Від 6 до 10 років таборів за порізані портрети. Історія чотирьох українських патріотів з Володимира

2
3
Від 6 до 10 років таборів за порізані портрети. Історія чотирьох українських патріотів з Володимира
Їх обурювало, що у радянських книжках не пишуть правди про їхнє життя, що навчання у школах ведеться російською, вони дійшли висновку, що коли б у Радянському Союзі не було колгоспів, людям би жилося краще, не було би черг за хлібом.

65 років тому, у травні 1954-го, перед святкуванням 300-річчя «возз’єднання» України з Росією, троє українських хлопців-патріотів у Володимирі-Волинському порізали бритвами розвішані по місту до свята червоні прапори та портрети керівників комуністичної партії.

За цю витівку націоналісти отримали від радянської влади від 6 до 8 років таборів у Сибіру. Організатор «злочинного угруповання» Степан Фуга – 10 років. Хоча на той час Степан був у війську.

«Чим більше я думав і читав антирадянську і націоналістичну літературу, тим більше ненавидів радянську владу. Моя мета була присвятити своє життя боротьбі за незалежність України», – не приховував своєї позиції Степан Фуга на судовому засіданні у грудні 1954-го.

Жоден з хлопців не видав того, хто був організатором їхніх зібрань…

Уже після повернення з таборів його тричі пробували знищити. Один чоловік, вже через кілька років після невдалої спроби, зізнався: «Я їхав у твоєму купе і мав тебе пригостити мінеральною водою. Можеш не вірити, але я дякував Богу, що так сталось». Іншим разом Фугу, який їхав на велосипеді, збила машиною жінка. Підбігла до нього і сказала: «Вибачте, якщо зможете, але я мала завдання».

Історію чотирьох українських патріотів з Володимира-Волинського розповіла журналістка Світлана Коширець у місцевій міськрайонній газеті «Слово правди».

З дозволу автора передруковуємо цю розповідь.


* * *


Схоже, що згадка про цю історію, кількома абзацами, була лише у краєзнавчій розвідці Ярослава Царука «Володимир-Волинський у боротьбі за незалежність». Ну і, звісно – в архівах КДБ, тепер СБУ.

Ідеться про групу володимирських хлопців, антирадянська діяльність яких у 1954 році стала предметом зацікавленості спецслужб і вилилась у конкретні терміни покарання для чотирьох із них: Степана Фуги, Миколи Зиня, Олексія Пасічника та Івана Данилюка.

Редакція «Слова правди» надіслала інформаційний запит в архів УСБУ у Волинській області, звідки прийшло підтвердження зазначеному факту і запрошення у читальний зал, на ті чотири томи справи, по 400 з лишком сторінок кожен.

Однак інформація ж має бути і у Володимирі! З’ясувалось, що жодного із тоді засуджених володимирволинців уже немає серед живих. Не так легко тепер вийти і на їхніх нащадків: імена, адреси, факти, на жаль, уже стираються з пам’яті наступних поколінь. Неймовірно, бо ці люди ось-ось ще ходили поруч…

Але – без перебільшення – щасливий випадок звів мене із пані Ларисою, дочкою Степана Фуги. А у володимирському історичному музеї імені О. Дверницького – знайшлись і протоколи допитів та судових засідань (їхні фотокопії).

Не применшуючи ролі жодного з хлопців, було би справедливим зазначити, що саме Степан Фуга, як виявилось, мав у цій організації найбільшу вагу, про що свідчать покази деяких його побратимів, окремі деталі зі спогадів дочки та й, зрештою, сам вирок – з усіх він отримав найбільше: 10 років виправно-трудових таборів. За життя він не мав можливості людям пояснити правди. Тож ми тепер спробуємо.



ІЗ ПОЛЬЩІ – ВТІКАЛИ

Народився Степан у селі Обровець Грубешівського повіту. Коли хлопцю було 11, у березні 1945 року, вночі, поляки попередили, що палитимуть українців. Тож спішним порядком його родина (батьки з трьома дітьми, бо старша дочка уже була вивезена в Німеччину), нічого не встигши з собою узяти, погрузилась на воза і кинулась у напрямку України.

Поселились у Володимирі. І у такому будинку, що зорі через стелю заглядали. Взутися Степану не було у що, він тричі починав ходити у перший клас – лише до холодів. Старались іти по шпалах, вони дерев’яні і не такі зимні, а ще гріли ноги у теплих баюрах, що залишали за собою корови. Якось прийшов зі школи, а його менший трирічний братик (вже п’ята дитина в сім’ї)… лежить на лаві – не вижив після запалення легень…

Степан Фуга з батьками
Степан Фуга з батьками


Жага до навчання у хлопця була нестримною. Пам’ять мав фантастичну: поки середня сестра з великою натугою вчила якогось вірша, Степан моментально його запам’ятовував і декламував, за що спересердя та лупила його книжкою, коли доганяла. Але саме вона, Марія, почала якось приносити додому заборонену літературу (Шевченка, Лесю Українку, якісь книжки про Бандеру, УПА та ін.). Ох же ж у підходящу землю падало те зерно…

Вже набагато пізніше він вчився у вечірній школі, згодом – у одеському нафтогазовому технікумі – на електрика. Але поки що, по суті, був самоучкою. Але яким! «Кобзаря» чи «Лісову пісню» він знав напам’ять, а з інших книг у голові лишилося стільки уривків, що так ними в житті і сипав: до кожної життєвої ситуації обов’язково щось міг процитувати. Взагалі мав таку здатність – без зайвого, коротко і до речі, висловитись, швидко когось переконати. Мав ораторський хист. «Говорив, аж мороз по шкірі йшов!»

ЮНІ НАЦІОНАЛІСТИ

Йому було 16, як став завклубом і завбібліотекою десь біля залізничного вокзалу, розповідає дочка. Ось там уже почався літературний і драмгурток, концерти, спектаклі, костюми, танці, репетиції… Під тим приводом і збирались, поки хтось не здав. Читали заборонену літературу, обмінювались книжками.



Ярослав Царук у вищезгаданій книзі розповідає, що якось дев’ятеро хлопців, серед них і Фуга, прийшли на Лодомирське кладовище – там комуністи саме підірвали могильну плиту. Розчистили її від сміття, спробували підважити, та не змогли, тому через кілька днів, озброївшись домкратами, знову туди повернулись. На лицевій стороні, що досі лежала ницьма, було написано: «Борцям, полеглим за волю України в 1919-1920, 1939-1941 роках». Лариса пригадує, що коли ходила потім із батьком на бабусину могилу, то завжди проходили повз могилу українських повстанців. Батько там ніколи не зупинявся, але шепотів: «Тут лежать наші хлопці». А коли її, вже дорослішу, агітували у комсомол, він якось у книжці показав портрети українських борців за волю: «Подивись у їхні очі, це очі тупих та дурних бандитів?!»

Історія з плитою не могла не викликати у хлопців нових роздумів і з’ясування, що і як. Вони збирались не тільки в клубі, бували на квартирі у Фуги або ж десь у сквері чи на березі Луги. Читали, обговорювали, мріяли. Їх обурювало, що у радянських книжках не пишуть правди про їхнє життя, що навчання у школах ведеться російською, вони дійшли висновку, що коли б у Радянському Союзі не було колгоспів, людям би жилося краще, не було би черг за хлібом. Фуга тримався думки, що землю треба роздати у власність селянам, а хто не хоче – нехай обробляє її спільно. Що народу треба розповідати про негативний бік радянського устрою, проводити серед селян агітацію, вивчати думку людей, і як тільки вони будуть готові – почати збирати підписи для відокремлення від Росії. Бо наша батьківщина – Україна. І всі свої сили треба віддати для боротьби проти радянської влади.

Дуже активно хлопці не тільки читали, а й самі писали націоналістичні вірші. Причому дехто починав їх складати російською, але після закликів Фуги – переходив на українську. Володимирський поет Альберт Новіков, якого згодом теж засудили, навіть присвятив Фузі одну зі своїх поезій, де писав, що в Степановій душі «кипит к изуверам вражда».

ІЗ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ

Поки Фуга служив, хлопці продовжували збиратись, але уже рідше, як розповідав йому у листі один з їхньої команди – Григорій Різник. Багато хто потім, даючи свідчення у суді, говорив, що саме Фуга мав найбільший вплив на усіх, був найавторитетнішим, до його думки та ініціативи завжди прислухались, бо вважали, що він найбільше розбирається у політиці.

Зі «своїми хлопцями». Степан Фуга – четвертий зліва. Імен інших хлопців ми не знаємо
Зі «своїми хлопцями». Степан Фуга – четвертий зліва. Імен інших хлопців ми не знаємо


Але саме під час його відсутності сталася подія, що з-поміж іншого лягла в основу обвинувачень з боку радянської влади. 22 травня 1954 року мало відбутись святкування 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією. Яке ж це возз’єднання, якщо насправді це – приєднання до Росії, обурились між собою Микола Зинь і Олексій Пасічник, нема чого тут святкувати, Україна має стільки багатств – вона може прожити й сама. Тож вирішили провернути одну справу. Олексій запропонував Миколі порізати розвішені по місту до свята червоні прапори та портрети керівників партії. Під їхні бритви потрапили прапори на магазинах «Ткані» , «Уцінені товари» та насіннєвій лабораторії, а ті, що висіли на Горкомунхозі (міськкомунгоспі – ред.) та артілі «Зірка», хлопці зняли та повісили на туалеті поблизу старого кінотеатру, якогось прапора закинули у кущі. На паркані школи механізації вони пошкодили десять портретів. Фото Сталіна з порізаними ногами поблизу трибуни неподалік пам’ятника Леніну виявив уночі черговий міліціонер Ніколайчук, він же доповів згодом на суді, що ногу вождю заштопали.

Микола Зинь написав про це Фузі, однак Степан казав, що листа такого не отримав, а про здійснену хлопцями операцію дізнався, уже коли приїхав улітку в армійську відпустку. Вони зустрілись тоді біля річки, міркували, що далі їм робити зі своїми мріями. Іван Данилюк цього разу їх мовчки слухав, а опісля підсумував: попадете із цим усім у тюрму.

Їх трьох почали по одному «брати» уже у серпні. Останнім, на початку вересня, заарештували Фугу – просто в армії.

«Чим більше я думав і читав антирадянську і націоналістичну літературу, тим більше ненавидів Радянську владу. В 1952 році я почав читати націоналістичні книжки, де було написано, що будуть рівні всі тільки тоді, коли буде вільна самостійна Україна і нею будуть керувати українці… Моя мета була присвятити своє життя боротьбі за незалежність України», – не приховував своєї позиції Степан Фуга на судовому засіданні у грудні 1954-го. Він був прямолінійним, непримиренним, категоричним у своїх судженнях, згадує Ярослав Царук, який був знайомий із Фугою особисто.

Пасічник, до речі, заявив суду: він не жалкує, що порізав тоді ті прапори і портрети, шкодує тільки, що їх було викрито.

І жоден з хлопців не видав того, хто був організатором їхніх зібрань… До речі, часто, пригадує дочка, Фуга казав на них «мої хлопці». «Ти що, у них піонервожатим був?» – запитувала його жартома.

Отже, суд постановив, що саме Фуга з власної ініціативи згрупував навколо себе молодь, яку «обробляв» у націоналістичному дусі, зводячи наклеп на існуючий в СРСР лад. Він отримав 10 років, його одноліток Пасічник та на рік молодший Зинь – по 8 років, а найстарший з четвірки, Іван Данилюк,1926 р. н., – 6 років таборів.

Усі вони, згідно з законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», у 1992 році були реабілітовані.

У ХОЛОДНОМУ І ГОЛОДНОМУ СИБІРУ

Степан Фуга відбував покарання в селищі Широковському Углеуральського району Молотовської області (тепер Пермський край). Відомостей про це дуже мало. Він не мав звички про це говорити. Але дочка Лариса запам’ятала дещо з підслуханого.

Їсти було мало. Оскільки поруч із ними була річка, їх часто годували рибою. Дехто не витримував і біля їдальні рився у смітниках, там же натрапляв на масу розкладених рибних голів, від отруєння якими і помирав.

Батько працював на сплаві лісу, а поруч прибалти будували залізницю, то вздовж тієї дороги близько сотні їх і було поховано – вони не витримували лютих сибірських морозів. До речі, кладовище було доволі незвичним – із самого каміння. Ховали тіла, просто привалюючи їх каменюками. А одного разу прорвало греблю, річка вийшла тоді з берегів, то усі трупи плавали на поверхні…

У таборі – чи то бібліотека, чи то будинок з навчальними класами
У таборі – чи то бібліотека, чи то будинок з навчальними класами


Просив йому не слати книжок, у них була можливість читати – звичайно, дозволену літературу, було навіть якесь навчання. Безумовно, з ними постійно працювали також на предмет переагітації на радянський бік. Степан Фуга завжди умів коротко, часто залучаючи Шевченкові цитати, відповідати. Говорити з ним енкаведисти не любили, завжди гнівались. Однак був і один офіцер, що казав: «Степан, я тобой восхищаюсь, очень уважаю за твой ум». І доводив свою прихильність тим, що давав можливість кращої роботи, а, відповідно, і кращого харчування. Бо воно було таки жахливе.

Позаду засуджених – дрімуча й непрохідна тайга
Позаду засуджених – дрімуча й непрохідна тайга


У пані Лариси разом із батьковим зошитом (де українські народні чи табірні пісні і вірші, або ж занотовано афоризми) збереглось і кілька листів звідти. В одному він пише про морози – вони такі сильні, що посилки з українськими грушками чи яблуками вимерзають уже по дорозі. «Ось Ви, мама, повідомили про те, що вислали посилку і замість того, щоб розсердитись на себе, що я вже в такому віці, а на мене ще батьки витрачаються, замість цього, щоб дати Вам допомогу, повірте, я відчув велику радість. Не подумайте, що ця радість тому, що я голодний. Ні! Мені часом хочеться отримати хоч що-небудь. І ось коли я отримаю листа, читаю його, то одночасно бачу всіх вас, проводжу бесіду, розмовляю, сміюся з радості крізь сльози, а трохи і посумую…»



ПОВЕРНЕННЯ

Фуга потрапив під амністію, відбувши у таборі кілька років. Але повноцінно додому повернутись відразу не дозволили. На висилку! Можна з сім’єю. Тож, отримавши дозвіл, Степан одружився. Однак не зі своєю Надією, з якою зустрічався до арешту: знав, що та із ним не поїде. Натомість пропозицію зробив Надіїній подрузі – Ліді: «Поїдеш зі мною в Сибір?» – «Поїду!» Перед далекою подорожжю у Прокопівськ Кемеровської області бігом узяли шлюб під час Лідиної обідньої перерви.

З дружиною Лідою на висилці
З дружиною Лідою на висилці


Але дочка вже народилась у Володимирі (Степанові діти мусили народжуватись лише в Україні). Через сім років у Лариси появився і брат Ігор.

Після повернення додому життя стало нестерпним. Постійно викликали в КГБ на розмови, тиснули, закликали працювати на них, шантажували дітьми, за будь-яку ціну хотіли його зламати. Тож Степан для себе вирішив, що мусить заспокоїтися. Він так і пообіцяв особістам, що його дітей буде виховувати радянська школа, вони нічого не будуть знати!

Зрештою, і не мав можливості підтримувати нормальні стосунки із побратимами. Усі «політичні» були на гачку, за усіма – постійне стеження. Вони таки зустрічались, але похапцем: десь мимохіть у скверику біля «Дружби» чи просто на вулиці. Щоразу кадебісти потім запитували: «Про що ви говорили, про що домовлялись?» Хлопці зрозуміли, що їм краще не бачитися. У гості одне до одного не ходили. Ларисі ж він дозволяв забігати до її подружки, теж дочки одного з засуджених друзів, бо у чому винні діти?

Із роботою було архіскладно: як тільки кудись візьмуть, за тиждень викликають, мовляв, твоя кваліфікація і підходить нам, але тут подзвонили… Степан і не сперечався. Невдалих спроб кудись влаштуватись було чимало. Але коли потрапив на млинзавод, керівника вже відразу попередив, що він засуджений. На диво, той як відрізав: «А мене це не обходить. Ти мені потрібен. І ніхто тебе звідси не вижене». Пропрацював там довго. Лариса із теплотою згадує батькові екскурсії по цеху, як і на хлібозавод, куди згодом він перейшов.

ВИПРОБУВАННЯ ТРИВАЛИ

Ну а потім у його житті був цукровий завод – Фуга працював ще на його будівництві. І саме тоді кадебісти придумали йому таке собі витончене катування. У газеті «Червоний прапор» (тодішня назва «Слова правди») за 21 вересня 1961 року був, без відома Фуги, розміщений текст немовбито його авторства, під назвою «Ми прийдемо в комунізм» – із великим гарним фото, щоб, мабуть, привернути до статті особливу увагу. У ній написано: «Прикро стає інколи, як згадаю, наскільки я був близорукий, повіривши в свій час брехням націоналістичних виродків. Не приховаю: я навіть кривду наніс трудовому народові, очоливши зграйку бандерівських прихвоснів. Та, спасибі радянському урядові, мене простили. Дали можливість чесно жити. І я назавжди відмовився від антинародних «ідейок» українських буржуазних націоналістів, бо сам переконався, що вони, бандерівські виродки, – люті вороги українського трудового народу».



Цю, страшну для нього, публікацію беріг, про неї казав: «Мені навіть у таборі так боляче не було…» «Іду по вулиці, а мій учитель переходить на інший бік дороги», – розповідав якось доньці – і сльози з очей. Друг підходив і обурювався, мовляв, такого від нього не чекав. Пояснень ніхто не просив. Та Степан і не міг їх собі дозволити. «Бо у мене ж вас двоє, – казав Ларисі. – Моє життя зіпсоване, то що тепер – вам псувати!?» Він мовчки переживав оцю наругу в собі, на людей не ображався, знав: його зрозуміє тільки той, хто сам через подібний тиск пройшов. «Україну взято у великий радянський табір за колючим дротом, з якого ніхто не рипнеться», – говорив він.

Вже незадовго до смерті розповідав, що тричі його пробували знищити. Один чоловік, вже через кілька років після невдалої спроби, зізнався: «Тебе, Степане, спасло, що ти поміняв білет на поїзд на інший день». А Фуга саме мав їхати в санаторій, але не зміг, бо у його змінного на роботі захворіла дитина. «Я їхав у твоєму купе і мав тебе пригостити мінеральною водою. Можеш не вірити, але я дякував Богу, що так сталось». Іншим разом Фугу, який їхав на велосипеді, збила машиною жінка. Підбігла до нього і сказала: «Вибачте, якщо зможете, але я мала завдання. Я дуже старалась, щоб ви залишились живим».

«Аж після оголошення незалежності тато став якийсь спокійніший, не такий напружений», – розповідає Лариса Степанівна. Вона все життя боялась ставити батькові прямі запитання, щоб він, бува, не закрився, щоб хоч щось розповів. Бо зазвичай казав: «Воно тобі не треба!»

ЩО ГРІЛО ДУШУ

Степанова дружина Лідія була родом із Видранки (тепер Пархоменкове). До цієї мальовничої місцини й Степан прикипів душею. Коли свого часу село спалили переодягнені у бандерівців енкаведисти і Лідиним близьким довелось жити у землянці, Степан власноруч побудував їм нове житло. А потім завжди із задоволенням приїжджав у гості: садив і копав картоплю, косив траву на сіно. Якийсь час і Ліда там із дочкою жила, поки чоловік працював у Володимирі, потім її мама та рідна сестра Гелена малими опікувались, а дорослі Фуги приїжджали до них на вихідні.

Так само він ревно допомагав і своїм батькам. Виділив їм зразу кімнату у своїй хаті, яку будував дуже повільно, протягом років двадцяти. Бо жили бідно. Але найнеобхідніше Степанові діти завжди мали. Дочка каже, що коли вже подорослішала, аж тоді зрозуміла, що тільки через титанічну батькову працю вони щось мали. Коли Степанова мати доживала, а дружина й сама була дуже хвора, він довгий час самотужки доглядав матір, щообіду з цукрового прибігав додому, перестеляв, ввечері прав, і ніколи не жалівся. А якось виписав на заводі крокви, то по одній, на плечах, сам переносив їх додому, та ще й, осліплений поїздом, одного разу тоді травмувався, а потім з тією рукою довго мучився.

Уже пізніше йому знову довелось, і не раз, бувати в Сибіру – їздив на заробітки. Працював у будівельних бригадах і тут, під Володимиром, будував і корівники, і церкву. «У нього завжди була величезна відповідальність перед батьками, дружиною, дітьми. А ще в нього була фанатична любов до України, якої в інших людей я просто й не зустрічала», – розповідає пані Лариса. В кімнаті його завжди був портрет Шевченка. Зміни, які принесли в життя 90-ті роки, сприймав стримано. Вважав, що КГБ нікуди не поділось, лише інакше тепер називається. Вони, мовляв, сидять і чекають свого часу.

Уже в незалежній Україні – з онуками
Уже в незалежній Україні – з онуками


Якось він показав книжки, які так любив читати колись із друзями, але не пояснив, де їх зберігав. Цікаво, що усе життя десь брав оту заборонену літературу. Дочка питала, звідки і ким вона доставлялась. А він, загадково усміхаючись, пояснював, що у місті, де є залізничний вокзал, це просто. Кур’єри їздили дуже часто з газетами, листівками: там були попередження, інструкції, інформація, кого взяли, хто продався і т.д. Це доручали навіть підліткам, за цукерки. Зрештою, з цього випливає і те, що Степан Фуга, хоч, очевидно, й очолював організацію на місці, але мав і вище керівництво. Чого варті лише його розповіді дочці про Василя Кука, головнокомандувача УПА, якого знав особисто. Степан Михайлович його не любив, з коротких батькових натяків Лариса зрозуміла, що той чи то здав когось, чи співпрацював з КГБ…

Помер Степан Фуга у віці 79 років. Саме був грудень 2013-го. Він застав початок Революції гідності.

Світлана КОШИРЕЦЬ («Слово правди»)
Теги: статті, історія, володимир-волинський, патріот, націоналіст, фуга, дисидент
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
3

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
а скільки дають за Зеленського?
Відповісти
Ото ще дійсно пощастило,бо комуняки за антидержавну діяльність давали по двадцять п'ять,не те що зараз панькаються з п'ятою прокремлівською колоною.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

assignment help