«Який добрий день? Слава Україні! Ви ж на Вовчаку!»

або ТАМ, ДЕ РОСТЕ БАРВІНОК...

Із попелища: три надщерблені кулями надгробки і розлогий дуб – усе, що лишилося від волинського села, яке стало фортецею українського духу.


..Олегові Дубинчаку зараз 60. Художник, дерев’яними скульптурами якого нині «говорить» до перехожих Вовчак, виріс у сусідньому Свійчеві Володимир-Волинського р-ну. Каже: батько, якщо й говорив про трагедію у сусідньому лісі, то тихо і винятково у хаті. При своїх. Йому, хлопчакові, до урочища тоді що було йти… Рукою подати... Але табу на Вовчак було настільки сильним, що він попри цікавість жодного разу на місці кривавих подій не був. Лише тоді, коли «стало можна»…

І він такий не один.

Село Вовчак Турійського р-ну червоні партизани стерли із землі. Саме тут у 1942-му розташувався штаб УПА «Північ» військової округи «Заграва». Тут готували старшинський склад Української Повстанської Армії. У гущавині лісу, поміж «Вовчими лозами» (так називалося болото біля села, що, очевидно, і дало назву населеному пункту) постала армія, яка страшила окупантів. Та й до цих пір страшить…

«ЗА НАШУ СОЦІАЛІСТИЧНУ БАТЬКІВЩИНУ»???

Їдемо на Вовчак.

«За нашу соціалістичну батьківщину», - слова, викарбувані на меморіалі в Турійську, що саме на повороті до Соловичів (за якими Бобли, Оса, Ревушки і зрештою - Вовчак), чомусь болять.

«За нашу соціалістичну батьківщину!»… Чи не з такими вигуками палили Вовчак (з хатами, людьми й усією існуючою на ту пору інфраструктурою повстанської бази) совєтські партизани?

«За нашу соціалістичну батьківщину!» - здіймали тости колгоспні шишки і партійні боси, коли за зораному попелищі зібрали перший хліб.

Так. На місці Вовчака совєти задумали собі …поле. Орали. Сіяли. Всі сусідні села обвішали серпами, молотами та зірками. І думали, що збудують колгоспну державу на крові патріотів.

…На щастя, автомобіль не грузне в піщаній дорозі, яку лісівники збудували спеціально до місця повстанської слави. Вовчак зустрічає енергійно. Чути мотокоси, сокири, запах свіжої фарби. Молодь тим часом поруч проводить таборування і гартує дух у різних вишколах в гущавині лісу.

Ентузіасти, які літ 15-ть відроджують колиску УПА з попелища за останні рік-два змогли зробити чимало. На місці села відновили систему оборони з окопами та бліндажами, з криївками. Тут є невеличка криївка-музей. Тут спорудили криту сцену та лавки, бо кращого місця для патріотичних заходів за Вовчак і годі знайти. На місці сільського кладовища поруч із трьома вцілілими хрестами ще раніше спорудили невеличкий меморіальний комплекс. А 28 серпня тут відкрили храм – Церкву всіх святих землі української.

«З БОЖОЮ ПОМІЧЧЮ І МОСКВУ СПАЛИМО»

Я найперше йду на кладовище. Три хрести зі слідами від куль. Якщо навіть по могилах так затято стріляли… Уляна Бондарук. Соломон Бондарук. Трохим Бондарук. Троє із тих, хто тут народився, жив… Може, кохав… Може, дітей народжував…Мріяв: виростуть вони, побачать інший Вовчак…

«Добрий день!» - вітаюся до чоловіків, які фарбують паркан біля каплички, бо завтра – відкриття.

«Яке добрий день? Слава Україні! Ви ж на Вовчаку!» - несподівано чую.

Хлопці гумору не втрачають. Запитую: чи багато ще роботи?
Кажуть, що нікуди не спішать: «Все зробимо. З Божою поміччю і Москву спалимо…».

Говорити не дуже беруться. Бо, мовляв, краще за коменданта ніхто про Вовчак не розповість. За хвилину-другу до нас підходить і «комендант».

Василь Мазурик. Той, хто «тут днює і ночує». Насправді, відома людина в області. Бо і багаторічним керівником Турійського лісгоспу був, і головою Турійської райдержадміністрації, і начальником облуправління лісового та мисливського господарства. Нині – очільник районного осередку «Свободи». І справді – комендант військово-патріотичного комплексу «Вовчак. Волинська січ».

«ХЛОПЦІ, НЕ ГРАЙТЕ М’ЯЧА НА КІСТКАХ…»

Облаштовувати Вовчак, каже Василь Мазурик, почали з того, що у 2000-му році загородили цвинтар…

…«Он тут ще хату поставимо. Автентичну. Подібну до тієї, яка могла стояти на Вовчаку. Одну, дві чи три. Щоб тут був музей під відкритим небом. Хоча я страшно не люблю слова музей. Ермітаж позолочений – то музей… А я хочу, щоб сюди міг приїхати будь-хто. І переночувати, якщо треба. І їсти приготувати. І жодної гривні за це не платити. Це українська земля, тут нема за що платити», - Василь Васильович розповідає про плани, розводить вогонь, ставить на поліно закіптюжений чайник…

А тим часом показує, де крайня точка оборонних споруд і де стояло кулеметне гніздо. Слід від окопу за 70 з лишком літ ще надто очевидний. Коли турійчани відновлювали систему оборони та будували бліндажі, орієнтувалися не тільки за слідами на землі, а й за металошукачем. Земля досі зберігає у цих місцях чимало гільз. І не тільки.

«Тут стільки кісток було знайдено…», - каже мій співрозмовник.

А за мить продовжує: «Ви запитували, чи є щось містичного на Вовчаку. Он, бачите барвінок?.. Отам, ліворуч мене (показує поза окопи з бліндажами, де, очевидно, був вхід на Вовчак, - авт.). Його там тьма. Я пропрацював у лісі багато років. Багато бачив. Тільки де полито густо кров’ю – там росте барвінок. В інших місцях він сам по собі не росте. Я ніколи не помилявся: бачу в лісі барвінок, потім дізнаюся, що там побиті люди або це чиїсь могили. Хочете вірте, хочете – ні, але це так».

Вовчак йому болить, як своє. Минути спокійно молодь, яка біля наметів взялася грати футбол, Василь Мазурик не може.

«Якщо можливо, хлопці, то можна на могилки перейти грати..» - звертається до школярів.

Ті ніяковіють, але коли ми відходимо, знову починають копати м’яча.

«То не це місце… Тут люди закопані. Заспівайте повстанської пісні, поспілкуйтеся. Але, хлопці, не грайте м’яча на кістках», - не може сховати емоцій, що ятрять серце, Василь Мазурик.

СНІДАЮТЬ «МЛАДЄНЦАМІ», МОЛЯТЬСЯ - УКРАЇНСЬКОЮ

Вовчак оточувало непрохідне болото, яке називається «Вовчі лози».

Якби у 2003-2005-му ці місця не засадили це лісом, то, кажуть місцеві, нині все заросло б корчами, до яких було б важко підступитися. Тому якось та виходить, що повстанську славу Волині рятує ліс і лісівники.

Жартують: снідають і обідають «младєнцамі». Тут днюють і ночують. Але без того не було б Вовчака.

На передньому сидінні у машині Василя Мазурика – ікони, вишиті його родиною рушники… В урочищі саме чекали священика. Тут повинна була бути церква, вважають «вовчаківці». Бо іншого шляху як через духовність націю не відродити. Та й місце то таке, де мусить звучати молитва. Молитва українською…

«Совєти мали думку пустити це все в забуття. Їм на якомусь етапі це вдалося. Вовчак не згадували навіть у Турійському районі. Молодші люди не знали, що було таке село. Взялися ми це відродити, бо це незаконно забуто. І людей, котрі бандерівський рух сприймають, як щось негативне, я переконую: це наслідок виховання радянських часів. Ні, не радянських. Бо в слові «рада» нема поганого. Це розмова, це діалог. Так же ж? Тому - совєтського. Совкового. Совок – оце визначення підходить стовідсотково», - міркує Василь Мазурик.

…Хлопці сідають обідати, ріжуть сало і питають, чи знаю я, чого німець так довго йшов до Москви.

Я усміхаюся. І чую: «Бо вказівника не було. От ви бачили де на трасі вказівник до Вовчака? Не бачили, бо його там нема. Ото хіба тільки в селі. СЮДИ СЕРЦЕ ПОВИННО ВЕСТИ. Так і напишіть!»

***
За словами історика, представника Українського інституту національної пам’яті на Волині Лесі Бондарук, Вовчак здали червоним партизанам три вірмени. У старшинській школі було багато представників нацменшин. Не всі з них, зрештою, виявили готовність боротися за Україну. Знайшлися ті, які пішли на перемовини з совєтськими партизанами. 27 січня 1944-го село оточили з трьох боків…

Про відродження Вовчака говорять давно. Подейкують, що і дорогу сюди на паперах вже «прокладали» ще в 90-ті. Ті, хто сьогодні переймається його долею, кажуть, що 25-літній державі насправді байдуже до цього місця. Хоча не було б Вовчака, напевне, Україна так і лишилася б закованою в кайданки УРСР.

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Павла БЕРЕЗЮКА