Комбат Козак. Батальйон «Волинь». ІСТОРІЯ ВІЙНИ

4
4
Комбат Козак. Батальйон «Волинь». ІСТОРІЯ ВІЙНИ
«Побільше таких командирів - і війну давно було б завершено. Дякую», «Офіцер з великої букви. Дякую, що були поруч». «Вітаю, Ростиславовичу. І дякую, що прийняли це рішення!»… Це тільки частина того, що пишуть про Сергія Козака його колишні бійці у соцмережах під його дописами. Нині підприємці, аграрії, будівельники, які у 2014-му стали в стрій тербатальйону «Волинь».

Це був час, коли вже всі розуміли, що на Сході - реальна м’ясорубка. Коли ми тут, на Волині, поховали перших (і вже й не перших) хлопців. Коли матері та дружини раптом навчилися розбиратися у військовому обмундируванні і вишуковували бронежилети, щоб захистити серця найрідніших.

Сьогодні у руках вчорашнього комбата – громадська безпека Волині. Після військових буднів він поринув у будні поліцейські, ставши заступником начальника ГУНП.

Це те, чим запам’ятався Сергій Козак всім, хто спостерігає за ним збоку. І якщо піти з посади у службі безпеки «Нової лінії» на війну – крок, що хоч і багатьом не під силу, але зрозумілий, то вернутися з війни легендарним комбатом і стати «паркетним» поліцейським начальником – певною мірою ризикований. Чому він прийняв таке рішення? Як «мирить» у собі військового і поліцейського? І чим болить війна нині тому, хто у 2014-2015 дорогою ціною беріг життя 400 тербатівців.

Ми зустрілися із Сергієм Козаком 22 травня, у знаковий для нього день. День, коли «ми всі зрозуміли, що нас у принципі будуть вбивати». А буквально 31 травня офіційно створений тербат «Волинь», з яким йому судилося ці слова перевірити на практиці...

Чотири роки по тому. Сергій Козак у звичайному робочому кабінеті в управлінні поліції. На плечах світський піджак. На лацкані – маленький тризуб.



«А ЦЯ БУЛА ЗІ МНОЮ НА ВІЙНІ»

- Ця з шахти, - розповідає він про одну з касок у його кабінеті, помітивши, що я звернула на них увагу. - Їздили у Нововолинськ, перевіряли порядок зберігання вибухових речовин, засобів підриву на шахтах. Отримав її в дарунок, коли вперше піднявся на поверхню з шахти. Ця була зі мною на війні (бере в руки іншу, яка теж у робочому кабінеті – авт.), ця - вже хромована, мені її подарували на день народження у 2014 році.

Тут нагороди позбирав… Знаєте, в неділю якраз оце 20 травня був день вшанування загиблих під Волновахою, виходили з Юрою Дмитруком, він там командиром роти був, з іншими колегами на площу… Не всіх це стосується, дивлюся тільки на свій підрозділ: як правило, ті люди, які найбільше вклали і ризикували, стараються нагороди не носити. А хто «с утра нє випіл – дєнь пропал», той дивимося: вже й ордени на грудях висять.

- Вас це зачіпає?


- Ну, як зачіпає? Не сильно в принципі. Просто знаю з історії свого підрозділу, що є багато хлопців, які мають і носять заслужені нагороди. Комусь подобається їх носити, комусь – ні.

- А вам?

- Я, наприклад, не люблю. В мене он куточок такий є. Вони тут лежать. Якось так…

- Тербат «Волинь» відзначив четверту річницю. Ваша особиста історія у цьому підрозділу з чого почалася?

- Та почалася в принципі ще з того, як я лейтенантом у 1995 році прийшов у нашу військову частину 1141. Служив командиром взводу, тоді то теж була частина Національної гвардії. З 14-15 років я вже усвідомлено хотів бути військовим. Якось я себе ніким іншим не уявляв. Мама (а вона медсестра в Іваничівській лікарні), пригадую, каже: «Сергію, вступай до медінституту, це ж престижно». Не міг себе там уявити.

«ЦЕ БУВ ТОЙ МОМЕНТ, КОЛИ МИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО НАС В ПРИНЦИПІ БУДУТЬ ВБИВАТИ»



- Мама у вас бойова. Я добре пам’ятаю, як вона у жовтні 2014-го стала на захист тербатальйону «Волинь» у стінах облдержадміністрації, коли його хотіли приєднати до однієї з бригад і коли родичі бійців та самі військовослужбовці були цим обурені. Але вона дуже мудрі й сильні слова тоді говорила: «Я свого сина на війну благословила…». Мовляв, мусите захистити тих, хто став на ваш захист.

- Я, до речі, цього всього не підтримував. Але не міг заборонити. Зараз не уявляю, якби не дай Бог все склалося інакше. 26 грудня ми виїхали з міста Дебальцеве. І я – з крайньою машиною. 29 грудня ми вже розгружалися у Володимирі-Волинському. Якби ми з Дебальцевого виходили в січні, на автобусах, втрат було б більше. Натомість ми виходили зі 128-ю бригадою, в якої була нормальна техніка.

- Тербат «Волинь» створений 31 травня. Яким ви запам’ятали цей травень і цей день?

- 2014-й взагалі мені багато чим пам’ятається. І як тільки приходить травень - завше проводиш аналогію. Я з лютого 2011 року був звільнений в запас. Працював у службі безпеки «Нової лінії», отримував пенсію, заробітну плату. Мав нормальну цікаву роботу, яку не порівняти з армією. Гарний колектив, біла зарплата, повний соціальний захист… Коли планерки три-п’ять хвилин зранку – і раз-раз-раз усі розбіглися робити. Нема нарад на годину чи півтори…

-...Анекдот є такий. Знаєте? Про мурашник, міліціонерів і наради?

- Знаю. Стоїть дивиться на мурашник: все роблять, роблять, а коли ж в них нарада (сміється)? Тому я там і працював. А далі - перше повідомлення: в Луганську поранили нашого прапорщика Володю Лева (я закурив тоді знов); 9-го травня отримав поранення командир Степан Логуш; загинули солдати строкової служби в Маріуполі, де звільняли приміщення УМВС.

- Як закурив? До цього не курили?

- Так, вісім років не курив. А тут якраз на роботі був, вийшов - і з того всього взяв цигарку. Думка була: «А як же ти потім з тими людьми будеш спілкуватися, чарку пити на свята?». Хлопці служать, потрапляють під обстріл... Раз держава платила за моє навчання, зарплату мені давала, люди – податки, то треба якось діяти. Вважаю, що в першу чергу повинні йти на війну ті, кого на це вчили. Отаким був цей вибір.

Була пропозиція поїхати в Одесу, правда. Коли Ігоря Палицю призначили головою Одеської ОДА. Але я дізнався про те, що створюється батальйон терборони. Володимир Дрижинков, заступник військового комісара, запропонував бути начальником штабу батальйону. Поцікавився, хто командир, бо було важливо, з ким ти. Почув, що ніхто. Тому я відверто спитав, чому мені не пропонують командира. І мені сказали: «А ти підеш?». Відповів, що в цій ситуації піду. За умови, що доберу людей, з якими працюватиму пліч-о-пліч. Найперше потім зателефонував своєму колезі Саші Сардачуку і запропонував йти до мене начальником штабу, на що він погодився…

Добре пам’ятаю 22 травня. Ми здійснювали марш з Луцька до Володимира. У нас було до 15-ти машин. З особовим складом їхали в казарми 51-ї бригади. Я пам’ятаю той ранок, коли мені сказали, скільки людей загинуло у Волновасі. Куримо... Така-то ситуація. 18 загиблих!!! Спочатку ти не можеш уявити той масштаб. Хоч після подій на Майдані ми розуміли, що тут все серйозно. Для мене і моїх підлеглих ця Волноваха стала тим переломним моментом, коли ми зрозуміли, що в принципі нас там будуть вбивати. І ми повинні бути до цього готовими.

Ніхто з нас не хотів стріляти в інших людей. І не мав бажання. Але стало ясно: для того, щоб лишитися живим, треба буде це робити, бо то війна. Тому готувалися ми вже на полігоні до війни.

«НІХТО ТОДІ НЕ ДУМАВ ПРО УБД. І ЦЕ ПРАВДА»



- Кажуть, саме ви наполягли, щоб батальйон проходив злагодження значно довший час, ніж йому був відведений. Наполягли принципово. Чому?

- 10 днів. На той момент, згідно з документами Генштабу, термін на бойове злагодження батальйону був визначений, і це - 10 днів. Людей призвали, поставили в стрій, перевдягнули і за 10 днів я мав зробити з них боєздатний підрозділ.

Ми отримали на складі зброю, новеньку, хай 74-75 рік, але непристріляну. За один день батальйон мав привести зброю до нормального бою.

Будь-хто з офіцерів-керівників погоджувався, коли я їм казав: «Покажіть мені цього керівника, який 426 одиниць зброї зможе за день привести до нормального бою». При тому, що рубежів було 10, тобто 10 автоматів одночасно ми могли пристрілювати. Це нереально. Ми пристрілювали роту в день.

Після цього почалося бойове злагодження. Стрільби проводили. З боєприпасами проблем не було. З харчуванням теж. Побутові умови нормальні. Я жив тоді зі всіма, хоч була пропозиція окремо в гуртожитку.

- А проблема п’янства в армії, про яку тоді часто говорили?

- Так, хлопці приходили різні. 26-27 травня прийшов, умовно кажучи, перший мобілізаційний ресурс. З районів, з військкоматів звозили мобілізованих. А 26 травня у Володимир привезли перших загиблих з Волновахи. Там загиблих везуть, а тут хлопців нам привозять, відверто кажучи, відсотків на 30 «у хлам» п’яних. З тих 30-ти 10 –«невмєняємі». Це ж всі бачили. І коли вони вивалювалися з тих автобусів, а люди поруч чекали труни і відспівували загиблих, було дуже боляче. Старалися з тим боротися.

- Батальйон зібрав абсолютно різних людей. Чи були там для вас несподівані обличчя?


- Так. Багато було несподіваних людей. Тоді дійсно йшли за покликом серця. Подивишся – успішні ж люди! Підприємці – як Марк Михайличенко. Той самий Юра Дмитрук залишив все і пішов захищати землю свою. А все тому, що вони – офіцери. З Ківерців Микола Корінчук, начальник терцентру. Олег Кивлюк, офіцер запасу з Володимира. Толкові хлопці з “Модерн Експо”. Багато таких. А потім приходили хлопці з інших регіонів (Полтавська, Дніпропетровська область): журналіст, художник, сценарист-драматург. Спілкуєшся – і приємно так.

Ніхто тоді не думав про зарплату високу. Це правда: ніхто на той момент не думав про УБД. Тоді ж з трибуни волинської облради я казав про 70% людей, які прийшли до нас добровільно. Був запис, що ти призваний по мобілізації згідно з таким-то указом Президента “в добровільному порядку”.

Потім ми частково шкодували про такий запис. Коли ти в Дебальцево, то таке посвідчення могла мати певні наслідки. Саме тому з посвідченням я там ніде й ніколи не їздив.

«КОЛИ МЕНІ ТАМ ЛЮДИ ХАМИЛИ, Я ДАВАВ СОБІ ПРАВО ХАМИТИ У ВІДПОВІДЬ»



- Часто кажучи про історію війни чи когось конкретно, чи окремого підрозділу, найперше говорять про географію війни – про гарячі точки. Ви коли чуєте оце словосполучення «гаряча точка», що найперше постає перед очима?

- Це 24 вересня, день, коли ми в’їхали в Дебальцево. Майже похвилинно бачу. І цей дощ, ця слякоть. Коли ти приїжджаєш, а тут щось прилетіло тут щось вибухнуло. А нас інструктують ще, ми ще не всі психологічно до цього готові.

Уже було багато негативу, бо ми практично шість діб ми їхали. З Чернігівщини збирав свій батальйон, бо в трьох місцях мої люди несли службу. Представники Генштабу тоді ставили питання, чому так довго. Це реально колона, а машини поламані й ремонт весь на тобі.

Якраз оці хлопці, які поприходили з бізнесу, і надавали тоді відчутну допомогу. Дуже сильною була волонтерська підтримка. Багато підприємців прямо мені на картку скидали кошти. Довіряли і розуміли, що гроші не будуть витрачені на щось інше. У нас була готівка, за яку ми відразу ремонтували техніку.

Навіть на той час прості люди з населених пунктів, через які ми проїжджали, допомагали. “Рєбята, пусть Бог вас благословіт!” - давали, скільки можна. І це надихало. Українці гуртувалися, і ми тоді розуміли, що в нас є нація.

ЧИТАТИ ТАКОЖ:«Каратєль» з Оконська. Війна і мир сільського батюшки

Хоча було різне. Якось приїхали, а біля банкомата жіночка розкричалася: “Я сєпар, стрєляй мєня!”. Але ми розуміли, що нас там не будуть зустрічати з квітами.

І коли ми приїхали в Дебальцеве: тут обстріл, тут треба визначитися, де машини подіти, бо всіх розмістити в одному місці не можна було, а в той час полковник, з яким ми телефоном тримали комунікацію, “давить на горло”.

Я не йшов туди робити кар’єру. У мене була зарплата, яку за мною зберігала “Нова лінія”, була пенсія. Але тому мені було легше спілкуватися, бо коли мені люди хамили, я давав собі моральне право хамити у відповідь.

А потім цей полковник, про якого я згадував, дуже нам допоміг. Це він мені розказав: “Нікагда нє виєзжай в то время, котроє указал в рєшеніі. Старайся всєгда раньше, а на крайняк - позже”. Як зараз пам’ятаю: пробили маршрут, стартували, а він несподівано змінює його. У мене ж карта перед носом, але нічого не можу зрозуміти. “А ти відєл, там с тєлєфонамі повиходілі?..” - пояснив він потім.

Тому - старалися перестраховуватися. Я не хочу сказати, що хтось у мене міг бути зрадником. Не було приводу так думати. Хоча ми там діяли за принципом: сам собі не вірю. Ми на цій війні не халтурили.

Половину Дебальцівського виступу, всю передню лінію, займали підрозділи тербатальйону “Волинь”. У нас не було знаменних боїв із визволення територій. Але в мене було завдання: зайняти ці позиції, змінити 41 батальйон тероборони, закріпитися, покращити систему оборони, нам навіть вдалося побудувати другу лінію оборони.

Ми покращили фортифікаційні споруди, бо знали, що не на день прийшли. І я так само разом з хлопцям рив той бліндаж, де ми ховалися від обстрілів. Малого того: у сірій зоні зайняли населений пункт Новоорлівка і шахту “Єнакієвська”, тобто навіть пройшли вперед, наскільки на той момент дозволяли мінські домовленості.

Я хочу подякувати КОЖНОМУ військовослужбовцю. Навіть тим, що до пам’яті не приходили. Ми їх там “аватарами” називали. Порівнюючи їх з іншими, розумієш, що могло бути і гірше. А зараз багато їх героями ходить.

Коли торік на День добровольця стоїмо з хлопцями, спілкуємося, нас 20-30, а в соборі “за жертовність” владика нагороджує одну людину... Хлопці сміються, а воно й не смішно. “За жертовність” - це коли цей боєць три чи чотири рази відправляв звідти додому форму, яку волонтери передавали. Це відверто. Це ремарка, але це так ріже... Хлопці мої це знають.

Він потім старався нас уникати. Так і видно: ми всі гуртом стоїмо, а він стороною. Як правило, такі люди спілкуються із бійцями інших підрозділів, а не зі своїми. Бо свої знають, ким він був. Та Бог все бачить. Кожному воздасться по його справах.

ХТОСЬ ПРАЦЮЄ, ХТОСЬ ВІДБУВАЄ ПОКАРАННЯ, А ХТОСЬ ЗАГИНУВ




- А як склалися долі цих 4-х сотень бійців? Є історії, які особливі?

- По-різному. Більшість вернулися до своїх цивільних професій. Хтось на якомусь етапі десь схибив, перепив, якась ситуація сталася... Було ДТП, в тому ДТП були жертви. Зараз цей чоловік відбуває покарання, він на поселенні. Але я з ним спілкуюся. Ми навіть 20 травня бачилися. Це є життя, від цього ніхто не застрахований. Тому - по-різному дуже. Хтось помер. Хтось загинув, як Олег Пушкарук із Нововолинська, до якого ми недавно їздили на похорон. А він був у нас в батальйоні зв’язківцем, а потім залишився в 14-й бригаді за контрактом.

- Іноді читаю, як у Фейсбуці, очевидно, ті самі ваші хлопці з величезною повагою пишуть слова вдячності і захоплення. І дуже видно, що ви несете за них відповідальність навіть після пройдених фронтів...

- Їм видніше. Але командиром я став уже там. Може, мені було легше ним бути. У мене просто була команда, яка мене підтримувала. Не стояло питання “щьолкнути каблуками” чи “махнути педалькою”. Ми виконували накази, бо ми в погонах. У мене було, на чиїх помилках вчитися. Не буду конкретизувати.

- Ви згадали, що зайняли Новоорлівку в сірій зоні. Як це було?

- Хлопці пам’ятають, як ми займали оці опорні пункти, як мене лякали: “Подполковнік, ти же знаєшь, што будєт за невиполнєніє”. У мене є завдання зайняти Новоорлівку, я готую рішення як командир батальйону, мені це рішення керівник затверджує. А в рішенні прошу допомоги від старшого начальника (а це екскаватор, бо в мене їх не було; ліс; бетонні плити і кран).

Ми ходили в розвідку, запитували підлітків: “Пацани, сєло наше?”. “Наше, укропов нєт”, - чули у відповідь. Розумієте, так?.. Тому я знав, як ми маємо це все зайняти. Наскоком, за три-чотири години закріпляємося, а далі вдосконалюємо систему оборони. Коли будується колона, а мені кажуть, що екскаватора не буде, він буде завтра, то я відповідаю: “Вопросов нєт. Значить, завтра буду й займати”. А без екскаватора я не вкопаюся, відповідно, питання бліндажу (де особовому складу укритися під час обстрілу) відкрите.

Тоді нас також не пускали місцеві. Жіночки збиралися і починали: “Чого ви прийшли?”. У мене були харківські хлопці, вони до тих країв ближче, тому проводили з ними роботу. Відтісняли. Ніхто у місцевих не стріляв.

Були запорізькі та дніпропетровські хлопці. Це ті, які прийшли до нас уже безпосередньо в Дебальцево. Порядні, толкові й дуже сильно мотивовані служити. Бо казали: “К вам, комбат, война, может прідьот послєзавтра, а может, і нє прідьот. А у нас будєт завтра”.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Микитович не любить говорити про АТО. Історія війни вчителя історії

- Найскладніше, коли було?

- Це десь 45-50 день. Десь хтось колись сказав, що в першій лінії на передовій перебуваєш 45 днів - і тебе змінюють. Мої так і настроїлися. Не всі, але багато було таких, які чекали саме того дня. А ніхто ж не знав насправді, коли звідси піде. І люди стали не те що зриватися... У когось психіка стійкіша, в когось - слабша...

В кожного свій поріг. У мене він також був... Це десь день 70-й. Вже таке відчуття, що батарейки треба змінювати. Провів “перезагрузку” (сміється). Так-так. Це було лише одного разу.

Я колись сказав: “Дозволяю напитися тільки тоді, коли таким побачите мене”. Не скажу, що в нас був сухий закон, але п’яних не було. Мені подобалося, що більшість офіцерів собі цього не допускали. В когось день народження - пригубив разом з хлопцями, та й усе. А в мене були солдати, яким 59 років. І наймолодші, яким 19-ть. У порівнянні з іншими підрозділами у нас тут був порядок.

«ТРИ МІСЯЦІ Я ПОБУВ МІЛІЦІОНЕРОМ…»




- А хто вам запропонував перейти у поліцію?

- Це вже був 2015 рік. Я демобілізувався. Після повернення мене прооперували, але це чисто за станом здоров’я - ніяких поранень і нічого такого. У принципі я вже був готовий повернутися на роботу. Але Олександр Фацевич уже на той момент виконував обов’язки керівника патрульної поліції Києва. Відбувалася реформа.

- Як ви познайомилися з Фацевичем?

- У Дебальцево. Вони приїхали до нас із ротою «Світязь». Помогли їм озброєнням, бо йшли на ротацію. А потім уже спілкувалися більш тісніше. Саме Фацевич мені сказав, що йому потрібна людина, яка візьме роту «Світязь», і запропонував це мені. Я спочатку відмовився. Подумав: досить, та й дружина моя переживала. Але він наполегливіше запропонував, я зважив плюси і мінуси - й таки погодився. Після цього я декілька ротацій відбув із хлопцями у складі «Світязя» і їздив на Схід.

А потім – перехід із міліції в поліцію. Три місяці я побув міліціонером… У 2016-му вже зайнявся превентивним блоком, цю службу я знаю. Якщо слідство і розшук – не моє, то це навпаки. У серпня 2016-го став заступником начальника управління поліції.

- До речі, як бойовому офіцеру бути “паркетним” поліцейським?

- Ну, як “паркетним”... Різниця є. Нинішню армію не можна порівняти з тією, яка була ще у 2014-му. Хоча, коли кажуть: в нас армії не було, то я з цим не згідний. Була! Це боляче слухати офіцерам і сержантам з того ж Криму, які готові були вмерти, але не вийти звідти. І вони були такі. Так, армія була в невеликій кількості, бо її планово та системно знищували.

Знищували, як правило, ті посадові особи, які мені в Дебальцеве казали: «А што ви хатітє, армію 23 года унічтожалі?». І тут мене накриває. Кажу: «Товаришу генерале-лейтенанте, а хто її 23 роки знищував? Цей майор, який тоді курсантом ще тоді не був?». А знищував її полковник, якому завтра-післязавтра генерала отримувати, а тут кажуть, що треба техніку списати. Він розумів, що це неправильно, але промовчав. Це було, й нема чого це ховати.

Але й зараз є таке, що підрозділ в першій лінії, а комусь головне змусити бійця виконувати дурні задачі. У 2014 році цього не було.

- Поліцію в нашій країні реформували, як скажете?

- Кажу щиро: я був у внутрішніх військах, у «Новій лінії», у Збройних силах України. Відсоток негідників скрізь однаковий: і серед лікарів, і серед державних чиновників, і серед сантехніків, і в поліції. Тут теж відбувається процес самоочищення. Не так просто в поліції позбутися негідника, навіть знаючи, що він є. Це все треба довести з дотриманням процедури.

Багато мудреців є таких, які через рік після звільнення знаходять адвоката і повертаються «робін гудами». Але тут багато толкових порядних людей, які роблять свою роботу якісно і нормально. І я в цьому переконався.

Знаєте, десь у ФБ є гарне порівняння. Якщо у мене в під’їзді проживає дві-три жінки легкої поведніки, то це не значить, що я живу в будинку розпусти, правда? Отак і тут.
Текст - Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото - Ірина КАБАНОВА.



Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
4

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
ЦІКАВЕ ІНТЕРВ"Ю . ЧЕСНЕ , здається .
Відповісти
Ростиславович, людина з великої букви!
Відповісти
Сергію, дуже цікаве інтерв'ю. Дякуємо за можливість дізнатись подробиці
Відповісти
Думками і серцями завжди були з вами ! Найщиріша повага і вдячність Вам і Вашим колегам ! ! !
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».