Можна було б воювати за серйозні посади: Останнє неопубліковане інтерв’ю Антона Кривицького

9
18
Можна було б воювати за серйозні посади: Останнє неопубліковане інтерв’ю Антона Кривицького
Серед знакових для Луцька людей Антон Кривицький займає особливе місце.

І справа навіть не в тому, що він найдовше з усіх керівників управляв містом. Справа, швидше, в стилі управління. Антон Кривицький був тим керівником, якому вистачало і політичної волі, і сили духу, і стратегічного бачення, щоб приймати вольові рішення. Часто – одноосібні. Деколи – сумнівні. Але завжди – вчасні.

Для чергового в його біографії інтерв’ю із Антоном Федоровичем ми зустрілися ще влітку. Був задум напередодні 25-ї річниці Незалежності України пригадати про ті часи, коли над міської радою, саме завдяки вказівці комуніста Кривицького, червоний прапор замінили синьо-жовтим.

Та говорили не лише про це, і здебільшого – про сучасне. Було відчутно, що співрозмовнику щиро болить усе, що відбувається в Україні: і економічний занепад, і ситуація на Сході. Аби поговорити про Луцьк та історію, його постійно доводилося «висмикувати» з роздумів про те, яким шляхом треба вести країну, щоб викарабкатися до прийнятного рівня життя.

«Його б в яке Міністерство…» – тоді подумалося. І досвіду, і бачення – ще той запас. Та, на жаль, уже на час розмови Антон Федорович боровся з тяжкою хворобою, яка забрала перспективи використати цей досвід і бачення. 20 січня 2017 року його життя обірвалося...


– Можете пригадати свій перший тиждень не на посаді міського голови?

– У мене було багато змін в трудовому житті, і я б не сказав, що ця була якоюсь особливою. Зрозуміло, я знав, що колись цей день прийде і був готовий до цього. Перший час зайнявся самоосвітою, а вже через місяць був на новій посаді – в управлінні капітального будівництва облдержадміністрації.


– Не було бажання посидіти вдома і відпочити?

– І зараз немає. Якщо звертаються, я допомагаю консультаціями, підробляю потрохи. Не в сенсі заробітку – ділюся досвідом. Перебуваючи зараз на пенсії, я маю можливість аналізувати, багато цікавлюся економічними проблемами. Думаю, якби був молодшим років на 20, з таким досвідом і знаннями можна було б воювати за якісь серйозні посади.

Бо ті люди, які сьогодні при владі, максимум, що знають – то хіба англійську мову… а цього недостатньо. Треба пройти вишкіл. Я вчився в серйозних людей, партійців старої закалки. Борис Свінцицький, Володимир Фьодоров, Іван Фурів – це люди, які залишили серйозний слід і в Луцьку, і в області. А чим запам’ятається хоч хтось із сучасних губернаторів? Якими вчинками?

– Ви були представником тої старої партійної гвардії, проте після проголошення незалежності лишились при посаді…

– Я відношу себе до керівників тої формації, про яких говорили: «Раньше думает о Родине, а потом – о себе». Може, це звучить пафосно, але так і було.

В мені всі бачили людину, яка не стоїть на місці, яка шукає прогресивні ідеї.

Ми були першими в Україні, хто об’єднав плату за всі комунальні послуги в один чек. До цього люди тримали вдома по п’ять книжок – на газ, на електрику, на воду… І ходили з ними від контори до контори. Ми два роки воювали зі всіма службами, але добилися свого.

Ми були першими, хто дозволив викупляти перші поверхи в житлових будинках під магазини та офісні приміщення. Критикували нас, але я бачив, як заведено в світі… І через пару років Верховна Рада прийняла таке ж рішення.

Ми першими в Україні ввели акцизну марку на вино-горілчані вироби. Мусили домовлятися з прокуратурою, бо з точки зору українського законодавства це було незаконно. Але це дало нам можливість збудувати тролейбусну лінію на Володимирську і на Вересневе. Кошти від акцизу поступали на окремий рахунок, а з нього йшли чітко на будівництво тролейбусних ліній. І хто міг мати до мене претензії? Це був 1997 рік, проблеми були страшні: на зарплати не вистачало, електроенергію відключали, газ перекривали… Але ми не опускали руки. Ми шукали нові ідеї, і в такий тяжкий час будували тролейбусні лінії.

Я керуюся таким принципом: глухий кут може бути тільки в голові, а життя завжди пропонує альтернативу.

– Політика на початку 90-х відігравала немалу роль? Доводилося бути добрим «і нашим, і вашим»…

– Часи були непрості. Тоді ще війська не вивели з Афганістану, народ був злий, гинули люди. І тут – засідання обкому партії. Глибока осінь, світло потушили, всі тихенько поховалися, а мене – відправляють на мітинг… Люди під стінами зібралися, народу багато. Дають мені слово. Щось говорю, вже ж трохи наловчився виступати, а тут крик із натовпу: «А де ваші сини служать?». А я: «На жаль, в мене дві дочки». «О, то ви нещасна людина», – і всю напругу, як рукою зняло. Вже мене сприймали як свого.

Рухівці питали мене: «Антон Федорович, ви будете з народом чи партією?» А я у відповідь: «Народ і партія єдині!» Тоді такий лозунг був, от я і жартував. Хіба я був не від народу? У мене – проста сім’я, батьки робітники. Ми – забужани, батьків переселили із Хелмського повіту в Одеську область, я там і народився в 1945 році. А потім батько хотів повернутися, так і опинилися на Волині.

Пам’ятаю один із таких перших революційних заходів. Тоді організовували живий ланцюг, акцію до Дня злуки Західної і Східної України… Звернулися до мене, і я дав команду директору автобусного парку виділити десять автобусів. Той не хотів, бо ж була вказівка партії заборонити виділення транспорту, але мене мусив послухати. А ще дав команду нашому партторгу виділити тушонку. Тоді ж часи були – в магазинах не було ні ковбаси нормальної, ні консерви. То ми кілька ящиків тої тушонки і виділили людям, які їхали на акцію. Дісталось мені потім, вичитували: «Как ты посмел залезть в фонды?»


– Тоді ви ще були членом комуністичної партії?

– Я, чесно кажучи, був тоді ображений на партію. У 1990 році були вибори до місцевих рад, і Горбачов дав чітку вказівку: якщо голова виконкому виграє вибори, його обирають першим секретарем. Вибори я виграв.

Тоді в міській раді було 127 депутатів, то в виборчому окрузі, який я вибрав, було лише два будинки. Кампанія була дуже довгою, різних технологій, які є сьогодні, на той час, зрозуміло, не було. І я щодня після роботи обходив своїх виборців. В кожній квартирі був. Заходив: «Добрий день, я такий-то» – «О! заходьте», і – то чай, то сто грамів виставляють. В результаті я набрав 87% голосів. В опоненти мені спеціально підсунули балакучого рухівця, але він взяв всього 8%. Хоча загалом по місту пройшло лише 56 комуністів, всі решта – рухівці. (Народний рух України – громадсько-політична організація, зареєстрована в Радянському Союзі як альтернатива комуністичній партії, сповідувала національні та демократичні ідеї. – Авт.)

Але не зважаючи на це, першим секретарем взяли з Луцького району Маховікова. Я розізлився, але викликав мене Фьодоров, він був послом України в Росії, добре до мене ставився, і каже: «Чого ти обурюєшся? Щоб бути першим секретарем, треба вміти дупу лизати, а ти цього робити не будеш».

– А як переконували депутатів, тих самих рухівців, щоб за вас голосували?

– Багато факторів зіграло роль. У них тоді не було кого висунути на альтернативу. Я перед тим зробив вулицю Лесі Українки – третю пішохідну у всьому Радянському Союзі, це теж було аргументом.

Але з першого разу депутати не проголосували. Зібрали навіть натовп під стінами, щоб мене «додавити». Після провального голосування пішов до народу, дехто почав мене навіть за піджак шарпати. Вернувся на сесію, давай питання за питанням – ставлю на голосування про підняття синьо-жовтого прапора. А перед тим попрацював зі «своїми» комуністами, щоб навіть не думали – голосували. Так ми стали другим містом після Львова, де підняли прапор.

Приходять до мене: «Народ вас знову кличе». Виходжу – підхопили на руки, давай підкидати. Подумалось тоді: отака народна любов, «от ненависти к любви…».

– В радянські часи Луцьк був промислово потужним містом…

– Луцьк давав 46-47% валового продукту області. Зараз, до речі, лише 20%. Тоді Нововолинськ теж був потужним містом – працювало дев’ять шахт, шовково-прядильна фабрика, завод спеціального технологічного обладнання. В Ковелі був крупний завод «Ковельсільмаш». Але Луцьк мав домінуюче положення, економіка була дуже міцною.


– Як вважаєте, чому більшість промислових підприємств не вдалося вберегти на плаву?

– Тут треба дивитися ширше, ніж з точки зору простого обивателя, який сидить перед комп’ютером і «лайкає» пости «розікрали, розікрали, розікрали…» Луцький шовковий комбінат виготовляв 60 мільйонів квадратних метрів тканини в рік. Ця продукція йшла на всесоюзний ринок: на Чукотку, в Якутію, в Казахстан, в Прибалтику. Коли Союз розпався, такий попит зник. Щоб вижити, треба було скорочувати виробництво.

У тому періоді було своє благо, але ми не зуміли ним скористатися. В такий перехідний період – від планової до ринкової економіки – не може все змінитися за одну ніч. Так само, як не може вода з льоду стати парою, не перетворившись перед тим у рідину. Має відбутися перехідний період, а під час нього має бути державне регулювання. І воно якраз полягає в тому, щоб не проїдати всі гроші з бюджету, а інвестувати в нове обладнання, дати підприємцям кредити… ми тільки зараз до цього повільно доходимо, а треба було організувати все це ще в 90-ті.

Єдиний луцький завод – підшипниковий, де було сучасне німецьке обладнання, так він і вижив – його купили шведи. Так само, як пластмасовий завод купили словаки… До речі, з цим пов’язана цікава історія. Словацький інвестор їздив на подібні заводи в Сімферополь, Харків, в якісь інші міста, і в жодному з них не міг помитися гарячою водою. А в Луцьку поселився в готелі «Україна», де цілодобово була і холодна, і гаряча вода. Він так і сказав: «По цьому зрозумів, що тут з кимось можна мати справу».

– Кривицький, мабуть, запам’ятається багатьом як керівник, що мав політичну волю приймати рішення. Важко уявити, щоб хтось перечив вашим рішенням…

– Мені дуже подобається політика прем’єр-міністра Сінгапуру Лі Куан Ю, одного із творців так званого сінгапурського «економічного дива». Він говорив: «Мені волання народу – до лампочки», і впроваджував реформи. Дійшло навіть до того, що заборонили жувальну гумку. З одного боку, нібито порушення прав людини, а з іншого, сьогодні Сінгапур – найчистіше місто в світі.

Слухати людей – не завжди вдячна справа. Згідно соціології та психології, 25% людей – ті, хто завжди всім незадоволений. Тому орієнтиром мають бути інтереси більшої частини людей.

Зараз багато мови про вирубку дерев. У 1986 році я був в схожій ситуації. На проспекті Правди, нинішньому – Грушевського, була роздільна полоса, на якій росло 300 тополь. Ми мали з цим проблему, бо влітку летів пух, а поруч – обласна лікарня, пологовий будинок, було багато скарг і на алергію, і на сирість. Викликав мене перший секретар партії і каже: треба зрізати дерева і розширити вулицю. Що ми зробили? Розписали всі дерева по підприємствах, і дали команду за ніч, до 6 ранку, щоб не було ні єдиного дерева, ні єдиного пенька. Люди вранці були в шоці. Хто поїхав в той день з міста і наступного повернувся – просто не впізнавав вулицю. Але за ніч все тихенько зробили і жодної скарги не було.


– Як вам вдавалося керувати місцевими бізнесменами? Ходять історії, що Кривицький міг ввечері дати команду «скинутись» на зарплати вчителям, і до ранку – гроші були на столі…

– Багато про кожного із них знав, і вони знали, що я – знаю (сміється. – Авт.). Зараз вже не секрет, що тоді була така система, в якій вижити можна було тільки якщо «крутитися»: не все показувати, не все платити. Але я ніколи не зловживав цими знаннями, і ніколи не давав непідйомних завдань. Я не казав збудувати за тиждень тролейбусну лінію, а якщо треба було триста метрів контактного дроту, так це йому – два рази в ресторан не сходити.

Раз в два-три місяці я проводив з підприємцями наради. Збирав або в «Просвіті», або в Палаці піонерів, і озвучував доповідь на півтори години про те, що робить місто, які проблеми існують, які перспективи. Бізнесмени розуміли свою участь і приймали її як належне.

У нас був такий проект – «Боротьба з бідністю». Існує десять критеріїв бідності – хвороба в сім’ї, діти-інваліди, безробітний, не має телевізора, пральної машини... Якщо із 10 критеріїв співпадають 7, то сім’я вважається бідною. Ми на той час знайшли в Луцьку 110 таких сімей. От ми їм і допомагали. Хто їздив закордон, дав завдання купити б/у техніку. І ми на цьому не піарились. Я завжди казав: влада не для того, щоб зробити рай на землі, а для того, щоб не було пекла. Бо рай робить собі кожен сам. А в пекло попадають не по своїй вині.

З людьми треба системно працювати. Лише проголошені лозунги не працюють. А сьогодні, на жаль, на місце старої еліти приходить не нова еліта, а популісти.

– А за кого ви голосували на останніх виборах міського голови

– За Романюка. Я з ним працював, знаю його. Та й, відверто кажучи, на той час не було альтернативи. Його поведінка, наміри, як на мене, були адекватними цій посаді. На жаль, команди в нього як такої не було, пішов на поводу у цих всіх депутатських груп. Створили виконком – 19 членів. У мене було 13, а то і 11 чоловік – вистачало…

– Мабуть, вважають, що чим більше – тим кращий контроль…

– Вони не знають, де контролювати – почнемо з цього. Опозиція завжди бореться за бюджетний комітет, і даремно. Крадуть не під час бюджету. Крадуть, коли вже він виконується.

Треба мати можливість контролювати в першу чергу комітет із статистики. Тоді буде доступ до об’єктивної інформації і підстави, за що «бити» владу. А то пишуть: у нас – 0,3% росту промисловості… звідки він взявся? Ми – єдина країна колишнього Союзу, яка не досягла ВВП рівня 1990 року. Росія досягла в 2004 році, а ми тішимо себе, що вона загнеться, бо наклали санкції…

Багато абсурдного робиться сьогодні в Україні. От візьмемо, наприклад, Олімпіаду. Не хочеться критикувати, бо ж і сам був спортсменом. Рекорд України поставив у їзді на велосипеді на чотири кілометри. Але чому Америка дає олімпійцю за золоту медаль 20 тисяч доларів, а Україна – 125 тисяч? Ми ходимо з протягнутою рукою, і робимо такі речі… Назначаємо управляючому Нацбанком 160 тисяч гривень зарплати. Чи керівнику «Нафтогазу» – 500 тисяч. Ну, в які це ворота вписується?

Зарплату чиновнику взагалі треба зробити пропорційною від середньої в місті. Щоб він думав про розвиток громади, а не заглядав в очі бізнесмену, чи той принесе пляшку «Хеннессі».

– Якщо пригадати Луцьк в 2006 році, коли ви залишили посаду міського голови, чи змінилося за цей час місто?

– Звісно. Зараз багато будується житла, хоч і комерційного, але це добре, бо це – робочі місця. Багато зробили вулиць, дворів… Але, на жаль, зовсім немає громадських об’єктів.

Коли я керував містом, треба було вирішувати інші питання. Ми боролися за те, щоб забезпечити людей елементарним: теплом, світлом, водою. Зараз люди, як не крути, живуть краще. Їм не треба за банкою горошку стояти в черзі півдня. Відповідно, мають більше часу і хочуть відпочивати. Тому треба створювати місця для відпочинку, для молоді – спортивні майданчики, пенсіонерам – щоб було куди вийти з хати …

Почистили нещодавно озеро в Теремно. Дуже добре, давно пора. Але ж зробили все на тому рівні, на якому ми в 1986 році робили. Те саме і з вулицею Лесі Українки: фактично одну плитку замінили на іншу. Сьогодні треба рухатися вперед, пропонувати людям щось нове.


– Аналізуючи свою роботу на посаді міського голови, чи шкодуєте про щось? Чи зробили б щось по-іншому?

– Важко оцінювати з точки зору сьогоднішнього дня. Тоді був непростий час і щодня треба було шукати виходи з різних ситуацій.

Якщо пригадати, можливо, не за ті об’єкти починав братися. Той самий фонтан, міст над коліями… але ж якби я не почав його будувати, то ще й досі не було б мосту і люди ходили по коліях. Те саме із фонтаном: рано чи пізно добудують, а так – ніхто б і не брався.

Зараз велика проблема з транспортною розв’язкою в місті. Ми зробили вулицю Яровицю з врахуванням того, що далі буде збудований міст на об’їзну. І справа не рухається. А треба небагато – просто почати. Намалювати проект, зробити насип. Тоді – взяти хороший «тормозок», поїхати в Київ до міністра, до другого, до депутатів… і справа зрушиться з місця. Бо на порожнє місце ніхто не виділить гроші. Жили без моста – проживете ще. А коли почати самому щось робити, інші теж підтягнуться.

Свого часу можна було б і реконструкцію проспекту Волі не робити, боятися таких кардинальних змін… але я не боявся. Я прихильник позиції, що коли робиш і навіть стається помилка – її можна виправити, а якщо не робити зовсім – то напевне нічого не вийде.

* * *
Інтерв’ю не було опубліковане, бо співрозмовник хотів додати більше тез про його бачення подальшого розвитку України. Із тижня на тиждень, із місяця на місяць зустріч переносилася… Та, на жаль, так і не судилося записати ті головні слова, які Антон Кривицький хотів обов’язково додати в своєму останньому інтерв’ю.


Людмила ЯВОРСЬКА («Волинь24»)
Заголовне фото - Павло БЕРЕЗЮК
Передрук заборонений
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
18

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Дякую!
Відповісти
Він раніше думав про себе, а вже потім про родину.Як і усі хто дорветься до статусу керовника
Відповісти
Вічна пам'ять! Від нас пішла ЛЮДИНА, КЕРІВНИК, ГРОМАДЯНИН! Він до останнього працював над собою. Чого так бракує багатьом із нас...
Відповісти
ВІчна пам'ять!
Дякую!
Відповісти
Вічна пам'ять! Дуже шкода...
Відповісти
Кажуть, що у таких випадках або добре, або ніяк. Тому про АФК - НІЯК!!!!
Відповісти
Вічна пам'ять хорошій людині
Співчуття родині
Відповісти
Місто втратило хорошого господаря, спеціаліста, порядну людину. Земля йому пухом...
Відповісти
Нуа похоронах видно, кому за ним добре жилося - той більший оберемок ніс.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».