«Треба працювати», – рецепт довголіття від 95-річного лучанина

0
1
«Треба працювати», – рецепт довголіття від 95-річного лучанина
Лучанин Ігор Іванович Мисенко сьогодні, 24 березня, святкує 95-річчя.

Він пішов у банківський технікум, а батько з сім’єю, тікаючи від сталінських репресій, виїхав на Далекий Схід.

Під час війни Ігор евакуювася з Одеси разом із обладанням заводу, яке вантажив на корабель. Але війна його не оминула.

Служив у піхоті, де, як правило, гинуть у першому ж бою. А він вижив. Пройшов з боями понад 2 тисячі кілометрів, визволяв 5 причорноморських областей України і 5 придунайських держав. У Карпатах, коли долали без відпочинку 70 кілометрів зі зброєю на собі гірські стежки, взагалі спав з товаришами на ходу. Йшов і спав.

Зазнав осколкового поранення в Угорщині. Посікло все обличчя і ноги. У 21 рік втратив здоровий зір. Проте ще три роки дослужував після війни. «Сильний був», – згадує свою юність ветеран.

Довчившись на банківського працівника, Ігор Мисенко працював інспектором, очолював відділення Державного банку на Полтавщині, поки на початку 1960-х не направили в Луцьк.

«Я приїхав сюди, подивився – село», – згадує Ігор Іванович. Пропрацював тут 25 років заступником керуючого обласного відділення Держбанку, ще п’ять років очолював обласне відділення Ощадбанку. За цей час відділення три роки утримувало перехідний Червоний прапор серед банківських установ СРСР. На весь Союз таких прапорів було два, і один із них – три роки поспіль в Луцьку. На той час це була дуже висока нагорода.

Уже на пенсії Ігор Мисенко на громадських засадах 16 років працював заступником голови Волинської обласної ради ветеранів війни і праці.

Про банки, яких сьогодні розвелося ледь не в кожному місті, він відповідає питанням на питання: «А ви скажіть таке: скільки січас воровства? Багато. Як воруют? Воруют через банки».

Він завжди всього досягав чесною працею. Тому спокійно дивиться людям у вічі. Тільки ніяк не може домогтися від міської ради узаконення гаража у дворі, який встановив давно, отримавши дозвіл як ветеран війни ще від попередньої влади.

У свої 95 Ігор Мисенко має чудову пам’ять, зберігає в її закутках числа військових частин, у яких служив, назви міст, які визволяв, навіть висоту гори, на якій закінчив Другу світову.

А про рецепт свого довголіття Ігор Іванович каже коротко: «Треба працювати».

Напередодні поважного ювілею кореспондент інтернет-видання «Волинь24» побував у гостях у ветерана.




У КВАРТИРІ НА ВУЛИЦІ БАНДЕРИ

Цього кремезного підтягнутого з військовою виправкою чоловіка звикли бачити лучани на всіх урочистостях з нагоди Дня Перемоги, визволення України, Волині і Луцька на меморіалі «Вічна слава». В кітелі з бойовими нагородами і післявоєнними пам’ятними медалями. Не скажеш, що йому вже 95.

Живе він разом з онукою на третьому поверсі будинку поруч із колишнім обкомом партії (тепер – головний корпус Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки) на вулиці Степана Бандери. Тут у 1970 році отримав квартиру. А до того шість років мешкав із дружиною в приміщенні колишнього польського банку на Градному Узвозі. В будинку, де працював заступником керуючого Волинським обласним відділенням Держбанку СРСР. Згодом тут було відділення Національного банку України, яке нині ліквідували.

Заходимо у квартиру разом із головою Луцької міської організації ветеранів України Валерієм Севрюковим. Господар запрошує до кімнати, де із серванта дивляться на нас із портретів батьки Ігоря Івановича. А посередині – фото нині покійної дружини Надії. Її він вподобав, коли визволяв Каховку. Після війни приїхав до неї й одружився. Далі: куди він – туди й вона.

Є фото з тодішнім Президентом Леонідом Кучмою. Коли Ігор Іванович отримував з його рук пам’ятну медаль до чергового ювілею Перемоги над нацизмом.

– Розказувать по-украінські чи по рускі? – запитує господар.
– Як хочете, так говоріть. Я зрозумію, – відповідаю.
– Головне – щоб було содєржаніє. Так?
– Так, – підтверджую я, бо не хочу, щоб чоловік, намагаючись дотриматись чистоти української, забув про якість деталі.

Але він не забув нічого. І щедро ділиться спогадами.



«ВІН ВВАЖАВСЯ СЕРЕД ОФІЦЕРІВ СВОЇМ»

«Війна. Я в Одесі лишився один. Сімнадцятирічний. Батьки з двома дочками виїхали у 1938 році на Далекий Схід, в місто Усурійськ. Це 40 кілометрів від Владивостока», – починає розповідь Ігор Мисенко.

Виїхали, бо боялися, що по їхній сім’ї пройдеться страшний коток сталінських репресій.

«Батько служив у 1909-1913 роках у Владивостоці в царській армії. Він закінчив 4 класи ЦПШ – церковно-приходської школи. І щитався грамотним, – розповідає Ігор Іванович. – У нього ще була дуже сильна каліграфія. Як напише – будто би шото особоє. Був старший писар штабу полка. Ще він добре грав на всіх струнних інструментах: гітара, мандоліна, балалайка. І голос в нього був дуже сильний. Він був рядовий. Але його завжди запрошували офіцери. Він вважався серед офіцерів своїм. Вони збиралися, а він їх розважав піснями, грою на музінструментах і так далі».

Після демобілізації батько Ігоря 8 років працював на заводі «Мостяжарт» у Москві. У 1920 році одружився і приїхав на батьківщину. В село Полковніче тоді Уманського повіту Київської губернії. Тут працював секретарем сільської ради.

«Образований. Він приїхав, такой інтелігент в шляпі, пальто. Чистий інтелігент», – характеризує батька Ігор Мисенко.

«Була єжовщина. Його підозрювали, що він був у царській армії. Взяли, потримали в НКВД. Тиждень посидів – випустили. Він дзвонить у Москву, до друзів. Йому кажуть: «Ти знаєш що. Начало єсть. І тепер тікай подальше, щоб тебе не знали і не бачили». Він каже: «Поїду я на Дальній Восток, він мені знакомий». У Владивосток, де він служив. Зупинився в Усурійську. На цукровому заводі, якимсь счьотним работніком (обліковцем – С.Л.). Через рік приїхав – забрав сім’ю: дружину і двох дочок», – розповідає лучанин.

Посередині – чорно-біле фото дружини Надії. По боках від нього – світлини тата і мами Ігоря Мисенка
Посередині – чорно-біле фото дружини Надії. По боках від нього – світлини тата і мами Ігоря Мисенка


«НАМ ВИГІДНО БУЛО, БО ТАМ НАС КОРМИЛИ»

Ігор залишився в Одесі, де навчався в банківському технікумі.

Почалася війна. Училище евакуювали.

«Я залишився в Одесі вже без родичів. Їхати мені не було куди. Приїхали з практики з Керчі. Наша група студентів, 5 чоловік. То ті роз’їхалися по домах. Залишили мене і одного вологодського охороняти технікум.

Почали бомбити місто. Ми звернулися в міліцію, а там кажуть: «Будете в ополченії». Добре. Ми ходили: нас два і міліціонер. То така група. «Тушитє свєт», – ми вказували. Особливо вночі. Там, де розбомбили, туди нас направляли охороняти, щоб не було мародерства.

Таким ділом ми займалися з липня 1941-го до евакуації. Потім нас кинули на завод крутити гайки в обладнанні й вантажити на корабель. Ото ми покрутили там гайки. Нам вигідно було, бо там нас кормили», – згадує ветеран.

Разом з обладнанням взяли на корабель і хлопців, які його вантажили. Евакуювали завод на Кубань. Звідти вирушив у Ставропольський край на роботу в радгосп. Теж через те, що там давали їду і житло.

«В радгоспі є кухня, гуртожиток. І робота є: то зерно перелопачувати, то зерно возити. В радгоспі завжди є робота», – каже.

«Там я пробув до повноліття. Тоді у 18 років, у 1942-му, забрали в армію», – розповідає.



«НЕ БУДУ Я КОТЄЛКИ НОСИТИ»

Потрапив Ігор Мисенкоу 320-ту стрілкову дивізію. І зразу в бій.

«Я ще в технікумі добре себе показував. У нас викладали військову справу. Ми ходили з берданками. Це така дерев’яшка і кусок металу. Вага і розміри такі ж, як у гвинтівки. Навіть нас пускали в Одесі на свята. Група військової молоді. То ми на параді проходили з примкнутим штиком перед трибуною», – пояснює Ігор Іванович.

У технікумі він був командиром відділення із 12-15 чоловік.

«Два роки я вже займався військовою справою. Стріляли з кулеметів, із гвинтівок бойовими патронами. Робили навчання. Рили окопи, траншеї. Здавали плавання, біг на 100 метрів, силові прийоми вивчали. То я ще займався, крім того, штангою в Клубі моряка. Сильний був», – розповідає.

Оці знання й пригодилися новобранцю у війську. Хотіли його зробити ординарцем командира. А він: «Не буду я котєлки носити». Хотів воювати, як усі. В піхоті.

«І так ми почали війну. Темрюк (місто на Кубані – С.Л.), Армавір, гори Кавказу. Через Кубань, Азов, мимо Ростова-на-Дону нас кинули на звільнення вугільних шахт. Визволяли Єнакієво, пройшли мимо Донецька, Запоріжжя на Токмак. Бої були там. Там однойменна річка. Німці з одного берега, ми – з другого. Визволили Запоріжжя, пішли далі на Херсонську область», – розповідає, ніби про денну прогулянку, про свій бойовий шлях Ігор Іванович.

– А страшно було на фронті? – запитую.
– Ні, ми стріляли. Ми вже були обучені. Не мав куди діватися, і ніякого страху там не було, – відповідає ветеран.

І продовжує: «У Херсонській області визволили два райцентри. В Нікополі було оточення німців. Нас туди підняли. Але поки ми дійшли туди, то Нікополь вже взяли. І нас пустили по Дніпру. І біля Нікополя ми форсували Дніпро. Фактично без бою. Звільнили Каховку, і – на Миколаїв. Там не особливо затримались».



«ЙШЛИ МИ ПІШКИ, І БОЧКА ВИНА З НАМИ»

Про свою участь у війні Ігор Мисенко розповідає скромно. Але з гордістю згадує подвиг бойових побратимів.

«За 2 дні до визволення Миколаєва туди кинули групу з 67 чоловік. І рядові, і офіцери. Увійшли по Бугу, висадились у Миколаєві біля елеватора. Німці виявили. Відбивалися, як могли. У них – тільки стрілкова зброя і боєприпаси, що на собі принесли. Закінчилися боєприпаси. І з 67 чоловік залишились живими три людини. Всім загиблим присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Завдяки їхньому подвигу інші в Миколаїв увійшли вільно. Боїв більше не було», – каже ветеран.

Далі описує свій бойовий шлях так: «Через Миколаїв, через Буг пішли на Одесу. Звільнили Одесу, вийшли на Дністер. Там простояли чотири місяці. Тримали оборону по Дністру. Поки не вийшли всі на кордон в північній Україні і в Білорусі. 20 серпня 1944 року ми форсували Дністер і пішли на Румунію. Прорвали фронт. Там фронту фактично не було».

– Ну, румуни не дуже чинили спротив, – намагаюся вставити свою фразу, згадуючи історію із шкільних і університетських підручників.

А мій співрозмовник вивчав її на полях боїв. Хоча підтверджує: в Румунії було легше.

«Що нам залишилось в Румунії? Їди, скільки хочеш. Поміщики там всякі. Ми їх вигнали. Їди, скільки хочеш. Навіть була повна бочка налита вина. Йшли ми пішки, і бочка з нами», – згадує колишній солдат.

В санаторії в Одесі
В санаторії в Одесі


«РОЗДІВАЛИ ЇХ ДОГОЛА»

«І так ми дійшли аж до Дунаю. Там – Болгарія. Була розмова, щоб уряд Болгарії здався. Вони чогось тягнули. Ми оточили на возвишеності німців. Кажемо їм: «Здавайтесь». А вони не здаються», – розповідає Ігор Мисенко.

Зате коли здалися, було солдатам чим поживитися.

«Взяли ми німецький запасний полк. Командир – генерал. І 10 тисяч солдатів. Німці самі себе построїли. По боках – наша охорона через 100 метрів. Вийшли, пройшли мимо нас. А в наших одягу нормального не було. Вже літо пройшло. Сапоги, часи, – все позабирали. В общем, роздівали їх догола, ету колону. Здали болгарам. Дійшли до міста Тімішоаре».

Найтяжче піхотинцям було в Карпатах. Ішли на Угорщину.

«Ми пройшли форсованим маршем 70 кілометрів через Карпати. Через ті ущелини. Там доріжка така – метрів 2-3 ширини. То ми її проходили. Спати дозволили тільки по закінченні маршу. А то спали ми так: по чотири йшли, посередині два сплять на ходу, а крайні йдуть і ведуть тих, сонних. А посля мінялись. І так Карпати ми пройшли. Вийшли на Угорщину», – згадує Ігор Мисенко.

Одеса
Одеса


«СТАНКОВИЙ КУЛЕМЕТ – ТО ГІРШЕ ГАРМАТИ»

На все життя запам’яталося ветеранові форсування річки в Угорщині. Щоб вижити і виконати поставлене завдання, солдати проявляли дива винахідливості.

«Зупинилися на річці біля містечка, десь такого, як Ковель. Я вже був командиром кулемета станкового, і в мене вже дві людини підлеглих. Один несе коробки, другий – станину, а третій – ствол. Форсували ту річку. Вона така приблизно, як Стир. З того берега – німці, з цього – ми. А неподалік був деревообробний комбінат. Ми знайшли повозку, зробили пліт. Пліт – на повозку, кулемет – на пліт», – розповідає Ігор Іванович.

«Команда форсувати річку близько п’ятої години дня. То ж піхота. Іди вплав або хапай якусь дошку чи дрючок. А ми в повозкє на плоту. Один лежить на плоту з кулеметом, а два у воді – штовхаємо. А навпроти німці. Той з кулеметом ріже їх вовсю. Станковий кулемет – то гірше гармати, дуже сильно б’є по ворогу. Коли ми пристали до протилежного берега, німців уже не було. Ми їх вигнали кулеметом», – згадує.

З другого боку на місто наступали інші частини. Тож місто швидко зайняли. За його взяття дали солдатам три дні передишки.

Про бойове поранення Ігор Мисенко каже: «Непонятно».

«І пішли на Будапешт. Але спочатку було місто Кечкемет. Ми брали це місто. Мене там поранило, і я вибув. Поранило дуже непонятно. І голова ранена, і ноги. Осколками».

Потрапив Ігор Іванович в госпіталь, звідти – в другий, потім – у третій. Зробили низку операцій. Які могли осколки, дістали. Ходив спочатку на милицях. А коли зміг ходити, запропонували йти на курси комсомольських працівників.

«Пройдьотє курси – пойдьотє в часть», – сказали. Я побув там півмісяця. Відправили в запасний полк в Угорщину. Потрапив у батальйон 2-го Українського фронту. Це вже була штабна рота фронту. Показова. Нас одягнули добре. Ми жили поряд зі штабом. Нас перевели на кордон Угорщини і Австрії», – розповідає лучанин.

Запам’яталася йому зустріч із бойовими генералами 2-го Українського фронту.

«Перед 1-м травня Будапешт уже був взятий. Нас одягають в чисту форму, видали карабіни всім. На дві машини – американські «Студебекери» – і в Будапешт. Ми були на охороні командування. Я там побачив Ворошилова, Толбухіна, Малиновського. Машини дві бортами одна до одної підігнали. Це була трибуна. А ми, салютний взвод, по обидва боки. Там наші війська були і командування. І угорські вже. Відкривали пам’ятник і салютували».

Війна закінчилася для нього в горних військах на висоті 1831 метр над рівнем моря.

«Далі пішли на озеро Балатон. Підійшли до австрійських Альп. І пішли по горах. Я вже тоді поправився. А підбирали туди тільки мощних. Горні війська були. Вийшли ми на висоту 1831 метр над рівнем моря. І там закінчилася війна», – згадує ветеран.

Карта-схема бойового шляху дивізії, з якою Ігор Мисенко пройшов Другу світову
Карта-схема бойового шляху дивізії, з якою Ігор Мисенко пройшов Другу світову


«У ТЕХНІКУМІ МЕНЕ ПРИЗНАЛИ»

Служив Ігор Мисенко в армії аж до 1948 року. Відтак демобілізувався і поїхав шукати своє щастя в Каховку.

«Коли я проходив через Каховку, познайомився там з дівчиною. Коли демобілізувався, поїхав до неї в Херсон», – згадує ветеран.

Одружився. Тоді вирішив закінчувати технікум, в якому провчився два роки до війни.

«Знайшов я в Одесі технікум свій. Мене признали. Навіть знайомі викладачі були. Вони підтвердження понаписували, що я тут два роки навчався. І я вже студент технікуму. Третій курс», – радів, що так склалося, колишній солдат.

Після навчання розподіляли на роботу за спеціальністю.

«Я вибрав Полтаву. Хороша область, хороші місця», – згадує Ігор Іванович.

Вирізка з газети «Луцький замок»
Вирізка з газети «Луцький замок»


ЗУСТРІЧІ З КАСЬЯНОМ І КОВПАКОМ

Поїхав Ігор Мисенко з дружиною в районний центр Кобеляки на Полтавщині. Це місто, де вставляв хребетні диски родоначальник мануальної терапії в СРСР та Україні, народний лікар Микола Касьян. Але буде це значно пізніше. Микола Андрійович народився щойно в 1937-му. А всі навички перейняв від свого батька Андрія Івановича, народного костоправа.

«Я на квартирі з дружиною жив, а так рядом – хата, де Касьян жив, його батько. Колодязь у нас спільний був. То батько Касьяна моїй жінці казав: «Надю, я твоє відро витаскав. Іди забери». Касьян був молодий тоді зовсім. А там батько всім заправляв. Був високий, добре одягнений, як завжди, з портфеликом. Цегляний будиночок в них був. І лікував удома», – згадує ветеран.

Із Кобеляк Ігор Мисенко переїхав у відділення банку в Котельву. Це батьківщина командира радянського партизанського з’єднання часів Другої світової Сидора Ковпака.

«Там є йому пам’ятник. Я зустрічався там з Ковпаком. Село (нині – селище міського типу – С.Л.) – 15 тисяч населення. Шість колгоспів в одному селі було. Ковпак там народився, там його всі родичі були», – ділиться спогадами лучанин.

Два роки попрацював Ігор Мисенко інспектором. Тоді призначають його керуючим банком у Миргород. Там побув три роки. А тоді – чергове підвищення: в Луцьк заступником керуючого обласного відділення Держбанку СРСР.

Валерій Севрюков знімає відео розповіді на фотоапарат
Валерій Севрюков знімає відео розповіді на фотоапарат


«СЕЛО» ЛУЦЬК

«Я приїхав сюди, подивився – село. Подивився в один бік – нічого не видно. Одна вулиця – оця. Колишня Леніна, а тепер – проспект Волі», – згадує про Луцьк початку 1960-х Ігор Мисенко.

Квартири не було. Шість років жив на третьому поверсі в приміщенні банку на нинішній вулиці Градний Узвіз. Це – будинок колишнього польського банку. Згодом там було обласне відділення Національного банку України, нині ліквідоване.

У 1970 році Ігор Іванович отримав квартиру в новобудові, де живе й до сьогодні.

«Пропрацював я заступником керуючого обласним банком 25 років. А потом мені кажуть: «Надо подкрепіть Сбербанк. Ви опитний, знающій банковску работу». А коли я був заступником, я за розподілом обов’язків був куратором Ощадбанку. Тобто всі питання узгоджували зі мною. Щось там сталося з начальником Ощадбанку, його звільнили. І туди вирішили кинути куратора», – розповідає про нову посаду ветеран.

«Я роботу знав і ту, і ту. П’ять років пропрацював начальником обласного управління Ощадбанку. Три перехідних Червоних прапора Союзу за п’ять років я отримав. Це притім, що на весь Союз в галузі було два перехідних Червоних прапори. Оце воно», – показує Ігор Іванович чорно-білу фотографію.

І коментує: «Вручають прапор. Начальник фінвідділу поряд сидів. Ось начальник Республіканського управління Ощадбанку СРСР…»

Голова Луцької міської організації ветеранів України Валерій Севрюков, який завітав разом зі мною провідати старожила, тим часом знімає відео на свій фотоапарат-«мильницю».

Вручення перехідного Червонога прапора. За трибуною – Ігор Мисенко
Вручення перехідного Червонога прапора. За трибуною – Ігор Мисенко


«Я ДАМ ІНШУ ОБЛАСТЬ, ЯКУ ВИ ХОЧЕТЕ»

Коли Ігорю Івановичу виповнилося 60 років, почав він проситися на пенсію. А його не відпускають.

«У зв’язку з пораненням мені два рази робили операції на очі в інституті Філатова в Одесі, витягували осколки, розрізали очне яблуко двічі. Я там лежав по місяцю-два після операції із зав’язаними очима. Мені стало трудно. Газет, документів не читаю. Пишу заяву в міськком партії: «У зв’язку з отриманням інвалідності я далі працювати не можу». Вони мовчать. Пишу заяву в обком партії, в облвиконком, у Київ і в Москву. Бо призначення я отримував у Москві. Не звільняють. Дзвонять мені з Москви. Куратор. Питає: «У вас що там, з партійними органами якесь тертя?» – «Ні, – відповідаю, – я написав заяву за станом здоров’я. Я не можу далі працювати». – «Та що ви? Ви ж три роки поспіль отримували перехідний Червоний прапор! І кажете, що не можеже працювати». Я кажу: «Хто працює, той отримує». «Я дам іншу область, яку ви хочете». Кажу: «Не можу». І затихло. І я звільнився. Вийшов на пенсію в 60 років».

Але вдома не сидів. Спочатку працював головою ради ветеранів первинної організації банку, згодом – заступником голови ради ветеранів війни і праці Волині.

– Скажіть мені рецепт довголіття свого, – прошу.

Ігор Іванович зітхає, а тоді мовить:

– Рецепт? Треба працювати.

* * *

Насамкінець запитую у ветерана банківської справи, що краще: коли був один банк, як при Союзі, чи зараз, коли банків багато.

– Це чепуха. Це явная чепуха, – сказав, як відрізав, Ігор Мисенко. – Це, правда, ленінський вираз, що банк повинен бути на кожному підприємстві. Чому? Тому що банк – це контроль. Банк здійснює всі грошові рухи: кредити, фінансування через банк ідуть. Тобто великий контроль, державний контроль. Державні спеціалісти. Через то Ленін висловився так. Але це були 20-ті роки, коли треба було зміцнювати банки, економіку і так далі. Ось причина його висловлювання.

– А зараз багато банків. Вони приватні, акціонерні. То як краще? Щоб було побільше? – напосідаю.

– А ви скажіть таке: скільки січас воровства? – питанням на питання відповідає Ігор Іванович. – Багато. Як воруют? Воруют через банки, тому що рахунок підприємства в банку, тут. Отправили якусь продукцію за границю якомусь там покупатєлю ікажуть: «Гроші перечисліть отому банку якомусь там за граніцей. Продукція ушла, дєньги у того. А то гроші пішли вору, мошенніку. На подобіє Лазаренка…»

Так ми дійшли до політики. А позаяк дискутувати на цю тему я наміру не мав, щоб не дратувати ветерана, чемно відкланявся. Бо не про це моя розповідь. А про людину, яка все своє довге життя сумлінно працювала і вболівала за результат своєї роботи.

Здоров’я вам Ігоре Івановичу! І з ювілеєм!

Святослав ЛЕСЮК («Волинь24»)
Фото автора

Передрук заборонено


Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
1

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».