Волонтерка з США – про волинські маршрутки, колядування і церкви

0
3
Волонтерка з США – про волинські маршрутки, колядування і церкви
Волонтерка Корпусу Миру із США Лінза Маккой викладає англійську мову у гімназії.

Вона приїхала зі столиці США, міста Вашингтон в окрузі Колумбія, і потихеньку освоюється у Володимирі, пише «Слово правди».

Про те, чому вирішила зайнятися волонтерством, чого боялася, їдучи в Україну, які відкриття тут зробила і як зустрічала українське Різдво.

– Лінзо, чому ти вирішила стати волонтеркою Корпусу Миру?

– Торік я закінчила університет, де вивчала політику, історію та врегулювання міжнародних конфліктів. Вибір волонтерства певним чином пов’язаний із моєю спеціальністю. Хочу допомогти багатьом людям, поділитися досвідом, культурними особливостями, розповісти про те, чим Україна й США схожі. Американці мало знають про Україну й не ознайомлені з історією стосунків України й Росії. І про це їм треба говорити, що Україна – окрема держава, дуже красива й цікава країна.

Відповідно до контракту з Корпусом Миру, житиму і працюватиму тут два роки. Чи продовжу потім волонтерську діяльність, поки не знаю. Можливо, в іншій країні, адже світ великий і різноманітний, а мені подобається його пізнавати. В Україні, у Володимирі почуваюся комфортно, але й за Америкою сумую.

– Чому обрала Україну?

– Якщо чесно, я спершу хотіла поїхати в іншу країну. Але у Корпусі Миру зважили на мою спеціалізацію, на мій досвід, і вирішили направити мене в сюди. Спершу дуже переживала. В університеті я вивчала історію, але загалом про Україну у нас говорять мало, більше про Росію і Східну Європу загалом. Тому перш ніж приїхати сюди, я провела маленьке дослідження – збирала інформацію. І з’ясувала, що історія України – красива, цікава і захоплива. Я подумала, що в мене може більше не бути шансів отримати такий досвід – пожити у Східній Європі, в Україні, куди більшість афроамериканців рідко подорожують. Тож я вирішила спробувати для себе щось нове, показати своїй сім’ї, своїм друзям і своїй громаді, що Америка й Україна – не такі далекі й різні, як може здаватися. У них є багато спільного. Тож я прийняла цей виклик – і ось я тут!



– З Вашингтона ти потрапила в невелике українське місто – Володимир. Різниця у стилі життя дуже відчувається?

– Вашингтон – це столиця, тому це місто велике, в ньому багато музеїв, будинків, культурних місць і близько мільйона мешканців. А Володимир – невелике містечко. Але у них є багато спільного. Наприклад, дуже щирі, приємні і відкриті люди. Вулиці схожі, але тротуари дещо різняться. Школи у Володимирі менші, ніж у Вашингтоні. І, оскільки це місто невелике, тут немає передмість, як-от у Вашингтоні, натомість поблизу є села, яких в Америці нема. І, що найскладніше для мене, тут не дуже розвинений громадський транспорт. У Вашингтоні ти можеш будь-куди дістатися на метро або автобусі, адже оскільки відстані великі, то транспорт дуже доступний. А тут треба багато ходити пішки або ж добиратися маршрутками чи довго чекати на автобус, щоб поїхати в інше місто.

– Які у тебе були перші враження, коли ти прибула в Україну?

– Мені було цікаво усе, що я встигла дізнатися про неї в Америці. Хотілося побути в Києві. Також відвідала Миргород, Львів… Київ, як на мене, майже такий, як і Вашингтон, – багато людей, історичних місць, пам’ятників і монументів, місць для культури і відпочинку тощо. І тут також розміщений уряд держави. Взагалі, між великими містами, особливо столицями, не так і багато відмінностей.

– Окей, а яким тобі видалося наше місто?

– Володимир-Волинський – місто дуже цікаве. Але я мала певні побоювання щодо того, що надто вирізнятимуся. Ніколи мені не доводилося бути в оточенні людей, жоден із яких не є афроамериканцем. Я нервувалася, мені було страшно – як мене сприйматимуть, як ставитимуться до мене на вулицях, у школі? Чи сподобаюся я своїм учням, колегам? Адже моя зовнішність зовсім інша. Тому спершу дуже нервувала.

Але після того, як мене прийняла моя хост-сім’я (а це виявилися надзвичайно приємні, приязні люди), мені стало спокійно. Вчителі у гімназії дуже підтримали і постійно допомагають у роботі. Я побачила, що мене сприймають, поважають, їм цікавий мій підхід до викладання, вони допомагають мені інтегруватися у свою спільноту. Ми багато спілкуємося, ділимося своїми культурними особливостями.



– Деякі волонтери Корпусу Миру, крім того, що працюють в певному закладі, організовують ще якісь загальноміські активності, типу таборів чи англомовних клубів. Ти плануєш щось таке робити?

– Для гімназистів я уже проводжу англомовні клуби. Взагалі, працюю з учнями від шостого по одинадцятий класи, а клуб для шести-семикласників. Для жителів міста розмовний клуб планую розпочати в лютому.

– Система навчання у США інакша, ніж в Україні. Що з американської освіти ти принесла сюди?

– Тутешні учні відрізняються від американських, звісно. Школи теж. Навіть стиль викладання. За моїми спостереженнями, та й за розповідями українських колег, ще з радянських часів тут залишилася орієнтація на те, щоб запам’ятовувати інформацію, чим більше і швидше, тим краще. Ми в Америці фокусуємося на тому, щоб учні насамперед розуміли, про що йдеться, а не просто заучували напам’ять. Українські вчителі, зокрема й ті, з якими працюю, теж намагаються переймати цей підхід, орієнтований на розуміння матеріалу. Також з дітьми зосереджуємося на навичках мовлення, тому що це – найважливіше, коли вивчаєш іноземну мову.

Спершу дивувало, що тутешні учні страшенно ніяковіли на перших порах, коли працювали зі мною. Американські школярі розкутіші. Але це було на початку, зараз дуже цікаво спостерігати, як кожен клас має власний стиль роботи. Шості класи дуже активні, відкриті, постійно ставлять запитання. Їхні американські однолітки, навпаки, більш мляві. Можливо, тому, що мову вони знають і не настільки вмотивовані, аби її вивчати. Восьмий клас хоче показати, що вони незалежні, самостійні: «Міс Лінза, ми зрозуміли завдання, зараз виконаємо». Дев’ятий клас – це той момент, коли приходить усвідомлення, що ти або знаєш англійську, або ні…

Я відносно мало часу працюю із ними, але помічаю, що вони багато знають про Америку, про історію США. Але не дуже розуміють, як працює наша система державного правління, тому що вона дуже відрізняється від української.

– Що для тебе було дивним в українській культурі?

– Якось я подорожувала до Австралії, і там стався мій перший культурний шок. Я знала, що це англомовна, вестернізована країна, уявляла її подібною до США й очікувала побачити там більше афроамериканців. Але не побачила. Більшість людей були західного типу, ніякого колірного розмаїття. Це був психологічно досить складний досвід.

І коли я їхала в Україну, я, в принципі, очікувала, що тут теж буде небагато людей афроамериканського типу, але у Володимирі я усвідомила, що, схоже, я одна така. І це мене і шокувало, і налякало. Адже я розуміла, що тутешні жителі мало знають про мене, про афроамериканців загалом, бачили їх лише по телевізору і, ймовірно, очікуватимуть від мене такої стереотипної поведінки, яку вони уявляють з телебачення. У моїй голові було море запитань і сумнівів! Але день за днем я призвичаювалася. І вивчення мови теж неабияк допомагає, адже чим краще я знаю українську, тим простіше мені порозумітися з оточуючими, більше розповісти про себе, більше дізнатися про культуру й історію України.

Я тепер значно більше знаю про відмінності України від Росії, чудово усвідомлюю, що це абсолютно різні країни, відрізняю на слух українську і російську мови. Суржик теж (сміється). Хочеться, аби наші країни були більш зрозумілими одна для одної, ділилися досвідом, своїми культурними особливостями.

– Зимові свята ти теж провела в Україні. Яким було твоє українське Різдво?

– Розкішне і дуже цікаве. Зі своєю хост-сім’єю я поїхала в Карпати, там надзвичайно красиво. Це було таке затишне сімейне Різдво. Сніг, гори, лижі, санки, колядки, молодь, перевдягнута в різні костюми, українське вбрання, смачна їжа, традиції – все було просто чарівно. Ми гуляли, проводили час серед мальовничої природи і красивих різдвяних декорацій, багато спілкувалися з хост-братами і сестрами. Це було чудове Різдво! Інше, ніж те, до якого я звикла, але різниця не така й велика. І в Америці, і тут це насамперед родинне свято.

– Які традиції чи українські страви були для тебе дивними, незвичними?

– Я все ще освоююся тут, все ще вивчаю країну, «куштую» її. Для мене була великим здивуванням традиція, коли хлопчики ходять по оселях і сіють зерном – у нас такої нема. Тобто ми на Різдво можемо завітати в гості, заспівати колядки, але нічого при цьому не розсипаємо. Ще дуже дивно, коли дітям за колядування платять гроші. У нас це просто спосіб привітати людей зі святом, безплатно.

Деяка їжа дійсно видалася дивною і не скажу, що я її вподобала, – сало, наприклад, чи холодець. Але мені дуже засмакували голубці, деруни – це щось нове і дуже смачне. А от сметана – я її любила і вживала і вдома, але для мене дивно, що тут її додають усюди! Я не звикла класти сметану в суп. А тут з нею їдять і борщ, і деруни, і вареники, і смажену картоплю – все-все-все.

Також мене вражає той обсяг їжі, який українці споживають на свята. Як історик, я розумію, що це відголоски Голодомору – успадкована від предків пам’ять про голодні часи примушує накривати щедрі застілля. Але я до такого не звикла…

– Як ти проводиш свій вільний час у Володимирі?

– Я дуже люблю проводити час у місті. Вивчати його, знайомитися із ним. Люблю гуляти в парку або сидіти десь в центрі, читати чи слухати музику. Або спілкуватися з людьми. Я поставила собі завдання відвідати кожен магазин у місті, залюбки заходжу у нові крамниці, знайомлюся із власниками, розповідаю про себе: "Привіт, я Лінза, волонтерка Корпусу Миру із США, навчаю дітей у гімназії". Це – мій спосіб стати своєю у цьому місті. Щоб люди знали, хто я. Не хочу обмежувати своє перебування тут лише гімназією чи хост-сім’єю. Прагну, щоб, побачивши мене на вулиці, люди знали: це – не чужинка, це відкрита і приємна людина, Лінза, яка навчає наших дітей, купує речі у наших магазинах, живе з нами у цьому місті. Так само і я відкриваю для себе щодня нові вулиці, нову архітектуру, церкви, історію, культуру. Знання про них я повезу із собою.

Хоч не відвідую церковні служби, бо належу до іншої конфесії (я – баптистка), але поважаю православні церкви, заходжу у них, бо це – частина вашої культури. Володимир – місто, багате історією. Так, тут нема аж надто багато пам’яток. Але якщо поспілкуватися з правильними людьми, ти можеш відкрити її для себе.
Теги: сша, вашингтон, волинь, володимир
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
3

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».