Мирчина доріжка, Тимошенкова хата і Антосіна внучка. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

3
11
Мирчина доріжка, Тимошенкова хата і Антосіна внучка. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Репортаж: один день із життя Жидичина...

“Круту штуку нещодавно бачила. Сайт “ UKRAЇNER”. Клас-с-с...” - каже колега. Відкрила: “Експедиція Україною”. Українер Українером... А в нас є Волинь, де кожне село можна відкривати тисячі разів. Немає такої точки на волинській карті, що не заслуговує журналістської уваги.

ЖИДИЧИН. ТЕ, ЩО ПОЗАОЧІ

...Жидичин. Хоч і Ківерцівський р-н. Та два кроки за Луцьком. Найчастіше “звучить” останнім часом, коли десь у чиновницьких кабінетах “згадають” про децентралізацію. Поки село хвацькі чиновники не “пришили” до міста, маємо шанс зафіксувати його сьогоденні. Обличчя. Паркани. Дороги. Квіти. ...Розриті старі русла Стиру, що позаочі підрихтовуються під “місця відпочинку”. Сухі криниці. Забур’янена пам’ять.

“Там перше, що побачите - Миркину доріжку: знак - зо сто метрів бруківки - і хрест вкінці”, - зорієнтовує народ у напрямку Жидичина. Оце диво “Миркина доріжка” - справді незвичний об’єкт: колись тут вздовж траси мали будувати першу в області велодоріжку. До “фігури” довели - і лишили. От тобі й маєш: велосипедом в Жидичин не втрапиш... А "Миркина" (а точніше - Мирчина) - це на честь “головного дорожника” волинського Івана Мирки. Увічнили, словом. За життя.
Цій бруківці не судилося стати велодоріжкою...
Цій бруківці не судилося стати велодоріжкою...

Але направду Жидичин починається зі столітньої хати під соняшниками. Хоч від неї до вказівника з назвою населеного пункту ще трохи є. Але таки-так: жидичинська, кажуть хазяї.

"Вже б розібрали. Ще свекрушина. Діти не дають", - бідкається господиня Лілія Приступа.

Відірвалася: чи то недобігла, чи-то відбігла... Попостукали в її вікна, мабуть, літ сімдесят назад і “наші”, і “свої”. Побілені стіни по віконниці вгрузли в жидичинську землю. Синіми рамами підперлися. Ще польська черепиця поросла мохом. Натякає необачним: в село заїхати - як в музей сходити.

А хочеться бачити людей... Бо село - це люди.

“Де обличчя? Мені треба обличчя,” - пахкаючи цигаркою наш фотограф Павло Березюк “цілиться” у дзвіницю церкви, за якою розбігається крученими стрічками по лузі Стир.

“Ми маємо навіть свій Світязь”, - потім стануть хвалитися мені жидичинці. Маючи на увазі, що за мокрої весни заплава Стиру перетворюється у озеро... Це ж треба: романтики. Комусь - топить, а їм - Світязь.

У НИХ КВІТИ - НА ЧЕРЕПКАХ, А ОСЕЛІ - НА ПЕЧАХ

Аж ось і обличчя. Одразу за ворітьми, осідлавши човна, господар завзято щось майструє...

Володимир Перчук. Троюрідний брат того Перчука, якого всі знають,” - інтригує з першого слова.
Володимир Перчук зі Скудельничів.
Володимир Перчук зі Скудельничів.

Я вирішую потім спитати, про якого це Перчука тут “всі знають” (один із активістів Козацького стрілецького братства, працівник "Волиньобленерго", - авт.), а сама йому - про Жидичин.

“А ви не в Жидичині!” - збиває мене спантелику дядько.

“Он глянь мені в квітник. Не бачиш? На землю дивися...” - каже мені, і я помічаю, що квітник всіяний черепками. Як повчав мене один товариш по цеху, це - той випадок, коли історія “під ногами”. Сотні шматочків давньої кераміки. Чиїсь горщики, миски, глечики...

“Бо то Скудельничі, містечко майстрів” - каже дядько і береться до човна.

Скудельничі. Там, де нині одна з найдавніших вулиць Жидичина - Зарічанська, колись і справді було таке містечко гончарів.

“Он у того сусіда піч біля хати розкопали. А в іншого, розказують, теж хата на горні. А в мене на городі монети 16-го століття. Це вам не жарти”, - всміхається.

Найавтентичніша сільська вулиця - то таки Зарічанська. Минаєш хати, біля яких уже на зиму повмощувалися копиці з соломою. Будній день. На пагорбі, де монахи Жидичинського монастиря облаштовують Свято-Духівський скит, лунає молитва. Те, що це радіо, розумієш згодом. Капличка, квіти. Чернець смиренно фарбує дошки до майбутніх дверей. Сам з місцевих, каже... Але не називається.

АНТОСІНА ВНУЧКА ХАЗЯЙНУЄ:
МОДНИЙ ЦНАП, СВОЄ ЗМІ і ... МАЙЖЕ ”ВАРТА ПОРЯДКУ”


“От наша головиха справна: не встигла вибратися, як дорогу на своїй вулиці проклала”, - задають тон перехожі, зачувши, що питаємо про сільського голову.

Хазяйнує у селі “Антосіна внучка”. Юлія Дащук - з молодого покоління активістів. Роботу в Луцькому національному технічному університеті проміняла на сільраду. Годі, каже, вказувати, як робити. Вирішила, спробувати. Як виходить у неї, покаже час. Поки за півроку вдалося громаду згуртувати. Цей талант у неї - родинний.

“У нас навіть баба Антося - активістка. Школу он “виходила” і таки “збудувала”. Тому тут мене і знають, як Антосіну внучку,” - сміється Юлія.
Юлія Дащук гордиться і Жидичином, і тим, що вона Антосіна внучка.
Юлія Дащук гордиться і Жидичином, і тим, що вона Антосіна внучка.

Жидичин дивує: рада має свій сайт, що працює у форматі сільського ЗМІ. Новини працівники самі “роблять”, самі ж і пишуть. Як з модного журналу - всередині невеличкої сільради цілий ЦНАП: прозорі стіни, круті вивіски. Кажуть люди, “то вже зарозкішно”. Не вгодиш...

І хочете вірте, хочете ні, а внучка Антосіна із однодумцями таки серйозно взялася до діла. Бо, каже, у селі може бути своя ... “варта порядку”. Чимало малих жидичинців гартують себу спорті. Та сама Юлія Дащук - вихованка баскетбольної команди, якою опікується директор школи Богдан Мозолюк. Сергій Супоровський у підвалі Будинку культури тренує важкоатлетів. А молодий Сашко Ліщук гуртує малих каратистів, з яких, каже головиха, може вийти така собі сільська “охорона правопорядку”.

Тому Ігореві Палиці варто задуматися: конкуренти під боком “підростають”...

ХАТА ТИМОШЕНКА І ХАТА ГРИЦЮКА

“В Єгипті пустеля, у нас - скарби”, - зітхає вчителька сільської школи Ірина Майданець. Вона збирає по крихті найсокровенніше з історії Жидичина.

Може годинами розказувати, як сюди за молитвою у 13-му столітті приїздив король Данило. Чому Жидичин не від “жиди”... Як священик з місцевої церкви листувався зі Сталіним і ніби саме в нього просив гроші на реставрацію храму (бо вчився з Вісаріоновичем в Тифліській духовній семінарії).

З неописаних скарбів - хата Тимошенка. І Юлія Володимирівна тут ні до чого... Саме в Жидичині у 1932-му на замовлення свекра сільської вчительки Таїси Настенко поставили “типову хату Тимошенка”. Відомий архітектор, міністр уряду УНР, автор ковельського вокзалу і багатьох інших споруд в Україні Сергій Тимошенко на ту пору працював на Волині. Ним було розроблено проект типової української сільської хати. Саме такі оселі, вважав архітектор, найбільш придатні для волинських сіл. Жидичинський будинок - показовий і перший...
Тимошенківська кладка.
Тимошенківська кладка.

Облущені стіни оголюють цікаву кладку із соломи. Влітку - холодна, зимою - тепла. Три кімнати, комора, льох під кухнею. Невідомо, скільки таких осель ще вдалося звести на Волині. Доля жидичинської хати - невесела. Сьогодні вона стоїть пусткою.

А журналістську цікавість переймає інша “хата”. Серед визначних жителів Жидичина екс-голова Волинської облради Анатолій Грицюк, нині депутат-радикал. Сам Анатолій Петрович тепер на пенсії, як розповідав нещодавно, займається домашнім господарством.
Тут живе Анатолій Грицюк.
Тут живе Анатолій Грицюк.

“Чи знаєте такого фермера?” - запитую в перших зустрічних.

“Чом ні! Тільки Анатолій Петрович у нас не великий фермер, він - великий політик. Тамово... Найбідніша хата на цій вулиці. Побачите”, - всміхається нам черговий жидичівець.

У СЕРЦІ - ВОНА, В ГАРАЖІ - СТЕНД ІЗ ГЕРОЯМИ УПА...

Наостанок ще одні обличчя...

“А з вами взагалі можна говорити?” - Антоніна Михайлівна спершу припросила до чаю, слухала, як чоловік почав розповідати про себе, а тоді раптом спитала.
Леонід і Антоніна Подригулі: 60 років разом, він - український націоналіст, вона - росіянка.
Леонід і Антоніна Подригулі: 60 років разом, він - український націоналіст, вона - росіянка.

Її нескладно зрозуміти. З ним пройшла навіть “сибіри”.

Їй 92, йому - 87. І поки жидичинська молодь впроваджує новації, у їхній хаті стишив ходу час. Леонід Подригуля - хранитель ще однієї сторінки жидичинського літопису. У 30-х совєти ув’язнили й розстріляли його рідного брата, який був сільським завклубом. Без суду і слідства. Сестра подалася в УПА і теж залишилася навіки десь у ківерцівських лісах. А родину погнали на Сибір.

Дружину Антоніну він привіз саме звідти. Корінна росіянка. Усе життя говорить російською.

“Це я їй сказав: краще так, ніж ламати українську”, - пояснює він.

Отак націоналіст і росіянка вживаються під одним дахом понад півстоліття. Вона - його серце, він - її ноги. Бо ледве ходить...

Після заслання він решту життя збирав відомості про усіх, розстріляних, вбитих совєтським режимом земляків. Роками добивався, аби ці прізвища викарбували на плиті меморіалу Вічної слави в Луцьку. Зрештою, тепер така є завдяки Подригулі.

“Почекайте, я мушу вам показати”, - він відкриває гаража наостанок. У ньому - стенд із портретами загиблих односельчан. “Героям - слава”. Сам зробив. Кожного року на проводи не втомлюється виносити його до сільського храму.

“Прийдуть люди. Помоляться. Згадають”...

ХАЙ “СОБІРАТЄЛІ” ВЧАТЬ ІСТОРІЮ

“А я вірю, що Жидичин стане містом”, - скаже мені цього дня один із тих, кому вже 10 років щастить спостерігати за місцевим життям, настоятель Жидичинського чоловічого монастиря Святителя Миколая Чудотворця УПЦ КП о. Костянтин Марченко. Містом Жидичином, а не ...Луцьком.

У його монастирі не ведуть бесіди на житейські теми, там моляться Богові. Але коли випадає нагода публічно сказати свою думку, настоятель цього не цурається:
Настоятель Жидичинського чоловічого монастиря.
Настоятель Жидичинського чоловічого монастиря.

“Зараз тривають “перепалки” за Жидичин. Луцьк нападає, село відстрілюється... У мене виникає питання: чому важливо зберегти Жидичин. Тому що тут історія така, якої в Україні мало. Довгий час це містечко відігравало навіть більшу роль, ніж те поселення, яке ми з вами тепер називаємо Луцьком. І перетворити це у мікрорайон типу Вишкова - себе не поважати.

Так, можна зробити з себе якогось “великого собіратєля зємель луцкіх”. От я назбирав земель, до Луцька приєднав... А для чого? Бо тут є земля, яку ще можна взяти й поділити? Ну, можна. Але до логіка? Де погляд вперед? Не на десять років (бо я ще буду цих десять років тут жити і десь там щось встигну), а на 50, на 100”.
Жнива під Луцьком...
Жнива під Луцьком...

...Здалося мені, що Жидичин якраз переживає той момент, коли у ньому невтомно борються старе й сучасне. Не подібний він до типових приміських сіл, таких собі “пригородніх вавілонів”, де нашого цвіту зі всього світу. Хоч десь ще бродить автентика асфальтами..., а люди вже - майже міщани. Так знаються на історії, а не помічають, що поховання солдатів Першої світової заростає бур’янами.

“Заздрісні”. “Замкнуті”. “Важкі на підйом”. Чого тільки не почула від жидичинців про самих себе. І як це завше в селі кивають на сусідів: “Он у Липлянах не такі...”.

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Павла БЕРЕЗЮКА

На стенд вистачило грошей, на велодоріжку ні...
На стенд вистачило грошей, на велодоріжку ні...
Жидичинські соняшники.
Жидичинські соняшники.
Сторож.
Сторож.
Причаївся кролик...
Причаївся кролик...
Сільські будні.
Сільські будні.
Тут гарно і тихо.
Тут гарно і тихо.
Будували предки на славу.
Будували предки на славу.
А табличка на пам'ятці - з часів УРСР.
А табличка на пам'ятці - з часів УРСР.
Дзвіниця у будні мовчить...
Дзвіниця у будні мовчить...
Тут затаївся час.
Тут затаївся час.
Старе...
Старе...
Двері в минувшину...
Двері в минувшину...
Там, де Свято-Духівський скит.
Там, де Свято-Духівський скит.
Дзвони старї церкви, що була на цьому місці, кажуть, пішли під воду, а храм - під землю...
Дзвони старї церкви, що була на цьому місці, кажуть, пішли під воду, а храм - під землю...
Цвинтар...
Цвинтар...
Ост таке оголошення на кладовищі.
Ост таке оголошення на кладовищі.
При монастирі тримають овечок.
При монастирі тримають овечок.
Пам'ять вічна.
Пам'ять вічна.
Ворота до Вічності.
Ворота до Вічності.
Настоятель Жидичинського чоловічого монастиря.
Настоятель Жидичинського чоловічого монастиря.
У приміщенні монастиря до 90-х була школа.
У приміщенні монастиря до 90-х була школа.
У ченців свій побут.
У ченців свій побут.
Бібліотека вражає.
Бібліотека вражає.
Отець Костянтин Марченко.
Отець Костянтин Марченко.
Садок у Жидичині.
Садок у Жидичині.
Сільрада запрошує.
Сільрада запрошує.
ЦНАП у селі.
ЦНАП у селі.
Один із мешканців Зарічанської.
Один із мешканців Зарічанської.
Криниці у селі, кажуть, раптово почали висихати.
Криниці у селі, кажуть, раптово почали висихати.
Антоніна Подригуля.
Антоніна Подригуля.
Леонід Подригуля.
Леонід Подригуля.
У гаражі - фото Героїв ОУН-УПА.
У гаражі - фото Героїв ОУН-УПА.
Будинок культури зовні...
Будинок культури зовні...
А зі зворотнього боку -  не дуже й культурний той Будинок культури.
А зі зворотнього боку - не дуже й культурний той Будинок культури.
Ірина Майданець.
Ірина Майданець.
Могила, в якій у Першу світову поховали загиблих обох армій.
Могила, в якій у Першу світову поховали загиблих обох армій.
Тут живе колишній голова обласної ради Анатолій Грицюк.
Тут живе колишній голова обласної ради Анатолій Грицюк.
Хата, спроектована відомим архітектором як типова для волинського села.
Хата, спроектована відомим архітектором як типова для волинського села.
Тимошенківська кладка.
Тимошенківська кладка.
Таїса Настенко колишня вчителька географії, свекор якої і збудував хату за проектом Тимошенка.
Таїса Настенко колишня вчителька географії, свекор якої і збудував хату за проектом Тимошенка.
Купаються діти в Стиру...
Купаються діти в Стиру...
Серпень- епогей жнив.
Серпень- епогей жнив.
У городі...
У городі...
Старі русла міліють.
Старі русла міліють.
І навіть буслам води по коліна.
І навіть буслам води по коліна.
Люди мусять носити воду здалеку, бо криниці сухі.
Люди мусять носити воду здалеку, бо криниці сухі.
Патріотизм зафіксували. Зупинка.
Патріотизм зафіксували. Зупинка.
Майже столітня хата - чи то перша, чи то остання у нинішньому Жидичині.
Майже столітня хата - чи то перша, чи то остання у нинішньому Жидичині.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
11

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Автор ковельського вокзалу - Ол.Вербицький.
Відповісти
А чому Миркина, а не Мирчина? Згадую-згадую, хто укирмову викадав, ніяк не згадаю...
Відповісти
Кравчук... Справді. Написалося, як почула, а через ті всі емоції і не задумалася. Дякую. Виправлю.
Відповісти