«Діти – наша радість». ВОЛИНСЬКІ БУЙДИ

1
1
«Діти – наша радість». ВОЛИНСЬКІ БУЙДИ
У 70-х на історичному факультеті Львівського університету вчився волинянин Льоня. Він добре грав у футбол, виступав за університетську команду, тому на всіх іспитах і заліках мав поблажки від викладачів, які отримали відповідну вказівку з ректорату.

Льоня дуже любив карти. І навколо нього в студентському гуртожитку швидко утворилася компанія, яка могла запросто пограти у преферанс впродовж 16-х годин. З 4-ї дня і аж до 8-ї наступного ранку. На пари після того, звісно, вже не йшов ніхто.

Карти забирали стільки часу, що не було коли поїсти. Відтак обходилися сухим вином «Струмок» і сирими яйцями, привезеними з дому. Ну, ще цигарками.

З якогось часу в кімнату до Льоні, де стояв коромислом дим, почала заглядати Марійка із блоку навпроти, кругленька дівчина з віддаленого села на Львівщині. То спитає, чи конспекта ніхто не має (могла би щось цікавіше вигадати, звідки в хлопців конспект?), то солі шукатиме, а то просто зайде і скаже: «Льоня, йди поїж».

Хлопці вже напівжартома-напівсерйозно почали Льоня попереджати: «Дивися, бо вженить!»

«Кого – мене? Ніколи на світі!» – відповідав Льоня і продовжував гру.

Та одного разу Марійка сповістила Льоню, що вона – вагітна. Той: «Не може того бути. Я завжди з резинкою».

Минув місяць. На обличчі Марійки заграв рум’янець. Прийшла до Льоні й каже: «Була в лікаря. Все підтвердилось». А у відповідь: «Не може того бути».

Дотягнулося до літа. Дівчата-однокурсниці помітили, що Марійка якась повніша стала. Але списували на те, що любить куховарити і смачно поїсти. Нічого не питали, а вона нічого не казала.

Після першого курсу всі роз’їхались на канікули. А у вересні, щойно Льоня приїхав на навчання – викликають його в деканат.

– Нам відомо, що від вас народилася дитина, – каже замдекана.

– Не може того бути, – відповідає Льоня.

– Як хочете, але зважте, що в нас – ідеологічний факультет. І ви маєте подавати приклад у всьому. Одружитесь – дамо окрему кімнату-«двійку» в гуртожитку, допоможемо з навчанням. Не одружитесь – виключимо з університету за аморальну поведінку. Ще в карти граєте? – це вже декан.

«Все знають, – промайнуло в голові Льоні. – Треба здаватися».

– Яка може бути мова, товариші? – сказав після хвилинної паузи. – Діти – наша радість. Я женюсь.

Дали Льоні з Марійкою кімнату-«двійку» на іншому поверсі. Про карти забув. Вагони по ночах розвантажував, щоб сина годувати. Поки Марійка «хвости» здавала, дитину гляділи всім курсом.

А після закінчення навчання взяли молодята направлення на роботу у школу в центральній садибі колгоспу, до якого належало Марійчине село.

Через рік народилася в них друга дитина.

Живуть щасливо до сьогодні. Вже й онуками тішаться.

«Діти – наша радість», – не втомлюється повторювати Льоня.

Святослав ЛЕСЮК
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
1

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
З цього приводу є влучний анекдот часів моєї юності (теж 70-ті). Італійка "бере" чоловіків голосом, француженка - грацією, а українка - парторганізацією.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».