Легендарний декан історичного. Вадим Кудь. ОЧЕВИДЕЦЬ

У Східноєвропейському університеті Вадима Кудя давно звуть легендою історичного факультету. Колишньому декану нині за 90. А сам – як струна. Історик, доля якого – як зачитаний підручник з історії.

Він уперше прибув у Луцьк у вересні 1947-го. Маршем. З танками. Двічі бачив, як «брали Крим». Спочатку дивом вижив в окупованій німцями Ялті, а потім щиро плакав перед екраном телевізора, коли дивився, як у 2014-му його півострів без єдиного пострілу віддали росіянам.

Сьогодні – у затишній луцькій квартирі. Звичайній. Без зайвої розкоші. Десь там, у далеких дитячих спогадах, лишилася батьківська квартира у сонячній Ялті. І рояль. І книжки. І – війна… Але він вдячний і за те. Бо інакше не опинився б на Волині. Історія історика Вадима Кудя - про те, як він, кримчанин з родини міщан та інтелігентів, вріс корінням у непокірну «бандерівську землю», зберіг унікальні спогади про події минувшини і для сотень волинян став особливим викладачем.

ЯЛТА. «ТАТО БУВ БУХГАЛТЕРОМ У ЯЛТИНСЬКОМУ ФІНВІДДІЛІ Й ХОДИВ У ПАРУСИНОВИХ ТУФЛЯХ»

У його родині – багато відомих імен. Один рідний дядько починав знамениті розкопки Херсонесу. Інший – був морським військовим аташе в Туреччині, а по війні - політичним в’язнем, якого судили за липовим звинуваченням у передачі американцям даних про наші літаки і потім таки реабілітували. Зятем ще одного дядька був відомий капітан корабля «Адмірал Нахімов», який затонув із десятками людей на борту. Капітан «Нахімова» сидів у львівській тюрмі, а Вадим Кудь писав йому за грати листи.

«Тепер у нього лишився син Валерій. Той зробив кар’єру: в нього пляж…» - гортає сторінки старого альбому Вадим Кудь.

Дивом він зумів повернути собі родинні світлини, які мало не пропали в окупованій Ялті після того, як арештували батька і вигребли з квартири все цінне. І в нього, і в дядьків, каже, були свої фотоапарати, тому з «кримського життя» лишилося чимало фото.

«Тато працював бухгалтером у міському фінвідділі в Ялті. І ходив у парусинових туфлях. Така біднота була, 30-ті роки... А мама захворіла туберкульозом, не могла вже ніде працювати», - згадує чоловік.



ЗІБРАВСЯ В КІНО, А ПО РАДІО КАЖУТЬ ЗАКЛЕЮВАТИ ВІКНА НАВХРЕСТ, БО… ВІЙНА

Показує фото, де він серед дітей у довоєнній Ялті. Друга світова для нього, каже Вадим Кудь, почалася фактично зі шкільного випускного.

«20 червня 1941 року в нас був випускний вечір. Солодка вода. Кому – 13, кому – 14. Дівчатам записки передаємо... А через два дні вихідний, і я зібрався в кіно. Тут кажуть, що хтось там виступав на радіо і радив вікна заклеювати... Такі смужки паперу навхрест на скло клеїти: коли воно буде вилітати, то щоб не розсипалося. Бо, мовляв, війна… А в людей, знаєте, - така абсолютно різна реакція. Одні казали: “Побачиш: через три місяці німці тікатимуть звідси!”. А другі - навпаки: “Це ж німці! Це ж така сила!”» - розповідає луцький історик.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Вовка порубав бюст Сталіна. А я спалив піонерського галстука», - історик Вадим Кудь. ЦИТАТНИК

А через деякий час він помітив, що з Криму почало виїжджати багато людей. І тільки тоді повірив у те, що таки справді йде війна.

«Не забуду ніколи, яка теплохід «Вірменія» погрузилося більше тисячі людей. У тому числі рідні мого однокласника. Теплохід відійшов від берега кілометрів два - і німецькі літаки прилетіли й розбомбили його. Мало хто врятувався», - розказує Вадим Олексійович.

Коли сьогодні він дивиться новини про життя про життя у селах Донбасу, що опинилися під кулями, згадує себе. І те, як у 14 років вперше побачив, як людині під час бомбардування відірвало ноги і руки. Як прокинувся вранці, а за стіною, просто під будинком – воронка глибочезна. Як люди черпали відрами вино, бо наші, відступаючи, побили масандрівські підвали, аби німцям не дісталися, а вино з бочок витекло в пересохлу річку. Як сусідський хлопець Вовка зняв бюст Сталіна, який в Червоному кутку стояв, і порубав його сокирою. І… як закопував свій піонерський галстук. Щоб німці через нього не розстріляли.



ВЖЕ ЙШОВ НА РОЗСТРІЛ, А ВРЯТУВАВСЯ, БО ДОБРЕ ВЧИВ У ШКОЛІ НІМЕЦЬКУ

Окупація. Взимку 41-го настав голод. Батькові Вадима Кудя наказали повернутися на робоче місце в міську управу. Німці ввели платне навчання і сім’ї треба були гроші. Та згодом школи закрили, і Вадим пішов працювати робітником в інфекційну лікарню. Отримав свої перші 150 крб зарплати, на які нічого не можна було купити. На душу періодично видавали 300 грамів зерна. Іноді - кілограм риби. Цієї ж голодної зими 42-го Вадим втратив маму, бо та згоріла від туберкульозу.

Найяскравіший спогад – «зустріч із живим німцем».

«У нас було не гестапо, а СД. Це там, де Штірліц працював. Якраз кругом арешти: ми вийшли на вулицю, а тут - німець. Женуть нас у натовп чоловіків. Далі ведуть в масандрівські казарми, де гетто єврейське. На розстріл. Люди в паніці, хто що...

І от, що я запам’ятав: стоїть один німець, старий такий, дивиться на нас, щось каже. А я дуже гарно вчив німецьку мову і зрозумів його. “Ви не хвилюйтеся, вас відпустять додому...” - говорив. Зі співчуттям. Підвели нас до казарм, стоїть вартовий і питає, скільки мені років. Сказав, що 14. А він мені: «Біжи». Я повернувся - і пішов. Аж тут ще один німець. Стоїть і дивиться так прицільно… Я йому німецькою: «Мені 14 років!» і бігом йду… І пішов! Розумієте? Пішов! А тієї ночі наші висадили свій десант».



БАТЬКА ЗАБРАЛИ. «АЖ ДО СМЕРТІ СТАЛІНА Я З ЦИМ ЖИВ»

Ялту визволили, а батька забрали, бо працював в управі. Під час обшуку з квартир забрали рояль і всі 82 томи енциклопедії Брокгауза (багатотомна енциклопедія, що видавалася з початку 19 ст, - авт.), на якій Вадим фактично виріс…

«Аж до смерті Сталіна я з цим жив. І було дуже важко морально», - зауважує, згадуючи про тата.

Про те, що батько реабілітований ще за життя Сталіна, Вадим Кудь дізнався у стінах волинського обкому КПУ, вже в Луцьку, в 1956-му. Але попри те, аж до горбачовської епохи як той, хто проживала на окупованій території, вважався людиною «другого сорту». І так усі, хто жив «під німцями» і чув іншу пропаганду. Потім, на яку б посаду не влаштовувався, скрізь треба було писати, чи є в тебе родичі за кордоном і чи не перебував, бува, в яких інших партіях.

У травні 44-го вивезли кримських татар. Ці події добре пам’ятає Вадим Олексійович.

«Їм давали на збори декілька годин, - згадує. - Що вони могли з собою взяти? Будинок, город, усе ж лишалося. У нас був знайомий хороший, батьків знайомий, його жінка була гречанкою. Коли мене брали в армію, я склав у валізу все найдорожче, пішов до них і кажу: «Я у вас лишу». Але приходжу вранці, а мені кажуть: «Його теж вивозять, разом із жінкою». Він би міг лишитися, але поїхав із сім’єю».

У звільненій Ялті стали активно агітувати вступати у комсомол та йти в армію. Сусідка працювала у міськкомі й дала рекомендацію – прийняли. Запевнив, що батько з німцями не співпрацював. Повернулася з евакуації рідна тітка, завіз їй фотографії і цінні речі, а сам - у військкомат.



АРМІЯ. «КАЖУТЬ, ЩОБ З КОНСЕРВНОЇ БАНКИ СОБІ ЗІРКИ САМІ ПОВИРІЗАЛИ»

«52 стрілецький полк. 11 дивізія. Вистроїли. Повези в лазню. Дають обмундирування. Причім старе, ношене, пране. Ремні брезентові. Шапки-ушанки такі страшні. А зірочок нема. Кажуть, щоб з консервної банки собі повирізали... Не чоботи, а черевики і обмотки. Правда, дві пари білизни. Звичайна і тепла», - отака армія у Вадима Кудя.

Були і бойові заслуги, і медалі. Але за часів Союзу таких, як він не вважали учасниками бойових дій. Бо було йому всього 17-ть. За іронією долі, визнала солдатів уже фактично чужої армії Незалежна Україна.

«День Перемоги я зустрів у лазареті. Хворів. І яка ж була радість! Ніби народилися наново. Ніби інша епоха прийшла. Раптом тиша: війни нема. Я не передам цих емоцій. Інше життя настало. Це тільки ті, хто пережив, можуть зрозуміти. Так, термін «Велика Вітчизняна» був штучно внесений, але ввійшов, і його прийняли. Отак як Восьме березня ми прийняли», - розказує чоловік.

Повела війна молодого солдата своїми дорогами: з Ялти у Слов’янськ, Чугуєв, Вапнярку…

«Ми жили у Вапнярці взимку 46-го. Хліб не привозили днями. Голодно було так, що наші солдати ходили красти буряки в колгоспі, щоб щось з’їсти. Приходимо у Вапнярці якось на залізничну станцію, а там із Західної України поїзд. А в ньому людина сидить мертва. Замерз... Ще якось нашого солдата направили на Волинь у відрядження. Він жив на квартирі в якогось селянина і потім розказував: “Я там як син їм був. Там їсти є що. Вони живуть харашо. І такі добрі”. Тоді часто їхали в Західну Україну, щоб звідти щось привезти. Бо там колгоспів не було, люди охоче помагали іншим», - оце чи не вперше, коли Вадим Кудь почув про Волинь і волинян.



«ПРИЇХАЛИ НА ЛУЦЬКИЙ ВОКЗАЛ, А ТАМ САМЕ ЧЕХІВ ВИВОЗЯТЬ В ЧЕХІЮ»

У 1947 р. Вадим Кудь приїхав до Луцька. Прибув – на службу. Досі пам’ятає, яким тоді побачив обласний центр Волині. На залізничній станції (старій, де потім був ресторан «Світлофор», - авт.) - розбиті танки. А на вокзалі саме чехи сідають в ешелон, бо їх вивозять у Чехію.

«Напарник десь дістав курку. Я картоплі в штани набрав… Ми танки завели – і маршем на Рівне. Там літо перебули в таборах, а напочатку вересня маршем повернулися у Луцьк. З тих уже понад 70 років я – лучанин».

Його спогади повертають у Луцьк повоєнний.

«Луцьк був маленький. Центральна вулиця - це вулиця Сталіна, від ринку до ресторану «Світлофор» та залізничного переїзду. На місці драмтеатру – сквер. Замість цуму теж сквер зі скульптурою Леніним та Сталіним на лавці. Де зараз корпус університетський, починалася вже фактично сільська місцевість. Пригадую, як 7 вересня ми відзначали День танкіста, і все було в магазинах по карточках, навіть хліб. А от горілку можна було купити, хоч і дорого, - усміхається. - Жили в казармі навпроти ресторану «Світлофор» і залізничної станції».

Потроху обжився у Луцьку. Звик. Демобілізували солдатів лише у 1951-му. Через шість літ після 45-го. Але він службу продовжив.

Жити було вже легше, хліб і варення продавали в Луцьку без карток, і це, каже, було великим щастям. На станції навпроти казарм був завше селянський ринок, можна було у жінок купити гарячого пареного молока і картоплі товченої. Вкрасти із солдатської їдальні емальовану кружку і на щось поживне виміняти.

КОХАННЯ. ВОНА ДРУГИЙ СЕКРЕТАР МІСЬККОМУ, А В НЬОГО БАТЬКО В ТАБОРАХ

Вадим Кудь був уже механіком-інструктором і вчив курсантів водити танки. А ще знайшов дівчину. Ганна вчилася у педучилищі, родом зі Свидників, що на Ковельщині. Любив до безтями, але боявся попросити заміж. Бо красуня Ганна… стала другим секретарем міськкому комсомолу, а в нього десь у таборах батько, про якого – ні грама інформації.

«Не знав, як поступити. Вона стала членом партії, а я комсомолець ще. Вона дивувалася, скільки ж я буду ходити... Але історія батька мене стримувала. Не міг зважитися, щоб її не підставити. Я їй зрештою і розказав, як все є. І що пропоную одружитися. Мовляв, як вона на це дивиться. А вона: «Що ж ти питаєш? Якщо любиш, то нічого питати», - усміхається.

Відіграли весілля. Ганна пошила собі скромне рожеве плаття. Батьки з села приїхали. Провезли ковбаси. Сусідів кількох запросили…

У 52-му, перед вступом у вищу партійну школу, Вадима Кудя викликають в обком, який був розташований тоді у будинку, що поряд із нинішньою міськрадою. Запитували про батька: чи бухгалтером був, чи бургомістром? Мовляв, дізнайтеся: може, вже реабілітували. Насправді, очевидно, на ту пору партійним структурам було вже все відомо.

Згодом народилася донька Олена. Ганна стала другим секретарем обкому комсомолу, пізніше - директором Луцької школи-інтернат, що на Дубнівській, і віддала цій роботі десятки літ і свою душу. А її чоловік торував тим часом окрему стежку.

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК У СВИДНИКАХ З’ЯВИВСЯ «ГАНІН ВАДІМ», ДІТЕЙ СТАЛО МОДНО ВАДИМАМИ НАЗВАТИ

У 1957 розформували його батальйон, але Вадим Кудь лишився в Луцьку і пішов з армії за станом здоров’я. Одразу ж став готуватися до вступу в педінститут на історико-філологічний факультет. Для людини з російськомовного середовища то був виклик. Але він його прийняв. Почав наполегливо вчити мову.

Уже коли Вадим Кудь зайнявся викладацькою роботою, у нього часто запитували, чи він, бува, не білорус. Через акцент.

Тепло прийняла інтелігентного ялтинця, який змалку читав енциклопедії і вчився грати на роялі, селянська родина його дружини. Стрункого красеня ставили у приклад. Він на диво швидко став своїм. А після його появи у Свидниках стало популярним ім’я Вадим, яким раніше якось було не прийнято дітей називати. Кажуть, і сьогодні він для всіх у Свидниках – «Ганін Вадім». Просто і щиро.



ВЧИВСЯ В ДМИТРА ІВАЩЕНКА І СТЕПАНА ЗАБУЖКА, А БУВ КУРАТОРОМ В АДАМА МАРТИНЮКА

Із теплотою згадує студентські роки. Це особливий період, коли в апогеї було шістдесятництво. І доля подарувала можливість спілкуватися з легендарними…

«Вчився з Костем Шишком. Якось Костя запропонував мені ходити в літературний гурток. А вів його Дмитро Полікарпович Іващенко, відомий дисидент. Багато чого розказував. Обережно. Але деякі нетрадиційні речі нам показував. На жаль, Іващенка в 65 році засудили, він не вернувся в університет.

Але до нас приїхав Валентин Мороз, ще один легендарний шістдесятник. Він працював на кафедрі нової історії. Красивий, молодий, багато знав. Я цікавився міжнародними подіями, то він мені дуже багато чого передав. Особливо, щодо правди про оці братні Компартії. На жаль, і він потім потрапив в ув’язнення.

І третя важлива постать: у нас педпрактику вів батько Оксани Забужко Степан Іванович. Теж був зв’язаний з Іващенком, але він викрутився під час процесу. Проти нього не знайшли документів. І його не судили. Коли вийшла книжка Солженіцина «Один день Івана Денисовича», я згадав про те, що образ оцього Івана дуже нагадує мені долю мого дядька, якого арештували. Він мені давай пояснювати, що і як. Знову багато нетрадиційних думок… Знайшли спільну мову: у мене ж теж батько був репресований і я багато бачив.

Запам’ятався мені і Володимир Феофанович Покальчук. Він читав українську мову чи літературу в іншій групі, але чомусь я з ним якось зблизився. Згадую його часто: він був із таких старих українських інтелігентів. Толерантний. Справжній».

У 70-х роках Вадим Кудь був деканом рідного історичного факультету.
«Був куратором в Адама Мартинюка (колишній заступник голови ВРУ), Володимир Бондар – теж мій випускник (екс-голова Волинської ОДА), Сергій Годлевський (краєзнавець і атовець), покійний Ярош, Світлана Гаврилюк, проректор… - згадує Вадим Олексійович тих своїх випускників, які стали відомими волинянами. – Все казали, що було модно на історичний вступати. Просто вузів було небагато, а з історичного брали і в міліцію, і в КГБ, на партійну роботу. Хабарів було небагато, але такі: «коньяк-водка-канфєти». От що тоді справді впливало, то це протекція».

Для багатьох-багатьох випускників – досі еталон чесності та благородства. А ще – автор численних історичних праць. І навіть 90-річного викладача нині просять прийти на факультет, коли обговорюють чиюсь дисертацію.

«На корпоративи теж просять», - додає з усмішкою колишній викладач.



БАНДЕРІВЦІ. «ЗАХОДИМО ДО ТІТКИ НА ГУЩУ ВОДИ НАПИТИСЯ, А ТАМ З-ПІД ЛІЖКА ПРИКЛАД АВТОМАТА ВИГЛЯДАЄ»

Бути істориком складно, бо ти заручник. За дев’ять десятків літ Вадим Олексійович набачився того, як життя вносить корективи в історію. Але завжди старався бути неконфліктним і шукати золоту середину у поглядах. Якась внутрішня гордість і пережите не дозволяло жити гаслами «в бой за Родіну, в бой за Сталіна».

Тут, на Волині одразу після війни він побачив, що є люди, які бандерівців називають українськими повстанцями і дають їм прихисток.

«47-й рік. Заходимо в село Гуща (зараз Луцьк) до тітки і просимо води напитися. Вона дає і кудись виходить. А мене штовхають хлопці: глянь, мовляв, з-під ліжка приклад автомата виглядає. Як чкурнемо звідти! Так і не знаю, чи то ястребки там були, чи бандерівці.

Якось наш солдат в Теремному пішов нарвати яблук, а «краснопогонніки» засаду влаштували й пристрелили його. Ми знаходили листівки з підписом «Тарас Чупринка». На педпрактику в колгосп їздив разом із дисиденткою Лесею Ковальчук. Там горохівчани були зовсім інших настроїв, більше до УПА прихильні. Вони мені розказали, що «тут була радянська партизанка, а тут - українська». Українська – то бандерівці. Я вже тоді зрозумів, що це були свої для них люди», - зауважує історик.

По-філософськи сприйняв і те, як змінювалися акценти у підручниках, з яких викладав студентам. Каже, йому самому ще в 5-му класі вчителька колись рекомендувала «заклеїти портрет Тухачевського», бо він уже не герой, а ворог.

«Було одне: Сталінська конституція, ми побудували соціалізм і таке інше... Але закінчую університет – і вже то був культ особи, зловживання владою, вороги народу - не всі вороги, тепер ми їх визнаємо і під керівництвом Хрущова повертаємося до ленінських норм. Слово «Сталін» уже не можна говорити, треба казати, що в Лівадії сидів Рузвельт, Черчіль і «прєдсєдатєль совнаркома».

Пройшло трохи часу. Я вже став викладати. Вже слово «Хрущов» не можна говорити. Виявляється, що були «перегіби»: кукурудза, все таке і «ледве третю війну не розв’язав». У нас тепер гласність, перестройка і до якогось там року кожну сім’я буде мати квартиру…

Потім раптом – бах! Виявляється, що то був тоталітарний режим і взагалі «нєдоразумєніє». Нарешті ми незалежні. Добре, здається, ліпше й не треба. А раптом: «Кучму геть!». Помаранчева революція, студенти їдуть, ми їх відпускаємо… Ющенка вибрали. Потім починається Юля. Приходить Янукович - і міністром освіти Табачник. Нарешті обрали Порошенка. Бачте – що? Отак доводиться історику бідному працювати. Тут «думайтє самі, гадайтє самі», - робить висновок сивочолий викладач.

Але лишається оптимістом. І вірить у те, що все йде до кращого.

9-го травня буде на меморіалі. Колись, у далекому 1957-му Вадим Кудь, гарний танкіст, стояв тут у почесній варті. Тільки не меморіал то був, а міський цвинтар. І то була його остання почесна варта.

Потім «Ганін Вадім» пішов вчити дітей історії. Вчити не робити історичних помилок…



***

«Тим, хто каже, що не можна вивчити українську мову, треба подивитися на тата. Я завжди так кажу», - тепло обіймає Вадима Олексійовича донька Олена.

Зізнається: прожила з неабиякою гордістю за батька. Благородний. Добрий. Гордий і красивий. Коли йшла з ним вулицею раніше, думали, що не тато, а чоловік.

А ще у цій родині вже ходять легенди про неймовірне кохання дідуся й бабусі, тієї самої Ганни зі Свидників, яка стала другим секретарем… Поки Вадим Кудь «гортав» свої гіркі спогади, вона, немічна і хвора, непорушно лежала у сусідній кімнаті. Ганна Кудь вже кілька років паралізована. І він не відходить від неї…

«Вам не передати: мама отака хвора, а він підійде, візьме за руку, «лапочка моя» каже. До сліз…» - киває на сивочолого батька Олена Вадимівна.

«Це моя любімая на все життя, – почувши, всміхається тепло Вадим Олексійович.І, задумавшись, додає: – Я не думав, що я до таких років доживу. І це щастя. Я радий, що маю можливість бути. А стільки, скільки вам розказав сьогодні, що ще нікому про себе так не говорив. Але це добре, бо документи стільки потім не скажуть».

Текст і фото - Олена ЛІВІЦЬКА.
Передрук публікації заборонено.

P.S. Як стало відомо під час підготовки матеріалу, Ганна Кудь відійшла у Вічність. У любові та злагоді разом із Вадимом Олексійовичем вони прожили 66 років...