Хотіли ампутувати ногу, яка до коліна була чорною, - атовець з Луцька

Лучанину Сергієві Федотову всього 24, а позаду — ​війна, Іловайський котел, поранення, полон і понад 20 операцій. Ось уже чотири роки він бореться з тяжким ускладненням: хлопчині загрожує ампутація стопи.

Поставити бійця на ноги беруться ізраїльські медики, - пише Волинь нова.

«ХІБА СЬОГОДНІ ХТОСЬ ПРИЇДЕ З КИЄВА І СКАЖЕ «ДЯКУЮ»?!»

— Ніби уже й покращало, просто потрібно було не їхати з Ізраїлю. Казала ж йому: «Залишайся! А він мені: «Хочу додому!» Гроші, звичайно, величезні йшли. Але там рана швидше затягувалася, клімат зовсім інший, — ​журиться мама Світлана Анатоліївна.

— Як реп’яхів начіпляв: і в плечі, і в ноги, і в голову, — ​жартома говорить хлопчина про своє поранення. — ​З товаришами намагалися вирватися з Іловайського котла, як нас накрили ворожі «Гради» та міни. Один зі снарядів поцілив у БМП. Я як подумаю, що в 19 років могло відірвати дві ноги, ну кому ти такий потрібен, крім мами з татом? Поки у госпіталі — ​приходять, підтримують. А потім… Хтось приїде з Києва, скаже «дякую»?!

Боєць має дві державні відзнаки, які вручав особисто Президент України Петро Порошенко.

10 квітня 2014-го Сергія мобілізував Луцький військкомат. Повістка на роботу прийшла, він тоді працював в охороні торгового центру «Слон». Відразу перебували у Володимирі, далі — ​у Рівненському навчальному центрі. Згодом вирушили у зону бойових дій. В Оленівці на Донеччині потрапили під обстріли.

ХЛОПЦІ ПАДАЛИ ОДИН ЗА ОДНИМ ПРОСТО НА ОЧАХ

— Ми мали виставити мости, бо їх попідривали сепаратисти, — ​розповідає Сергій. — ​Але нам не вдавалося це зробити. Ешелони йшли великі, і сепаратисти думали, що то «Гради». По нас почали і з танків гатити, і з усього іншого. Тому стояли і чекали. В кінці липня ми опинилися в селі Кутейникове поблизу Іловайська. Коли почали брати місто, зайняли першу лінію фронту. Там в основному були добровольці. Збройних сил менше. Це «Дніпро‑1», «Донбас» та інші. Розпочалися постійні обстріли в самому селі, ми ж дислокувалися на якомусь заводі.

Командир майор Мироненко був для нас як батько, піклувався про кожного солдата. А 24 серпня вже зайшли російські війська, і ми змушені були відступати до самого Іловайська. Вони били по нас з усього, із чого можна було, оточивши з усіх сторін і утворивши кільце. Потім домовилися про вихід зеленим коридором, іншими словами — ​«ласкаво просимо в пекло». Ми поїхали тією дорогою, де вже стояли повністю обкопані, зі зброєю, технікою російські війська.

Перший снаряд розірвався біля машини. Мені осколок влучив у голову. Добре, що був у касці. Хлопці падали один за одним просто на очах. Коли поруч розірвався другий снаряд, здалося, що ноги відірвало, але, бачу, — ​є! Я ще відстрілювався метрів двадцять, а потім, як хто голкою в спину вколов. То вже була куля. Упав і думаю — ​кінець.

Мій товариш Саша Бичук, отримавши контузію, тягнув мене за бронежилет, а навколо брязкали, вдаряючись, кулі. Кажу йому: «Нам двом не вийти. Залиш мене і відступай, поки є куди». Він заніс мене до якогось льоха, перев’язав джгутом, бо вся стопа була розірвана. Через велику втрату крові я почав марити: просив хлопців зробити телевізор тихіше, говорив сам із собою. Дуже хотілося пити. Хлопці яблуко гниле знайшли — ​на всіх. А нас там дванадцятеро було. Потім дуже часто непритомнів. Нашу колону нещадно бомбили, а хто був поранений, то «деене­рівці» їх дострілювали.

Пошматований осколками та зі снайперською кулею під серцем
У такому стані хлопець ще дві доби стікав кров’ю у сепаратистському полоні. Аж поки його не виміняв Червоний Хрест. Далі довезли до якогось населеного пункту і там уже пересадили на літак. У Дніпрі прочистили дві ноги, але кулі не побачили, її вийняли вже у столиці.

«НАД ВАШОЮ ДИТИНОЮ АНГЕЛ РОЗПРАВИВ КРИЛА»

— У Києві готувалися ампутувати ногу, яка до коліна була чорною, — ​розповідає Сергій. — ​Лікар пояснював, що шансів немає, її не врятувати. Але сталося диво. В палату зайшли дві старенькі бабусі і кажуть: «Можна за вас помолитися?» — ​«Моліться», — ​здивовано відповідаю. Поки йшла операція, вони стояли під дверима і читали молитви. І раптом у судинах почала циркулювати кров. Ногу не відрізали, а тих стареньких ніхто більше не бачив, вони безслідно зникли. Сам лікар Костянтин Пендраковський казав батькам, що сталося щось неймовірне: «Це була не нога. Висіла одна шкіра. Над вашою дитиною ангел розправив крила».

Витираючи сльози, мама пригадує, як у госпіталі побачила закривавлене та понівечене тіло сина.

Монахи подарували хрестик, який він мав завжди носити на тілі. Якось Сергій зняв його і буквально за хвилин сорок піднялася висока температура. І лише коли одягнув натільний хрест, усе нормалізувалося.

— Маленький, худенький такий, пищать підключені до нього всі апарати. Голова розсічена, дві ноги як колоди. Без свідомості спочатку був. Запитую лікаря, як Сергій? А він, показуючи пальцем в небо, відповідає: «Там знають. Ідіть по церквах і моліться». А потім перші слова прошептав син: «Мамо, пробач мені, прости…»

Вирівнювали пальчики, штирі заганяли, але нічого не приживалося, починало гноїтися і кінчалося тим, що видаляли кісточки. В реанімації мав усього 43 кілограми. 12 хірургів складали стопу з 7-ї ранку до 9-ї вечора. Якби не лікар Пендраковський, то б і не було що лікувати. Вдячна буду йому все життя. Хлопці лежать у реанімації страшні: порізані, побиті. Після побаченого виходиш надвір і хочеться вити: «За що?» — ​згадує Світлана Федотова.

— Мріяли, щоб наші діти жили не гірше за інших, тому з чоловіком поїхали у Польщу на заробітки, — ​продовжує мама. — ​Дівчата ввечері кажуть, щось страшне відбувається під Іловайськом. Там у пані на стіні висіла старовинна ікона. Плачу перед нею, а серце рветься з грудей. Зранку вийшли у поле висаджувати квіти, як подзвонила донька. Встигла лишень сказати: «У нас велика біда із Сергієм», — ​і зв’язок обірвався. Мені потемніло в очах: «Нема дитини».

Але згодом вона знову зателефонувала: «Він у Києві, у важкому стані, треба, щоб ти дала згоду на ампутацію. А ще сьогодні ховають нашого Ромчика». Це з ним був хлопчик із нашого будинку, жив поверхом нижче. Вони разом виросли, однією кружкою води ділилися. Єдиний син у батьків. Поки я доїхала до Києва, все життя промайнуло перед очима. Біля Сергія сиділи два мої рідні брати та його товариш. Ми й на коліна перед лікарем падали: «Тільки спасіть його».

ЩОДНЯ ПРИЙМАЄ ЗНЕБОЛЮВАЛЬНІ ПО 4–5 АМПУЛ

Сергій вижив. Надію подарували йому ізраїльські медики. Позаду – більше двадцяти операцій, попереду — ​мрія, що він зможе бігати, як колись. Аби оплатити дорогу, батьки юнака продали стареньку «Таврію», а бабуся — ​корову. Щодня Сергій приймає знеболювальні, по 4–5 ампул. І ці ліки обходяться в 130–140 гривень на день.

Волонтери допомагають, небайдужі люди скидають на картку — ​то 100, то 200 гривень, хто скільки може. Долучаються благодійні фонди. Світлана Федотова каже, що пережити це все вдалося лише завдяки молитвам.

— Я ж із ним кругом — ​де він, там і я. Ми одне без одного — ​нікуди, — ​каже мати. — ​Піднімалися із сином на таку височенну гору, куди люди зі здоровими ногами не могли вийти. Там його зустрічали монахи, один із них мовив: «Ти мусиш щось таке завітне сказати перед Богом, чого ніколи не порушиш. І все буде добре». Вони подарували хрестик, який він мав завжди носити на тілі. Якось Сергій зняв його і буквально за хвилин сорок піднялася висока температура. І лише коли одягнув натільний хрест, усе нормалізувалося. В Єрусалимі ми вже шість разів проходили лікування. Лікар прийде, обніме сина, як рідну дитину. Жили в українській сім’ї, хлопчина з цієї родини до нас у гості приїжджав.

Толя як пішов із Сергієм на кладовище, де поховані бійці, то два дні не міг говорити. Його мама працює в клініці. Почувши, що привезли хлопчика з Волині з дуже важкою травмою, вона накупила всього та прийшла до нас. І каже: «Я забираю вас до себе». Скільки вони нам у житті дали, не передати словами. Низенький уклін матушці Ларисі та отцю Олександру Савчукам, Андрію Гнатюку, які допомогли з паломницькою поїздкою до Ізраїлю, Григорію Павловичу — ​золоте серце в нього, він дбає про тих хлопців, що повернулися з війни, як за рідних синів. Хочеться просто упасти таким людям до ніг.

Якщо в нас є закони, згідно з якими можна їздити у громадському транспорті за посвідченнями, то чому, коли заходиш, на тебе дивляться з осудом?! На фронті діляться навіть краплею води.

«Може, хтось зайде такий, як я, то ви не беріть з нього грошей»
Сергій раніше все говорив: «Вилікуюсь — ​і назад». Він увесь там. Ніби пояснюючи, каже: «Там мої друзі, інше життя». А тут я вже втомився воювати. Якщо в нас є закони, згідно з якими можна їздити у громадському транспорті за посвідченнями, то чому, коли заходиш, на тебе дивляться з осудом?! На фронті діляться навіть краплею води.

«ТИ ЩО, в 41 ВОЮВАВ? І ХТО ВАМ ТАКІ ПОСВІДЧЕННЯ ШТАМПУЄ?» — ВОДІЙ МАРШРУТКИ ДО СЕРГІЯ

— Син їхав із перев’язки, а водій так ганебно з ним вчинив, — ​з болем згадує Світлана Анатоліївна. — ​Дзвонить до мене і каже: «Мамо, я п’ятнадцять хвилин на зупинці сиджу, не можу дійти до пам’яті». Він зайшов у 29-ту маршрутку, сказав, що інвалід війни ІІ групи, показав посвідчення, а водій каже: «Ти що, в 41-му воював? І хто вам такі посвідчення штампує?» Сергій мовчки поклав гроші і на наступній зупинці, спираючись на милиці, вийшов. На 11-му маршруті така ж ситуація: посвідчення підозріле. Він вийняв 50 гривень і сказав шоферу: «Може, хтось зайде такий, як я, то ви не беріть з нього грошей». Через подібне ставлення у Сергія опускаються руки, а я йому кажу: «Ти не можеш здатися, бо якщо впадеш, впаду і я».

Так зневірився, що вам не передати. Часом чуєш від людей: «Вам добре, квартиру отримали». Просто пережити тиждень його життя — ​і кожен би зрозумів. Бачити, як на твоїх очах вбивають та розстрілюють товаришів. Хіба цьому можна заздрити? Я би нічого не хотіла, аби він був здоровий і його не принижували. Тому син і не пишається своїми нагородами, дві державні відзнаки вручав особисто Президент України Петро Порошенко. Набагато ціннішими для нього є дитячі малюнки та листи, зберігає їх усі до одного.

Переглядаючи справжнісіньку гору дитячих каракуль та їхніх творчих «шедеврів», спостерігаю за Сергієм. Він сидить на підлозі, підтримуючи хвору ногу рукою, і грається з котом Максом. Немов дитина — ​усміхнений та щасливий. Згодом піднімається, бере з полички знеболювальне і виходить з кімнати.

— Син і зараз не спить ночами, воює, — ​говорить мама. — ​У нас телевізор не вимикається. Якось, як гахнула петарда, він так і ліг. У чоловіка стався інсульт після пережитого. Ще і йому повістку приносили. Зять Мирослав теж відвоював півтора року, був у Мар’їнці, його вважаю своїм сином. Просила на фронт не йти, а він мені каже: «А чого ви Сергієві цього не казали, йому було лише 20 літ?! Я ж старший, у мене вже сім’я, буду її захищати!» Плануємо знову потрапити до Ізраїлю, продам усе, що є, і поїдемо.

Картка «ПриватБанку» Сергія Федотова 5168 7420 2546 5851.