Волинянин у відомому проєкті розповів, як робить дерев’яні іграшки

0
2
Волинянин у відомому проєкті розповів, як робить дерев’яні іграшки
Волинянин Адрій Бондарук із села Княгининок робить усе можливе, аби відродити й популяризувати традиційну українську іграшку. Чоловік не лише вивчає її історію, а й майструє вироби самотужки, у маленькій майстерні в гаражі.

Про історію діяльності волинянина розповіли у проєкті Ukraїner.

Спочатку він виготовляв іграшки лише для друзів, але згодом почав робити їх і на продаж. Разом із дружиною Іриною Андрій започаткував проєкт «Українська іграшка», в межах якого команда ділиться історією української іграшки, організовує майстер-класи, знайомить аудиторію з роботами дослідників-етнографів, а також представляє Україну за кордоном.

Андрій Бондарук очолює музей історії села Княгининок. Закладу всього кілька років, натомість його директор вже понад десятиліття відроджує та популяризує українську дерев’яну іграшку, перетворивши юнацьке захоплення народними ремеслами на справу життя.

— Я багато років займався популяризацією народних ремесел, зокрема виготовленням писанки. Мені стало цікаво, що таке можна придумати, щоб було актуально круглий рік, тому що писанка — це більш так, сезонно: тільки перед Великоднем. А ось іграшка цікава дітям і влітку, і взимку. І ось я почав гортати етнографічну літературу, десь шукати колекційні зразки і почав сам відтворювати іграшки.

У 20 років Андрій здобув малярську освіту в художньому училищі. Через десять років почав опановувати фах історика, аби вивчати українську іграшку на науковому рівні. Маючи дві освіти, Андрій зрештою розпочав створювати музей у рідному селі.

Зараз майже весь час майстра поглинає робота у новоствореному музеї. Андрій Бондарук знає історію кожного експоната, ділиться описами технік, у яких виготовлена та чи інша іграшка, і піклується про майбутнє експозиції. Для краєзнавця важливо, щоб музей був цікавим:

— У другому залі формується постійна виставка, а в цьому залі ми виставки міняємо для того, щоби для відвідувачів завжди було щось нове і цікаве. Щоб не було так: «А ми були в музеї, ми там вже все бачили».

Серед експонатів музею — іграшки, яким понад сто років, і зразки середини ХХ століття. Найдавніша іграшка — брязкальце — датована 1894 роком. Вона вирізняється мініатюрними розмірами, аби немовля могло її втримати.

У музеї Княгининка також представлені предмети, які є традиційними не лише для української культури:

— Один із самих цікавих експонатів — це традиційний возик, які були в Україні у XIX столітті поширені. Такі возики характерні для всієї Європи. От, наприклад, у Німеччині в нас є родичі, і вони сказали: «А це — як кіндерваген» (нім. kinderwagen — дитячий візочок. — ред.).

Загалом возики використовувалися не лише для дитячих ігор. Дуже часто в них перевозили дітей. Дерев’яні возики були надійним транспортом, бо їхні колеса могли витримати великі навантаження.

Експонати для музею Андрій знаходить у різний спосіб. Щось можна купити в інтернеті, деякі речі приносять односельці, інші доводиться позичати для музейних експозицій. Разом з іграшками їхні власники іноді віддають і старі фотографії.

З-поміж експонатів представлені й вироби Андрія. Він не лише відтворює іграшки. Майстер досліджує їхню історію, вивчає стародавні інструменти, за допомогою яких виготовляли традиційні дерев’яні іграшки. Чоловік використовує нове обладнання, проте техніка виготовлення залишається незмінною.

Сам майстер вже давно не грається іграшками, проте про кожну свою роботу розповідає з особливим теплом. Серед експонатів музею — човник, грабельки, молоточки, качалочки, вуркало та багато інших забавок. Усі вони зберігаються у відкритій вітрині, яку дуже люблять діти:

— Ця вітрина в нас улюблена для відвідувачів музею, бо основна частина відвідувачів — це дітки. Вони приходять — і тарабанять, стукають, граються.

Найулюбленіша іграшка маленьких відвідувачів — кільце з кулькою, яку в музеї називають «попадалка»:

— Ми їздили за кордон на різні фестивалі, то це така міжнародна мова гри. Інший варіант цієї іграшки — це є чашка з кулькою. Один із французьких королів навіть під час державних прийомів такою іграшкою бавився. Тобто це є міжнародна іграшка, характерна для різних народів Європи. Українці кажуть: «Це наша давня іграшка», десь французи можуть казати: «Це наша іграшка». Європейська назва (на
французький манер) — більбоке, українська — чашка з кулькою.

Дружина Андрія Ірина Сардак-Бондарук — художниця та ілюстраторка. Разом із чоловіком вона організовує у музеї майстер-класи з виготовлення та розпису дерев’яних іграшок. Зазвичай на таких заходах цікаво не лише малечі, а й батькам.

— На майстер-класах діти малюють іграшку — просту, лаконічну — і плюс вони ще потім на свій ґаджет її знімають. Поруч з іграшкою вже комп’ютеризованою все одно дерев’яна буде цікава, бо вона тепла, ручна, натуральна. Це діло живе і, я думаю, воно буде жити. Дерев’яна українська традиційна іграшка.

Один із експонатів волинського музею — молоточки, виготовлені у 70–80-х роках минулого століття. Принцип роботи дуже простий: вони по черзі опускаються на середину іграшки. Особливість виробу у тому, що він виготовлений одним тільки ножем без будь-яких інших інструментів.

Вся конструкція тримається на маленьких клинках, вбитих ззаду. Вистругав іграшку з молодого дуба чоловік для своєї донечки. І хоча зроблена вона з сирої деревини, молоточки й досі тримаються купи.

Ще один вид іграшок — машинки. Одну до музею передав чоловік, який ще дитиною знайшов її у посадці. Відремонтував і приніс Андрієві. Іншу машинку, разом із возиком, виготовив у 30-х роках для своїх дітей мешканець Буковини. Видно, що автівкою бавилося не одне покоління малечі: дно виробу затерте і зашліфоване, колеса мінялися не один раз.

У музеї представлений й інший іграшковий транспорт, як-от човник, виготовлений з вербової кори. Андрій розповідає, що такі іграшки були поширені ще відтоді, як люди почали плавати на справжніх човнах. Є тут і дерев’яні колиски. Їх підвішували у хаті до балки на вервечках і пов’язували червону стрічку як оберіг від злих духів і різних негараздів.

Популярними були й традиційні коники-гойдалки, і санчата. Якщо коника у музеї немає, то санки знайшли своє місце в експозиції. Цікаво те, що дерево для них жодним чином не згиналося. Майстер просто знаходив придатну криву гілку і потім витесував, вирізував з неї санчата.

Серед експонатів музею є не лише дерев’яні вироби, а й металеві. Наприклад, іграшкова праска середини XX століття, виготовлена з листового металу. Така технологія була поширена до того, як їх почали виготовляти з пластмаси.

Широко представлені в експозиції шумові іграшки. Приміром, вуркало, відоме ще з первісних часів. Невеличка іграшка з мотузкою розкручується і видає досить гучний звук. Раніше вона використовувалася не лише як забавка. Це був шумовий ритуальний інструмент у народів Австралії та Океанії.

В Україні відома і така іграшка, як деркач або полохало. Вона мала практичне застосування: за допомогою деркача діти відлякували птахів від врожаю. Ще одна гучна іграшка — калатана.

Популярними в Україні були також іграшки, які являли собою зменшені копії ужиткових речей: ножички, молоточки, дерев’яний посуд, качалочки, корита. Часто народні майстри виготовляли іграшки-качалочки у формі тракторів, коників, корів на коліщатках. Найпростіша качалочка — дерев’яна жердина з колесами. Полюбляють діти й дзиґи, поширені на території України ще з часів Київської Русі.

Андрій розповідає, що свого часу на Волині виготовляли навіть головоломки.

— Це є головоломка «морока». В нас на Волині казали: «шишка», в інших регіонах «шишка» — це була інша головоломка. Це завдання із шести брусочків скласти просторову композицію. Найчастіше такі іграшки виготовляли пастухи. Вони за допомогою одного ножа виготовляли такі іграшки і потім дарували своїм меншим братикам, сестричкам.

Здавалося б, така філігранна робота, як виготовлення іграшок, вимагає великої просторої майстерні з купою обладнання. Проте Андрій працює у звичайному гаражі. У планах — повноцінна майстерня з «усіма прибамбасами».

Усі інструменти у майстерні здебільшого сучасні, хоча є й старовинні. Останні краще використовувати для роботи з сирою деревиною — для того, щоб дерево краще зашліфовувалося. Проте майстер частіше застосовує сухі дошки, обробляє їх і вже потім виготовляє іграшки.

Основне обладнання майстерні — токарний верстат, за допомогою якого Андрій робить майже все: від маленьких заготовок до повноцінних виробів. Зараз все, що потрібно для початку роботи — натиснути на кнопку і відрегулювати обороти. У давнину ж майстрові треба було не тільки добре нагострити інструмент і підібрати деревину. Під час роботи умілець мав стояти і ногою приводити верстат у рух. Спочатку рухався маховик, він змушував обертатися затиснуту на верстаті заготовку, з якої великим різцем виточували різні предмети: ніжки для столів, деталі карнизів, миски тощо.

У колекції Андрія є не лише сучасна модель токарного верстата, а й старовинна. Майстер визначив вік останньої за типом болтів:

— Якщо подивитися по цих болтах — вони йдуть квадратні, тобто, скоріше за все, це десь міжвоєнний період. Бо після війни вже розбитої техніки було багато, і щоб щось виготовити, не треба було ковальові кувати того болта. Можна було піти просто від якогось німецького танка чи автомобіля відкрутити необхідний болт і використати його.

У процесі роботи Андрій турбується про техніку безпеки:

— Фактично багато старих майстрів були з тими чи іншими травмами: і столяри, і ковалі травмували пальці, очі, дуже часто в тих майстрів було запилення легень.

Для будь-якого точеного виробу передусім слід зробити заготовки. Для миски, наприклад, потрібні круглі «млинці», для продовгуватих виробів вирізаються бруски. Важливо правильно розмітити і відцентрувати майбутню іграшку, а потім зробити отвір рівно посередині.

Під час виготовлення іграшок часто доводиться користуватися таким точним інструментом, як штангенциркуль. Особливо коли дві деталі мають бути однаковими — наприклад, коліщатка — бо якщо помилитися, іграшка не їздитиме.

Один із головних процесів у виготовленні іграшки — це точіння. Шаблони Андрій використовує тільки для серійного виготовлення сувенірів, а от іграшки виточує на око. Так вони виходять цікавішими й оригінальнішими:

— Іграшки, які точать десь у Китаї і привозять <в Україну>, всі одинакові, виготовлені на копірові, тобто не мають оцієї своєї індивідуальності. А коли брати дещо різні заготовки — ніби одинакова іграшка, але одна трішки довша, там ручки більші-менші, і від того іграшка стає цікавішою.

Андрій розповідає, що в їхньому селі колись жив майстер, який міг вирізати виріб одним лише різцем. Нині ж фахівців, які могли б отак просто взяти і зробити виріб тільки за допомогою різця, обмаль.

— Зараз обробкою деревини так не займаються. Наприклад, як я виготовляю іграшки, то виготовляю і на токарному, і випилюєш лобзиком, там рейсмусом користуєшся, фрезером. А людина, яка стояла з ранку до ночі точила, то в неї вже такий був рівень підготовки, шо зараз просто таких вже майстрів немає.

Передостанній етап виготовлення — шліфовка. Цей процес монотонний, потребує часу і терпіння. Не стільки сил майстер витрачає на виточування іграшки, скільки на її шліфування. До того ж різні породи дерева вимагають особливого підходу:

— Для того, шоб виріб дуже гарно пошліфувати, він спочатку намочується, висихається, ворс піднімається, тоді вже шліфуєш, коли ворс піднятий. Тому що є такі породи деревини, шо коли його не намочити, то він гарно не зашліфується.

Завершальний процес у виготовленні дерев’яної іграшки — покриття фарбою. Деревина має свою специфіку: вона добре абсорбує різні речовини. Аби іграшка не стала носієм інфекції, її необхідно обробити. Добре покривати лляною олією: виріб залишається захищеним і потім легко миється. Проте найоптимальніший варіант — це все-таки фарби:

Андрій Бондарук зізнається, що усвідомив потребу сучасних людей у традиційних дерев’яних іграшках не одразу. Спершу було захоплення, його прагнення дослідити й відтворити автентичну річ, а вже потім прийшло усвідомлення утилітарної функції іграшки.

— Як я почав займаться іграшкою, навіть не ставив собі ціллю, шо я зроблю їх там 10 чи 20. Мені було цікаво відтворити кожну іграшку по одному примірникові і просто демонструвати дітям, які були іграшки в давнину, і таким чином звертати їхню увагу до народної культури. А потім я зрозумів, що іграшок люди потребують.

У 2018 році Андрієві випала честь представляти Україну зі своїм проєктом «Українська іграшка» за кордоном: у Польщі та Туреччині. Волинянин вважає, що іграшка — продукт, який може бути символом нашої країни. На думку майстра-краєзнавця, можна налагодити виробництво дерев’яної іграшки на його рідній Волині, багатій на ліси, і воно стане підтримкою автентичних українських традицій і забезпечить робочі місця.

— Це все як би забувається, і якщо в нас щось і виготовляється, то трошки. А наша форма точених виробів чи форма якоїсь столярки чи іграшки — вона вже втрачається і дуже шкода, коли автентичне не підтримують.

Андрій Бондарук має великі плани. Закінчити оформлення постійної експозиції музею, зробити нову майстерню, запустити масштабніше виробництво іграшок. І головне — продовжувати популяризацію українських традицій. Адже навіть така маленька річ, як дитяча іграшка, зберігає в собі величезну пам’ять.

— Зараз дерев’яна іграшка є модною. Ця мода йде з Європи, з Америки. Такі класичні іграшки — ті самі коники, тракторці, машинки — вони до сих пір по всьому світі. Може, не в такій кількості, як в давнину, но все одно дерев’яна іграшка лишається незмінною для багатьох.





Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
2

Коментарі:


Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

assignment help