6 соток раю. Як живуть луцькі дачники. ФОТОРЕПОРТАЖ

День праці на луцьких дачах проходить колоритно: поливають, полють, садять і сіють. Через хату - «Океан Ельзи». А пахне то шашликами, то… свіжим гноєм. Таке воно, життя трудящих)


***

«Мені 90. Тільки нікому не кажіть», - моргає інвалід війни Олексій Омелянович, набираючи на вила порцію «запашного» гною. І прізвище козацьке має – Решетило.

Як він у 90 дасть раді такій горі гною, можна тільки здогадуватися. А він мовчки киває кудись позад неї. Там, каже, його сила. А там… вулики!

«Скільки соток маєте? Шість?» - питаю Олексія Омеляновича, який з вилами у міжнародний день праці зустрічає кожного, хто прямує на луцький дачний масив «Маяк».



«Де там… П’ять! І он ще навпроти одна (показує невеличкий скопаний шматочок землі при дорозі, - авт.). І ото такий рай! Дали, як інваліду войни. Тільки тут щебінь лежав колись, то до цих пір нічого вдовбати не можна. Але – довбу. Інфаркт мав, потім інсульт, потім знов інфаркт… А бачите? Щоби жити, треба рухатися», - один із найповажніших дачників садівничого товариства «Маяк» розмашистим рухом знімає кашкета і залюбки позує для фото. Свято ж, як не як))

От тільки бідкається, невеселий травень у нього: бджоли зими не пережили. Тому лежанка над вуликом, яку змайстрував і поставив на своїй дачі, пустуватиме…



***

1-ше травня на теренах садівничого товариства «Маяк», що у Луцьку в районі Дубнівської, - завше день святковий.

У радянські роки після параду, а тепер мало не з першими півнями цього дня сюди прямує вервечка людей. Вихідний же і чудовий привід попрацювати на заповітних, у кого шести, у кого п’яти, а в кого й трьох сотках раю.

«Маяк» з часом все менше й менше нагадує дачний масив.

На стовпах – оголошення про те, як узаконити свою дачну ділянку. А поміж невеличких будинків виглядають справжні маєточки. Частина лучан вже давно обзавелася тут житлом і господарює на клаптиках землі зовсім не по-дачному.



«Уже як будете писати, то пишіть про дорогу! – наздоганяє мене сивочола жінка з сумками, помітивши, що фотографую. – Бо що бракує, то бракує!».

Місцеві нарікають, що через те, що люди тут постійно будуються і підвозять будматеріали, центральна дорога – розбита вщент і в мокру пору року на дорогу вже й не схожа. Мовляв, у міськраді кивають на голову садівничого товариства «Маяк», а в садівничому товаристві – на міськраду. А толку – нема.



***

Усередині дачного масиву не так уже й багато занедбаних ділянок.

Клаптики городів цвітуть різними барвами. Провулочки оперезані бузком. А у дворах – дива від садоводів: літні душі, колоритні умивальники, теплиці та парники, колоритні клумби...

Тут слухають «Наше радіо». Чомусь дуже люблять «Океан Ельзи». Тут засмагають під травневим сонцем. Тут на диво мало молоді, а на грядках хазяйнують у більшості сивочолі…



Чужих одразу розпізнають. І не цураються запитати: «А ви що тут робите?».

А на твоє ввічливе: «А можна я вас сфотографую за роботою?", тут найчастіше кажуть: "О Боже, я ж в трусах!». І нема на те ради...

Поміж тим на окраїнах травневий дачний масив неприємно вражає стихійними смітниками. Попри те, що на бетонному паркані хтось великими літерами вивів: «Не смітіть», під ним – гори бруду.

З двох сторін садівниче товариство підпирає приватний сектор. У міцних обіймах добротних маєтків дачам тісно і, здається, незручно. Але вони тримаються з останніх сил. Такий собі острівок комунізму на окраїні міста, рудимент епохи, для якого «мір, труд, май» - завше трохи більше, ніж просто слова.



***

«Обміняю велику і простору кімнату в гуртожитку… на земельну ділянку на дачному масиві «Маяк», - читаю на одному зі стовпів, намагаючись вибратися з нетрів луцьких дач.

«Стовпи тут «говорять» іноді більше, ніж самі дачники», - чомусь подумалося)

Схоже, що тих, хто готовий обміняти свою «велику і простору» на цей куций шматочок раю, - не так уже й мало. Навіть відсутність елементарного (доріг, ліхтарів під ворітьми, магазинів біля хати) не лякає.

Тут є настрій. Є своя неповторна атмосфера. А головне - є біля чого рухатися. Бо, як казав 90-літній Олексій Омелянович, рухатися треба, щоб жити. А як відпочити – то можна до нього на лежанку над вуликом. І то нічого, що бджоли цієї зими згинули. Він ще заведе!

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора. Передрук заборонено.