Його «вбили»

Шок! Ступор! Цього не може бути – це помилка!

Ні, не помилка. Сльози, багато моїх сліз, які заважають писати ці рядки. Я не можу їх зупинити – через відчай, через безсилля, через те, що нічого вже не можна зробити.

«Його вже не повернеш...» – шепоче щось глибоко всередині, і сльози ще дужче заливають очі. Мені вперше в житті не соромно за сльози, мені соромно за те, що не вберіг, за те, що не відчув ритм його серцебиття. Чи втратив я друга? Брата? Втратив духовного наставника? Ні.

Я втратив ЛЮДИНУ! ЛЮДИНУ, яка була мені другом, братом, духовним наставником. Щось глибоко всередині спустошує душу.

Наша церква, яку ми будували всі разом, осиротіла. Я не можу собі уявити наступну неділю без нього. Без його щирої усмішки і підбадьорливих слів. Без нього ми залишились як вівці без пастиря.

І будь-ким його не заміниш. Священник, який не продавав свічки та церковні послуги, він відрізнявся від багатьох. ВІН ВІРИВ У БОГА!

Ні, не був він святим і не прагнув цього, але для своїх прихожан він був прикладом спокутування. А ще він був умовно засудженим за наклепом і провокацією близьких йому по крові людей. Саме вони мучили його впродовж останнього року. Рідні йому люди розпинали його на хресті, а він терпів і прощав. Провокували і нападали на нього в храмі, і він не витримав, він пішов від нас. Бог забрав його з цього грішного світу, забрав у нас цю маленьку лампадку, яка світила в суцільній темряві сучасного світу.

Мені цікаво, що відчувають слідчі, прокурори, судді, які сміялися над умовно засудженим батюшкою?

Що зараз відчуває суддя, який судить тепер вже його дружину?

Що відчуває журналіст, який писав пасквільний матеріал про нього?

Мені байдуже, що вони відчувають. Я відчуваю глибокий смуток.

Сьогодні помер лікар моєї душі!

Отець Сергій Медвєдєв.