Луцький Гауді, або Дім, який збудував Микола

0
4
Луцький Гауді, або Дім, який збудував Микола
Луцький будинок з химерами... без химер. До унікального будинку луцького скульптора Миколи Голованя вервечкою йдуть туристи. Чоловік присвятив створенню цього шедевру півжиття і продовжує його вдосконалювати. Про те, як Микола Микитович розповідає про свої шедеври і чим живе нині, пише opinion.biz.ua

Совєти знесли його батьківське обійстя. Там – розпис був на цілу стіну із сюжетами Помпеї. Мозаїка. Скульптури. І вишні під хатою. ...Натомість дали хрущовку. Та в чотири стіни луцький скульптор Головань не зміг вмістити свою розхристану творчу душу – і вибудував дивний дім просто на болоті, над річкою Стир.

МАЙСТЕР І РУДИЙ НІМЕЦЬ

Йому 75. І він чимось навіть схожий на героя з якогось чудернацького фільму про гоблінів. Чи з роману Віктора Гюго? Фактурний. Наче ліпив себе сам. Обвітрене тіло. Засмальцовані від щоденної роботи з камінням і бетоном шорти. Важкі руки, ноги. Незмінна шевелюра. І - мереживо довкола напрочуд світлих очей. Чи то від усмішок. Чи то від частої задуми.

«Олено, тільки не забудеш мені сказати, щоб я полив квіти», - спиняється дорогою до ротонди.




Рідко коли випадає почути, як про свій шедевр і все, що притягує до нього тисячі туристів, розказує сам Майстер. У нього – витончено чиста українська мова і якась внутрішня інтелігентність, міцна, як кам’яна брила. Кожен день проводить в оточенні своїх робіт. Хоча й будинок цей – радше майстерня, творча лабораторія. Але поза ним себе скульптор Головань не уявляє, бо «приріс».

Він іде показувати, що тут є. Під ногами бетонні плити зі скляними пляшками всередині. Кожну-кожнісіньку виліпив сам і сам вимостив...

На порозі хати ліниво потягується до непристойності рудий кіт.

Скульптор купає його часто. Але ще не назвав. «Між нами, - каже, - я називаю його Рудий німець». Кіт розуміє скульптора, схоже, краще, ніж багато хто з людей.



ХАТУ, РОЗПИС, МОЗАЇКУ – ПІД БУЛЬДОЗЕР

Історія цього будинку почалася вкінці 70-х.

Микола Головань – лучанин. Мати полька і була доброю швачкою. Батько – одесит і непогано столярував. У синові вони змалечку побачили хист до малюнка. Тому згодом віддали вчитися до Львова, в училище прикладного мистецтва. Молодий скульптор повернувся з навчання до Луцька, щось творив, десь себе шукав. У дворі батьківського обійстя звели «врем’янку». Батько майстрував вікна-двері, син виливав зі шлаку стіни. А потім зробив із хатини витвір мистецтва: розмалював стіну грецькими сюжетами, прикрасив скульптурою і мозаїкою. А коли розбудовували Луцьк, хату Голованів постановили знести.

«Тоді ж як: зносили, де хотіли і ніхто нічого не питав. Давали компенсацію за дерева і квартири кому там. Уяви: як я міг жити в тій хрущовці?! Це тоді, коли в мене був гарний двір, вишневий садочок, яблуньки, сливи… Та хата ж – вся в мозаїці, а всередині розпис на грецьку тематику, щось на кшталт Помпеї. Хлопці там збиралися, була ціла історія! ...Дещо я зміг спасти. Але більшість пропала. Пішло під бульдозер, ті розписи і той1 мій труд. І після того – все: я взявся спасати свою душу», – згадує Микола Головань.



Каже, «заглох» тоді. Хрущовка, маленькі діти, суєта... Так він вирішив оздобити унікальними скульптурами луцький центральний парк відпочинку, а взамін не просити ні грошей, ні похвали, лише ділянку під новий дім.

«Це місце я вже тоді облюбував. Тут, правда, було болото...» – зазначає.

Так у парку постала славнозвісна алея Голованя, на яку ходили дивитися як на скульптурну виставу і яку недавно реанімували. А за скульптури в 1979-му дали землю. Цікаво, що більше 30-ти літ «будинок Голованя» Голованеві не належав, бо ділянку донедавна не дозволяли приватизувати: хоч вона і на окраїні, і на болоті, але все ж ніби-то входила в межі історико-культурного заповідника «Старий Луцьк».

Усе, що тут є, скульптор зробив своїми руками. Кожен камінець ним принесений. Кожен образ ним викоханий.



«БУВ БИ ЖИВИЙ ГАУДІ, ВІН ПОДАВ БИ МЕНІ РУКУ»


Сюди, у святую святих автора знаменитого на всю Україну луцького будинку Голованя, прагне потрапити багато люду. Кажуть, 70% туристів, які приїздять побачити в Луцьку щось цікаве, спершу йдуть до майстерні Голованя, яку в народі часто називають «будинком з химерами», а тоді вже – в древній Луцький замок. Разом із тим є чимало лучан, які вважають дім Голованя звалищем скульптур, каміння і різного непотребу, а самого митця – диваком. І тим будинок у Старому місті над Стиром ще цікавіший.

«Знаєш, коли мені кажуть: «Ви нагадуєте Гауді в Барселоні», я відповідаю: «Був би живий Гауді, він подав би мені руку», – всміхається Микола Микитович.

У променях сонячного надвечір’я його двір можна розглядати годинами. Паркан, оселя дивних форм і вся у неймовірних скульптурах, за нею – синова кузня, італійський дворик... Поміж готових робіт, серед яких найбільше сакральних образів, – бетонні брили, шматки піщаника, гора скляних пляшок й тисячі дрібниць, у яких майстер вже ЩОСЬ побачив, але ще не знайшов їм місця.

Найперше запрошує глянути на ротонду. Тут скульптор Головань ховається від міської суєти і працює над своїми шедеврами. Рукавиці майстра. Пензлики. Камінці. Стілець...



«Ротонда – то романтика. У всі часи людям треба щось таке зробити, щоб радувало око. Починаючи від 17-го і аж до 19-го століття століття була така мода: робити напівзруйновані замки в парках. Хочеться теж дати якийсь характер своїй творчості, щоб вона трохи відповідала оці романтиці. І так, тут добре працюється», - пояснює скульптор.

Лучани знають: його дратує, коли це обійстя називають «будинком з химерами». Бо він його зове «вернісажем». Не інакше.

«Не люблю. Химери – то в Кийові. Я іноді жартую: Химери на Городецького і у Верховній Раді, а тут – вернісаж. Нема химер. Є сакральна скульптура, є алегорія», - каже.



«ТРІШКИ ВАТИКАНУ»... І САМ – СЕРЕД АПОСТОЛІВ

Угорі на будинку – напис латиною. Запитую в нього, що це?

«Свобідна праця – це задоволення», – читає.

Тут і «трішки Ватикану», і скульптура зодчого Луцького замку князя Любарта, і єдина у світі скультура короля Вітовта у короні. Ангели, мадонни, леви... В окремому італійському дворику, дбайливо «затуленому» він дороги і зайвих поглядів він зібрав усі роботи свого сина Миколи. Сина-скульптора, який рано пішов із життя, залишивши батькові – незнищенну тугу...



Особливих гостей він завше запрошує до ще одного унікального простору. Сакральне місце Голованя – чи-то кухня, чи то вітальня усередині будинку.

Стеля – у дивному ліпленні. Стіни в чудернацьких візерунках. Стіл. Старі фотографії. З однієї з яких пильно дивиться у вічі кожному Головань-молодший. Тут багато світлин сина й різних дорогих серцю дрібниць. І стара ялинка новорічна, ще в гірляндах. І келихи. І журнали з книгами...

«Тут у мене кухня як намолена церква», - додає скульптор.

Найсокровенніша робота для нього, з усього що є у цій хаті-майстерні над Стиром – «Сім’я».

«Он вона, створена 35 років тому, – показує барельєф над широкими дверима. – Отам мої діти, дружина, я як Атлант тримаю на собі. Це коли я був молодий і крепкий».



Кажуть, десь у своїх скульптурах на стіні хмерного будинку автор заховав і зображення самого себе.

«Ой... – наче ніяковіє. – То перифраз на апостолів. Оце я – з молотком. Я їх робив, коли не дозволено було. То були часи совдепу, коли релігія була не на користь державі. Навіть еротику вони тоді сприймали краще, ніж релігійну тему».

Тому то був свого роду протест. Піщаник, з якого робив апостолів, витягнув з болота. Привозив сюди і тесав у 15-градусний мороз із кожухом на плечі. Каже, хотіло швидше.



«НЕ СУМНІВАЮСЯ, ЩО В КУЗНІ, ДЕ КУВАВ МІЙ СИН, ЩЕ КУВАТИМУТЬ ОНУКИ»

Недавно луцька громада назвала Миколу Голованя Почесним громадянином Луцька.

«Це навіть більше, ніж би мені сказали: «Ти народний». Я горджуся, що я лучанин, що я творю не тільки для мешканців міста, а й для всієї України. Не побоюся цього слова, бо я не схибив у мистецтві. Я стараюся чесно робити. Від початку і до кінця. Оцими руками», – показує натруджені пальці й міцні руки з прудкими венами.

Торік з великим успіхом у Луцьку пройшла його персональна виставка малюнків, яка показала несподівано іншого Голованя. Чорно-білого.

Та все ж нині 75-річний Головань рідко коли виходить на люди.



«Знаєш, коли людина багато бачила за життя, то в старості вона більше мовчить... Я ж не заберу це все з собою. А дякуючи цьому вернісажу, живу. Міг би того не робити, але добре, що зробив. Що бачу світ, бо до мене йдуть люди. Що я потрапив саме на одну вісь із нашим замком Любарта. І воно доречно підходить старожитності нашого міста. І не сумніваюся, що в цій кузні, де кував мій син, ще куватимуть внуки. Головне, щоб влада трошки зберегла це», - каже Головань.



***

...Він збирається зрештою таки полити свої квіти.

Розмову в містичних променях надвечірнього сонця, що зухвало граються ликами його мадонн, князів, апостолів і мучеників, перериває чиєсь «Добрий де-ень!» за парканом.

Знову туристи.

«Хлопці, звідки ви є? О, з Києва! То зайдіть в середину», - гукає Головань, вітається і подає молодим людям руку.

Рудий німець смачно потягнувся на теплому порозі й насторожив вуха.

Текст -Олена ЛІВІЦЬКА (для opinion.biz.ua).
Фото - Павло БЕРЕЗЮК.




Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
4
Загрузка...

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».