона мала золоті руки. Як і дід Єфрем. А ще – була дуже добра. Увесь рід їхній такий. То вона навчила Лесю шити. І наш дід умів усе: двері зробити, вікна зробити…» – толкує Леся Дмитрук.

Її пироги потроху лягають на щедро змащену смальцем "бляшку". Холоне чай у квітчастій кружці. У дворі дзвенять голосами внуки. І здається, що от-от зайде в хату та сама баба Варка (яка ще в 64-му Богу душу віддала). Скрутить радіо, витре в передник руки, сяде під грубкою і затягне: «Була Польша, була Польша, та й стала Росія…».

ВІД «НАВИПІСИВАЛІ ЖУРНАЛОВ» – ДО «НУ, НЕ ЗАП’ЄШ?»

«Яке то щастя тримати в руках той зошит», – якось так по-колодяжненськи ясно всміхатиметься одна з працівниць музею Косачів Люба Мержвинська, розповідаючи, що таки на свої очі бачила той самий записник, в який Леся Варчині співи нотувала…

…Вони теж сюди приїхали, коли тут «по коліна грузли в болоті». Ні доріг. Ні світла. Жменя хатів десь на дорозі до Ковеля. 1882-й. Куди в таку глушину з університетами та дворянськими звичками?

Мама Олени Пчілки, Єлизавета Драгоманова, в розпачі писала їй листа з Полтавщини: нащо їм, Косачам, селитися в Колодяжному, хай би хоч в якому повітовому містечку?.. Троє ж дітей.



«Навипісивалі журналов, газєт, набралі кніг і будєм зімовать без страха дєрєвєнской скукі...» – спокійно виводила їй донька у відповідь.

Нині в Косачівському маєтку – спокій. Пахне яблуками, доцвітають троянди.

У білому будиночку треба ремонт. Хто тільки про це вже не знає.

«Та людина за 60 літ зношується. А тут 128… Але було б добре, аби ми мали змогу казати, що це «саме той», а не копія, раз він уже стільки потримався на світі… Ну, хіба ж можна так: «занедбаний»? – тихо так провадить Люба Олексіївна про те, як на столичному каналі недавно розказували про музей. – Занедбаний – це коли ніхто тут не працює. А нас до 20 людей. А у нас, я сказала б, він аж надто доглянутий…».

І таки ж права! Ця жінка, як і багато хто тут, півжиття проходила косачівським подвір’ям. Треба тільки чути, як вона трепетно: про рожеві меандри у Лесиній спальні, про самовар Косачів, про те саме дзеркало, рояль, на якому «точно грала Леся і, можливо, грав Шопен».



Про те, як старався напередодні Першої світової наймолодший із Косачів те все зберегти, а не зміг. Розводив племінних свиней і коней. А коли війна підійшла впритул до села, коней у Миколи конфіскували для потреб фронту.

Ще й із дружиною Наталею, яку привіз собі з Києва, не ладилося…

«Ну, й не зап’єш?» – питає Люба.

«80 ДЕСЯТИН БУЛО, А ВІН ЇХ МАХ-МАХ… ПОРОЗПРОДУВАВ. НЕТОЛКОВИЙ»

«Ви були на ставкові Лесиному? От теї канави на праву сторону до Будищ, то все косачівське. 80 десятин там. А він їх мах-мах… порозпродував. Ех... Отакий був, якийсь нетолковий. Чи, може, що там у них вийшло…» – ділиться і своїми думками про Косача Леся Дмитрук.

Дід Єфрем Дмитрук, згадує вона, залюбки спілкувався із сином Миколи та Наталії Косачів Юрієм, коли той приїздив у село «аж з Америки». Бо бачив його ще хлопчаком. Юрою його звав.

«Згадував, як вони якось їм того великого будинка робили нового. Працювало людей зо п’ять. Миколина жінка як наварить великий чугун картошки. І опеньків, в бочці соляних дістане. Стіл довгий такий, як звідси туда-во. Викладуть ту картошку… Каже: не шкодували їм. Тих же опеньків тут було колись! А шо печориць! Вийдеш за канаву і бери», – переповідає дідові спогади Леся Іванівна.



Доживав Косач у сірому будинку, якого із землею перед тим продав Архипові Федчуку.

«Ви чого думаєте Клімчук асфальт робив? Він тут ріс. Приїжджав сюди до діда Архипа. Його дід того Миколу й хоронив», – каже внучка Варки Дмитрук.

Ця історія з життєпису нині покійного волинського губернатора Бориса Клімчука колись «гриміла» на шпальтах усіх ЗМІ. Так чи інакше, а згадують Бориса Петровича тепер у Колодяжному тепло.

Поруч із музеєм, одразу за парканом садиби, ще стоїть хата, яку Архип Федчук поставив за ніч із того самого Косачевого сірого будиночка.

Коли з 49-го у селі стали робити музей, йому одного дня раптом сказали вибратися з цього місця. Він за одну ніч розібрав хату і з доброго дерева, що лишилося, поруч поставив невеличку. Ніби й нову. Але її крокви ще точно пам’ятають і Олену Пчілку, і поважного Петра Антоновича, і їхніх шістьох дітей і багатьох-багатьох тих, чиї обличчя ми бачили хіба в підручниках…



Нині у хаті сільського вчителя діда Архипа ніхто не живе. Власники приїздять зрідка. А дід Архип давно-давно слухає солов’їв вже за селом. На цвинтарі.

Якось Борис Клімчук зробив усім добротні пам’ятники. А потім і сам пішов…

НАДЯ І ХАТА З АПОСТОЛАМИ

У розпал серпня на вулицях Колодяжного багато дітей.

Надя перейшла у п’ятий. Везе хліб з магазину і залюбки зголошується трохи побути за екскурсовода. Ще чуть – і Надя розкаже, що « в селі дві церкви одна біля одної: російська і українська - і нічо». Що вона вчиться у найбільшому класі, де аж 20 учнів, а є класи, де всього п’ять. Що школу не закриють, бо «чого? вона ж у нас одна!».

Надя знає, хто такий Крішна. Любить малювати і, може, буде фотографом…

«А напишіть про мого діда, - раптом дивує. – Він у нас три в одному!» – раптом дивує дівча.



«Три в одному» - це і морж, і різьбяр, і художник. Ще за хвилину-другу ми стояли у майстерні Миколи Гончарука, у дворі його хати в Колодяжному. Стояли мовчки, бо забракло слів. Від землі до стелі – все у дереві. Фрагменти майбутніх іконостасів, фігур, коріння, гори інструментів. Запах свіжого дерева і фарби забивав памороки.

А він уже запрошував нас у хату, водив кімнатами і все показував картини, картини, ікони, рами і різну дивину. В кімнатах попід стінами рядочком шикувалися апостоли. Зі стіни дивилися то білі гриби, то хата з Гути Камінської, під якою виріс, то Божа Матір.



Дружина Миколи Гончарука Тетяна з посмішкою мастила золотом рами і розказувала, як непросто малювати ікони і як її чоловік до цього прийшов.

А він рахував церкви, які оздобив своїми руками… В зморшках довкола очей ховалася широка поліська душа, яку можна надибати тільки тут, в Колодяжному.



«Так мріяв про майстерню, – каже, – тепер маю. І тут, і нагорі, і в підвалі».

Років надцять тому Миколі запропонували розмалювати сільську школу.

«Голова колгоспу попросив. Я там на стіні писав: «Мамо, іде вже зима…» і «Я маю в серці те, що не вмирає». Панно, панелі під дерево, сонце, жито і стрічка летить така безкінечна: «Музика», «Фізика»… Школа ж», – розказує.

Миколиними малюнками досі школа живе. І сам він досі в Колодяжному з тих пір. Ніби й чужий, бо таки не місцевий. Але якийсь дуже вже свій.

***



Таке воно, Колодяжне. Ти їм про Косачів – вони тобі про ферму і трактори на 25 плужків, «як дракони». Ти їм про унікальну землю – вони тобі про те, що «Смітюхові корови живуть краще, ніж люди»…

«Накупив техніки такої, щоб ви тільки бачили. Жодної бур’янини. Корови не ходять пастися. В них біля кожного жолоба датчики, щоб вітаміни щитати. Їх миють шампунями. Але що толку. Смітюх (власник місцевого агропідприємства Іван Смітюх, - авт.) як наймає, то більше не наших», – стогнуть старожили.

Воно то, може, й так. У молодших же все простіше. Небо над ними підпирають хрести місцевих храмів. Їх не шокуєш «шелтерами». І не здивуєш коровами.

«Лишилася б у Колодяжному на все життя?» – питаю в 10-річної Наді на ровері.

Вона сміється, крутить педалі і каже, що поїхала б… «хіба в Париж».

Ну й нічого. Подейкують, Леся Українка, свій білий будиночок із блакитним солярієм угорі, який вистояв у цьому селі вже 128 років, теж чомусь називала на французький лад – ермітажем…

Текст – Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото – Ірина КАБАНОВА.

P.S. З французької «ермітаж» - місце усамітнення.