Легендарний декан історичного. Вадим Кудь. ОЧЕВИДЕЦЬ

10
18
Легендарний декан історичного. Вадим Кудь. ОЧЕВИДЕЦЬ
У Східноєвропейському університеті Вадима Кудя давно звуть легендою історичного факультету. Колишньому декану нині за 90. А сам – як струна. Історик, доля якого – як зачитаний підручник з історії.

Він уперше прибув у Луцьк у вересні 1947-го. Маршем. З танками. Двічі бачив, як «брали Крим». Спочатку дивом вижив в окупованій німцями Ялті, а потім щиро плакав перед екраном телевізора, коли дивився, як у 2014-му його півострів без єдиного пострілу віддали росіянам.

Сьогодні – у затишній луцькій квартирі. Звичайній. Без зайвої розкоші. Десь там, у далеких дитячих спогадах, лишилася батьківська квартира у сонячній Ялті. І рояль. І книжки. І – війна… Але він вдячний і за те. Бо інакше не опинився б на Волині. Історія історика Вадима Кудя - про те, як він, кримчанин з родини міщан та інтелігентів, вріс корінням у непокірну «бандерівську землю», зберіг унікальні спогади про події минувшини і для сотень волинян став особливим викладачем.


ЯЛТА. «ТАТО БУВ БУХГАЛТЕРОМ У ЯЛТИНСЬКОМУ ФІНВІДДІЛІ Й ХОДИВ У ПАРУСИНОВИХ ТУФЛЯХ»

У його родині – багато відомих імен. Один рідний дядько починав знамениті розкопки Херсонесу. Інший – був морським військовим аташе в Туреччині, а по війні - політичним в’язнем, якого судили за липовим звинуваченням у передачі американцям даних про наші літаки і потім таки реабілітували. Зятем ще одного дядька був відомий капітан корабля «Адмірал Нахімов», який затонув із десятками людей на борту. Капітан «Нахімова» сидів у львівській тюрмі, а Вадим Кудь писав йому за грати листи.

«Тепер у нього лишився син Валерій. Той зробив кар’єру: в нього пляж…» - гортає сторінки старого альбому Вадим Кудь.

Дивом він зумів повернути собі родинні світлини, які мало не пропали в окупованій Ялті після того, як арештували батька і вигребли з квартири все цінне. І в нього, і в дядьків, каже, були свої фотоапарати, тому з «кримського життя» лишилося чимало фото.

«Тато працював бухгалтером у міському фінвідділі в Ялті. І ходив у парусинових туфлях. Така біднота була, 30-ті роки... А мама захворіла туберкульозом, не могла вже ніде працювати», - згадує чоловік.



ЗІБРАВСЯ В КІНО, А ПО РАДІО КАЖУТЬ ЗАКЛЕЮВАТИ ВІКНА НАВХРЕСТ, БО… ВІЙНА

Показує фото, де він серед дітей у довоєнній Ялті. Друга світова для нього, каже Вадим Кудь, почалася фактично зі шкільного випускного.

«20 червня 1941 року в нас був випускний вечір. Солодка вода. Кому – 13, кому – 14. Дівчатам записки передаємо... А через два дні вихідний, і я зібрався в кіно. Тут кажуть, що хтось там виступав на радіо і радив вікна заклеювати... Такі смужки паперу навхрест на скло клеїти: коли воно буде вилітати, то щоб не розсипалося. Бо, мовляв, війна… А в людей, знаєте, - така абсолютно різна реакція. Одні казали: “Побачиш: через три місяці німці тікатимуть звідси!”. А другі - навпаки: “Це ж німці! Це ж така сила!”» - розповідає луцький історик.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Вовка порубав бюст Сталіна. А я спалив піонерського галстука», - історик Вадим Кудь. ЦИТАТНИК


А через деякий час він помітив, що з Криму почало виїжджати багато людей. І тільки тоді повірив у те, що таки справді йде війна.

«Не забуду ніколи, яка теплохід «Вірменія» погрузилося більше тисячі людей. У тому числі рідні мого однокласника. Теплохід відійшов від берега кілометрів два - і німецькі літаки прилетіли й розбомбили його. Мало хто врятувався», - розказує Вадим Олексійович.

Коли сьогодні він дивиться новини про життя про життя у селах Донбасу, що опинилися під кулями, згадує себе. І те, як у 14 років вперше побачив, як людині під час бомбардування відірвало ноги і руки. Як прокинувся вранці, а за стіною, просто під будинком – воронка глибочезна. Як люди черпали відрами вино, бо наші, відступаючи, побили масандрівські підвали, аби німцям не дісталися, а вино з бочок витекло в пересохлу річку. Як сусідський хлопець Вовка зняв бюст Сталіна, який в Червоному кутку стояв, і порубав його сокирою. І… як закопував свій піонерський галстук. Щоб німці через нього не розстріляли.

Передвоєнне дитинство. У дворі. Вадим Кудь - в центрі. Ялта. 1935
Передвоєнне дитинство. У дворі. Вадим Кудь - в центрі. Ялта. 1935


ВЖЕ ЙШОВ НА РОЗСТРІЛ, А ВРЯТУВАВСЯ, БО ДОБРЕ ВЧИВ У ШКОЛІ НІМЕЦЬКУ

Окупація. Взимку 41-го настав голод. Батькові Вадима Кудя наказали повернутися на робоче місце в міську управу. Німці ввели платне навчання і сім’ї треба були гроші. Та згодом школи закрили, і Вадим пішов працювати робітником в інфекційну лікарню. Отримав свої перші 150 крб зарплати, на які нічого не можна було купити. На душу періодично видавали 300 грамів зерна. Іноді - кілограм риби. Цієї ж голодної зими 42-го Вадим втратив маму, бо та згоріла від туберкульозу.

Найяскравіший спогад – «зустріч із живим німцем».

«У нас було не гестапо, а СД. Це там, де Штірліц працював. Якраз кругом арешти: ми вийшли на вулицю, а тут - німець. Женуть нас у натовп чоловіків. Далі ведуть в масандрівські казарми, де гетто єврейське. На розстріл. Люди в паніці, хто що...

І от, що я запам’ятав: стоїть один німець, старий такий, дивиться на нас, щось каже. А я дуже гарно вчив німецьку мову і зрозумів його. “Ви не хвилюйтеся, вас відпустять додому...” - говорив. Зі співчуттям. Підвели нас до казарм, стоїть вартовий і питає, скільки мені років. Сказав, що 14. А він мені: «Біжи». Я повернувся - і пішов. Аж тут ще один німець. Стоїть і дивиться так прицільно… Я йому німецькою: «Мені 14 років!» і бігом йду… І пішов! Розумієте? Пішов! А тієї ночі наші висадили свій десант».



БАТЬКА ЗАБРАЛИ. «АЖ ДО СМЕРТІ СТАЛІНА Я З ЦИМ ЖИВ»

Ялту визволили, а батька забрали, бо працював в управі. Під час обшуку з квартир забрали рояль і всі 82 томи енциклопедії Брокгауза (багатотомна енциклопедія, що видавалася з початку 19 ст, - авт.), на якій Вадим фактично виріс…

«Аж до смерті Сталіна я з цим жив. І було дуже важко морально», - зауважує, згадуючи про тата.

Про те, що батько реабілітований ще за життя Сталіна, Вадим Кудь дізнався у стінах волинського обкому КПУ, вже в Луцьку, в 1956-му. Але попри те, аж до горбачовської епохи як той, хто проживала на окупованій території, вважався людиною «другого сорту». І так усі, хто жив «під німцями» і чув іншу пропаганду. Потім, на яку б посаду не влаштовувався, скрізь треба було писати, чи є в тебе родичі за кордоном і чи не перебував, бува, в яких інших партіях.

У травні 44-го вивезли кримських татар. Ці події добре пам’ятає Вадим Олексійович.

«Їм давали на збори декілька годин, - згадує. - Що вони могли з собою взяти? Будинок, город, усе ж лишалося. У нас був знайомий хороший, батьків знайомий, його жінка була гречанкою. Коли мене брали в армію, я склав у валізу все найдорожче, пішов до них і кажу: «Я у вас лишу». Але приходжу вранці, а мені кажуть: «Його теж вивозять, разом із жінкою». Він би міг лишитися, але поїхав із сім’єю».

У звільненій Ялті стали активно агітувати вступати у комсомол та йти в армію. Сусідка працювала у міськкомі й дала рекомендацію – прийняли. Запевнив, що батько з німцями не співпрацював. Повернулася з евакуації рідна тітка, завіз їй фотографії і цінні речі, а сам - у військкомат.

Ще поки на кримській землі
Ще поки на кримській землі


АРМІЯ. «КАЖУТЬ, ЩОБ З КОНСЕРВНОЇ БАНКИ СОБІ ЗІРКИ САМІ ПОВИРІЗАЛИ»

«52 стрілецький полк. 11 дивізія. Вистроїли. Повези в лазню. Дають обмундирування. Причім старе, ношене, пране. Ремні брезентові. Шапки-ушанки такі страшні. А зірочок нема. Кажуть, щоб з консервної банки собі повирізали... Не чоботи, а черевики і обмотки. Правда, дві пари білизни. Звичайна і тепла», - отака армія у Вадима Кудя.

Були і бойові заслуги, і медалі. Але за часів Союзу таких, як він не вважали учасниками бойових дій. Бо було йому всього 17-ть. За іронією долі, визнала солдатів уже фактично чужої армії Незалежна Україна.

«День Перемоги я зустрів у лазареті. Хворів. І яка ж була радість! Ніби народилися наново. Ніби інша епоха прийшла. Раптом тиша: війни нема. Я не передам цих емоцій. Інше життя настало. Це тільки ті, хто пережив, можуть зрозуміти. Так, термін «Велика Вітчизняна» був штучно внесений, але ввійшов, і його прийняли. Отак як Восьме березня ми прийняли», - розказує чоловік.

Повела війна молодого солдата своїми дорогами: з Ялти у Слов’янськ, Чугуєв, Вапнярку…

«Ми жили у Вапнярці взимку 46-го. Хліб не привозили днями. Голодно було так, що наші солдати ходили красти буряки в колгоспі, щоб щось з’їсти. Приходимо у Вапнярці якось на залізничну станцію, а там із Західної України поїзд. А в ньому людина сидить мертва. Замерз... Ще якось нашого солдата направили на Волинь у відрядження. Він жив на квартирі в якогось селянина і потім розказував: “Я там як син їм був. Там їсти є що. Вони живуть харашо. І такі добрі”. Тоді часто їхали в Західну Україну, щоб звідти щось привезти. Бо там колгоспів не було, люди охоче помагали іншим», - оце чи не вперше, коли Вадим Кудь почув про Волинь і волинян.

У Луцьку. Подружжя Кудів з донькою Оленою та бабусею
У Луцьку. Подружжя Кудів з донькою Оленою та бабусею


«ПРИЇХАЛИ НА ЛУЦЬКИЙ ВОКЗАЛ, А ТАМ САМЕ ЧЕХІВ ВИВОЗЯТЬ В ЧЕХІЮ»

У 1947 р. Вадим Кудь приїхав до Луцька. Прибув – на службу. Досі пам’ятає, яким тоді побачив обласний центр Волині. На залізничній станції (старій, де потім був ресторан «Світлофор», - авт.) - розбиті танки. А на вокзалі саме чехи сідають в ешелон, бо їх вивозять у Чехію.

«Напарник десь дістав курку. Я картоплі в штани набрав… Ми танки завели – і маршем на Рівне. Там літо перебули в таборах, а напочатку вересня маршем повернулися у Луцьк. З тих уже понад 70 років я – лучанин».

Його спогади повертають у Луцьк повоєнний.

«Луцьк був маленький. Центральна вулиця - це вулиця Сталіна, від ринку до ресторану «Світлофор» та залізничного переїзду. На місці драмтеатру – сквер. Замість цуму теж сквер зі скульптурою Леніним та Сталіним на лавці. Де зараз корпус університетський, починалася вже фактично сільська місцевість. Пригадую, як 7 вересня ми відзначали День танкіста, і все було в магазинах по карточках, навіть хліб. А от горілку можна було купити, хоч і дорого, - усміхається. - Жили в казармі навпроти ресторану «Світлофор» і залізничної станції».

Потроху обжився у Луцьку. Звик. Демобілізували солдатів лише у 1951-му. Через шість літ після 45-го. Але він службу продовжив.

Жити було вже легше, хліб і варення продавали в Луцьку без карток, і це, каже, було великим щастям. На станції навпроти казарм був завше селянський ринок, можна було у жінок купити гарячого пареного молока і картоплі товченої. Вкрасти із солдатської їдальні емальовану кружку і на щось поживне виміняти.

КОХАННЯ. ВОНА ДРУГИЙ СЕКРЕТАР МІСЬККОМУ, А В НЬОГО БАТЬКО В ТАБОРАХ

Вадим Кудь був уже механіком-інструктором і вчив курсантів водити танки. А ще знайшов дівчину. Ганна вчилася у педучилищі, родом зі Свидників, що на Ковельщині. Любив до безтями, але боявся попросити заміж. Бо красуня Ганна… стала другим секретарем міськкому комсомолу, а в нього десь у таборах батько, про якого – ні грама інформації.

«Не знав, як поступити. Вона стала членом партії, а я комсомолець ще. Вона дивувалася, скільки ж я буду ходити... Але історія батька мене стримувала. Не міг зважитися, щоб її не підставити. Я їй зрештою і розказав, як все є. І що пропоную одружитися. Мовляв, як вона на це дивиться. А вона: «Що ж ти питаєш? Якщо любиш, то нічого питати», - усміхається.

Відіграли весілля. Ганна пошила собі скромне рожеве плаття. Батьки з села приїхали. Провезли ковбаси. Сусідів кількох запросили…

У 52-му, перед вступом у вищу партійну школу, Вадима Кудя викликають в обком, який був розташований тоді у будинку, що поряд із нинішньою міськрадою. Запитували про батька: чи бухгалтером був, чи бургомістром? Мовляв, дізнайтеся: може, вже реабілітували. Насправді, очевидно, на ту пору партійним структурам було вже все відомо.

Згодом народилася донька Олена. Ганна стала другим секретарем обкому комсомолу, пізніше - директором Луцької школи-інтернат, що на Дубнівській, і віддала цій роботі десятки літ і свою душу. А її чоловік торував тим часом окрему стежку.

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК У СВИДНИКАХ З’ЯВИВСЯ «ГАНІН ВАДІМ», ДІТЕЙ СТАЛО МОДНО ВАДИМАМИ НАЗВАТИ


У 1957 розформували його батальйон, але Вадим Кудь лишився в Луцьку і пішов з армії за станом здоров’я. Одразу ж став готуватися до вступу в педінститут на історико-філологічний факультет. Для людини з російськомовного середовища то був виклик. Але він його прийняв. Почав наполегливо вчити мову.

Уже коли Вадим Кудь зайнявся викладацькою роботою, у нього часто запитували, чи він, бува, не білорус. Через акцент.

Тепло прийняла інтелігентного ялтинця, який змалку читав енциклопедії і вчився грати на роялі, селянська родина його дружини. Стрункого красеня ставили у приклад. Він на диво швидко став своїм. А після його появи у Свидниках стало популярним ім’я Вадим, яким раніше якось було не прийнято дітей називати. Кажуть, і сьогодні він для всіх у Свидниках – «Ганін Вадім». Просто і щиро.

Родина Ващуків зі Свидників. Ковельський район,1950
Родина Ващуків зі Свидників. Ковельський район,1950


ВЧИВСЯ В ДМИТРА ІВАЩЕНКА І СТЕПАНА ЗАБУЖКА, А БУВ КУРАТОРОМ В АДАМА МАРТИНЮКА

Із теплотою згадує студентські роки. Це особливий період, коли в апогеї було шістдесятництво. І доля подарувала можливість спілкуватися з легендарними…

«Вчився з Костем Шишком. Якось Костя запропонував мені ходити в літературний гурток. А вів його Дмитро Полікарпович Іващенко, відомий дисидент. Багато чого розказував. Обережно. Але деякі нетрадиційні речі нам показував. На жаль, Іващенка в 65 році засудили, він не вернувся в університет.

Але до нас приїхав Валентин Мороз, ще один легендарний шістдесятник. Він працював на кафедрі нової історії. Красивий, молодий, багато знав. Я цікавився міжнародними подіями, то він мені дуже багато чого передав. Особливо, щодо правди про оці братні Компартії. На жаль, і він потім потрапив в ув’язнення.

І третя важлива постать: у нас педпрактику вів батько Оксани Забужко Степан Іванович. Теж був зв’язаний з Іващенком, але він викрутився під час процесу. Проти нього не знайшли документів. І його не судили. Коли вийшла книжка Солженіцина «Один день Івана Денисовича», я згадав про те, що образ оцього Івана дуже нагадує мені долю мого дядька, якого арештували. Він мені давай пояснювати, що і як. Знову багато нетрадиційних думок… Знайшли спільну мову: у мене ж теж батько був репресований і я багато бачив.

Запам’ятався мені і Володимир Феофанович Покальчук. Він читав українську мову чи літературу в іншій групі, але чомусь я з ним якось зблизився. Згадую його часто: він був із таких старих українських інтелігентів. Толерантний. Справжній».

У 70-х роках Вадим Кудь був деканом рідного історичного факультету.
«Був куратором в Адама Мартинюка (колишній заступник голови ВРУ), Володимир Бондар – теж мій випускник (екс-голова Волинської ОДА), Сергій Годлевський (краєзнавець і атовець), покійний Ярош, Світлана Гаврилюк, проректор… - згадує Вадим Олексійович тих своїх випускників, які стали відомими волинянами. – Все казали, що було модно на історичний вступати. Просто вузів було небагато, а з історичного брали і в міліцію, і в КГБ, на партійну роботу. Хабарів було небагато, але такі: «коньяк-водка-канфєти». От що тоді справді впливало, то це протекція».

Для багатьох-багатьох випускників – досі еталон чесності та благородства. А ще – автор численних історичних праць. І навіть 90-річного викладача нині просять прийти на факультет, коли обговорюють чиюсь дисертацію.

«На корпоративи теж просять», - додає з усмішкою колишній викладач.



БАНДЕРІВЦІ. «ЗАХОДИМО ДО ТІТКИ НА ГУЩУ ВОДИ НАПИТИСЯ, А ТАМ З-ПІД ЛІЖКА ПРИКЛАД АВТОМАТА ВИГЛЯДАЄ»

Бути істориком складно, бо ти заручник. За дев’ять десятків літ Вадим Олексійович набачився того, як життя вносить корективи в історію. Але завжди старався бути неконфліктним і шукати золоту середину у поглядах. Якась внутрішня гордість і пережите не дозволяло жити гаслами «в бой за Родіну, в бой за Сталіна».

Тут, на Волині одразу після війни він побачив, що є люди, які бандерівців називають українськими повстанцями і дають їм прихисток.

«47-й рік. Заходимо в село Гуща (зараз Луцьк) до тітки і просимо води напитися. Вона дає і кудись виходить. А мене штовхають хлопці: глянь, мовляв, з-під ліжка приклад автомата виглядає. Як чкурнемо звідти! Так і не знаю, чи то ястребки там були, чи бандерівці.

Якось наш солдат в Теремному пішов нарвати яблук, а «краснопогонніки» засаду влаштували й пристрелили його. Ми знаходили листівки з підписом «Тарас Чупринка». На педпрактику в колгосп їздив разом із дисиденткою Лесею Ковальчук. Там горохівчани були зовсім інших настроїв, більше до УПА прихильні. Вони мені розказали, що «тут була радянська партизанка, а тут - українська». Українська – то бандерівці. Я вже тоді зрозумів, що це були свої для них люди», - зауважує історик.

По-філософськи сприйняв і те, як змінювалися акценти у підручниках, з яких викладав студентам. Каже, йому самому ще в 5-му класі вчителька колись рекомендувала «заклеїти портрет Тухачевського», бо він уже не герой, а ворог.

«Було одне: Сталінська конституція, ми побудували соціалізм і таке інше... Але закінчую університет – і вже то був культ особи, зловживання владою, вороги народу - не всі вороги, тепер ми їх визнаємо і під керівництвом Хрущова повертаємося до ленінських норм. Слово «Сталін» уже не можна говорити, треба казати, що в Лівадії сидів Рузвельт, Черчіль і «прєдсєдатєль совнаркома».

Пройшло трохи часу. Я вже став викладати. Вже слово «Хрущов» не можна говорити. Виявляється, що були «перегіби»: кукурудза, все таке і «ледве третю війну не розв’язав». У нас тепер гласність, перестройка і до якогось там року кожну сім’я буде мати квартиру…

Потім раптом – бах! Виявляється, що то був тоталітарний режим і взагалі «нєдоразумєніє». Нарешті ми незалежні. Добре, здається, ліпше й не треба. А раптом: «Кучму геть!». Помаранчева революція, студенти їдуть, ми їх відпускаємо… Ющенка вибрали. Потім починається Юля. Приходить Янукович - і міністром освіти Табачник. Нарешті обрали Порошенка. Бачте – що? Отак доводиться історику бідному працювати. Тут «думайтє самі, гадайтє самі», - робить висновок сивочолий викладач.

Але лишається оптимістом. І вірить у те, що все йде до кращого.

9-го травня буде на меморіалі. Колись, у далекому 1957-му Вадим Кудь, гарний танкіст, стояв тут у почесній варті. Тільки не меморіал то був, а міський цвинтар. І то була його остання почесна варта.

Потім «Ганін Вадім» пішов вчити дітей історії. Вчити не робити історичних помилок…



***

«Тим, хто каже, що не можна вивчити українську мову, треба подивитися на тата. Я завжди так кажу», - тепло обіймає Вадима Олексійовича донька Олена.

Зізнається: прожила з неабиякою гордістю за батька. Благородний. Добрий. Гордий і красивий. Коли йшла з ним вулицею раніше, думали, що не тато, а чоловік.

А ще у цій родині вже ходять легенди про неймовірне кохання дідуся й бабусі, тієї самої Ганни зі Свидників, яка стала другим секретарем… Поки Вадим Кудь «гортав» свої гіркі спогади, вона, немічна і хвора, непорушно лежала у сусідній кімнаті. Ганна Кудь вже кілька років паралізована. І він не відходить від неї…

«Вам не передати: мама отака хвора, а він підійде, візьме за руку, «лапочка моя» каже. До сліз…» - киває на сивочолого батька Олена Вадимівна.

«Це моя любімая на все життя, – почувши, всміхається тепло Вадим Олексійович.І, задумавшись, додає: – Я не думав, що я до таких років доживу. І це щастя. Я радий, що маю можливість бути. А стільки, скільки вам розказав сьогодні, що ще нікому про себе так не говорив. Але це добре, бо документи стільки потім не скажуть».


Текст і фото - Олена ЛІВІЦЬКА.
Передрук публікації заборонено.

P.S. Як стало відомо під час підготовки матеріалу, Ганна Кудь відійшла у Вічність. У любові та злагоді разом із Вадимом Олексійовичем вони прожили 66 років...

У сімейному альбомі збереглися дуже давні фото. Тут - бабуся Вадима Кудя
У сімейному альбомі збереглися дуже давні фото. Тут - бабуся Вадима Кудя
Ще трошки - і війна увірветься в їхнє дитинство...
Ще трошки - і війна увірветься в їхнє дитинство...
1946. Курсант Кудь
1946. Курсант Кудь
Ще поки на кримській землі
Ще поки на кримській землі
Ось такою була Ганна Ващук, коли зустріла Вадима. 1948,1949
Ось такою була Ганна Ващук, коли зустріла Вадима. 1948,1949
З донечкою
З донечкою
Донька Олена. На задньому плані гарно видно пам'ятник, який колись стояв у сквері на місці цуму в Луцьку
Донька Олена. На задньому плані гарно видно пам'ятник, який колись стояв у сквері на місці цуму в Луцьку
Після шлюбу. Луцьк, 1951
Після шлюбу. Луцьк, 1951
Дідусь Вадим Кудь із внучками
Дідусь Вадим Кудь із внучками
З дружиною
З дружиною
Родина на меморіалі в Луцьку
Родина на меморіалі в Луцьку
Десятки років праці - і десятки наукових праць, публікацій
Десятки років праці - і десятки наукових праць, публікацій
''Не думав, що до таких літ доживу. І це щастя'', - каже Вадим Кудь
''Не думав, що до таких літ доживу. І це щастя'', - каже Вадим Кудь





Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
18
Загрузка...

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Бачила його дружину як в лікарні лежала, бачтли б ви з яким поглядом він на неї дивився,.. я пишаюсь їхньою сімєю і родиною!
Відповісти
Надзвичайне інтерв"ю! ДЯКУЮ!!
Відповісти
І якої історії він навчав??? Лицемірству??(
Відповісти
Ти де вчився, тормоз?
Відповісти
побачив би я, як ти за умов режиму історію викладав.

P.S. він мене вчив, і дуже швидко в мене пройшов міф, що всі ветерани - ватніки. І в свої 90+ до цього часу мислить критично і адекватно, тому не треба судити і з першого погляду.
Відповісти
Олекса, аби ляпнути щось, да?
Відповісти
Кудь сильний викладач, він людина легенда та дуже приємний чоловік.
Відповісти
Я тоже училась у Вадима Кудя . Хороший преподаватель. Толерантный добрый и приятный человек! Настоящий интеллигент!! С интересом прочла статью. Спасибо!

Відповісти
Низький уклін його великій Постаті. Він навчав нас молодих і науки і людяності.з великою повагою згадуємо Вас, Вадиме Олексійовичу
Відповісти
не знаю що й писати.
чудова людина. і файно, що таке інтерв"ю є.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».