Як лікують шпигунів та зірок: репортаж із «психушки» у Липинах

Психічно хворі – небезпечні. Психіатри – садисти. А «психушки» – страшніші за тюрми.

У психіатричній лікарні в Липинах кажуть: втомилися від таких стереотипів, сформованих здебільшого масовою культурою. Наприклад, моторошними кінофільмами про лікарів-маніяків, які ставлять досліди на пацієнтах. Чи сюжетами про невинних і абсолютно здорових людей, яких обманом запроторили в «дурку».

Журналіст «Волинь24» відвідав психлікарню. І переконався: так, реалії – інші. Хоча подекуди – не набагато веселіші...

ХРОНІЧНЕ БЕЗГРОШІВ’Я

Психіатрична лікарня у Липинах обгороджена типовим бетонним парканом. За ним – високі тополі, лапаті ялинки, розкарячені яблуні. Багатогектарна територія лікарні так густо засаджена деревами, що могла б навіть видатись невеличким парком.

Попри візуальну неприступність, ворота лікарні – як центральні, так і бічні – широко відчинені. Відвідувачів не спиняють і не перепитують, куди і до кого. Зрештою, як і пацієнтів…

Саму лікарню збудували сорок років тому за типовим радянським проектом. Такий же заклад – один в один – є не в одному місті України та колишнього Союзу.

Окрім адмінбудівлі психлікарня має п’ять корпусів та кілька господарських приміщень: харчоблок, пральню та дезкамеру, лабораторію, котельню. Колись іще функціонували трудові майстерні, де пацієнти проходили «трудотерапію». Складали розетки, клеїли коробки, шили рукавиці. І за це навіть отримували гроші.

У «кращі часи» лікарня мала до 700 ліжок. В 90-х роках відбулося скорочення і наразі тут одночасно можуть лікувати 360 хворих.

Як розповіла заступник головного лікаря із медичної частини Людмила Юрко, скорочення відбулося через банальну економію, а не від зменшення кількості хворих.

«У минулому році ми пролікували 118% пацієнтів від максимальної кількості хворих, яких може прийняти лікарня. Працюємо в надзвичайно інтенсивному режимі. Якщо по Україні середній термін перебування в психлікарні – 54 дні, то у нас – лише 35. Ми виводимо з гострого стану і – виписуємо», – розповідає начмед.

За найбільш скромними підрахунками, каже лікар, на один день лікування хворого в Липинах потрібно медикаментів на 40 гривень: одна таблетка нейролептика коштує 20. А бюджет виділяє лише 6 гривень 37 копійок. Не краще фінансування і лікарняного меню. На харчування одного пацієнта виділяють трохи більше 7 гривень в день.

Тож 118% хворих проти 100% і без того скудного фінансування ставлять свій серйозний діагноз волинській психлікарні: хронічне недофінансування.

Медики кажуть: критично не вистачає коштів ні ліки, ні на їжу, ні на вкрай необхідний ремонт. Бо з дахів тече. Стіни сиплються. Труби в стінах згнили. В харчоблоці стеля підперта колодою.

До психіатричної лікарні немає діла ні владі, ні меценатам. Місцеві пояснюють: їхня лікарня – особлива, компрометуюча. Люди з грошима надають перевагу лікувати душевні розлади подалі від дому, за кордоном. А пацієнти липинівської лікарні – прості, незаможні. На їхню спонсорську допомогу у закладі навіть не розраховують.



ХВОРОБА ВУНДЕРКІНДІВ

Навіть вибори – пора, найбільш благодатна на добрі діла – ніяк не покращує картину облуплених фасадів психіатричної лікарні. Та за іронією долі на самих пацієнтів вибори мають неабиякий вплив.

«Після виборів – страшенно багато ускладнень, зривів. Цей період завжди пов’язаний із загостреннями. Звертаються до нас і ті, хто просто голосував, і хто працював на виборах, навіть, голови виборчих дільниць», – розповідає Людмила Юрко.

Начмед каже, що офіційної статистики причин, які приводять людей в божевільню немає, проте є помітні тенденції. Жінок найчастіше «вибивають із колії» розлучення, інші проблеми в сім’ї. Чоловіків – втрата роботи. До типових причин відносять і утримання від статевого життя, яке дає збій в гормональній системі. І, звісно ж – вживання алкоголю та наркотиків.

«Кожна людина є потенційним пацієнтом нашого закладу. Всі ми переживаємо стреси, втрати рідних людей, сварки… Життєві негаразди можуть призвести до проблем із психікою», – розповідає начмед.

Вона додає: психічні розлади бувають невротичні і ендогенні. Перші – викликані зовнішніми обставинами (наприклад стресами). Другі зумовлені внутрішніми – в тому числі генетичними – особливостями людини.

До малоприємних наслідків і госпіталізації часом призводить навіть звичайна сімейна сварка.

«Жінка посварилася з чоловіком. Два тижні не спить, плаче… І якщо цей невротичний стан не лікувати, поступово він вплітеться в структуру особистості. Змінить її. І веселий оптиміст через рік-два може стати депресивним, закінченим песимістом», – розповідає медик.

До поширених ендогенних психічних розладів, здатних передаватися генетично, відносять, наприклад, шизофренію, психози. До слова, кажуть, що психічні «особливості» передаються від батька до доньок, а від мами – до синів. Такі хвороби не виліковуються, лише знімаються симптоми.

«Іноді родичі самі не знають, що в когось у родині є відхилення. Розпитуєш, але все заперечують. А потім випадково чуєш: у мене брат живе в селі, він любить сам ходити по вулицях і усміхається до себе…» – каже медик.

«Психічно хворий – це не тільки той, хто «має довідку». Такими є всі люди, яких ми називаємо «дивними». Дивними у судженнях, в способі життя, в поглядах. Зазвичай діти таких людей потім потрапляють до нас на лікування», – поділилася Людмила Юрко.

А ще медик каже: ендогенні психічні хвороби передбачають наявність високого інтелекту. Тому пацієнтами психіатричних лікарень часто стають люди ерудовані, з кількома вищими освітами, вундеркінди.

«При шизофренії не зачіпається система інтелекту: страждають емоції, воля, структура мислення, а інтелект залишається величезним», – каже лікар.



ВІД ЖЕРТВИ ДО СУПЕРГЕРОЯ

Третина пацієнтів лікарні у Липинах – хворі на шизофренію. На початках у таких пацієнтів спостерігається параноя переслідування, вони відчувають страх та впевнені, що за ними спостерігають, їх обговорюють, чимось «опромінюють»…

З часом в шизофреників розвивається маячення величі, яке здатне набирати масштабів.

«Такого, щоб хтось називав себе Наполеоном у нас не було. Частіше хворі не вважають себе конкретною людиною, а швидше розповідають про тісні зв’язки із впливовими людьми та спецслужбами», – розповідає лікар.

У психлікарні в Липинах є чимало «спецагентів», які «отримують завдання» від контррозвідки через «чіп, вшитий в голові». Є «дружина» популярного радянського артиста Мусліма Магомаєва та жінка, яка «народила» доньку від Філіпа Кіркорова.

«Ми запитуємо, як вона познайомилася з Кіркоровим. Розповідає, що був концерт, вона до нього не попала в гримерну – охоронці не пустили, але дитину потім народила точно від нього. І немає сенсу пояснювати їй нелогічність розповіді – вона цього не зрозуміє і її не переконаєш. Треба лікувати. Вилікувані, вони пам’ятають свої розповіді і часто потім самі сміються», – каже начмед психлікарні.

Найпопулярнішими «героями» розповідей волинських шизофреників зараз є Юлія Тимошенко та Арсеній Яценюк. А ще – багато мови про Майдан. Про війну, до речі, майже не говорять.

На запитання, чи траплялося, що абсурдна розповідь «пацієнта» виявлялася не маяченням, а правдою, лікарка зізнається: бувало. «Привезли якось чоловіка, все повторював, що у нього отакенний цвях у шлунку. Теоретично таке неможливо, тож ми вирішили, що – наш пацієнт. А потім зробили рентген, і були просто шоковані: дійсно був всередині цвях», – розповідає медик.



БЛАЖЕНІ УСМІШКИ І ТРАВМА СОВКОМ

У психлікарні в Липинах – одинадцять лікувальних відділень. Одне – дитяче, два – для невралгічних, так званих «пограничних» станів, відділення військово-лікарської експертизи, денного стаціонару та по три жіночих і чоловічих відділення.

Попри справедливий гендерний «розклад», пацієнтів-чоловіків в лікарні – завжди більше.

«Не думаю, що це через те, що чоловіки частіше хворіють. Просто про них дбають дружини. А от коли хворіти починає жінка, на жаль, часто буває, що чоловіки від таких відмовляються і вони стають нікому не потрібними», – каже Людмила Юрко.

Офіційна екскурсія, запропонована адміністрацією психлікарні, охопила кілька відділень, які ззовні нічим не відрізняються від типових широкопрофільних лікарень.

Скромні лікарняні меблі. Традиційні двоколірні стіни (зверху – побілка, знизу – фарба). Зрідка – невеликі прикраси інтер’єру: настінні нічники, ікони, вазони, вишиті серветки та рушники. До слова, вишиті самими пацієнтками.

У коридорах та палатах, куди вдалося заглянути – лише по кілька пацієнтів. А розповідали ж про перевантаження… Що ж, ймовірно, на час «оглядин» найбільш неспокійних завели кудись «в гості» – за таку обачність лікарів навряд чи варто судити.

У всіх пацієнтів, які зустрілися – аж до мурашок незмінні усмішки на обличчях.

«Таке враження, що попали не в психлікарню, а в місце збору абсолютно щасливих людей…» – виривається.

«Це вони вже підліковані. А бувають всякі. Особливо агресивні – в перший день, коли поступають. Мене один навіть травмував: стукнув по голові совком, коли відвернулася. Лікувалась…» – зізнається Людмила Юрко.

Після такої історії навіть не виникає запитань, чому показали звичайні кімнати, а у відділення із так званими «наглядовими палатами» не запросили.

Це – великі палати, де під постійним наглядом тримають особливо збуджених хворих. В одній кімнаті може бути до двох десятків пацієнтів, за якими цілодобово наглядають санітари. Коли хворим стає краще, їх переводять у звичайні палати, запевняють медики.



ПО ІНШИЙ БІК ДІАГНОЗУ

Повторний візит без попередження дозволив побачити лікарню з іншого боку, а головне – поспілкуватися з пацієнтами.

На краю лікувальних корпусів – великі балкони, загороджені решіткою. Саме тут «гуляють» хворі вдень і вечірньої пори. Курять, мирно бесідують, приймають гостей. Біля одного із балконів зустрічаємо хлопця, який перекидає через решітку їжу, цигарки.

Підходимо до іншого балкона, пробуємо заговорити. Аби не злякати зайвими розпитуваннями, просимо нібито підказати дорогу до харчоблоку. Чоловіки один перед одним беруться пояснювати. Говорять чітко, серйозно, та ніяк не можуть дійти згоди, за яким із корпусів треба повертати. В якусь секунду навіть стає страшно: починають між собою сваритися…

«Ми – журналісти, готуємо репортаж про лікарню», – перебиваю суперечку.

«Ніхто вам нічого не скаже», – різко відповідає один з чоловіків.

«Вони нам, знаєте, що потім зроблять…» – додає зовсім тихо, якимось змовницьким тоном.

Збираємось йти і раптом інший пацієнт – зовсім молодий хлопець – спиняє: «Почекайте, я маю, що сказати!»

Підводиться, підходить до решітки і гарно поставленою, ніби театральною інтонацією, з якою першачки розказують вірші, випалює: «Я хочу від імені усього колективу подякувати керівництву лікарні. Ми знаємо, яка зараз непроста ситуація в державі, і в той час, коли в країні – війна, держава знаходить гроші і нам навіть дають сосиски та яйця…»

Уже за територією лікарні наздоганяємо хлопця, який перекидав пакунки через грати «жіночого» балкону. Назвався Андрієм.

Якби не знати, де зустрів, хлопця швидше можна прийняти за наркомана: загальмована мова, скляні очі, плутані розповіді. Хоч і гарно і досить по-сучасному вдягнутий. В руках – смартфон із навушниками.

Розповідає: два дні, як сам вийшов з лікарні, але має тут дівчину. Лікується часто – іще з дитинства. Трохи полікують і – відпускають додому.

«Люди сидять закриті в чотирьох стінах голих, не мають що поїсти. Передачу, буває, принесуть, а буває і не принесуть. За такий маленький бичок б’ються троє-четверо», – розповідає хлопець.

Каже, почуває себе добре, але мусить приймати ліки, то вони «тримають».

«Все добре, три дня тільки не спав. Гормони грають, такі таблетки ефектні. Курити весь час хочеться, як від коноплі. Сушить, очі печуть», - ділиться Андрій.

«Якось йшов в туалет і впав. Мені три таблетки дали. Я сам захотів спробувати для себе, як то буде. А ще перекурив сігарєт і чефіру перепив… хоча нє, то значить було в Олиці, бо тут чефір не дозволяють», – зауважив хлопець, проте відразу згадав і «плюси» іншої психлікарні - тої, що в Олиці: там випускають гуляти не на балкон, а в двір.

Попросили Андрія описати корпус, в якому жив. Каже, скільки не був в лікарні, ремонту зроду не пам’ятає. «Залізні ліжка і голі стіни», – так хлопець описує кімнату, в якій, як стверджує, їх жило восьмеро.

«Давали таблетки, уколи. Ще током лікували. Ноги змазували милом, зажими ставили, потім переміщали… то такий електро ефес... ефес такий – щоб дихалось легше, щоб ноги не боліли», – ділиться Андрій та помічає у нас цигарки. Просить одну, а коли отримує півпачки, розвертається назад до лікарні – щоб поділитись із дівчиною.

По дорозі спиняється. Дістає із пакета візитку із зображенням якоїсь красуні, очевидно – неслов’янської зовнішності. Починає розповідати, що то – його сестра, популярна фотомодель… «А, може, не сестра, а її подруга», – сам себе виправляє, та ми вже не слухаємо.

Лишаємо непросте заняття – пересіювати правду і вигадки таких, як Андрій – спеціально навченим людям, які – по той бік типового бетонного паркану.



Людмила ЯВОРСЬКА, Павло БЕРЕЗЮК («Волинь24»)

Повне або часткове використання матеріалу заборонене.