Левко Лук’яненко – народний депутат від Волині. ІЗ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

3
1
Левко Лук’яненко – народний депутат від Волині. ІЗ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Він готувався загинути за Незалежну Україну, 72 дні провів у камері смертників, очікуючи розстрілу. А помер 7 липня 2018 року, недоживши півтора місяця до свого 90-річчя.

Він народився 24 серпня 1928 року. І саме він у 63-річному віці зробив собі найкращий подарунок на день народження: написав Акт про державну незалежність України, який Верховна Рада ухвалила 24 серпня 1991 року. Мова про Героя України Левка Григоровича Лук’яненка.

Сьогодні всі згадують про заслуги Левка Григоровича перед Україною. А ми, волиняни, мали би пишатися ще й із того, що три роки Левко Лук’яненко представляв наш край у парламенті. Як не противилася компартійна більшість, все ж і вона здалася перед його авторитетом: Лук’яненка 9 лютого 1995 року таки визнали народним депутатом, обраним у Нововолинському виборчому окрузі №68, хоча переміг він з абсолютною перевагою (набравши вже в першому турі 62,06% голосів виборців) ще 20 листопада 1994 року. Про ті драматичні події, які стали вже історією, і про зв’язок Левка Лук’яненка із Волинню – ці спогади.


Левко Лук’яненко – народний депутат, обраний у Нововолинському виборчому окрузі №68. 1994 рік.
Левко Лук’яненко – народний депутат, обраний у Нововолинському виборчому окрузі №68. 1994 рік.


КАНДИДАТ У ПРЕЗИДЕНТИ
Я вперше побачив Левка Лук’яненка у вересні 1991 року під час приїзду до Горохова як кандидата у Президенти Незалежної України. Хто вже забув, вибори тоді були призначені на 1 грудня, як і Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Автором цього документу був саме Левко Лук’яненко. На мітингу в Горохові перед «білим домом» Левко Григорович розповідав про події, які відбувалися в Києві під час путчу московського ГКЧП (Государственный комитет по чрезвычайному положенню) 19 – 24 серпня. Про те, як реагувала на них політична еліта України і як національно-демократичні сили, які були на той час у меншості, таки змусили комуністів у Верховній Раді проголосувати за державну незалежність України.

Зі спогадів Левка Лук’яненка (тут і далі цитати Левка Лук'яненка – із проекту «Розпад Радянського Союзу. Усна історія Незалежної України – 1988 –1991»):

«23-го числа (23 серпня 1991 року – ред.) вперше прийшли у Верховну Раду на десяту годину зiбралася Народна Рада. Я подумав, що це є унiкальний момент. Розумiємо, що комунiсти програли, вони залицяються до нас зараз, що в цей момент ми можемо провести добре рiшення. Отже ж, завдання Народної Ради – узятися за пiдготовку проектiв постанов або законiв. От i Танюк пропонує там якусь одну постанову, хтось ще щось пропонував.

І тодi я встав i сказав, що у нас настiльки цей унiкальний момент, що ми повиннi розв’язати основну проблему: проголосити Україну самостiйною державою. Як ми тепер цього не зробимо ми можем нiколи того не зробити. Бо оцей перiод розгубленностi комунiстiв, вiн є короткий перiод вони скоро оговтаються, а їх є бiльшiсть, ось, то мусим зробити це тепер.

Я висловив бажання написати його, от, i тодi менi доручають його написати. Я прошу Сандуляка: «Ходiмте разом», ну, щоб не просто один. Вiн погодився, i ми пiшли. Договорилися, це було о десятiй годинi, договорилися, що о дванадцятiй годинi знов збирається Народна Рада, i ми представимо їй проект.

Ми пiшли в у куток такий, де стiл, i я кажу Сандуляку: «Є два пiдходи до документа, який ми можем написати: або ми напишем його довгий, або ми напишем його короткий. Якщо ми напишемо цей документ довгий, то вiн неминуче викличе дискусiю. Якщо ми напишемо короткий, вiн має шанси менше дискусiю викликати. Давайте напишемо якнайкоротший документ, щоб їм дати як можна менше дискусiй з приводу того, де там кому поставити i що треба замiнити». Вiн погодився на цю iдею.

Ну, я почав писати ми написали, от, поправили. На дванадцяту годину ми приходим Народна Рада вже зiбралась. Я тодi Народнiй Радi оце пояснив, концепцiю написання Акту про незалежнiсть, що вiн мусить бути максимально короткий, щоби максимально пройти i не викликати суперечок i дискусiй на цю iдею погодились. Зроблено було, я пригадую, Головатий там кiлька поправок внiс, тобто були внесенi деякi поправки в той текст, i ми його схвалили. Це 23-го числа оце зiбрались ми о дванадцятiй годинi, поправили там дещо i схвалили той текст, вiддали друкувати в секретарiат i поширили.

На 24-те число цей текст уже був поширений, i тодi ж Народна Рада доручила менi його прочитати на сесiї Верховної Ради. Ну, текст був уже на руках, його вже роздали всiм. Так що, значить, уже всi той текст знали. Коли ми 24-го числа зiбралися, то треба подякувати Кравчуку, що вiн, не вiдхилив цю iдею, бо можна було взагалi втопити i можна було б сказать, що це не часi й iнше питання запропонувати, вiн узявся за це дiло. Виступив Яворiвський. Той, ну, не… послухався рiшення Народної Ради вiн зачитав.
Тодi комунiсти, Гуренко сказав, що необхiдна їм перерва. Вони попросили перерву, пiшли вниз, там є кiнозал, зiбрали там комунiстiв, i вiн їх там попитав: «Як будемо робити? Що будемо робити?» Хтось каже: «Та чим же ми провинилися, щоб проголошувати Україну самостiйною державою?» Але i атмосфера, яка панувала у нас, вона залежала вiд того, що робилося i в Москвi. Єльцин дуже круто говорив тодi проти комунiстiв. I в атмосферi носилася думка, чи не почнеться зараз виловлювання комунiстiв, як в Угорщинi, в Будапештi, в 1956 роцi? Їх тодi ловили по вулицях i заганяли їм ножi просто всередину, i так вони лежали на асфальтах, поки їх там через два днi почали пiдгрiбати… Взагалi, от, правда, чекiстам ще клали документи, i через документ цей заганяли їм ножаку. Отже ж, така атмосфера трошки була в повiтрi, а вiн (Гуренко – на той час перший секретар ЦК Компартії України – ред.) пiсля паузи задумливостi каже: «Ми проголосуємо за цей Акт». Вони звiдти виходять, пiднiмаються i голосують разом з нами.

Пiсля цього, звичайно, ми вискочили вже надвiр. Тут величезний натовп був на площi, величезний, от маса людей, ну, там знаєте, обнiмалися з цими людьми, от. Когось пiдхопили на руки…, мене схопили на руки, розумiєте, понесли i так далi. А потiм на площу Незалежностi, там у нас мiтинг довго тривав, а потiм десь на п’яту годину, на Софiйську площу зiйшлися, де я зачитав уже перед великим-великим зiбранням цей Акт».


Після ухвалення Акта про державну незалежність України. Київ. 24 серпня 1991 року.
Після ухвалення Акта про державну незалежність України. Київ. 24 серпня 1991 року.


Я тоді працював власним кореспондентом Волинського радіо у Горохівському, Локачинському й Іваничівському районах. І пішов на мітинг записати виступ кандидата у Президенти. Підготував з мітингу невеличкий репортаж для новин, який вийшов в ефір наступного дня. Ніхто тоді ще не вимагав у кандидатів грошей за те, що їхні слова звучали по радіо, з телеекранів чи друкувалися в газетах. Завдання ЗМІ було – інформувати людей, що ми з успіхом робили. Це вже потім з’явилися такі поняття, як «політична реклама», «джинса». А тоді читачі, глядачі, слухачі порівнювали думки кандидатів, робили усвідомлений вибір. Перемагав, як правило, не той, хто більше «світився» у ЗМІ, а той, хто зумів знайти в ширшому колі підтримку своїх ідей. Не те, що тепер, коли переможця на виборах здебільшого вирішують гроші.

У книзі «Горохів» авторства місцевого краєзнавця Леоніда Чучмана є світлина, на якій зафіксовано момент зустрічі кандидата у Президенти Левка Лук’яненка із виборцями на центральній площі міста у вересні 1991 року. Саме звучить «Ще не вмерла Україна». Всі застигли в мовчанні. А той бородатий 24-річний чоловік, що ліворуч вчорашнього багаторічного політв’язня – автор цих рядків.

Мітинг у Горохові у жовтні 1991 року. У центрі – Левко Лук’яненко, крайній праворуч – міський голова Василь Грибок, зліва направо: громадський активіст Олег Мосієвич, журналіст Святослав Лесюк, позаду – лікар, громадський активіст Василь Салюк. Сканкопія
Мітинг у Горохові у жовтні 1991 року. У центрі – Левко Лук’яненко, крайній праворуч – міський голова Василь Грибок, зліва направо: громадський активіст Олег Мосієвич, журналіст Святослав Лесюк, позаду – лікар, громадський активіст Василь Салюк. Сканкопія


Національно-демократичні сили Горохівщини тоді радо вітали Левка Лук’яненка на своїй землі. Але у всіх на устах було єдине запитання: «Чому рухівці висунули на посаду Президента України аж трьох кандидатів (В’ячеслава Чорновола, Левка Лук'яненка й Ігоря Юхновського), а вчорашні комуністи одного – Леоніда Кравчука?» За таких обставин було зрозуміло, що, не об’єднавшись і не знявши дві кандидатури, демократи програють. Відповідь на нього Левко Лук’яненко тоді дав. Яку, прочитаєте далі. Хоча вона так і не задовольнила представників національно-демократичних сил.

На той час Левка Григоровича кандидатом у Президенти висунула Українська республіканська партія (УРП), яку він створив на базі Української Гельсінської спілки (УГС). Усі колишні члени УГС стали членами партії. А в Народному русі, де були представлені і вчорашні комуністи, і дисиденти, і письменники-шістдесятники, вони вважалися найбільш радикальними. На Волині УГС, а згодом УРП репрезентував Геннадій Кожевников. Полум’яний трибун, він умів оволодівати масами. Але навіть його харизма не допомогла Лук’яненкові здобути підтримку більшості волинян. Левко Григорович набрав на тих виборах на Волині 8,9% голосів, тоді як Чорновіл – 40,393 відсотка, а Кравчук – 46,66% голосів. Загалом за Лук’яненка в Україні проголосували 1 мільйон 432 тисячі 556 осіб (4,49% виборців).

Як відомо, Президентом України 1 грудня 1991 року був обраний вчорашній секретар ЦК Компартії України з ідеології Леонід Кравчук. За нього вже в першому турі проголосували 63,65 відсотка виборців. Це до відома тим, хто нині помилково стверджує, що Петро Порошенко у 2014 році вперше в історії Незалежної України був обраний Президентом у першому турі. До речі, результат Порошенка (54,70% голосів) у 2014-му – гірший за результат Кравчука у 1991-му. Але головне інше: 1 грудня 1991 року на Всекраїнському референдумі 90,32% виборців підтримали Акт проголошення незалежності України, тим самим підтвердивши вибір, який зробили за українців 24 серпня політичні еліти. Вибір меншості, яка на той час була локомотивом суспільства і зуміла переконати більшість, що іншого шляху для України немає. А вже через 23 роки, у 2014-му, сам український народ продиктував політикам, які погрузли в корупції і задоволенні власного добробуту, ЩО для України головне: Незалежність і територіальна цілісність.

Люди масово просилися на фронт захищати Україну від неоімперської політики Росії. Притім часто згадуючи крилатий вислів Левка Лук’яненка: «Нація, яка не хоче посилати своїх синів на смерть, не матиме свободи».

ВОЛИНЬ ОБИРАЄ ЛУК’ЯНЕНКА
У 1994 році в Україні відбулося повне перезавантаження влади. У відповідь на страйк шахтарів улітку 1993 року і політичну кризу Президент Леонід Кравчук і Верховна Рада домовилися провести 27 березня 1994 року дострокові парламентські та 26 червня того ж року дострокові президентські вибори.

І хоча парламентські вибори було заплановано провести раніше від президентських, закінчилися вони ледь не на рік пізніше – 9 лютого 1995 року, коли Верховна Рада визнала повноваження 405-го обраного депутата – Левка Лук’яненка. Перед тим в 45 округах, де не обрали нікого, вибори вирішили перенести ще на рік. Хоча вони так і не відбулися вже до чергового волевиявлення 1998 року.

Особливості виборчого законодавства тоді були такі, що в разі, коли жоден з кандидатів не набирає 50% +1 голос від тих, хто взяв участь в голосуванні, або коли 50 відсотків виборців не приходять на дільниці, вибори вважаються такими, що не відбулися. Відтак призначають повторні вибори (перевибори). Якщо в першому турі не обирали депутата, проводили другий тур. Обирали тільки 450 мажоритарників. Тож і округи були удвічі меншими, ніж сьогодні.

До виборчого округу №68 з центром у Нововолинську належало шахтарське місто, а також Іваничівський і Локачинський райони. Так сталося, що 27 березня в першому турі по всій Україні обрали тільки 49 депутатів із необхідних 450. На початку квітня в другому турі обрали ще 287 депутатів. Та й це ще не все. Підконтрольна вчорашнім комуністам ЦВК під різними приводами спочатку не визнавала обраними депутатами переможців у п’ятьох округах, в основному представників національно-демократичних сил. Ба більше, в законі про вибори записали норму, що для входження у депутати обраних на перевиборах (там, де вибори спочатку не відбулися) мало визнання повноважень ЦВК, треба ще, щоб, як мінімум, 236 нардепів, які вже працюють у парламенті, проголосували за те, щоб вважати нових переможців в округах своїми колегами. А в складі нової Ради, як і попередньої, більшість була – прокомуністична. І почалося…

Перевибори проводили 24 липня (перший тур), 31 липня і 7 серпня (другий тур) 1994 року. 15 липня був позбавлений повноважень депутата Леонід Кучма, якого вже обрали Президентом України. Після перевиборів не обраними залишились 52 депутати із 116 (у 47 випадках була занадто низька явка, у 5 ніхто не набрав понад 50% голосів). Вибори у цих округах були призначені на 20 листопада. Серед них і Нововолинський виборчий округ №68.

Згадує Микола Пасаман, тодішній головний редактор Іваничівської газети «Колос»:


«У 1994 році народним депутатом України по округу, до якого входив Іваничівський район, був обраний Левко Лук’яненко. Після двох безрезультатних спроб обрати народного депутата (такими були особливості тодішнього законодавства) націонал-демократи зверталися до редактора «Колоса» дати згоду на балотування. Я й не перечив. Але коли раптом виникло бажання у посла в Канаді Левка Лук’яненка представляти волинське Прибужжя в українському парламенті, погодився на зміну пріоритетів без образ: «Я не політичний самогубця, змагатися з Лук’яненком не стану, допомагатиму». І вже не бюро райкому, а нова влада журила редактора, що не на того кандидата працюю, використовуючи «їхню» газету. А за два тижні до виборів раптом одночасно «обірвались» телефонні лінії в редакторському кабінеті й на квартирі, і лише за три дні після виборів «вдалося» їх відремонтувати. І багато чого ще.
Пам’ятаючи таку «доброзичливість» місцевих адміністраторів, Левко Лук’яненко майже два перших роки депутатства, приїжджаючи в Іваничі, принципово не ходив у «білий дім», а мав головним робочим місцем кабінет редактора. І ось одного разу каже: «Парламентський комітет свободи слова (Лук’яненко у ньому працював) розглядатиме питання про місцеву пресу. Можливо, її нам не треба. Вона такою, як при комуністах, і залишилась, тільки служить тепер вже місцевим князькам».

Доля правди у тому, звичайно, була. У кожної конкретної газети більша або менша доля. Але…

«Будь-який редактор районки прогресивніший за керівника-адміністратора в районі. Як правило. Бо журналіст, бо в ньому закладена критична налаштованість до дійсності, до неправди, несправедливості. Щоб ці позитивні і корисні для державного будівництва якості могли проявитися, треба подумати, як зліквідувати необмежену фінансову залежність редакцій газет від керівників-засновників, а не саму газету». Приблизно такими аргументами я переконував тоді Лук’яненка».


У редакції Іваничівської районної газети «Колос». Зліва направо: Левко Лук’яненко, голова місцевого осередку УРП і помічник народного депутата Василь Гульгун, головний редактор Микола Пасаман.
У редакції Іваничівської районної газети «Колос». Зліва направо: Левко Лук’яненко, голова місцевого осередку УРП і помічник народного депутата Василь Гульгун, головний редактор Микола Пасаман.


І переконав. Левко Григорович перестав виступати за ліквідацію районок. Він став прихильником державної підтримки преси в Україні, що у вересні 1997 року вилилося в Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

Хоч і не зовсім досконалий, як на нинішній час, але прогресивний тоді закон розв’язав руки редакціям державних і комунальних ЗМІ. І хоч багато редакторів за звичкою продовжували заглядали в рот «місцевим князькам» у владі, після виходу закону стало багато й таких, які намагалися творити цікаві газети, теле- і радіопередачі для людей, обстоювати власну, часто не погоджену з владою думку, а висвітлення діяльності влади обмежили чіткими законодавчими рамками (в межах виділених на це коштів).

Та повернемось до перипетій на виборах 1994 року. Левко Лук’яненко у травні 1992 року склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв'язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. Та вже у листопаді 1993-го через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну. На президентських виборах 1994 року електорат вперше розділився за територіальним принципом: на Схід і Захід. Схід Підтримував Кучму, сподіваючись на майбутнє повернення в орбіту Росії, а Захід – Кравчука. Кравчук програв, і національно-демократичні сили прагнули здолати прокомуністичну, проросійську більшість у парламенті. Кожен голос для них був важливий. Тому коли одразу не обрали депутата в Нововолинському виборчому окрузі №68, вирішили висунути на перевибори 20 листопада 1994 року кандидатом Левка Лук’яненка.

Він переміг у першому ж турі, здобувши підтримку 35 тисяч 230 виборців(62,06% голосів). Тож мав змогу отримати депутатський мандат уже 7 грудня, коли Верховна Рада визнавала результати виборів. Але деякі виборці, обласні комітети КПУ та СПУ подали на нього скарги, вимагаючи визнати вибори недійсними. Причиною скарг була агітаційна листівка групи підтримки Левка Лук`яненка, яка розповсюджувалась напередодні виборів у Нововолинську біля ринку. Обурення прихильників лівих викликала агресивність надрукованого на другій стороні листівки тексту. Як потім з`ясувалось, текст цей був надрукований без відома та згоди самого кандидата від УРП.

Обставини інциденту з листівкою вивчала і окружна виборча комісія, і ЦВК. Обласна прокуратура, а згодом Генеральна прокуратура України в порушенні проти Лук’яненка кримінальної справи відмовили. 17 січня 1995 року справу вивчали Тимчасова мандатна комісія парламенту і Комітет Верховної Ради України з питань правової політики і судово-правової реформи. Перша інституція проголосувала проти визнання повноважень Левка Лук'яненка, друга – за. 18 січня пленум Верховної Ради підтримав рішення Тимчасової мандатної комісії та доручив їй провести особисте розслідування. Тимчасова мандатна комісія створила групу з п'ятьох людей, яка разом з одним спостерігачем здійснила виїзд до Нововолинського виборчого округу.

За спогадами Миколи Пасамана, тоді перед зборами активу в Іваничівській райдержадміністрації, на яких і мали почути думки місцевих еліт стосовно листівки і впливу її на результати виборів, декілька членів групи завітали в редакцію газети «Колос». Розпитали головного редактора його думку. Той розповів, що листівку із погрозами в разі не обрання Лук’яненка в Іваничівському районі не поширювали. А якщо й роздали 500 примірників (а не 30 тисяч, як писали в скаргах комуністи й соціалісти) у Нововолинську на ринку, то це аж ніяк не вплинуло на загальне волевиявлення виборців округу, який завжди переважною більшістю підтримував представників національно-демократичних сил. До речі, без жодних винятків підтримує й досі, незалежно від конфігурації округу (з 1998 року це округ №19 з центром у Володимирі-Волинському, до якого входять міста Володимир-Волинський, Нововолинськ, Володимир-Волинський, Іваничівський, Любомльський райони).

Підтвердження тези редактора члени парламентської групи згодом почули на зустрічах з представниками трудових колективів і громадськості як в Іваничах, так і Локачах. Вони пообіцяли врахувати її при підготовці довідки на засідання Верховної Ради. 27 січня Микола Пасаман написав під псевдонімом «М.Жичка» на першій сторінці газети про результати візиту перевіряльників із парламенту. Замітку закінчив словами: «Маю передчуття, що цього разу справедливість візьме гору і наш депутат приступить до законотворчої роботи».

Замітка в газеті «Колос» про перебування в Іваничах парламентської групи з вивчення обставин обрання народним депутатом Левка Лук’яненка.
Замітка в газеті «Колос» про перебування в Іваничах парламентської групи з вивчення обставин обрання народним депутатом Левка Лук’яненка.


Так воно й сталось. І хоч після звіту тимчасової комісії Верховна Рада України 7 лютого знову відмовила Левку Лук'яненку у визнанні його повноважень, після тривалих дискусій 9 лютого більшість парламентарів все ж таки проголосували за відповідне рішення.

«МИ НАДУВАЛИ СВИНЯЧИЙ ПУЗИР, ЗАВ’ЯЗУВАЛИ І ГАНЯЛИ ЙОГО»

Ображений на місцеву владу, Левко Лук’яненко після визнання його депутатських повноважень кожного приїзду на округ вів прийом громадян в Іваничах в кабінеті головного редактора газети «Колос». За словами Миколи Пасамана, приїздив він на Волинь щонайменше раз на квартал. Часто спілкувався з простими людьми, намагався вирішити їхні проблеми, та оминав кабінети чиновників. І лише згодом Миколі Пасаману вдалося переконати Левка Григоровича зустрітися з керівниками району й селища. Хоча депутатську роботу він аж ніяк не плутав із роботою виконавчої влади. Мав тверде переконання, що нардеп покликаний писати закони, а не «вибивати» на округ гроші на розвиток соцкультпобуту. Бо це вже – корупція.

Він не переймався тим, що його не виберуть до парламенту, бо, мовляв, не допомагає округу. Це була людина, яка думала про всю Україну, про добробут всіх її мешканців, а не якоїсь окремої групи. Тому коли на одній із зустрічей його попросили купити чи посприяти придбанню м’ячів у школу, відповів: «Ми в дитинстві надували свинячий пузир, зав’язували і ганяли його».

Місцева влада потім використовувала цей його вислів проти нього. Бачте, мовляв, кого обрали, ваші проблеми йому «до лампочки». Хоча насправді «до лампочки» проблеми людей були саме місцевим чинушам, які вже думали не так про людей, як про власне збагачення. І олігархи, які згодом прийшли до них з грішми, щоб попросити підтримки для перемоги на виборах, стали для них своїми, рідними. А який зиск дрібним чиновникам від таких політиків, як Левко Лук’яненко?

Хоча саме Лук’яненко якнайбільше хотів процвітання своїй країні і добробуту її мешканцям. І для цього вважав головним – змінити систему казнокрадства, корупції, а створити систему справжньої демократії, як на Заході.

В особистому архіві Миколи Пасамана зберегся лист із середини 90-х років минулого століття з вітаннями і побажаннями Левка Григоровича, котрі тепер, після його кончини, читаються як заповіт. У ньому він вітає редактора і всіх читачів районки із Днем Свободи. Лук’яненко, зокрема, висловлює тверду віру в те, що «працьовитість, талант і витривалість нашого народу перемелють всі труднощі, і Україна встане з руїни і буде вільна й замовжна. Ми відродимося як нація, і молодь продовжить славні діла своїх героїчних пращурів».

Лист Левка Лук’яненка Миколі Пасаману з вітаннями до Дня Свободи.
Лист Левка Лук’яненка Миколі Пасаману з вітаннями до Дня Свободи.


Я зустрівся з Левком Григоровичем вдруге під час одного з його візитів до Іванич. На той час він уже приймав виборців у кабінеті голови селищної ради. Я попросив голову ради Раїсу Ансімову взяти коротке інтерв’ю в депутата для обласного радіо. Вона дозволила. Я зустрівся з Левком Лук’яненком, увімкнув магнітофон «Репортер» і видав зо шість запитань про поточний політичний момент.

– О-о-о, – протяжно вимовив, усміхаючись у вуса, Левко Григорович. – Стільки питань одразу.

З досвіду я знав, що, як правило, відомі люди дуже зайняті й на спілкування з представниками ЗМІ виділяють дуже мало часу. Проте Лук’яненко поволі, не поспішаючи, вдумливо і ретельно відповів на всі запитання, які я йому поставив. Для нього не було різниці – чи перед ним столичний журналіст, чи місцевий, високопоставлений чиновник чи проста людина. Коли не мав часу, то так і казав. А якщо вже вступав у розмову, то закінчував її, ставлячи логічну крапку.

«ЯКБИ ОБРАЛИ ЧОРНОВОЛА…»
Історія не має умовного способу. Але й сьогодні в Україні часто можна почути, що якби в Україні у 1991-му Президентом обрали В’ячеслава Чорновола, все в нас було б не так, як нині, а краще. Не було б олігархів, ми одразу пішли б демократичним шляхом, як, наприклад, країни Балтії: відсторонили б від влади комуністів, п’яту колону Росії, провели швидкі реформи, як у Польщі…

І в тодішній поразці Чорновола звинувачують саме представників національно-демократичного табору, які не зуміли об’єднатися і висунути єдиного кандидата. Кивають в бік Лук’яненка, який, знаючи, що програє, не зняв свою кандидатуру, чим відтягнув частину голосів від Чорновола.

Чому вони не домовилися між собою, Левко Григорович відповів в одному зі своїх інтерв’ю. Не підтримуючи жодну із сторін дискусії, закликаю читачів ознайомитися із думкою Героя України.

Зі спогадів Левка Лук’яненка:
«Бажання було, але об’єднатися ми не могли. Якщо взяти за останнiми результатами, то нас було троє трохи сильнiших вiд iнших: Кравчук, Чорновiл i я. Чи могли об’єднатися Чорновiл i я? Не могли. Бо Чорновiл у перiод цiєї президентської кампанiї виступав за федеративний устрiй України i допускав двомовнiсть. Я розумiю, що двомовнiсть є проблема чисто спекулятивна, що це, так сказать, загравання iз нашим пiвденним сходом, але це було сказано ним, ось. Я вважав за неможливе спекулювати i грати от такими речами, як мова. Мусить бути одна мова i все. Я можу бути президентом, чи я можу бути не президентом, я собi так тодi думав i казав, але я є за одну мову в Українi, вiн допускав двi мови. То чи можна було примирити такi двi принципово рiзнi позицiї? Друге вiн за федеративний устрiй України. Я був вiд самого початку прихильником унiтарного устрою України. Федератизм, я знаю, що це є спосiб, яким Росiя завжди хотiли нас розколоти i далi носиться з тими iдеями. Отже ж, цi двi позицiї примирити неможливо. Притому, що стосується федератизму, то цi думки Чорновiл висловлював ще в 88-му роцi. Тобто це в нього було, це не є просто, так скажемо, думка, ну, от пограти там на якихось росiйських почуттях. Отже ж, ми не могли примиритися на цьому, оце нас не могло з’єднати на однiй дошцi. Ну, а що стосується тих двох iнших, то просто це люди, якi нiби збоку були».

Левко Лук’яненко навіть спрогнозував, що було б, якби Леонід Кравчук під час путчу ГКЧП в Москві 19 серпня 1991 року звернувся до українців із закликом стати на захист самостійності України.

Зі спогадів Левка Лук’яненка:

«Я i тодi, як i пiзнiше, абсолютно чiтко розумiв, що iсторiя дає Кравчуку шанс, вона йому пiдносить пiд ноги п’єдестал. Йому треба було вийти на радiо i телевізію <…>, стати на повен зрiст i закликати весь народ до барикад, до готовностi воювати за самостiйнiсть України. Iти e вiйськовi частини, проводити з ними там розмову, щоб їх, так сказать, культурно, м’якими руками взяти, не дати їм вийти з казарм i почати стрiляти. Тобто закликати народ до опору. Це був би той крок, який би iз нього зробив нашу Жанну д’Арк, але для цього треба було бути готовим бути повiшеним на третiй день. Знаєте, людина iнша вважала би, що то зоряний час i що то щастя. І воно так було б. Але вiн цього не зробив, вiн не зробив помилки, а то могло би бути помилкою, от. I тому ось так от, весь час ось так от…»

Тобто Левко Лук’яненко, як і Леонід Кравчук, добре усвідомлювали, що війна з Росією могла бути ще в 1991-му. І могла закінчитися повною поразкою і капітуляцією України. Тільки не тепер, коли виросло ціле покоління українців, яке не знало совка, імперської політики Росії, виховане на засадах демократії і поваги до людини, готове зі зброєю в руках захищати Незалежність і територіальну цілісність України.

А ось слова Левка Лук’яненка з інтерв’ю 2016 року про нинішню Верховну Раду:

«Парламент, який ми тепер маємо, є першим, в якому за 25 років демократів більше, як половина. Створена ніби патріотична більшість. По-перше, там немає комуністів, що сприяло поліпшенню його складу, бо комуністи ніколи не визнавали нашу державність. Ми носили прапор жовто-блакитний, а вони – прапор колонії, радянський. Це була відкрита п'ята колона Росії. Тепер до парламенту прийшли молоді люди. Що з ними сталося? Вони показали, що малокультурні, не мають достатніх знань. І хвалитися знову нічим. Бо парламент мав би бути взірцем вищої національної еліти, а не став таким. Тепер ми знаємо, що вони піддались впливу. Їх купили олігархи, і вони зобов'язались голосувати за ті законопроекти, які цікаві олігархам. Тому завдання нації – думати, як поліпшити вищий законодавчий орган України.

Необхідно, аби наш парламент на 80% складався з українців, а решта 20% – віддані національним меншинам. Завдання кожного виборця – взявши бюлетень, виділити українців. А потім серед них знайти кандидата з кращою освітою, досвідом, подивитись на його роботу, не на обіцянки. Демократичним способом треба парламент зробити українським, а тоді сподіватись, що почнеться відродження України. Якщо нас, українців, там меншість, лише третя частина, то як ми можемо до влади пред'являти претензії?»


Варто задуматися.

Святослав ЛЕСЮК, «Волинь24»

Автор висловлює вдячність Миколі Пасаману за допомогу в написанні цього матеріалу і за надані документи й світлини з особистого архіву.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
1

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Яке бюро райкому партії в 1994 році?А все інше дуже цікаво.
Відповісти
Автор
Тут Микола Пасаман порівнює місцеву владу 1994 року з бюро райкому партії часів СРСР.
Відповісти
Нажаль-у вічність йдуть найкращі!!!Світла пам"ять і Царство Небесне цій чудовій людині!!!
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».