Родина військових з Волині бореться за життя і здоров'я донечки

Не пожалкувала, що підписала контракт

Подружжя кадрових військових з Волині бореться за зцілення донечки

У лавах ЗСУ сьогодні перебуває 17 тисяч жінок. Це 8,5% від загальної кількості військових у сучасній українській армії. Тож, вітаючи захисників Вітчизни, не треба забувати і про захисниць. З нагоди свята «Сім’я і дім» розшукала подружжя з Іванич, яке поділилося своєю історією боротьби.

…Вони зустрілися у Володимирі- Волинському. Молодий лейтенант Тарас Марчук приїхав сюди після випускного у Львівській академії сухопутних військ. Знайомство швидко переросло у романтичні стосунки, і вже восени Катя поїхала до коханого в Одесу, куди хлопець потрапив на службу.


ЖІНКИ В АРМІЇ ЗАХИЩЕНІ

–Жити тоді практично не було за що: зарплата – 2200 гривень, і більшість заробленого віддавали за житло, – пригадує Катерина і порівнює це з сьогоденням, коли звичайний солдат отримує зарплату понад 7 тисяч гривень щомісячно.

Катерина пояснює, що у військовій службі її приваблює стабільність.

– Жінка, яка побувала в армії, уже на цивільну роботу не повернеться. Щомісяця вчасно ми отримуємо грошове забезпечення, маємо соціальні, медичні гарантії. Так, відправляють на схід, але втрати серед жінок, наскільки мені відомо, практично рівні нулю.

Жінки навіть в армії захищені. Я жодного дня не пожалкувала, що підписала контракт, і дивуюся, що люди бояться армії, як вогню. На Волині всі знайомі кажуть: «Мій чоловік не піде воювати!» Я запитую: «А чий тоді має йти?» Уже як прийдуть сюди – тоді не треба буде воювати, – роздумує жінка.

Але тоді, у 2011 році, молодята й гадки не мали, що за якихось два-три роки держава опиниться у стані війни. Після служби в Одесі подружжя потрапило на службу в смт Черкаське на Дніпропетровщині. Саме тут і застала Марчуків воєнна тривога.

–У Черкаському ми жили в гуртожитку з усією військовою романтикою. Оскільки служили в різних частинах, зустрічалися вдома аж після 9-ї вечора. Коли чоловіка стали відправляти на схід, бувало, не бачилися і по півроку. Я теж постійно була на службі. З початком АТО військові-жінки більше працювали в тилу: розфасовували посилки від волонтерів, вели документацію. Згодом і мені доводилося бувати на передовій, – розповідає Катерина.


Подружжя Марчуків за час війни, як і багато сімей військових, пережило непростий період: Тарас отримав черепно-мозкову травму за штурвалом БМП. Що сталося того дня, чоловік дружині досі детально не розповів. Катерина знає тільки, що була операція із зачистки території. Але і не до розпитувань тоді було. Тарас мав контузію, проблеми з пам’яттю і поведінкою. Півроку пішло на лікування і відновлення сил. Як тільки чоловік окріп – повернувся на службу.

Сьогодні Тарас Марчук –майор, який готує військових-початківців у Дніпрі.

БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ

А Катерина сьогодні у декретній відпустці – доглядає довгождану донечку Єву. Зараз дівчинці 11 місяців, але вона потребує більше опіки, ніж звичайні діти: на 7-му місяці вагітності щось пішло не так.

–Я поїхала в Іваничі народжувати. Думала, вдома є вдома. На 34-му тижні лікарів занепокоїло штовхання дитини і прийняли рішення робити кесарів розтин. Коли я отямилася після операції, дитини зі мною не було. Її відправили до Луцька в реанімацію, а лікар лише казав, що так буває. І більше – жодних пояснень.

Уже потім Тетяна дізналася, що у немовляти стався страшний крововилив через пошкодження черепа. Чому так сталося – має з’ясувати поліція. На колишнього завідувача пологового відділення Віталія Послєдніка заведена кримінальна справа.

Медик шукає причину у професії Катерини. Але сама жінка заперечує, адже умови роботи радіотелеграфістки є нормальними. Та й будь-яке сучасне УЗД показало б ваду плода. Тим часом у дитинки досі немає рефлексів. У віці 11 місяців Єва навіть не сидить, днями тільки почала ковтати. А нещодавно до всіх проблем додалася ще й епілепсія.

Сьогодні Марчуки шукають можливість відправити донечку на лікування у клініку в Мюнхені, де виходжують діток від «чорної» хвороби.

Величезні кошти, необхідні для лікування, – непосильна сума для сім’ї. І розраховувати доводиться на підтримку небайдужих людей. Тож найбільшою мрією Катерини сьогодні є здоров’я донечки. А другою – через два роки повернутися на улюблену роботу.

Наталка ПАХАЙЧУК