Ціна молитви українською, або Таємниці родини волинського священика

0
13
Ціна молитви українською, або Таємниці родини волинського священика
Скромна і, на перший погляд, забута могила на сільському цвинтарі. От тільки прізвище Шиприкевич, на сірому граніті викарбуване, натякає на причетність до чогось більшого, ніж до долі звичайної людини, що жила у цьому селі й тут вмерла.

Саме там, у селі Годомичі на Маневиччині, в родині батюшки Федора Шиприкевича народився один із єпископів, який у Другу світову виборюватиме для українців право молитися рідною мовою.

Чи не через це одного дяка сільської церкви розстріляють у Луцькій тюрмі, іншого випадково вб’ють червоні партизани, рідного брата Шиприкевича за нібито вкраденого золотого хреста з мертвого швагра назвуть злодієм, а на церкву повісять замок на багато-багато років.

Дотепер чимало міфів, ретельно виписаних якимось служакою НКДБ, - нерозвінчані. А вголос у селі ніхто й не говорить про те, куди поділася звідти родина батюшки Шиприкевича і чому про могилу одного з синів отця Федора хтось із рідних згадав тільки напочатку 2000-х? Натомість найстаріші церковні книжки у храмі - українською та друковані за кордоном...

Із фрагментів історії, по крихтах назбираної на окраїнах сільського цвинтаря, в життєписах деяких його мешканців та під банями сільської церкви, можна читати історію “всенької” країни. Без брому.

Свято-Покровський храм у Годомичах
Свято-Покровський храм у Годомичах


При згадці про Шиприкевичів старожили села Годомичі, де осіла свого часу одна з гілок давньої священницької родини, одразу кивають головами. Знаємо-знаємо, мовляв, це “наш батюшка”.

Отець Федір Шиприкевич оселився в селі ще коли Покровської церкви тут ще не було, десь вкінці 19-го століття. У Годомичах народилися у четверо синів отця Федора: Григорій, Олександр, Іван та Никон. Усі вони топтали місцеві спориші, вчилися тут молитися Богу... Але доля підготувала родині неабиякі випробування.

Починаючи пошуки від забутої, здавалося б, могили священика-злодія, нам вдалося знайти нащадків цієї української родини не те, що у США, а там, де присутність будь-якої української іскорки важлива, як ніколи - в Криму.

СИН БАТЮШКИ З МАНЕВИЧЧИНИ - АРХИЄПИСКОП В ЕКЗИЛІ

У селі, з якого вийшов у широкий світ майбутній єпископ Григорій Шиприкевич, мало що знають про його долю. Шанують і через багато років по смерті згадують його батька Федора.

Біля місцевого Свято-Покровського храму - дві могилки. Одна - розкішна, з височезним пам’ятником - то російському дворянину Нестроєву (тут до цих пір його звуть паном), якого імперія спровадила у поліську глибинку, давши владу і над землями, і над людьми, але тут і схоронила. Друга - скромна, з маленьким хрестиком. У ній спочивають Федір Шиприкевич, його матушка Лідія і їхня внучка Надія.

Ще інша - не біля храму, а на цвинтарі. У неї - своя історія. Але про це згодом.

Покровську церкву звели у 1926-му. Точніше спершу облаштували храм у звичайнісінькому дерев’яному магазині, який перетягнули на те місце, де нині височіє майже столітній храм. Тоді Маневиччина ще була “під Польщею”. А українським православним храмам давали можливість бути більш незалежними від Москви. Зокрема, і правити українською, і богослужебну літературу отримувати рідною мовою. Старожили згадують, що місцевий дяк навіть сам переклав Євангеліє на українську мову. Спершу загравала з українськими церквами на Волині і совєтська влада, яка прийшла на ці терени у 39-му.

Сини годомицького священика Федора Шиприкевича всі мали гарну духовну освіту, всі пішли батьковими стежками. Найактивнішим був Григорій. Спершу він служив у різних єпархіях Волині, змушений був часто їх змінювати, бо за проукраїнську позицію влада постійно тиснула на священика. Коли опинився на Київщині, став активним членом “Просвіти”. Згодом, у 30-х роках втратив дружину та сина: ті померли від Голодомору.



Адже з включенням Західної України до складу УРСР Москва пробує перебрати під свій контроль храми:, єпископом від ПРЦ стає Миколай (Ярушевич), а його противником на Західній Україні - єпископ Полікарп (Сікорський), який правив українською мовою та відстоював автокефалію української церкви. Резиденцією Полікарпа, до речі, був Жидичинський монастир, що нині на Ківерцівщині.

Із початком Другої світової війни саме митрополит Полікарп у стінах Луцького Собору Святої Трійці хіротонізував Григорія Шиприкевича на єпископа Січеславського (Дніпропетровського) Геннадія . Разом із братами Ігорем та Никоном у липні 1942 року той їде на Дніпропетровщину, де працює над зміцненням УАПЦ.

На Волині, у Годомичах, біля старих батька та матері лишається лише Олександр.

Уже далеко від Волині Геннадій (Григорій) Шиприкевич продовжує протидіяти Москві, відстоючи право українців мати свою віру і свою державу. А УАПЦ на Січеславщині на чолі з ним стає пліч-о-пліч із тамтешньою організацією ОУН. Є відомості, що отець Геннадій відвідує штаб-квартиру Крайового проводу ОУН.

Єпископ Геннадій працює дуже активно. До кінця окупації у 1943-му на теренах його єпархії він значно зміцнив позиції УАПЦ, до якої уже на ту пору належало 112 храмів.

Та вже у 44-му він буде змушений виїхати за межі рідної держави...



ОДНОГО ДЯКА РОЗСТРІЛЯЛИ У ЛУЦЬКІЙ ТЮРМІ, ІНШОГО - ВБИЛИ ПАРТИЗАНИ

А тим часом у рідному селі Шиприкевичів спинається на ноги церква... Храм стає осередком української культури.

- У нашій церкві “все время” співали “тилько українською”, - згадує сивочола Антоніна Климець із Годомичів (у дівоцтві - Бойко), 1930 р.н..

Молодь села Годомичі у повоєнні роки: так вбиралися дружки на весілля
Молодь села Годомичі у повоєнні роки: так вбиралися дружки на весілля


Отець Федір Шиприкевич помер у 1919-му. Його поховали у склепі поблизу храму. Там же і матушку, яка пішла з життя аж у 1945-му, і маленьку внучку. А правити у церкві почав один із синів Олександр. Щоправда, - ненадовго.

З початком Другої світової частина місцевої молоді іде в ліси. Там же отаборилися і червоні партизани. У хаті на хуторі (де у війну була сільрада) постійно чергують енкаведисти:

- Немнятий такий був... Кочкін, Маладцов, - перераховує представників спецслужб Антоніна Климець, і на диво пам’ятає прізвища багатьох...

За словами ще однієї старожилки, 85-річної Ганна Гаврилюк, батюшка Олександр Шиприкевич не лишався осторонь тих, хто взявся протидіяти совєтам.

- Тоді ті повстанци були, де й він з ними. Но ще багато людей в нас було за повстанцями. Багато їх і побили. Навіть дяка вбили партизани, ше з хрестом був. Трихон Мосійчук. Він був за Україну. Ще я мала при ньому ходила в церкву, то помню, що тоді там співали пісні українські. Такі вже не церковні, всякі. В нас навіть у церкві Євангеліє була українська. Той же Трихон її переклав, - згадує Ганна Гаврилюк.

Донька вбитого партизанами сільського дяка Трохима Мосійчука
Донька вбитого партизанами сільського дяка Трохима Мосійчука


Сьогодні у Годомичах живе дочка Трихона Мосійчука - Надія. Його син, Петро Мосійчук, мешкає в Колках. Відомий на Волині засновник колківського театру, в’язень сталініських концтаборів та учасник Норильського повстання.

Надія ж (за іронією долі чи під пильним оком органів?) закінчила вищу партійну школу і працювала секретарем парторганізації у колгоспі.

Вона теж згадує, що в цекрві збиралася молодь, щоб співати українських пісень. Пригадує донька і те, як вбили тата у 44-му.

- Тут спершу такий дяк був, з Костопільського району, який завше ходив до нас додому. У нашій хаті дівчата збиралися на спєвку. Він хрестив мого брата старшого і середнього, бо я сама менша. Але того дяка вбили в Луцькій тюрмі, після чого дякувати в нашій церкві став мій батько Трохим.

Батька ж вбили партизани червоні. Тоді в Боровичах був празник. Вони пішли в Боровичі в церкву. Материн брат, батьків брат і батько. Вийшли з церкви, пішли на гору боровицьку, а назустріч партизани. Отак їх і розстріляли. Ми були на хуторі. Наче зараз пам’ятаю, як їх привезли. Лежали, як дрова”, - розповідає, втираючи потай сльози.

Їй тоді було всього вісім. На календарі - 1944-й.

Син Трохима за деякий час отримає 25 років сталінських таборів за те, що енкаведисти знайдуть у годомицького парубка печатки з резини із викарбуваним написом “Смерть Сталіну!” . А його дружина довгі роки берегла похвальну грамоту, увінчану тризубом, якою годомицького дяка Трохима нагородили у Луцьку, очевидно - сам владика Полікарп.

Могила Федора Шиприкевича біля церкви
Могила Федора Шиприкевича біля церкви


МІФ ПРО ЗЛОДІЯ-БАТЮШКУ НЕРОЗВІНЧАНИЙ ДОТЕПЕР

Коли у 1944-му єпископ УАПЦ Геннадій емігрував до Польщі, зрозуміло, що родина, що лишилася в Україні, була “під прицілом” спецслужб.

Ще трохи по війні Олександр Шиприкевич правив у Годомичах.

Та десь у 50-ї роках трапилася оказія. Сільського батюшку раптом звинуватили в тому, що він ...злодій. Мовляв, коли у сусідньому селі Четвертня помер священик, який доводився Олександрові швагром, той зняв з мертвого (!) золотого хреста. Дехто зі старших людей досі стверджує, що поміняв: покійному вдягнув свого простого, а того золотого - забрав собі.

Злочин викрила міліція. Правда, жодної згадки, як саме. Але ніби труну з четвертенським батюшкою навіть викопували і перевіряли.
Однак чомусь Шиприкевича за те до тюрми не посадили. А відправили на пенсію, заборонивши служити.

- Він сам написав заявлєніє, щоб звільнили.То десь у 55-му чи 56-му... - зазначає 90-річний Іван Шрамко.

А церкву в Годомичах згодом і зовсім закрили.

Батюшка ж лишився в селі. Спершу поневірявся на хуторі (бо Годомичі дотла були спалені у війну). А потім громада пошкодувала його - і власним коштом звела хату.

Якби чоловік дійсно був злодієм, навряд чи шанували б його люди. А шанують, до речі, дотепер.

Ганна Гаврилюк мала бути сусідкою священика. Дотепер жінка живе біля тієї будівлі, які ставили для Олександра Шиприкевича, його матушки та сина Горика. Ось як бабуся його згадує:

- Як я сюди переселилася, то тут він трохи жив. Ми як ставили хату, то він навіть ходив до нас, але вже батюшкою не був. Ше й казав: “Ганю, став тут хату, може, ше мене до смерти доглянеш”. Вже підлога була в хаті, аж кажуть, що вмер. То ще навіть в нашуй хату обід йому був.

Ганна Гаврилюк була сусідкою Олександра Шиприкевича
Ганна Гаврилюк була сусідкою Олександра Шиприкевича

Хата, де недовго судилося прожити рідному брату єпископа
Хата, де недовго судилося прожити рідному брату єпископа


Поховати Олександра Шиприкевича біля церкви, де досі є могила його батьків, не дозволили. От тому й могила цього священика - на цвинтарі. Громада поставила йому і пам'ятник. А син Горик згодом, кажуть, правив десь на Вінничині. А далі .. сліди родини розвіялися. Де поділися інші брати Григорія та Олександра Шиприкевичів, у селі теж не знають. Кажуть тільки, що одного з них точно вбили.

“Тут похований Шиприкевич Олександр Федорович 1896 - 1969. Світла пам'ять від сельчан?” - читаємо на пам’ятнику.
Тут похований Олександр Шиприкевич
Тут похований Олександр Шиприкевич



...І СВІЖИЙ ХРЕСТ НА СТАРІЙ МОГИЛІ

У 90-ті роки Свято-Покровський храм у селі запрацював знову. Тут звучить молитва. А люди свято бережуть давні богослужебні книги. Єдине, що лишилося у спадок від Шиприкевичів, крім могил, вікон порожньої хати і скупих спогадів. Отака вона - ціна молитви українською.

А Григорій Шиприкевич зазнав долі українського емігранта. Пройшов через Польщу, Словаччину, Австорію, Німеччину. З 50-го року жив у США, входив до юрисдикції УПЦ в США, був наділений титулом архиєпископа. Створював і розбудовував українські церкви в ... Чикаго, де й похований на знаментиному цвинтарі “Ельмвуд”.

За металевою “оградкою” на могилі Олексаендра Шиприкевича - новенький металевий хрест. Рівненським шрифтом викарбуване ім’я. Хто його тут залишив?



Після цілого дня пошуків відомостей про родину сільського священика, ще одна жінка, яка мешкає поруч із хатиною, котру громада купували для отця Олександра, раптом дізнаємося: кілька років тому в Годомичі приїздив хтось із родини Горика Шиприкевича. Очевидно, його внук, якого теж звати Ігор (по-сільському це і є Горик). Лишив свій телефон і навіть якось дзвонив на Різдво та Великдень привітати...

- Зараз я вам адресу винесу і номер дам, - прямує до хати Галина Кислюк, та сама жінка.

Та додзвонитися до Ігоря не вийшло. На тому кінці відповіли російською і кажуть: не туди ми втрапили. Адреса родичів: Крим, Севастополь...

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.

На місці сільського бару, колись колгоспного буфету, до війни стояла хата Федора Шиприкевича
На місці сільського бару, колись колгоспного буфету, до війни стояла хата Федора Шиприкевича
У цій хаті, за спогадами старожилів, сидів Олександр Шиприкевич до того, як його вигнали з церкви. Потім споруду забрав колгосп, тут облаштував і контору,і ...пологовий будинок
У цій хаті, за спогадами старожилів, сидів Олександр Шиприкевич до того, як його вигнали з церкви. Потім споруду забрав колгосп, тут облаштував і контору,і ...пологовий будинок
Радянська влада приміщення під свої адмінспоруди завжди забирала у селян, тому в ці вікна колись виглядали чиїсь діти...
Радянська влада приміщення під свої адмінспоруди завжди забирала у селян, тому в ці вікна колись виглядали чиїсь діти...
Церковні книги українською мовою, друковані у 20-30 роках, якими з часу свого існування користується церква, - найімовірніше були придбані Шиприкевичем
Церковні книги українською мовою, друковані у 20-30 роках, якими з часу свого існування користується церква, - найімовірніше були придбані Шиприкевичем
Свідчення того, що Шиприкевичі не забувають історії родини. Через більш як півстоліття хтось із нащадків дав про себе знати. Але тепер мовчить
Свідчення того, що Шиприкевичі не забувають історії родини. Через більш як півстоліття хтось із нащадків дав про себе знати. Але тепер мовчить
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
13

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».