«Медовий місяць нам зробив владика Ніфонт», або Секрети сімейного щастя від волинського священика

0
6
«Медовий місяць нам зробив владика Ніфонт», або Секрети сімейного щастя від волинського священика
Про сім'ю настоятеля храму Святого Олександра Невського селища Любешів отця Георгія Поліщука, медовий місяць, організований владикою Ніфонтом та про шлях, як стати матушкою.

Колись отець Георгій хотів стати вчителем. Правда, не шкодує, що все-таки вибрав священицький шлях, йдеться на сторінках газети "Волинь".

І вже переносячи свої думки на наше сьогодення, отець Георгій говорить:

— У смиренні, у прояві любові одне до одного треба жити. Так повинно бути...

І я розуміла, судячи з почутого від священика, що так має бути (так є!) насамперед і в стосунках моїх героїв.

Звичайно, був екскурс у минуле — в дитинство і юність сільського юнака, який обрав священицький шлях. Те, що він пішов навчатися у духовну семінарію, — то промисел Божий, як сьогодні каже отець Георгій. І на тлумачення цього розповідає:

— Я родом із села Борохів Ківерцівського району. У нашій родині навіть серед давніх предків ніхто не ставав священиком. Але всі були людьми віруючими. Дехто, як чув від мами, співав у церковному хорі, зокрема і вона. Є в Євангелії такі слова: «Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав...» Господь покликав мене до цієї місії через нашого сільського священика — отця Олександра Кратюка. Він сам із Луцька, викладає у Волинській духовній семінарії. У Борохів прийшов служити в 1993-му.

Тоді Георгію було 12 років. Коли отець Олександр узявся за те, щоб при сільському храмі працювала недільна школа, почав відвідувати її і мій герой.

— Хоч, — каже отець Георгій, — я свого часу хотів бути вчителем, мені добре давалися гуманітарні науки — любив історію, географію, але склалося по-іншому. А що не пішов після закінчення школи здобувати фах педагога, то тут свою роль зіграв отець Олександр. Це він запропонував: «Спробуй вступати до семінарії». А я, якщо чесно, і не пручався. Від отця Олександра, якому не один рік прислужував у вівтарі, чув, що в нього є мета — аби за своє служіння виховати і направити на шлях священства хоч п’ять хлопців. Я був одним із тих, на кого він покладав надії. Не хотілося підвести отця у цьому його бажанні.

І подав Георгій Поліщук документи у Волинську духовну семінарію. З першого разу, як каже зараз, з Божою поміччю склав успішно іспити. Виявилося, що це був крок до зустрічі з майбутньою дружиною, яка вчитиметься на регентському відділенні.

«Матушкою стають дуже просто — виходять заміж за батюшку»

Ці слова я почула від дружини священика, коли мова зайшла про її особливий жіночий статус.



— Після школи, — каже Наталія, — навіть не стояло питання, куди мені йти далі вчитися. Оскільки співала в хорі, брала активну участь у житті церкви, то знала, що вступатиму на регентське відділення духовної семінарії. Хоч, до речі, тато хотів бачити мене медичкою. Я ж, пам’ятаючи це, думала: якщо вже з першого разу не вдасться стати семінаристкою (а на той час це було не просто — дуже великий конкурс треба було витримати), то що ж — послухаю батька. З Божої волі, мені пощастило...

На той час Георгій Поліщук уже був другокурсником. Він добре пам’ятає знайомство зі своєю майбутньою дружиною і розповідає:

— Це була зима 2000 року. Ми готувалися до різдвяного вертепу. Я грав роль царя Ірода, Наталія співала. Під час перерви на репетиції ми спілкувалися. Так і познайомилися. Згодом почали зустрічатися, симпатизуючи одне одному. Поступово народжувалася наша любов.

Їхні стосунки спочатку були чисто дружніми, як зараз обоє пригадують, про взаємну симпатію, може, й не всі здогадувалися.

— Нас у семінарії, — каже Наталія, — дуже строго виховували. І коли ми вже зустрічалися з Георгієм, то ніхто з нас наперед не вибудовував жодних планів — про заміжжя (одруження). Але поступово до цього йшло.



— На різдвяних канікулах 2001 року мені довелося поїхати на декілька днів до Києва. А після цієї розлуки повертався додому з думкою, що у стосунках із Наталією треба вже переходити на інший рівень. Тим більше, що вона закінчувала семінарію, оскільки на регентському відділенні всього два курси, і мала вертатися додому чи їхати кудись за направленням.

Отець Георгій не пригадує в деталях тої визначальної зустрічі з Наталею. Пам’ятає, що купив у подарунок майбутній дружині м’яку іграшку

(«її матушка ще й досі береже»). Тоді й покликав дівчину заміж. Вони вперше поїхали до її батьків у село Рудники Маневицького району. На сімейній раді й вирішили, що на Великдень будуть заручини, а весілля призначили на

«А медовий місяць нам особливим зробив владика Ніфонт»

Оскільки рідна тітка Наталії живе в Криму, в місті Джанкой, то молодята в очікуванні літніх канікул у Георгія вже бачили себе там – на морі, на теплому пісочку. Але їхні плани, як мовиться, було підкоректовано.

— Десь через тиждень після весілля, — пригадує священик, — телефонний дзвінок. Переказують мені, що маю з’явитися до владики Ніфонта. Коли прийшов до нього наступного дня, то митрополит, який завжди до нас, семінаристів, ставився по-батьківськи, сказав: «Синку, ну що — натішився матушкою?» Я йому: «Владико, тільки ж тиждень минув...»

А покликав Ніфонт семінариста, щоб сповістити йому про рукопокладання. 11 червня Георгія висвятили на диякона, а 1 липня його було рукопокладено на священика. Виникала думка, як зараз пригадує отець Георгій, переводитися на заочне відділення, бо ж переживав, чи зможе навчатися і служити. Але владика заспокоїв: «Будеш всіма силами вчитися на стаціонарі». Так і було...



Перша парафія отця Георгія — село Люб’язь Любешівського району. 4 липня після літургії митрополит Ніфонт вручив йому указ на призначення. Тоді й зрозумів, що життя священика після рукопокладання визначає вже не він сам, а владика.

— Ми взяли карту, — розповідає матушка, — роздивилися, де той Любешів, Люб’язь, побачили, як там багато води, і зібралися в дорогу. Думка була: «Боже, куди ми їдемо?» Я тієї сторони Волинського Полісся зовсім не знала — далі Маневичів, здається, і не була.

— Я — сільський хлопець, — долучається до розмови отець Георгій, — матушка — сільська дівчина. Ніби все звичне. Але коли їдеш за сто кілометрів від рідної хати (а на той час не було мобілок, щоб подзвонити у будь-який момент), коли залишаєш усіх і все й опиняєшся в такій глибинці, це непросто. Село вразило сипучим піском. Як ми пройшлися від нашої хатини, де нас поселили, до церкви, то, як я жартував, ніби потрапили на курорт з піщаним пляжем. Ось так наш медовий місяць пройшов не в Криму, а в Люб’язі.



Три з половиною роки прослужив отець Георгій на своїй першій парафії. У Люб’язі народилися їхні донька Ірина і син Віталій. Коли вже налагодили побут, облаштувались і в старенькій хатині стало затишно, то все це довелося покидати. Якось отця Георгія знову покликав владика Ніфонт і повідомив, що служитиме той у Любешові. Це був 2004-й. Тут якраз збудували храм Святого Олександра Невського. У жовтні цього року буде 15 літ, як його освятили. Уже разом із громадою настоятель церкви викінчував її, облаштовував, наповнюючи любов’ю.

«Наш дім і серця відкриті для парафіян»

Сьогодні, вертаючись спогадами у минуле, отець Георгій каже:

— Відтоді, як ми з Наталією познайомилися і побралися, багато що змінилося. І ми обоє так само стали іншими. Колись Наталія була юною дівчинкою невисокого зросту. А зараз вона для мене — велика людина, яка може багато що, — без матушки батюшка, як палочка без нулика. А разом з нею — це вже десяточка.

Мова, звісно, зайшла про те, якою повинна бути сім’я священика. І отець Георгій з цього приводу міркує так:

— Звичайно, взірцем для всіх. Коли священик вінчає просту християнську пару, каже: «Славою і честю вінчаю!» Тобто подружжя має жити у славі і честі. Якщо обов’язок кожного християнина так жити, то тим більше це стосується батюшки, його сім’ї. То дуже велика відповідальність, і ми це добре розуміємо. Родина священика ще під більшим прицілом, як інші. І своїм дітям наголошуємо, що вони повинні пам’ятати про те, з якої вони сім’ї, хто їхні батьки — і в школі, і в спілкуванні з друзями.

А ще отець Георгій сказав таке:

— Я знаю, що моя матушка — велика берегиня нашої родини. Ми з нею скрізь разом, як скрипка і смичок: як смичок потягне — таку мелодію інструмент і видасть. Ми у своїй сім’ї одне одного розуміємо, підтримуємо.

Тут отець Георгій звертається до парафіян зі словом Божим, тут хрестить їх, одружує і відспівує, коли вони відходять у інші світи.

А вже хто скрипка, а хто смичок, то й не дуже над цим задумуються, бо це не так і важливо. Головне, що мелодія, яку видає цей тандем, вражає, захоплює, приємно дивує...

— Союз чоловіка і жінки — це союз перед Богом, і він абсолютно рівноправний, — каже отець Георгій. — Звичайно, за церковними правилами чоловік має прерогативу, і останнє слово — за ним. Але я все-таки вважаю, що у сім’ї повинне бути взаємне вирішення всіх питань і будь-яких проблем. У нас із матушкою так воно і є. Може, не зразу до цього дійшли, а з роками, коли стали дорослішими, багато чого навчилися, помудрішали...

Опинившись у зовсім молодому віці далеко від дому, отець Георгій і матушка Наталія зрозуміли, що їхня опора і порада — люди, серед яких живуть: як ти до них ставишся, так і вони до тебе. І дім священика завжди відкритий для парафіян, котрі йдуть до нього і в радості, і в горі.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
6

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».