Недописана книга Ігоря Чуба. Уривки

Одна з останніх – і найяскравіших – сторінок життя волинського журналіста Ігора Чуба: письменництво. Починаючи з осені 2011-го і закінчуючи травнем Ігор написав свою першу книгу «Іларія. Ілюзія».

В жовтні 2012-го, після того, як хвороба вперше провела його крізь стіни реанімації Луцької міської лікарні, вирішив: повість мусить бути віддрукованою. Стимулом для цього також стала його єдина донечка Олександра.

«Сашенька, в нагороду за те, що закінчила перший клас, отримає татову повість. Якщо проживу менше років, ніж хотів, донька обійматиме не тата, а присвячену їй татову книжку», - казав Ігор.

Тож, попри смертельну недугу, дні і ночі працював над тим, аби завершити свій твір. На зауваження рідних, що йому не можна перевтомлюватися, відповідав: «Ви не розумієте. Але згодом будете гордитися тим, що я зараз роблю».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: "ЖИВИЙ, БО ЖИВА ПАМ'ЯТЬ: ТРИ РОКИ З ДНЯ СМЕРТІ ЖУРНАЛІСТА ІГОРЯ ЧУБА"

Так, перша, і на жаль, остання книга автора, побачила світ.

Першу її частину Ігор присвятим реальним подіям нашого часу, що мали місце в одному з районів Волині. У другій частині йде мова про долю простих поліщуків, які 18 років жили Парагваї у 1939-1957 роках, і повернулися на Батьківщину, яка на той час уже була Радянською Республікою. Дев'яносто вісім відсотків написаного у книзі, - як висловився автор, реальні події і факти. Інше – художня обробка деталей.

Презентація «Іларії, ілюзії» зібрала повен зал друзів і знайомих у стінах медіадому Волинської облдержтелерадіокомпанії. Дебютну книгу купували охоче. До слова, саме друзі журналіста фінансово посприяли у друці, тож книга вийшла якісна і презентабельна. Один з примірників Ігор навіть підписав сам для себе: «Авторові від автора. Аналізуй, аналізуй».

Тоді ж, на презентації, Ігор поділився, що вже розпочав роботу над наступною книгою.

«Зараз працюю над ще однією книгою «Єва. Єва». Це історія про дівчинку із Старовижівського району, батьки якої змушені були втекти до Аргентини».

До слова «Іларія. Ілюзія» та «Єва. Єва» були задумані Ігорем, як трилогія.

Однак, дописати, не кажучи вже про те, щоб видати свій новий задум, він уже не зміг. За місяць до сорокаріччя, його життєва дорога закінчилася.

Вперше, через три роки після того, як Ігор не з нами, його напрацювання нової книги, подаємо нижче. Текст наданий редакції сестрою Ігоря Чуба Іриною Бура.

Поїмо? (з аналогічним запитанням автор у преамбулі до «Іларії. Ілюзії», звертається до свого читача, - ред.)

«Єва. Єва»

У селі Коритниця Володимир-Волинського району — за півтора кілометра від Європейського Союзу — немає ні газу, ні людських доріг, ні молоді. Так і хочеться переінакшити Вакарчукове: “А невдовзі прийде осінь, ми усі розбредемося по ГАЗИФІКОВАНИХ містах...”

З чого починається Європа? Якщо з Польщі, то так тому й бути: нехай у них, в Польщі, будуть автошляхи, газифіковані села, робочі місця, а ми вже якось переб’ємося: ну не Європа, що з нас узяти? Якщо декларуємо, що Європа починається з України, принаймні із наших західних кордонів, то роботи маємо непочатий край.

До такого висновку вкотре дійшов, побувавши у селі Коритниця Володимир-Волинського району. До Європейського Союзу — якихось кілометр-півтора, а під самісіньким кордоном із євроунією — ні доріг людських (не кажу “європейських” — хоча б людських), ні газу, ні робочих місць, а хати стоять із забитими навхрест вікнами.

Волинські селяни стільки років мали спільну із польськими історію, а тепер — і від цього дуже боляче — пішли нарізно: вони — до цивілізації, ми — до натурального господарства. Господарюємо і згадуємо, як це було.

Згадуємо ми, згадують наші читачі, наприклад подружжя із села Коритниця Віра Василівна і Володимир Степанович ПАНАСЮКИ. Вони кажуть, що коритнівчани завжди були кимось окуповані: то царською Росією, то поляками, то радянською владою і енкаведистами, то німцями, то знову поляками, то знову енкаведистами і радянською владою — аж до 1991-го року.

Але разом із “совєтами” пішли у небуття і колгоспи, які, як не крути, а все ж були гарантією такої-сякої зарплатні і тримали у селах молодь. Чому там, за Бугом, живуть краще? На це запитання Панасюки відповіді не шукають. Але ми — мусимо. Якщо говоримо, що наша держава ставиться до своїх громадян не гірше, аніж Польща до своїх. Якщо декларуємо, що Європа починається з України. Принаймні з її західних кордонів.

— Виходзь, старий, бендзєм хату паліць! — Старий — це мій дід, — починає свою розповідь Володимир Степанович. — Поляки напали на Коритницю 12 березня 44-го. Вони приїхали з боку Кладнюва (від Коритниці до села Кладнів — 11 кілометрів лісом вздовж українського кордону. — Авт.), багато було польських підвод… Село оточили вночі. Нам спалили не тільки хату, а й хлів: згоріла одна корова (друга хтозна-куди втекла), чотирнадцять овець, коротше кажучи, лишилися ми без нічого, тільки коні одні… Але діда пожаліли. Коритницю (велике село, бо тут навіть гміна за Польщі була) усю спалили. Тільки школа зосталася і ще, може, хата-дві.

— Ну а польських хат у вашому селі не було? — питаю.

— Були. Але усі поляки з тих хат повтікали за Буг, тільки двох жінок бандерівці забили.

— А єврейських?

— Євреї он там далі жили, але німці їх повбивали одразу, як тільки в село прийшли.

— Чекайте, а як так сталося, що поляки діда не чіпали, а повстанці двох полячок застрелили?

— Тут один партизан був, не місцевий, з Полісся. Поляки там усю його сім’ю замордували, то йому все одно було, чоловік чи жінка стріляли…

* * *

…Події, про які розповідає 77-річний Володимир Степанович Панасюк, сталися під час нападу на Коритницю польських партизанських загонів “Сокола” і “Малого” (поручник Вітамборський). На чотири дні раніше поляки з Білина напали на розташоване у тому ж Володимир-Волинському районі, біля Коритниці, село Микитичі (під час збройної сутички загинуло 6 мирних жителів). 10 — 11 і 20 лютого польські загони “Лєха” і “Богорії” напали на сусіднє з Микитичами село Стенжаричі (з українського боку загинули 23 особи).

— Та нехай Бог боронить, що то було! — продовжує Володимир Степанович. — Не знав, звідки що йде! Біда! Як є лінія фронту, то знаєш, що ти за лінією фронту. А тут же була божевільна війна! Чотири народи воювали: українці, поляки, росіяни, німці! Навіть не чотири, а більше, бо до німців то чехи приб’ються, то мадяри… У наших краях повстанці почали давати знати про себе у 1943-му. Ті, хто були в поліції і зі зброєю, німця покинули — і до Степана Бандери. Пішло з нашого села, мабуть, чоловік з десять в українські партизани. Їх вже нікого нема… Здебільшого хлопці були, після війни вони загинули у радянській тюрмі… Спочатку й поляків брали в бандерівці. Потім відпустили додому. Для них усі були вороги, для Степанових хлопців: росіяни, поляки, німці — всі. Вони боролися за свою Україну. Хто його знає, на що розраховували, але якось пробували хлопці свого досягти.

— Ви німця мало й згадуєте…

— Та ми німця майже й не бачили. Поляка зі зброєю зустрічали частіше, аніж озброєного німця. Германці приходили із сусідніх сіл: то яйця забирали, то курку. Там он трьох німців українські партизани забили: заступника коменданта і двох чехів. Спочатку, щоправда, наші були з германцями ніби союзники: за півтора року українцям радянська влада остогидла. Потім нашим остогидли і німці, місцеві хлопці пішли з поліції в ліс, германець набрав поляків, дав їм танкетку, то вони їздили тією танкеткою, грабували й палили…

— То, кажете, за півтора року наші совєтів не встигли полюбити?

— За те, що вивозили на Сибір? То хлопці такі… Трохи не по-їхньому — одразу знущання… Фашизм, гірше фашизму… Весною 1940 року (у тридцять дев’ятому не встигли) цілі села відселяли вглиб області. Солтис яке було село велике, а виселили, Кладнюв… там і зараз зовсім мало людей живе…

— Ну а Ви не шкодуєте, що радянські війська у 44-му не прийшли раніше, бо якби раніше прийшли, то і поляки менше української крові пролили б, і наші — польської?

— Якби совєти прийшли і не знущались над нашим народом, не брали в тюрми, то можна було б сказати і так. А совєт прийшов, і почалося: винен, не винен, двоє підписалося, і або розстрілювали, або мучили, або в тюрму. То хто хоче таку владу? То фашизм.

— Коли були совєти добріші: у 1939-му чи в 1944-му?

— Вони були одинаково “добрі” і в той час, і в той. Як у 39-му прийшли, то теж сім’ями на Сибір висилали і в тюрми саджали. А вже як наш батько Сталін здох (так і сказав. — Авт.), то стало трохи легше. Але легко не було ніколи. Аж до Горбачова.

— Совєти у Коритниці в 44-му несли бойові втрати?

— У нас — ні. Тут була комендатура, три застави радянські. Але десь у лісі одного прикордонника таки забили...

— Ну а хто почав ту українсько-польську війну?

— Я не знаю, чия то робота... Але поляки давали нам джосу добре! Як прийшли вони у село, я матері кажу: “Біжіть з батьком за Буг (а весна, річка до-о-обре розлилася), до лісу, а я худобу випущу”. Бачу: поляки вже біля нашої хати. Про худобу забув, про все. Втікаю. А село за спиною горить так, що уночі видно, як вдень. Там — горить, там — стрі-ляють, там — лемент, там — бі-жать хто куди бачить! А попереду два хлопці Степанові (тобто бандерівці. — Авт.) утікають до лісу. Я — за ними. Думаю, як поляки наздоганятимуть, то ті хоч відстрілюватися будуть. У лісі відшукав батька з матір’ю...

— Батько ваш не воював ні за повстанців, ні за совєтів?

— Старий був. Він своє ще у війні 1914 року отримав. Три роки в Германії у полоні пробув — німці його пораненого забрали. Тут, у Коритниці, ще мої прадіди жили, тут наш грунт ще від тих часів, як цар кріпосне право скасував, а панщину поділили людям на грунти. Мій дід тут прожив, батько, і я ціле життя промарнував (зітхає. — Авт.).

...Додому повернулися більш ніж через місяць — пробули у родичів в П’ятиднях (теж Володимир-Волинський район. — Авт). Одного дня батько поїхав за дідом, забрав старого, то їх поляки у лісі перейшли на зворотній дорозі... Казали дід з батьком, що ледве живі залишилися... Полякам до рук не потрапляв — Господь вберіг. Але як кулі свистять, чув не раз. А скільки у ту ніч від поляків загинуло, точно не скажу. Бо ж не тільки з Коритниці люди були... Повернулися до села, а вся Коритниця спалена! Мали трохи зерна закопаного, відкопали, бачимо — німці! Застава німецька з Матче прийшла. Хай їм грець! Те зерно німці забрали собі. Таке тоді було часто, що з вогню — та в полум’я!

— Ну а українські повстанці, на вашу думку, варті того, щоб їх прирівняли у правах з ветеранами радянськими?

— А як ви думаєте? Як Пілсудський зробив повстання, коли Варшава під Росією була, то тим своїм, що повстання робили, він землі дав, навіть зброю, податків вони не платили! У будь-якій державі ті, хто за неї боровся, мають якісь пільги. Крім України. Українців досі продовжують вважати ворогами на своїй землі.

* * *

— Виходь, малий, будемо одних розкуркулювати, біля лісу живуть! Малий — це так до мене уповноважений райкому партії (злодюга!) і наш голова сільради, — продовжує Володимир Степанович, — бо мені після війни сімнадцять років було. Запрягли вони сусідських коней (сусіда перед тим на десять років посадили), звеліли везти їх до Шумських. А Шумська осталася з трьома малими дітками — батько їхній у сорок четвертому на фронті загинув, а був червоноармійцем.

Приїхали до вдови фронтовика, кажуть: “Завертай у двір”. Ну, що кажуть, те я і роблю. Зіскочили уповноважений і голова з воза, побігли у хлів. Я залишився надворі. Бачу — несуть. Колеса несуть — на воза! Зерно несуть — на воза! Потім пішли до хати. Сало яке було, повиносили і — на воза! Борошно, все, все позабирали!!! Бачу, уповноважений ще на горище поліз, щоб чимось поживитися. А у Шумських на горищі усю підлогу хробаки проїли (главу сім’ї німці забили, а полатати нікому). Коротше кажучи, провалився уповноважений крізь горище в хату, впав на піч. Жадібність загубила! Очухався, підбігає з головою сільради до мене: “Бігом підписуй акт, що то Шумська зумисне поставила драбину і сказала, щоб я ліз на горище!” Злий, як чорт. А я кажу: “Не підпишу, бо я був надворі і нічого не бачив”.

А підписав би — лишилися б троє малих дітей сиротами... Та й так не відомо, як вижили — ті ж двоє все у них позабирали, а заступитися було нікому... Потім у селі і від церкви навіть згадки не залишилося — досі ходимо на празники у Микитичі. А церква до війни гарна була у Коритниці, цегляна! Спочатку їй від войни дісталося (старі люди часом на польський манер кажуть “война” — з наголосом на першому складі. — Авт.), потім — від більшовиків: вони церкву взірвали, зрівняли з землею, а оте, що лишилося, використовували як щебінь, коли меліорація йшла...

— Володимире Степановичу, не скажеш, що через річку — Євросоюз...

— Та ми музику чуємо, як у Матче (найближче польське село. — Авт.) весілля грають.

— А Ви як через шістдесят років у бік Бугу дивитеся, ніякої неприязні не відчуваєте?

— Я то ні, бо в мене ніхто не загинув від польської руки. Моєї матері сестра рідна вийшла за поляка заміж. У мене двоюрідні сестри за Бугом... Спалили — то й спалили. Був такий час. Що зробиш? Я був там (дід киває у сторону лісу і говорить так невимушено і просто, наче йдеться про сусідню хату. — Авт.), їздив до сестри. Ніхто мене не зачіпав. І тут, як вони до нас приїздять (за півкілометра від хати Панасюків є старе польське кладовище. — Авт.), з поляків не чіпають нікого...

— А коли село почало гинути?

— Як зник колгосп. З року в рік воно все більше і більше пустіє. Коритниця помирає уже років з десять. Молодь втікає у Володимир, у Луцьк. Залишилися тільки такі недобитки, як ми, — із сумом жартує.

ТРУП У...НУЖНИКУ

Так закінчив свій шлях Іван Терещук із Великої Глуші на Волині.
Кажуть (і вислів цей приписують стоїкам) розумну людину доля по життю веде, нерозумну — волочить.

Для повоєнного заляканого селянина Іван Терещук навряд чи був розумною людиною. Повернувшись з фронту з двома орденами Слави і медаллю „За відвагу”, він не вчинив так, як на його місці зробила б у ті часи людина „розумна” (людина, для якої на першому місці у жорстокі сталінські часи було збереження власного існування).

Він, нерозумний, за образним висловлюванням його односельчан, пішов „ховати по корчах свою душу”. Це були стежки, якими майже ніхто не ходив, за винятком тих, котрі мали свою думку і вміли бути собою за будь-яких обставин. І доля волочила його, нерозумного, у прямому значенні цього слова. Вона волочила його тіло — з місця загибелі і до місця „поховання”. Останнє слово недарма узяте у лапки, адже хіба ховають люди людей у нужниках, у громадських туалетах?

БАТЬКІВЩИНА

А ще говорять, що Батьківщина — це не територія, а сума подвигів і звершень. Іван Терещук із села Велика Глуша був настільки цілісною і цільною натурою, що для нього батьківщина, Батьківщина стали і сумою вчинків, і територією. Для Івана Терещука земля, де він народився, була батьківщиною, і після воєнних Європ він усе-таки повернувся до своєї далекої від цивілізацій, захованої між лісів і боліт Великої Глуші.

Повернувся, хоч батько його був у майже міфічній для його односельчан Америці уже досить давно — він залишив свого сина Іванка зовсім малим. А, можливо, саме тому й повернувся Іван до рідного села, щоб не наслідувати свого горе-батька? Хтозна...

БАНДИТИ

…Зовсім близько від Великої Глуші є село Погулянка. Із цього невеличкого села був ватажок чи не найбільшої і найкривавішої в окрузі банди на прізвисько Твердий.

Банда діяла настільки зухвало і безкарно, що доцент кафедри загальної та соціальної психології Волинського державного університету імені Лесі Українки, уродженець села Велика Глуша Володимир Хомик припускає (очевидно для цього у нього є підстави): Твердий отримав від емгебе (російською: Министерство государственной безопасности) карт-бланш. Одягайте, мовляв, хлопці, шапки з тризубцями, вбивайте людей, створюйте оунівцям вкрай негативну репутацію.

"Була ще банда Романа, — говорить Володимир Хомик, — яка вбила батька Петра Бущика, багатолітнього директора Любешівської середньої школи. Але боївка Івана Терещука використовувала більше не вогнепальну, а ідеологічну зброю, тож була для радянської влади значно більшим ворогом аніж бандити на зразок Твердого чи Романа”.

Мешканка села Велика Глуша, дружина двоюрідного брата Івана Терещука Мартося говорить: „Яким був Твердий? Він з нас здівався (знущався. — Авт.). Я була дівчиною, і то мене б…дью партизанською обзивав. Твердий цицьки жінкам вирізував, очі виколював, язики відрізував”.

І додає: „А Іван... він же нікому не робив зла!”

Про те, що Твердий мав дозвіл від радянських каральних органів творити криваві безчинства, опосередковано може свідчити ось яка історія. Чи то у страху очі великі (а Твердого у Погулянці, Великій Глуші і навколишніх селах ой як боялися), чи то Твердий справді був таким нелюдом, як йому приписують, але кажуть, що банда з Погулянки убила ледь не сто осіб. Навіть виходячи з того, як великоглушани визначали чисельність банди Твердого («у Погулянці було з п’ять чи з шість, а, може, з десять бандитів»), і навіть допускаючи «похибку» у два рази, у нас є підстави припустити, що бандити з Погулянки відправили на той світ не менше півсотні душ. Вражає? Не те слово.

Але самого Твердого не чіпали ні міліція, ні емгебе. Чому? Володимир Хомик, повторимося, схильний припускати, що саме через той негласний дозвіл від нової влади сіяти смерть, але при цьому обов’язково називаючи себе упівцями, повстанцями, Степановими хлопцями і дискредитуючи саму ідею оунівської боротьби…

...Твердого судили аж у 1967-му, через 17 років після того, як чи то міліцейська, чи то громадська убиральня у Любешові стала надмогильним склепом для Івана Терещука. Усі ці сімнадцять років колишній бандит, приплентач до УПА, який перекрутив, спотворив її суть і нічого спільного не мав з її ідеєю, спокійно працював у Погулянці в колгоспі.

Його не судили, не вивозили за звірства на Сибір — складалося враження, що радянській владі не було до серійного вбивці ніякого діла. Твердий почувався безпечно (думав: «За мною — Москва»?), але, як виявилося, занадто безпечно…

Але яка може бути психіка у серійного вбивці? Звісно ж порушена. У 1967 році, працюючи на причепі трактора, Твердий із якоїсь причини зчепився з бригадиром і став наполягати, що уб’є його, та й по тому. А бригадир був одним з тих, хто пам’ятав: вбити людину для колишнього бандита з Погулянки — як два пальці об фуфайку витерти, тож міліцію викликав без зволікань.

І лише тоді, у шістдесят сьомому, Твердому все згадали. Кажуть, що, коли у Любешові був показовий суд, жінки (очевидно чиїсь вдови чи матері, у котрих назавжди відібрали дітей) кидали у погулянківського бандита камінням. А якби того скандалу на причепі не було? Якби Твердий опанував свої емоції і не погрожував бригадирові убивством? Серійний бандит з Погулянки і досі міг би топтати поліський ряст… Втім з функцією, яку на нього, можливо, таки поклало Міністерство державної безпеки (дискредитувати, очорнити таких, як Іван Терещук, і посіяти суцільні страх та покору, покору та страх), Твердий впорався.

СТРАХ

Ось як описують ті часи односельчани Терещука: „Ми боялися усього: щоб ніхто нічого зайвого не побачив, щоб ніхто нічого зайвого не почув. Всього боялися, бо вночі прийде такий Вуйо, постукає палкою у вікно і закричить: „Вставай! Вставай, поїдеш зараз на Сибір!!!” (Вуйо — так по-сільському звали повоєнного голову сільсьої ради Лук’янчука, який був чи не найбіднішим серед великоглушан, але чи не найбіднішим, кажуть, тільки тому, що працювати Вуйо ніколи не мав ані найменшого бажання.

Людина ця була настільки „розумною”, що панський маєто, цю пам’ятку історії та архітектури, за його наказом просто знищили, розібрали по цеглині. Для чого? А щоб не було! — Авт.). А як не Вуйо прийде, то Твердий, і не знаєш, від кого чекати більшої біди… (Останній великоглушанський пан, до речі, звався Зигмунт Лобінський. Дочка його нині мешкає у Кракові.

Зараз далеко не кожен мешканець Великої Глуші скаже вам, де знаходився маєток Лобінських. Виявляється, навпроти автобусної зупинки — Ленін з пам’ятника біля зупинки якраз на маєток дивився б. Войовниче безкультур’я з подачі Вуя знищило не тільки саму споруду, але й чудовий сад…)

І про Терещука люди досі бояться говорити.

„Двоюрідна сестра Івана Терещука по материній лінії казала: я вас прошу, не втягуйте мене в цю історію, — говорить Володимир Хомик (можливо читач уже здогадався, що саме Володимир Степанович переповів мені про трагічну і виняткову долю Івана Терещука). — Тінню цих людей став страх”.

Іван Терещук зумів тотальному страху не скоритися. Чи герой він? Однозначно не боягуз. Втім, коли великоглушани говорять про Терещука, мало хто розмірковує над тим, герой він чи не герой. Його оцінюють або як небандита (на фоні бандитів, що присвоїли собі право називатися упівцями, повстанцями, хоч насправді були звичайнісінькими провокаторами і кримінальними злочинцями), або як жертву трагічних обставин.

ІВАН ТЕРЕЩУК

Він пережив себе у кількох різних іпостасях: колишній поліцай став червоноармійцем-орденоносцем, потім — простим селянином післявоєнної доби. Повернувшись з фронту, Іван надзвичайно швидко зрозумів, що бути радянським він не хоче...

Був у Івана Терещука дядько Йосип, і були двоюрідні брати — Карпо та Михайло. Михайло через кілька років після війни женився, то казав, що добра душа Іван дав йому свій костюм на вінчання. А дядько Йосип усе пропонував Іванові в міліцію піти. Ще б пак! Колишній фронтовик, а отже досвід поводження зі зброєю є чималий. До того ж — місцевий, тож і ліси та болота навколишні знає, зможе, якщо треба, допомогти «стрибкам» («яструбкам» тобто) у пошуках „бандитів”...

У міліціонери Терещук не пішов, а пояснив це так: «Досить, навоювався».

У 1947-му записався в колгосп. У той голодний рік хтось щось із хліва украв. А на кого найпростіше звернути? Звичайно ж на колишнього поліцая (була така сторінка у Івановій біографії, про неї – у наступному номері)! Злодія знайшли, ним, звичайно ж, виявився не Терещук, але особливо ідейні завжди знаходили нагоду і можливість вкотре обізвати Івана «поліцайом».

«І коли Іван Терещук побачив, що до нього ставляться з недовірою, — розмірковує Володимир Хомик, — не зміг із цією людською недовірою змиритися і прийняв рішення йти в ліс. У ліси, подалі від людей. У ліси, в Бритове урочище, розташоване під самою Прип’яттю...»

І пробув він там із 1947 року до 1950-го... Як Терещук поєднав у собі дві протилежності: вчорашнього червоноармійця і сьогоднішнього упівця? Адже відомо, що солдати Червоної армії і вояки УПА — категорії непоєднувані, і колишній радянський солдат, який давно навчився подавати руку солдатові вермахту, нізащо не простягне правицю своєму ідейному противникові, навіть якщо він є його земляком...

ПОЛІЦАЙ

Ми були б необ’єктивними, якби не згадали того факту, що Іван Терещук за часів німецької окупації працював „поліцайом”. Але ми були б жорстокішими за радянські каральні органи, якби згадували цю сторінку Іванової біографії занадто часто. Тому що навіть судді військового трибуналу в Луцьку у 1946-му постановили, що Іван Терещук її „змив кров’ю”, адже повернувся з фронту із двома орденами Слави і медаллю „За відвагу”.

Але те, що недолугі сільські „прораби” нового життя час від часу таки „поліцаяли” вслід Іванові, і стало однією з причин Іванового рішення піти в ліс і воювати з системою, використовуючи зброю не холодну і не вогнепальну, а ідеологічну.

БОЇВКА

Отже Іван Михайлович Терещук, котрий народився у селі Велика Глуша Любешівського району на Волині у 1920-му і вбитий 22 січня 1950 року, був командиром боївки ОУН —УПА. З ним разом, за образним висловлюванням великоглушанських селян, ховали по корчах свою душу односельчани Улян Васильович Яцик, 1927 року народження, та Адам Іванович Бондар, 1924 року народження.

«Ідеалістичні особистості, представники армії без держави, і я б ще назвав їх бандерівськими легіонерами, — говорить про боївку Терещука доцент кафедри загальної та соціальної психології Волинського державного університету імені Лесі Українки, уродженець села Велика Глуша Володимир ХОМИК. — Вони нападали лише на представництва нової влади, наприклад у селі Ветли — на сільську раду. У будь-якому випадку хоч якимось чином, але намагалися боротися, намагалися, як писав Максим Горький, «не стати механічно громадянином СРСР»…

Здається чи не єдина людина, вбита боївкою Терещука, — оперуповноважений Любешівського районного відділу Міністерства державної безпеки капітан Рябцев. Група любешівських емгебістів напала на боївку Терещука наприкінці 30 листопада 1948-го.

Капітана Рябцева поховали у Любешові на найпочеснішому місці кладовища, труп Івана Терещука скинули головою вниз у яму любешівського чи то міліцейського, чи то громадського нужника...

ЗА ХЛІБ – СИБІР І ЗНИЩЕНІ ХАТИ

Іван Терещук до того, як сховати свою душу в корчах, жив у престижній частині Великої Глуші, що називалася Кольонія (цей край Великої Глуші був розташований під лісом у напрямку на село Погулянка). У «колонії» жили німці, поляки і відносно заможні українці, котрі повернулися із заробітків з Америки. Туди, на край села, Терещук і його хлопці час від часу приходили за хлібом.

— І саме через активну підтримку селянами УПА, — каже Володимир Хомик, — власті дали команду знести Кольонію (немалу частину села!) повністю, а також «збіговисько хаток від хащавин, що встали безбережні» (як у 1930 році писав у вірші «Велика Глуша» поет Олекса Стефанович), тобто всі хати, що розташовані близько до лісу вздовж дороги до сусіднього села Невір.

— Прості люди зі співчуттям ставилися до Івана Терещука і його хлопців, — продовжує дослідник. — Хто саме? Микола Терещук, дядько Івана Терещука, (його син, Василь Миколайович Терещук, і досі живе у селі Видричі), сестра фронтовика Степана Сергійчука Оля, дівчата, котрих по вуличному називали Волька Смакова та Корчиха, а також Улян Полупенко та чимало інших, хати яких були розташовані ближче до лісу.

Терещук відповідав людям взаємністю — кажуть, що Іван не тільки не грабував нікого (попросить їсти і далі в корчі повернеться), а й навіть (у його-то нелегальному, м’яко кажучи, становищі!)... сіно допомагав на далеких від села місцинах косити — після війни дефіцит чоловічих рук у Великій Глуші, як і в будь-якому іншому українському селі, був величезний.

— А після того, як донесли, — продовжує Володимир Хомик, — що Улян Полупенко на Самариловському броду передав Іванові Терещуку буханець хліба (до речі хліб для іншого, за словами філософа Бердяєва, — це духовний феномен), «бандпособник из села Большая Глуша» Улян, його молода дружина Паша й дочка Зіна майже десять років страждали, міряючи ногами «неісходимую Сибір», при цьому знаючи про свою подальшу цілковиту заборону… ні, не писати і малювати, як у Шевченка, а жити на теренах Волинської України.

21 грудня 1948-го року вивезли до Сибіру матір Івана Терещука Тетяну Хомівну (нагадаємо, що батько Терещука подався до Америки і назавжди залишив дружину та тоді ще зовсім маленького Іванка), вивезли й Іванового брата Уляна з дружиною та дітьми. Маму Івана звинуватили у тому, що перетворила свій дім в пункт збору ОУН та постачала сина розвідувальними даними.

Тоді, у грудні 1948-го, Терещук свою матір з рук „емгебістів” не визволив. Не зміг? Можливо. Не захотів? Вірив, що навіть там, у Сибіру, їй буде краще, аніж по великоглушанських корчах вошей годувати, а самій і шматка хліба не мати? Теж цілком імовірно. Як би там не було, Тетяна Хомівна Терещук померла у таборах наприкінці вересня 1950-го, переживши свого сина лише на вісім місяців...

Фактично у повному складі було вивезено до Сибіру як «бандсвязных» родину Яциків. Наприклад Ольга Іванівна Яцик, 1936 року народження, та Микола Іванович Яцик, 1933 року народження, були вивезені до Лозовського району Хабаровського краю, на Сибір поїхали і Яцик Ганна Борисівна, і дружина Адама Бондара...

— Ольга Іванівна чи не єдина із вивезених Яциків, котра й досі жива, — каже Володимир Хомик. — Але їй як заборонили свого часу на Волинь повертатися, так вона за межами рідної області й мешкає.

СМЕРТЬ...

Боївку оточили 22 січня 1950 року. Терещук та його хлопці наразилися на загибель, кажуть, лише по доброті душевній. За однією з версій, узимку на полювання пішов великоглушанський „воєнрук”, Терещук з хлопцями військкерівника оточили, але той пообіцяв, що нікому не скаже, де бачився з хлопцями, і Терещук наказав „воєнрука” відпустити. А той, повернувшись з полювання, із чистою совістю хлопців здав.

За другою версією, їх здав такий собі Гриць Ветлюків (Ветлюків, бо з Ветел), який начебто перетнувся з хлопцями і якого ті не зачепили. Отже Іван залишив людину, котра його потім і здала, щоб загинути фактично від його рук самому?...

За третьою версією, Гриць не бачив повстанців, але зробив висновок, що вони є саме у цій частині лісу, бо Грицева собака гавкала так, наче відчула людину. …Коли Івана знайшли застреленим, зауважили, що був він на одну ногу босий. Дехто схильний вважати, що Терещук заподіяв собі смерть сам — роззувся, впер дуло гвинтівки в себе, а пальцем босої ноги натис на курок.

Дехто каже, що напад на схрон Терещука виявився для Івана настільки несподіваним, що він і взутися як слід не встиг. І це мусить означати, що холодної зими у схроні він був босоніж... Хтозна, може й босоніж, хоч і взимку...

Ну а соратників Терещука взяли живими. У їхньому схроні знайшли… ні, не зброю — антирадянські листівки. …22 жовтня 1950 року справу проти Івана Бондара закрили у зв’язку із смертю засудженого (Бондар захворів на туберкульоз ще у лісах), 2 березня 1951 року під стінами замку Любарта у Луцьку привели у виконання вирок проти Уляна Яцика. Уляна розстріляли... одноногого: під час штурму схрону серйозно поранили Яцикові ногу, яку пізніше ампутували.

Окрему публікацію можна написати про долю Степана Петровича Сергійчука, котрий у 1922 році народився у тій же Великій Глуші. Сергійчука 8 серпня 1948 року було засуджено до 25 років виправно-трудових таборів з подальшим ураженням у правах на 5 років... Степан отримав строк не стільки за пособництво Терещуку, як за «своє». До речі Сергійчук, як і Терещук, повернувся з фронту орденоносцем… і оце наразі усі відомості про нього: Степанова справа хоч зберігається у Луцьку в архіві, але є недоступною. Зазнала лиха і родина…

ТІЛО У ТУАЛЕТІ ...

Пам’ятаєте, з чого ми починали нашу розповідь у минулому номері? Про Івана Терещука. Із твердження стоїків, що нерозумну людину доля по життю волочить. Доля волочила Івана по життю не тільки до смерті, а й після неї — як не його душу, то тіло.

Іванове тіло прив’язали мотузками до воза (дехто каже, що до автівки) і посунули від схрону в урочищі Бритове до Великої Глуші. Поставили мертвого Терещука на кілька днів для огляду біля церкви (дивіться, мовляв, так буде з кожним, хто одважиться скерувати зброю проти державної каральної машини), а далі повезли до Любешова...

— У Любешові тіло Терещука у повен зріст поставили біля високого паркану будинку районної міліції на вулиці Червоноармійській, 5. Оповідають, — каже Володимир Хомик, — що на Іванові був червоний кожух з чорним коміром, його вродливе обличчя було схилене додолу і вітер куйовдив довге волосся…

Навіть учнів зі школи (з тієї, що з меморіальною дошкою Тадеуша Костюшка на стіні) зганяли на мертвого Терещука дивитися, щоб дітлахи виховувалися у такий спосіб, щоб нищився у зародку український дух. Серед цих любешівських дітей були, наприклад, сестри Марія та Ольга Бай...

Коли міліціонери вирішили, що поліщуки вдосталь „налюбувалися” тілом Терещука (і його смерть для них буде доброю наукою), вирішили цього тіла здихатися. Але земля була мерзлою (як-не-як кінець січня), тож тіло просто кинули в нужник. Головою донизу. Іван Терещук залишився у тому туалеті назавжди...

Цей факт підтверджують мешканці Великої Глуші Петро Полупенко, Петреш Зубач, Михайло Болєсько, 92-річна Олександра Лахай, Іванова сестра Параска Ганич, поліщук Трохим Камельчук і Ярина Бондарчук, котра мешкала у Любешові неподалік тодішньої міліції...

Один із великоглушанських старожилів говорить, що Іванове тіло фактично застрягло в отворі вбиральні: „Голова його була у... самі розумієте в чому, а нога стирчала зверху, на виднооці”.

Страшно навіть подумати, що туалетом користувалися і тоді, коли у отворі вбиральні заходилося тіло Терещука. Жахливо, що він і досі там лежить, що через 57 років уже ніхто до пуття й не покаже того квадратного метра землі, де знаходився міліцейський (за іншою версією — громадський) нужник.

...І СМЕРТЬ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Виявляється, на підставі ст. 2, 7 Закону України „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” Іван Терещук засуджений обгрунтовано і реабілітації не підлягає. Та й нема вже тепер кому тією реабілітацією тішитися: родина Терещука загинула в таборах.

Норвезький кримінолог Нільс Крісті написав: «У більшості випадків люди живуть у багатовимірному моральному просторі, і з позиції багатовимірного морального простору ту чи іншу людину важко назвати чудовиськом. Але ще важче когось назвати чудовиськом, якщо ми здатні бачити у вчинках інших себе».

Для своєї невигаданої України Іван Терещук і досі залишився чудовиськом, кримінальним злочинцем...

...Іван Терещук прийняв смерть 22 січня 1950-го року. 22 січня, святкуючи кожного року день Злуки українських земель, день соборності України, давайте згадаємо про Івана Терещука, який кинувся під колеса терористичної державної машини. Він навіть на могилу собі не навоював, хоч жертвував своїм життям у двох іпостасях: і в лавах Червоної армії, і в боївці УПА.

ПРОЦЕСІЯ УБІЄННИХ

Зовсім поруч з ґрунтом, на якому знаходився колишній осередок повоєнної міліції і де, ймовірно, лежать кості українців, котрі щезали безслідно (це місце Володимирові Хомику показувала Христина Пархоменко), нині спорудили в Любешові нову православну церкву. Неподалік через дорогу містилося гетто євреїв-земляків, де попередньою владою есесівців були знищені сотні мешканців містечка єврейської національності.

Там десь поруч стояв палаючий дім П’ясковських, в якому, за даними історика Петра Бущика, в 1943 році загинуло 186 поляків. І той трикутник ніби став місцем зустрічі несправедливо загиблих: вояків УПА, бійців Радянської армії, численних жертв єврейського холокосту, загиблих поляків, невинно замучених головорізами хуторян, селян, котрі не повернулися з Сибіру до поліської хати, померлих від білокрів’я внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, афганців, які пішли з життя молодими.

Там у процесії ідуть пліч-о-пліч серед загиблих Іван Терещук, Адам Бондар, Улян Яцик, капітан Рябцев, Тетяна Терещук. Їхні внутрішні конфлікти і страждання залишилися нерозв’язаними. Цих конфліктів вже не можна розв’язати. Найшвидше ці конфлікти розв’яжуть нас, живих.

Ігор ЧУБ.

Постскриптум.

Уже згадуваний Олекса Стефанович у вірші «Велика Глуша», який побачив світ у 1975 році в його «Зібраних творах», виданих Товариством волинян у Торонто, писав:

Зо всіх сторін – темно-зелений мрок…
«Вкраїнці ви?»
– «Ми, паночку, тутешні…»
Чи знайдете, державні дні прийдешні,
Цей межи пущ загублений куток?
Як дико тут…
А що уже зимою,
Коли усе обгорне білий сон,
Коли вовки нічною чередою,
Мабуть не раз підходять до вікон?
Яке глупе, глибокеє заглушшя –
Землі Древлян село Велика Глуша!

Від автора.

Ця велика, на дві подачі, публікація не побачила б світу без краєзнавчих зусиль Володимира Степановича Хомика та без вчинку уродженця села Велика Глуша і давнього друга редакції нашого видання підприємця, депутата Волинської обласної ради кількох попередніх скликань Івана Миколайовича Кобака: саме Іван Кобак заочно познайомив автора із Володимиром Хомиком і проявляв неабияку зацікавленість, щоб матеріал про Івана Терещука вийшов саме у газеті „Віче-інформ”.

Наша вдячність також Іванові Бубалу, Христині Пархоменко з Любешова і Михайлові Диню з Великої Глуші за їхню безцінну допомогу у пошуках інформації.

“Райвідділенню ДПУ стало відомо, що громадянин Гонтар Іван Моїсейович зарізав комсомольця Кармаліту і низку інших осіб, м’ясом яких харчувалися і продавали на базарі в селі Мала Калігорка Шполянського району.

Гонтар показав, що приблизно в кінці квітня 33 року прийшов додому з роботи і знайшов людське м’ясо з жінки, яку матір зарізала…”
Це — цитата з одного із сотень аркушів справ щодо голодомору 1932 — 1933 років, розсекречених СБУ минулої п’ятниці — через 73 роки після найбільшої в історії українського народу трагедії.

Сьогодні, у День Незалежності України, ми фрагментарно публікуємо документи, що ще якийсь тиждень тому були доступні дуже вузькому колу осіб. І називаємо людоїдами не стільки Івана Гонтаря і йому подібних, а систему і того, чийого імені (на відміну від Ягоди та багатьох інших високопоставлених і не дуже “депеушників”) немає на жодному аркуші оприлюднених справ.

„Начальнику іноземного відділу ДПУ УРСР тов. Кароліну. Замначіно ОДПУ Слуцький. Направляємо доповідь відомого вам Ляховича з “українського питання”: “…Стару інтелігенцію було знищено, тобто частково розстріляно і частково зіслано в Сибір — будувати нові залізниці чи копати нові канали".

Слідом за інтелігенцією пішли більш активні селяни; останні отримали офіційне насмішливе прізвисько “куркулі”. За куркулями послідували і самі українські комуністи.

Комісар просвіти Шумський був заарештований ДПУ (державне політичне управління при раді народних комісарів, спадкоємець “ЧК”, тобто надзвичайного комітету. — Авт.), і був він зісланий чи розстріляний — залишається таємницею ОДПУ (об’єднане ДПУ).

Після нього було заарештовано і розстріляно помічника комісара землеробства Коннора-Палащука разом із 40 іншими вищими співробітниками Харківського уряду (нагадаю, що деякий час столицею УРСР був Харків. — Авт.).

Блискучого поета Хвильового звинуватили в “зрадницьких” націоналістичних тенденціях в його поемах, і внаслідок цього він постав перед московським трибуналом. Повернувшись з Москви, він застрелився.

Та ж доля дісталася комісарові просвіти Скрипнику. Його теж звинуватили у націоналізмі, судили в Москві, і, врешті-решт, він покінчив життя самогубством. Він… деякий час був помічником Дзержинського, глави ЧеКа, нинішнього ОДПУ. Під час більшовицьких ідеалів він особисто допомагав йому придушувати сепаратистський рух. Багато хто з українських патріотів знайшов смерть в його руках. Тепер він сам опинився на лаві підсудних. І тільки тепер він зрозумів зрадництво Москви.

Але… національний дух не лише вижив серед молодшого покоління, а й підсилився до небувалого рівня. Зазнавши поразки з молоддю, Росія нині вирішила піти на завершальний удар: знищити український народ голодом. Під час голоду у 1922 році іноземні комітети допомоги часто дивувалися, чому більшовицька влада дуже рідко чи навіть зовсім не згадувала про українські райони, вражені голодом… Те ж повторюється і цього року, тільки у набагато більшому масштабі…” * * *

“1932 року квітня 11 дня я, помуповноваженого Миколаївського тервідділення Одеського обласного відділу ДПУ Федоров, встановив: Наприкінці січня 1932 року під час перебоїв з постачанням хліба колгоспників сільгоспартілі Французов, використовуючи лайку, кричав на голову артілі: “Ти вивіз хліб у місто, так і корми народ, а інакше ми приведемо своїх дітей і розрахуємося за наш голод”.

На зауваження голови артілі, що Французов є членом правління, відповів: “Що з того? Я голодую і розірву тебе на шматки”.
З’явився у секретаря партячейки Молокова зі словами: “Ну, паразити, чи довго будете морити нас голодом?” * * *

«Відбирати хліб у всіх, хто везе його з Криму у кількості більшій, аніж один пуд, незалежно від документів, які вони надають. Дозволити вивезення з Криму одного пуда хліба на людину тільки робітникам і службовцям, які пре¬д’являють документи про свій соціальний статус і за умови, якщо хліб вивозиться не в пасажирському вагоні, а багажем Підкреслюємо, що ця директива стосується тільки того хліба, що вивозиться за межі Криму».

Директива ПП ОДПУ в Криму Салиня та начальника ЕКВ ПП Дашевського від 26.02.1932 р. начальникам райвідділень, райуповно¬важеним ПП ОДПУ по Криму, ДТВ ОДПУ ст. Сімферополь та начальнику ГУРКМ Сімферополя про проведення заходів для протидії вивезенню хліба за межі Криму. 26 лютого 1932 р. * * * “О борьбе с хищениями. Это является важнейшей работой органов на ближайший период времени. Между тем эта работа развёрнута совершенно недостаточно. Аресты хищников производятся в незначительном колличестве, дела долго ведутся под следствием, тройки работают недостаточно интенсивно, приговора троек не соответствуют требуемой в данный момент силе удара по хищнику. Приказываю личным участвием в работе тройки обеспечить необходимую силу репрессий”, - директивна записка по ВЧ голови ОДПУ Ягоди ПП ОДПУ в Криму щодо ведення боротьби з розкрадачами.

Не пізніше 25 вересня 1932 р. ДА СБ України, АР Крим. - Спр. 44. - Т. 2. - Арк. 325-328. * * * “Цілком таємно. Довідка про масові виїзди із сіл України і оперативних заходах по боротьбі з ними станом на 2/II 1933 р. Протягом грудня і січня в процесі проведення хлібозаготовлюючої компанії відзначаємо масові виїзди із сіл селян, в основному злісних нездавачів хліба.

Результати проведених заходів за період з 23/I по 2/II характеризуються таким чином: всього по Україні заслонами затримано і профільтровано 3861 чол., з них видворено за місцем постійного проживання 3521 ч., заарештовано 340 ч. Заарештовано 252 організатори і зачинщики втеч, на яких завершуються справи для направлення їх в концтабори.

На залізницях за цей же час заслонами затримано і профільтровано по Україні 16773 чол., в тому числі: колгоспників — 7106, одноосібників — 7870, куркулів і твердоздавачів — 507.

Видворено до місця постійного проживання 15109 ч., арештовано і передано територіальним органам ДПУ 1610 ч. і направлено в спецселища Казахстану 9 ч. Повернуто із ЦЧО (Центральний чорноземний округ. — Авт.) на Україну 8257 ч. Виїзди з сіл, за даними обласних відділень ДПУ, за час з 15/XII до 2/II складаються таким чином: всього виїхало 94433 чол., в тому числі колгоспників — 31454, одноосібників — 44454, твердоздавачів і куркулів — 8039, колгоспного активу — 1017. По Донецькій області за час з 15/XII і до оперативного нажиму, тобто до 23/I, виїхало 9236 чол., за час з 25 по 31/I виїхало тільки 325 чол.

По найбільш ураженій області, Дніпропетровській, до оперативного натиску виїхало 15210 чол., за час з 25/I по 1/II — 1255 чол. За окремими областями масові виїзди селян характеризуються такими цифрами (всього виїхало): Київська — 26344, Харківська — 20129, Дніпропетровська — 12421/3845, Донецька — 9561, Одеська — 3953/4020, Чернігівська — 5593/837, Вінницька — 5068/511, АМРСР — 2151 (примітка: числівником показані одинаки, а знаменником — кількість сімей).

Виїздами в основному вражені райони, що відстають по хлібозаготівлі. Значна частина тих, хто виїхав, забрали з собою сім’ї, ліквідувавши свої господарства. Так, у Дніпропетровській і Вінницькій областях ліквідовано 3255 господарств. Зареєстровані окремі села, з яких утекли усі дорослі і працездатні чоловіки”. * * *

“Шполянському райвідділенню ДПУ стало відомо, що громадянин Гонтар Іван Моїсейович зарізав комсомольця Кармаліту і низку інших осіб, м’ясом яких харчувалися і продавали на базарі в селі Мала Калігорка Шполянського району. Встановлено, що в квітні 1933 року біля колгоспної скирди соломи були комсомольці Кармаліта і Гонтар Іван, де брали полову, і з тих пір Кармаліти не стало і невідомо куди подівся. Коли головою сільради Перебийносом на основі заяви (усної) сестри Кармаліти — Кармаліти Марії було здійснено обшук у Гонтаря Івана та його матері Палагеї, то було знайдено частини черепа і ребра віком старші 16 років.

Гонтар Іван Моїсейович у пред’явленому йому обвинуваченні не зізнався і показав, що приблизно в кінці квітня 33 року прийшов додому з роботи і знайшов людське м’ясо з жінки, яку матір зарізала, цим м’ясом вони харчувалися, це м’ясо і він їв. На Воскресіння матір набрала насмажених шматків м’яса людського і разом з ним пішла в місто Калігорку на базар, там вона це м’ясо продала, заявляючи покупцям, що м’ясо — з конини.

Враховуючи, що злочин скоєно не лише з нужди, а й з ціллю торгівлі людським м’ясом і що продаючи людське м’ясо на базарі як кінське тим самим піддавали людоїдству низку інших шляхом обману, справу направити Київському облвідділу ДПУ для подальшого скерування на суд Трійки при колегії ДПУ УРСР”. З обвинувачувального висновку за звинуваченням гр. с. Коротино Шполянського району Гонтаря Івана Моїсейовича за статтею 174 п. 4. КК УРСР. * * *

“Страшні, жахливі вістки надходять з України. В отій Україні, про яку колись говорили, що вона медом і молоком пливе, що була колись житницею цілої Європи, – страшний, неймовірний голод.

“Люди в нас падають як мухи, їдять листя й полову, я сама вже дві зими його їм, вмирають на вулицях і там же ховають їх без попа, кладучи по 5 душ в одну яму. По 20 душ в один день умирають; люди людей їдять. Матері дітей бояться пускати на вулицю. Багато хат пустих, в яких люди уже вимерли…” — пише мати-селянка своєму синові за кордон.

“Села на Україні тихі, як цвинтарі. Сьогодні, переїжджаючи через Україну, бачите, як цілі хмари селян вдираються до потягів і жебрають в подорожніх. Нужда поневоленого і вдесяткованого населення переходить всяку уяву”, — пише англійський економіст Джон Гейріт”.

Із листівки громадського комітету допомоги рятунку України в Чернівцях, серпень 1933 року. * * * “За час з 1 по 30/XII засуджено Судовою Трійкою при колегії ДПУ УРСР за 55 справами 97 чоловік до вищої міри соцзахисту — розстрілу.

Протягом 1933 року за постановами Судової Трійки при колегії ДПУ УРСР розстріляно 805 чоловік, з них за справами територіальних органів ДПУ — 615 чоловік, за справами транспортних органів ДПУ — 52, за справами органів робітничо-селянської міліції — 138 чоловік”. Службова записка начальника УСО ДПУ УРСР Букшпана начальнику УСО ОДПУ Генкіну щодо кількості розстріляних протягом 1933 р. за постановою Судової Трійки при колегії ДПУ УРСР. 31 березня 1934 р. ДА СБ України. - Ф. 42. - Спр. 10. - Арк. 48. * * *

За що ж розстрілювали? Найтиповіші “окраси” були такі: польський шпигун, румунський шпигун, український контрреволюціонер (найбільш ходове обвинувачення), сільський контрреволюціонер, член української контрреволюційної спілки, білоруський контрреволюціонер, бандитизм, сільський терорист, розкрадач, сектант.

За “забарвленнями” у 1933 році розстріляли 1141 чоловіка. * * * “Вважається, що у 1933 році 6.000.000 українців вмерли через голодування, і якщо ніхто не прийде на допомогу, тоді протягом зими можуть померти ще шість мільйонів.

Голод настільки страшний, що людоїдство досягло величезних розмірів. Батьки поїдають своїх дітей і ховають тільки кості загиблих. Наприклад… у селі Хубин із 1000 вмерла половина. В Зачанську із 1500 чол. вмерло 700”. Є. Ляхович, “Українське питання”, початок 1934 року. * * *

“Від голоду (мається на увазі 1932 — 1933 років. — Авт.) вимерло біля восьми мільйонів української людності”. Листівка Українського Революційного Комітету “Селяне, не давайте хлеба большевикам!” Орієнтовно 1939 р. * * * “Цілком таємно. Повідомлення гетьманського управління в Берліні з питань допомоги голодуючим на Україні.

24 січня 1934 року. Факт колосальної голодної катастрофи, яка з особливою силою відзначалася минулої зими, продовжується тепер і продовжиться майбутньої весни, є достовірним і підтвердженим як відомостями з приватних джерел, так і найбільш авторитетними офіційними даними… консулів і дипломатичних служб різноманітних держав.

Причини катастрофи очевидні. У той час як на Україні люди під владою совєтів масово вимирали з голоду, більшовицька влада експортувала хліб за кордон. Державні магазини (Торгсін) за золото і за чужу валюту продають кожному необмежену кількість хліба тоді, коли скрізь на дорогах та вулицях міст на країні опухлі з голоду люди вмирають в такій кількості, що влада не встигає своєчасно ховати трупи.

У минулому та поточному роках більшовицька влада реквізувала у хліборобів ледве не всю продукцію не для власного прогодування і не для посіву. Колосальні запаси хліба тримає більшовицька влада у своїх державних складах, зайнятих сильними військовими гарнізонами. Із цих запасів харчується Червона армія, ДПУ, урядовий бюрократичний апарат і індустріальні робітники, але селяни як вороги радянської влади не отримують нічого із цього єдиного продуктового запасу, міцно стиснутого в руках більшовиків.

Мало того, більшовицька влада категорично відмовляє допустити привезення хліба з-за кордону навіть за умови безплатної уступки їй половини привезеного. Всі ці факти дають підстави зробити висновок, що голод на країні і в козачих землях СРСР — відома форма урядового терору.

Це новий і за кількістю жертв найстрашніший ви¬бух більшовицького терору — планомірна, підготовлювана більшовицькою владою протягом кількох років колосальна голодна катастрофа, влаштована з ціллю остаточно зламати всякий спротив комуністичній системі”.

За матеріалами, оприлюдненими на сайті СБУ 18 серпня 2006 року, підготував Ігор ЧУБ. На листівці: у Чернівцях за Україну молилися на віче. Листівка датована не пізніше серпня 1933 року.